Уро­ки від Де­мо­сфе­на

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Як це бу­ло у Дав­ніх Афі­нах 23 сто­лі­т­тя то­му

Ітра­пля­ю­ться ж та­кі ра­пто­ві ди­ва — ва­шо­му по­кір­но­му слу­зі не­спо­ді­ва­но на­снив­ся Де­мо­сфен. Так, той са­мий най­зна­ме­ни­ті­ший ора­тор ан­ти­чно­го сві­ту, не­злам­ний афі­ня­нин (384—322 до н. е.), без­стра­шний за­хи­сник афін­ської де­мо­кра­тії від під­сту­пів вла­до­лю­бно­го й де­спо­ти­чно­го ма­ке­дон­сько­го ца­ря Фі­ліп­па ІІ — ба­тька Але­ксан­дра, май­бу­тньо­го під­ко­рю­ва­ча сві­ту. Про­мо­ви Де­мо­сфе­на, в яких він до­во­див: хай би яким силь­ним, хи­трим й жор­сто­ким був би Фі­ліпп — Афіни ма­ють бо­ро­ти­ся з ним (си­лою, якщо по­трі­бно, до остан­ньої кра­плі кро­ві), бо Афіни — зем­ля сво­бо­ди, мі­сто, де бу­ло ство­ре­но пер­шу у сві­ті де­мо­кра­ти­чна дер­жа­ва, а цар Фі­ліпп — за­во­йов­ник, вар­вар, вла­сне — ти­ран, при­гно­блю­вач Дав­ньої Греції — ці про­мо­ви лу­на­ли як грім.

От­же, роз­сла­бле­ність, на­їв­ність, до­ві­ра до Філ­лі­па — шлях до раб­ства, тре­ба бо­ро­ти­ся, дар­ма що пів­ні­чний цар одне за одним, під­ку­пом і агре­сі­єю, під­ко­рює гре­цькі мі­ста — Фі­ви, Олінф, Ко­ринф, Фо­ки­ду, де­да­лі ближ­че під­сту­па­ю­чи до Афін. Во­рог бі­ля во­ріт!

Отож, пе­ред мо­ї­ми очи­ма ( то був сон чи ява?) по­став Де­мо­сфен. Ви­со­кий, су­во­ро­го ви­гля­ду чо­ло­вік се­ре­дніх літ, ху­дор­ля­вий, у дов­го­му бі­ло­му хі­то­ні, з го­стри­ми, про­ни­кли­ви­ми очи­ма. Я знав, що він за­ги­нув 2337 ро­ків то­му від рук ма­ке­дон­ських ка­ра­те­лів (йо­го ото­чи­ли у « не­до­тор­кан­но­му » хра­мі, і він му­сив ви­пи­ти смер­тель­ну отру­ту), то­му зди­ву­вав­ся й по­ду­мав: щоб то мо­гла озна­ча­ти йо­го по­ява? Про­те « во­скре­слий» Де­мо­сфен сам усе швид­ко по­яснив. На­во­джу ко­ро­ткий ви­клад йо­го слів.

— Ви, укра­їн­ці, пре­кра­сний, ша­но­ва­ний на­род, та­кий са­мий во­ле­лю­бний, як і ми, дав­ні афі­ня­ни ( ваш чу­до­вий по­ет, Єв­ген Ма­ла­нюк, на­зи­вав Укра­ї­ну « Сте­по­вою Ел­ла­дою » , і не­дар­ма) — за­раз бо­ро­ни­те свою сво­бо­ду й де­мо­кра­тію. Ми теж бо­ро­ни­ли їх 2300 ро­ків то­му. Ми то­ді про­гра­ли, і я, Де­мо­сфен, пер­ший афі­нян­ський по­лі­тик і ора­тор ті­єї до­би, не хо­чу, щоб так са­мо про­гра­ли і ви, про­ти­сто­я­чи но­ві­тньо­му схі­дно- пів­ні­чно­му де­спо­ту. То­му хо­чу да­ти де­кіль­ка по­рад і про де­що роз­по­ві­сти.

