«У ме­не ве­ли­кий борг пе­ред Укра­ї­ною»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ін­на ЛИХОВИД, «День»

Укра­їн­ка з гру­зин­ським ко­рі­н­ням Оле­на Міб­чу­а­ні по­ки­ну­ла рі­дну Аб­ха­зію че­рез вій­ну, а те­пер до­по­ма­гає на­шим вій­сько­вим та пе­ре­се­лен­цям

Про во­лон­тер­ку-укра­їн­ку, що ро­дом з Аб­ха­зії, ді­зна­ли­ся ви­пад­ко­во — у со­ці­аль­ній ме­ре­жі був до­пи­с­про Оле­ну Міб­чу­а­ні, яка зби­рає ре­чі для вій­сько­вих, ко­ли є ча­ста мо­жли­вість, до­по­ма­гає і пе­ре­се­лен­цям зі схо­ду. До тих, хто жін­ку під­три­мує, во­лон­тер­ка звер­та­є­ться «Мої бу­сін­ки та укро­пчи­ки». За жар­та­ми — щи­ра, від­вер­та ду­ша укра­їн­ки­гру­зин­ки, якій одна­ко­во бо­лить за оби­дві свої ба­тьків­щи­ни. Одна з них вій­ну вже пе­ре­жи­ла, і на­слід­ки Оле­на ба­чить, ко­ли бу­ває в го­стях у ма­ми, що ли­ши­ла­ся жи­ти у Су­ху­мі, бо так і не змо­гла по­ли­ши­ти до­мів­ку. Те­пер сер­це бо­лить за Укра­ї­ну, яка вій­ну пе­ре­жи­ває за­раз.

Зу­стрі­ли­ся з Оле­ною в офі­сі ре­клам­но­го агент­ства, де жін­ка пра­цює і во­дно­ча­сза­лу­чає до во­лон­тер­ства сво­їх ко­лег. У ко­ри­до­рі офі­су сто­я­ли ко­роб­ки з ре­ча­ми. «Це «На­ро­дний тил» по­про­сив, щоб тут по­бу­ли», — ка­же Оле­на. Ча­сто у во­лон­те­рів квар­ти­ри та ро­бо­чі при­мі­ще­н­ня пе­ре­тво­рю­ю­ться на скла­ди.

АБ­ХАЗЬ­КА ІСТОРІЯ

Ма­ма Оле­ни — укра­їн­ка за по­хо­дже­н­ням, а та­то — гру­зин. Ба­тька вже дав­но не­має. «Бабуся, яка жи­ла в Укра­ї­ні на Чер­ка­щи­ні, за­бра­ла нас на лі­то. На один мі­сяць. У цей час у нас по­ча­ла­ся вій­на (1992 — 1993 ро­ки). Ми ли­ши­ли­ся тут, з лі­тнім одя­гом, по­чи­нав­ся на­вчаль­ний рік, нас із мен­шим бра­том по­жа­лі­ли, взя­ли у шко­лу на­віть без до­ку­мен­тів. То­ді ме­ні бу­ло 13 ро­ків, а бра­ту — сім. Су­сі­ди, ро­ди­чі, зна­йо­мі зно­си­ли все, що нам бу­ло по­трі­бно. Ко­ли у нас бу­ло пе­ре­мир’я (схе­ма та са­ма, що й за­раз в Укра­ї­ні), ма­ма при­їха­ла нас за­бра­ти. За пев­ний час зно­ву по­ча­ла­ся вій­на, то був остан­ній на­ступ, ко­ли гру­зи­ни від­сту­пи­ли, а Абхазія ста­ла умов­но не­за­ле­жною. Із мо­їм гру­зин­ським прі­зви­щем на­вча­ти­ся бу­ло скла­дно, ро­бо­ти не зна­йшли б. То­му по­вер­ну­лись в Укра­ї­ну, у ту са­му шко­лу, по­тім всту­пи­ла в КПІ, і так ли­ши­лась, брат теж тут, але не в Ки­є­ві».

Ра ні ше ма ма ба чи ла ся з донь­кою раз на рік, їзди­ли одна до одної в го­сті. Але від лі­та 2013 ро­ку зу­стрі­тись не ви­хо­дить. Те­пер вій­на в Укра­ї­ні.

