Анар, який не має кор­до­нів

У ви­дав­ни­цтві «Яро­сла­вів Вал» ви­йшла книж­ка про­зи ві­до­мо­го азер­бай­джан­сько­го пи­сьмен­ни­ка

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ми­хай­ло СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ

За па­спор­том він Анар Ра­сул- огли Рза­єв. А зна­ють йо­го в Азер­бай­джа­ні й у рі­зних кра­ї­нах сві­ту як про­сто Ана­ра. Не­що­дав­но у ки­їв­сько­му ви­дав­ни­цтві «Яро­сла­вів Вал» ви­йшов збір­ник укра­їн­ських пе­ре­кла­дів тво­рів пи­сьмен­ни­ка. До ньо­го уві­йшли повісті «Бі­лий Овен, чор­ний Овен», «Юві­лей Дан­те» та «Ко­ло (Бі­ла га­вань) » , п’єса «Лан­цю­жок», есей « Сто­гін Кя­ман­чі, що очи­щує » й опо­віда­н­ня « Я, ти, він і те­ле­фон » , « Гру­зин­ське прі­зви­ще» та «На ранок пі­сля ті­єї но­чі».

Анар на­ле­жить до сла­ве­тної в Азер­бай­джа­ні ро­ди­ни. Йо­го ба­тьки — по­е­ти Ра­сул Рза й Ні­гляр Ра­фі­бей­лі. Їх уже не­має се­ред жи­вих. Їхні іме­на зву­чать не тіль­ки в спо­га­дах лю­дей, у ЗМІ, у книж­ках, а й у на­звах двох ву­лиць, що зу­стрі­ли­ся по­бли­зу ро­дин­но­го до­му Ана­ра. Є в то­му своя за­ко­но­мір­ність і сим­во­лі­чність — це по­друж­жя завжди бу­ло ра­зом, і ву­ли­ці — та­кож.

Лег­ко уяви­ти, в якій атмо­сфе­рі ви­ро­став і фор­му­вав­ся май­бу­тній пи­сьмен­ник. У їхньо­му го­стин­но­му до­мі бу­ва­ли пред­став­ни­ки лі­те­ра­тур­но­го бо­мон­ду. З рі­зних ре­спу­блік то­ді­шньо­го Со­ю­зу. А ще ба­га­тю­ща бі­бліо­те­ка, в якій на­тхнен­ний юний чи­тач пе­ре­жив стіль­ки ди­во­ви­жних при­год, про­хо­дя­чи ра­зом із ге­ро­я­ми по­пу­ляр­них тво­рів крізь най­не­ймо­вір­ні­ші ви­про­бу­ва­н­ня. Тіль­ки той, хто ви­ріс се­ред кни­жок, мо­же уяви­ти все те й зга­да­ти своє, по­вер­та­ю­чись у юні дні, ко­ли йо­му ман­ли­во сві­ти­ли­ся на­зви кни­жок, що ва­би­ли в да­ле­кі й не­зна­ні сві­ти, щоб по­зна­йо­ми­ти з лю­дьми рі­зних ча­сів і на­ро­дів.

Зре­што­ю­Анар опи­нив­ся у то­му сві­ті, для яко­го він був ство­ре­ний і ціл­ком го­то­вий до існу­ва­н­ня в ньо­му, бо по­за­ду в ньо­го бу­ло, ска­за­ти б, лі­те­ра­ту­ро­цен­три­чне ди­тин­ство і та юність, у якій одні­є­юз го­лов­них ді­йо­вих осіб ста­ла лі­те­ра­ту­ра. У двад­цять два пи­сьмен­ни­цький син за­кін­чує філ­фак Азер­бай­джан­сько­го дер­жу­ні­вер­си­те­ту, а 1960- го за­вер­ше­но йо­го сту­дії на Ви­щих сце­нар­них і ре­жи­сер­ських кур­сах у Мо­скві.