Я, Де­мо­сфен, завжди пи­шав­ся на­шою де­мо­кра­ти­чною си­сте­мою, ко­ли всі пи­та­н­ня управ­лі­н­ня дер­жа­вою ви­рі­шу­вав ли­ше сам на­род. Але я став свід­ком кра­ху ці­єї си­сте­ми, па­ді­н­ня віль­них Афін, їхньо­го під­ко­ре­н­ня Ма­ке­до­ні­єю. Це — тра­ге­дія мо­го на­ро­ду і мо­го жи­т­тя. І як ( не­від­сту­пно ду­маю я) це мо­гло ста­ти­ся? Під­ко­ри­ли­ся вар­ва­рам?! Хо­чу по­ді­ли­ти­ся з ва­ми де­яки­ми дум­ка­ми.

Ще мої ве­ли­кі стар­ші су­ча­сни­ки — Пла­тон, Ари­сто­тель (мій ро­ве­сник), Фу­кі­дід, Ісо­крат (не плу­та­ти зі зна­ме­ни­тим філософом Со­кра­том) на­пи­са­ли ба­га­то гли­бо­ких і ці­ка­вих сто­рі­нок про ду­хов­ну і со­ці­аль­ну ( пе­ре­дов­сім) кри­зу ве­ли­кої афін­ської де­мо­кра­тії, яка, вла­сне, й спри­чи­ни­ла її, де­мо­кра­тії, за­ги­бель. Це бу­ла вну­трі­шня кри­за, більш згу­бна, ніж війська Фі­ліп­па. Ось що пи­сав Пла­тон: «Усе­ре­ди­ні ко­жної дер­жа­ви на­шо­го ча­су існу­ють не одна, а дві дер­жа­ви, які жор­сто­ко про­ти­сто­ять одна одній — дер­жа­ва за­мо­жних лю­дей і дер­жа­ва бі­дних» (див. йо­го пра­цю « Дер­жа­ва » . — Авт.). Май­же про те ж са­ме пи­сав і Ари­сто­тель у сво­їй «По­лі­ти­ці». І ще Пла­тон у « Дер­жа­ві » ве­де мо­ву про те, що то­ді, як ба­га­тії ( ви їх в Укра­ї­ні за­раз іме­ну­є­те рі­дним ме­ні сло­вом «олі­гар­хи») пра­гнуть ли­ше до при­бу­тку і на­жи­ви, всі­ля­ко ути­ска­ю­чи не­за­мо­жних, цим остан­нім ні­чо­го ін­шо­го не за­ли­ша­є­ться, як роз- про­да­ва­ти своє остан­нє май­но й ні­де не зна­хо­ди­ти со­бі мі­сця, жи­ву­чи у край­ній скру­ті. Це, при­ро­дно, при­во­дить їх до ру­ху; во­ни ви­ма­га­ють ска­су­ва­н­ня бор­гів, пе­ре­ді­лу зем­лі та по­гро­жу­ють ба­га­тим кон­фі­ска­ці­єю їхньо­го май­на ( за­ува­жу, що Пла­тон, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи ва­шу тер­мі­но­ло­гію, аж ні­як не був « по­пу­лі­стом » , « ра­ди­ка­лом » та « бун­тів­ни­ком » , нав­па­ки, він був ви­хід­цем із за­мо­жної ари­сто­кра­ти­чної ро­ди­ни — про­сто пи­сав прав­ду!).

А хі­ба мо­жна за­бу­ва­ти про мо­раль­ну, ду­хов­ну кри­зу сла­ве­тної афін­ської де­мо­кра­тії? У ін­шій пра­ці, « За­ко­ни » , Пла­тон ви­знає, що в тих умо­вах не­до­ві­ри один до одно­го ( і до дер­жа­ви!), які то­ді скла­ли­ся в Афі­нах, лю­ди­на стає чи­мось на кшталт вов­ка що­до ін­шої лю­ди­ни і по­чи­на­є­ться « вій­на всіх про­ти всіх » . Ари­сто­тель же до­дає до цьо­го, що в афін­ській дер­жа­ві за­ли­ши­ли­ся ли­ше ра­би і па­ни, ті, хто за­здрить, і ті, хто зне­ва­жає ін­ших (тра­ктат «По­лі­ти­ка»). Ари­сто­тель щи­ро пра­гне при­ми­ри­ти во­ро­гу­ю­чі сто­ро­ни, про­те не ба­чить то­го се­ре­дньо­го кла­су, на який міг би опер­ти­ся нор­маль­ний по­ря­док. За­уваж­те, укра­їн­ці, це на­пи­са­не 2300 ро­ків то­му...