«І в Аб­ха­зію так про­сто не по­тра­пиш: ли­ше із за­кор­дон­ним па­спор­том. Ра­ні­ше я їзди­ла по­їздом до Адле­ра, по­тім пі­шки пе­ре­хо­ди­ла кор­дон, там є про­пу­скний пункт, де тре­ба ви­сто­я­ти в чер­зі го­ди­ни чо­ти­ри. Ра­ні­ше бу­ло ба­га­то по­тя­гів, пра­цю­вав і ае­ро­порт, і мор­ський порт. За­раз є ли­ше спо­лу­че­н­ня з Ро­сі­єю. Мі­сце­ві їздять ту­ди на лі­ку­ва­н­ня, за про­ду­кта­ми, де­хто на за­ро­бі­тки. Бо у кра­ї­ні ро­бо­ти май­же не­має: або ку­рор­ти, або про­да­ють на рин­ку, що ма­ють. Не­має жо­дних зов­ні­шніх тор­го­вих зв’яз­ків. І ду­же ба­га­то на­се­ле­н­ня за ме­жею бі­дно­сті», — опи­сує стан справ в Аб­ха­зії во­лон­тер­ка.

Да­лі з усмі­шкою на облич­чі роз­по­від­ає про кра­си­ву при­ро­ду Аб­ха­зії, про не­ймо­вір­ний клі­мат. Але, на жаль, там пра­кти­чно не­має ін­фра­стру­кту­ри для ту­ри­стів. За остан­ній час з’яви­ла­ся ли­ше до­ро­га від ро­сій­сько­го кор­до­ну до Су­ху­мі, збу­ду­ва­ли її з нагоди під­го­тов­ки до Со­чин­ської олім­пі­а­ди. І трі­шки «під рих ту­ва ли» на­бе реж ну мі­ста. «Усе в та­ко­му за­не­дба­но­му ста­ні, що ко­ли хо­че­ться яко­гось екс­три­му, бу­ти по­ближ­че до при­ро­ди — то вам ту­ди. Бо при­ро­да кла­сна, лю­ди ду­же го­стин­ні, до­брі та від­кри­ті», — до­дає Оле­на.

ВІД ЗНЕ­ВІ­РИ — ДО ВО­ЛОН­ТЕР­СТВА

Зі слів Оле­ни во­лон­тер­кою ста­ла ви­пад­ко­во. Ко­ли по­ча­ли­ся по­дії на Май­да­ні, не ві­ри­ла у йо­го пе­ре­мо­гу, бо бу­ла актив­ною уча­сни­цею по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, і ми­ну­ле роз­ча­ру­ва­н­ня не да­ва­ло вже ті­єї ві­ри та впев­не­но­сті. «Ме­ні бу­ло стра­шно, бо я пам’ята­ла вій­ну на­шу, до­сі у ме­не жах від зброї. На­став і для ме­не той час, ко­ли тре­ба щось ро­би­ти: при­во­зи­ли лі­ки, одяг, їжу на Май­дан. По­тім усе плав­но та швид­ко пе­ре­ро­сло у вій­ну, зро­зумі­ла, що про­сто си­ді­ти не змо­жу. Я завжди бу­ла па­трі­о­ткою, у ме­не ве­ли­кий борг пе­ред ці­єю кра­ї­ною, я її ду­же лю­блю, то­му що Укра­ї­на да­ла ме­ні все хо­ро­ше, що в ме­не є: гар­ну осві­ту, кла­сну ро­бо­ту, дру­зів ши­кар­них, і лю­ди тут хо­ро­ші», — ці сло­ва Оле­на мо­гли б ста­ти де­ві­зом для ко­жно­го з нас.