Анар одра­зу за­ре­ко­мен­ду­вав се­бе ав­то­ром, як де­хто за­ува­жу­вав, « рі­зно­стиль­ним » . Йо­му одна­ко­во ці­ка­ві й істо­ри­чні сю­же­ти, й лі­ри­чні істо­рії, й са­ти­ри­чні, й фан­та­сти­чні, й гли­бо­ко пси­хо­ло­гі­чні, й на­віть кри­мі­наль­ні ( ска­жі­мо, йо­го « Опів­ні­чна подія » , що з’ яви­ла­ся дру­ком 1974 ро­ку, — аб­со­лю­тно «ін­ший» Анар, ціл­ко­ви­то по­гли­ну­тий до­слі­дже­н­ням мо­ти­вів зло­чи­ну й « про­чи­та­н­ня » йо­го слі­дів ти­ми, хто сто­їть на сто­ро­жі за­кон­но­сті та по­ряд­ку). Так са­мо жа­ді­бний і на жан­ро­ве роз­ма­ї­т­тя. Він одна­ко­во охо­че пи­ше про­зу ( зде­біль­шо­го опо­віда­н­ня й ко­ро­ткі повісті), п’єси, кі­но­сце­на­рії, есе­їсти­ку й пу­блі­ци­сти­ку.

Кіль­ка ро­ків то­му, ко­ли Анар був у Ки­є­ві під час фе­сти­ва­лю « Сло­во без кор­до­нів » , ме­ні по­ща­сти­ло го­во­ри­ти з ним про йо­го про­зу. Я роз­по­вів, що він по­чав­ся для ме­не са­ме з філь­му «Що­ве­чо­ра об оди­над­ця­тій » , зня­то­го за оповіданням « Я, ти, він і те­ле­фон». Зда­ва­ло­ся б, аб­со­лю­тно не­пре­тен­зій­на ме­ло­дра­ма, що, як це зде­біль­шо­го ве­де­ться, не обер­ну­ла­ся сльо­зо­то­чи­во­ю­і­сто­рі­єю , а на­бра­ла та­ко­го гли­бо­ко­го ек­зи­стен­цій­но­го зву­ча­н­ня, яке про­сто не ви­да­ло­ся мо­жли­вим у кон­текс­ті бра­вур­но-лег­ко­ва­жної зав’яз­ки тво­ру, ли­ши­ла­ся в пам’ яті. Ме­ні від­кри­вав­ся пи­сьмен­ник, ко­трий, зда­ва­ло­ся, во­ло­дів усі­ма сти­ля­ми. Ме­лан­хо­лій­ний не­о­ре­а­лізм, ро­ман­ти­чна іро­нія, гро­теск, аб­сурд, при­тчо­ва ба­га­то­зна­чність, ре­а­лі­сти­чна не­зво­ру­шність, лі­ри­чна оду­хо­тво­ре­ність, пла­сти­ка й са­ти­ри­чна фан­та­сти­ка, до­те­пна па­ро­дія — все це яви­ла в со­бі про­за но­во­го для ме­не ав­то­ра з Азер­бай­джа­ну. Про­за, що на­га­дує сим­фо­ні­чний ор­кестр. У всьо­му пов­но­звуч­чі. Від­то­ді я чи­тав Ана­ро­ве все, що по­тра­пля­ло ме­ні на очі.

Анар ство­рив вра­же­н­ня спо­кій­но­го ін­тро­вер­та, який до­ме­жно зо­се­ре­дже­ний на сво­їх дум­ках і на­стро­ях. Та­кі лю­ди на­дій­но за­хи­ще­ні від не­без­пе­чних ле­сто­щів. У них — ви­ра­зно сфор­мо­ва­на іє­рар­хія цін­но­стей, яка й ди­ктує їм ре­а­кці­ю­на всі змі­сто­ві си­гна­ли сві­ту. Я ді­йшов цьо­го ви­снов­ку, не тіль­ки слу­ха­ю­чи Ана­ра й спо­сте­рі­га­ю­чи за ним. Моє при­пу­ще­н­ня пе­ре­ро­сло у твер­дість та­ко­го пе­ре­ко­на­н­ня, ко­ли вже пі­сля ки­їв­ської зу­стрі­чі з Ана­ром про­чи­тав йо­го ро­ман-спогад « Без вас » . Цей твір на­га­дав ме­ні Мар­се­ля Пру­ста. ( До ре­чі, йо­го Анар не раз на­зи­ває се­ред сво­їх лі­те­ра­тур­них сим­па­тій.)