Ісо­кра­та, мо­го близь­ко­го зна­йо­мо­го, по­лі­ти­ка, ора­то­ра та істо­ри­ка, теж обу­рю­ва­ла ве­ли­че­зна кіль­кість же­бра­ків у Афі­нах. Він украй ди­ву­є­ться, ко­ли ба­чить ве­ли­че­зний натовп лю­дей у чер­зі бі­ля бу­дин­ку су­ду, лю­дей, які че­ка­ли, як ща­стя, мо­жли­во­сті по­тра­пи­ти за же­ре­бом у при­ся­жні — бо це бу­ла одна з форм лег­ко­го за­ро­бі­тку ( ін­ший шлях за­ро­би­ти — фі­зи­чна пра­ця — вва­жав­ся «гі­дним» ли­ше ра­бів!). Для « уми­ро­тво­ре­н­ня » бі­дно­ти вже дав­но, ще за 70 ро­ків до мо­го на­ро­дже­н­ня, по­ча­ла пра­кти­ку­ва­ти­ся ма­со­ва роз­да­ча гро­шей або про­до­воль­ства. Я у сво­їх про­мо­вах не раз обу­рю­вав­ся ци­ми роз­да­ча­ми, на­зи­ва­ю­чи їх «роз­бе­ще­н­ням на­ро­ду » . Крім то­го, у мій час­бу­ло вве­де­но опла­ту пев­ній кіль­ко­сті гро­ма­дян за їхню участь у за­сі­да­н­нях На­ро­дних збо­рів афін­сько­го пар­ла­мен­ту, за участь у су­дах; усім віль­ним гро­ма­дя­нам ( не жін­кам і не ра­бам!) да­ва­ли гро­ші на від­ві­да­н­ня ви­до­вищ ( так зва­ні « ви­до­ви­щні ко­шти», які зна­чно пе­ре­ви­щу­ва­ли роз­мір «вій­сько­вих», «обо­рон­них» гро­шей, що їх теж ви­ді­ля­ли з бю­дже­ту), спла­чу­ва­ли­ся пен­сії не­пра­це­зда­тним. Але я ти­ся­чу ра­зів го­во­рив, що всі ці роз­да­чі не ря­ту­ють від про­блем, а, нав­па­ки, ли­ше при­вча­ють лю­дей до без­тур­бо­тно­сті, бай­ду­жо­сті до дер­жав­них справ ( я ба­чив па­ра­зи­ти­чні на­тов­пи гро­ма­дян, що зви­кли, за­мість кон­кре­тно бо­ро­ни­ти Ві­тчи­зну від Фі­ліп­па — ти­ня­тись ву­ли­ця­ми Афін, пе­ре­да­ю­чи одне одно­му плі­тки й сен­са­цій­ні но­ви­ни). Ари­сто­тель у «По­лі­ти­ці » пи­сав, що всі ці « со­ці­аль­ні » ви­пла­ти зни­ка­ють, на­че у ді­ря­вій діж­ці.

Отож, річ бу­ла у тім, що гро­ма­дян бу­ло по­ді­ле­но на дві не­рів­ні ча­сти­ни (я ка­зав про це): де­я­кі лю­ди, ко­ри­сту­ю­чись не­стій­кі­стю си­ту­а­ції в Афі­нах, «із бі­дних та не­зна­чних зро­би­ли­ся ба­га­ти­ми й слав­ни­ми», а «ба­га­ті ухи­ля­ю­ться від ви­ко­на­н­ня обов’ яз­ків із за­хи­сту Афін, пе­ре­кла­да­ю­чи увесь цей тя­гар на пле­чі бі­дних».

Якщо ж вра­ху­ва­ти (читайте, укра­їн­ці, мої про­мо­ви), що ба­га­то хто з олі­гар­хів по­ча­ли вкрай сер­йо­зно тур­бу­ва­ти­ся за свої ста­тки і ла­дні бу­ли рад­ше ки­ну­ти своє май­но у мо­ре (або укла­сти мир з Фі­ліп­пом на йо­го умо­вах, су­про­ти чо­го я ша­ле­но бо­ров­ся!), ніж від­да­ти йо­го на гро­мад­ські по­тре­би — при­чи­ни по­раз­ки віль­них Афін ста­ють більш-менш зро­зумі­ли­ми. Я на­звав їх. Ви­бір за ва­ми, укра­їн­ці — чи на­сту­па­ти на ті ж са­мі гра­блі, що ми 2300 ро­ків то­му.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.