Анар яскра­во пред­став­ляє са­ме так зва­ну мі­ську про­зу. Йо­го пер­со­на­жі — лю­ди мі­ста, зде­біль­шо­го ін­те­лі­ген­ція. Про­стір йо­го про­зи — су­ча­сний ме­га­по­ліс, зде­біль­шо­го до­бре зна­ний ав­то­ром Ба­ку, який лег­ко пі­зна­є­ться і з до­кла­дно ви­пи­са­ної то­по­гра­фії, і з та­ких — ледь уло­ви­мих — де­та­лей, як, ска­жі­мо, за­пах мі­ста, ар­хі­те­ктур­ні раритети, біо­гра­фі­чні по­дро­би­ці й со­ці­аль­ний ста­тус йо­го пер­со­на­жів.

Сам Анар — ува­жний чи­тач, який до­бре знає азер­бай­джан­ську лі­те­ра­ту­ру, чу­тли­во вло­вив її то­ді­шні які­сні змі­ни. У сво­їй стат­ті «Про­стір про­зи» він по­дає ши­ро­ку па­но­ра­му по­шу­ків сво­їх ко­лег, зір­ко ви­рі­зня­ю­чи всі які­сні в ній змі­ни. За йо­го спо­сте­ре­же­н­ням, ме­жі «но­вої про­зи» ра­пто­во роз­су­ну­ли­ся са­ме на по­ча­тку ші­ст­де­ся­тих ро­ків, ко­ли в азер­бай­джан­ській лі­те­ра­ту­рі з’ яви­ло­ся та­ла­но­ви­те по­ко­лі­н­ня мо­ло­дих пи­сьмен­ни­ків, а во­дно­раз це став час твор­чо­го пе­ре­ло­му й для де­яких ін­ших ав­то­рів, які при­йшли в лі­те­ра­ту­ру ра­ні­ше.

Один із ко­ре­спон­ден­тів за­пи­тав Ана­ра, як він се­бе іден­ти­фі­кує в цьо­му скла­дно­му гло­ба­лі­зо­ва­но­му сві­ті, до яких куль­тур­них тен­ден­цій тя­жіє. Ось йо­го від­по­відь: «Ме­ні до ду­ші му­дре по­єд­на­н­ня ду­хов­них цін­но­стей із су­ча­сним пра­гма­ти­змом, гар­мо­ній­ний син­тез куль­тур Схо­ду й За­хо­ду — са­ме те, що, на мій по­гляд, мо­же спри­я­ти ре­аль­но­му ста­нов­лен­нюі роз­ви­тку уні­вер­саль­них основ спра­ве­дли­во­сті сві­ту, спри­я­ти вдо­ско­на­лен­ню­лю дства. Є та­ке по­ня­т­тя «гро­ма­дя­нин сві­ту». Я ним не є, до ці­єї ко­гор­ти на­ле­жить, на­при­клад, Ро­стро­по­вич, який по всьо­му сві­ту га­стро­лю­вав, у ме­не не­має та­кої мо­жли­во­сті. Я це ка­жу в то­му ро­зу­мін­ні, що не від­чу­ва­ю­се­бе чи­сто схі­дним пи­сьмен­ни­ком або чи­сто за­хі­дним. І не тіль­ки пи­сьмен­ни­ком — у сво­є­му сві­то­чут­ті я на­ма­га­ю­ся гар­мо­ній­но син­те­зу­ва­ти ці цін­но­сті, вби­ра­ю­чи в се­бе одне і дру­ге».

То­чність ці­єї ав­то­ха­ра­кте­ри­сти­ки важ­ко за­пе­ре­чи­ти. Гли­бо­ко на­ціо­наль­ний пи­сьмен­ник Анар (і в цьо­му є своя ва­жли­ва за­ко­но­мір­ність) — не мен­шо­ю­мі­рою— гли­бо­ко ін­тер­на­ціо­наль­ний. На­ле­жа­чи сво­є­му Азер­бай­джа­ну, Анар во­дно­раз на­ле­жить і сві­то­ві. Він — той, чиє сло­во охо­че про­пу­ска­ють крізь усі кор­до­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.