Спо­ча­тку жін­ка пе­ре­ра­хо­ву­ва­ла ко­шти во­лон­тер­ським ор­га­ні­за­ці­ям, ко­ли гро­ші скін­чи­ли­ся, по­ча­ла ду­ма­ти — чим ще до­по­мог­ти. «Схо­ди­ла в го­спі­таль, на­пи­са­ла пост на ФБ, по­ча­ли­ся дзвін­ки, бо на­справ­ді ду­же скла­дно ди­ви­тись на цих хло­пців 19 ро­ків, які без рук та ніг. По­тім по­ба­чи­ла за­клик від «Єв­ро­май­да­ну-СОС», тре­ба бу­ло зі­бра­ти до­по­мо­гу для тан­кі­стів під Маріуполем, у по­лі сто­я­ли го­лі, бо­сі і про­сто­во­ло­сі. На­пи­са­ла ще раз пост, про­йшло кіль­ка днів, але ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться, — роз­по­від­ає Оле­на. — По­тім ме­ні вда­лось по­го­во­ри­ти з ци­ми тан­кі­ста­ми, на тлі роз­мо­ви чу­тно «Гра­ди», ви­бу­хи. Во­ни та­кі сум­ні, ні в що не ві­рять, то був по­ча­ток осе­ні, по­трі­бні бу­ли флі­со­ві ко­фти, гу­мо­ві чо­бо­ти. Я по­ча­ла тор­мо­ши­ти ко­лег, хтось ку­пив тер­мо­бі­ли­зну, гу­мо­ві чо­бо­ти, зі­бра­ли з ми­ру по ни­тці. І ду­ма­ла, що на цьо­му все скін­чи­ться. Але вій­сько­ві по­ча­ли дзво­ни­ти і дя­ку­ва­ти, чим ме­не емо­цій­но пор­ва­ли на шма­тки, а по­тім по­ча­ли те­ле­фо­ну­ва­ти ін­ші, усім щось тре­ба. На по­ча­тку тіль­ки ре­чі, ко­ли ме­ні ка­за­ли про те­пло­ві­зо­ри чи бі­но­клі, я ду­ма­ла, де ж я та­кі гро­ші ві­зьму. Але по­тро­шку­по­тро­шку по­ча­ло зби­ра­тись».

За­раз в Оле­ни є по­стій­ні гру­пи під­трим­ки — крім ко­лег по ре­клам­но­му бі­зне­су та дру­зів, актив­но до­по­ма­га­ють укра­їн­ці з Лон­до­на, об’єд­на­ні в ор­га­ні­за­цію «Лон­дон-Єв­ро­май­дан». При­хо­дять по­сил­ки з Іта­лії, був ви­па­док, ко­ли одна во­лон­тер­ка отри- ма­ла по­сил­ку з Мон­го­лії, по­ді­ли­лась з Оле­ною кіль­ко­ма спаль­ни­ка­ми, зро­бле­ни­ми з на­ту­раль­но­го ху­тра. По­тім бій­ці жар­ту­ва­ли, що в чер­гу ста­ють, щоб у них по­спа­ти. Крім ре­чей, ку­пу­ва­ла і ра­ції, даль­но­мі­ри, бі­но­клі, при­ла­ди ні­чно­го ба­че­н­ня. Остан­нім ча­сом бій­ці про­сять са­ме опти­ку, а не ре­чі.

ПО­ДА­РУ­НОК ПІД ЯЛИН­КУ — ПО­ВЕР­НЕ­Н­НЯ З ПО­ЛО­НУ

Оле­на Міб­чу­а­ні зби­рає до­по­мо­гу для усіх, хто про­сить. Якщо спо­ча­тку це бу­ли зде­біль­шо­го бій­ці, що сто­я­ли під Маріуполем, то те­пер се­ред пі­до­пі­чних 90-й ба­таль­йон, який з’єд­на­ли з 81-ю бри­га­дою, 128-ма бри­га­да, 34-й кі­ро­во­град­ський ба­таль­йон те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни, 17-та тан­ко­ва бри­га­да, мор­ські пі­хо­тин­ці... Ко­ли є на­го­да, до пе­ре­лі­ку до­да­ю­ться і пе­ре­се­лен­ці.

Спи­сок мо­жна про­дов­жу­ва­ти, бо за всі­ма за­ку­пів­ля­ми та по­сил­ка­ми є ще си­ла-си­лен­на роз­мов із са­ми­ми бій­ця­ми та їхні­ми ро ди на ми. Оле на ка же, що обов’яз­ко­во зу­стрі­ча­є­ться з ти­ми, ко­му до­по­ма­гає. Пе­ре­дзво­ню­є­ться з ро­ди­ча­ми вій­сько­вих, які вже ста­ли і їй рі­днею. Так з до­брої во­лі во­лон­тер­ка ста­ла та­ким со­бі пси­хо­ло­гом.

«Є зна­йо­мий ме­дик із 25-ба­таль­йо­ну, він був у по­ло­ні, я пе­ре­дзво­ню­ва­лась увесь той час із йо­го дру­жи­ною. Пе­ред Но­вим ро­ком во­на за­те­ле­фо­ну­ва­ла і ска­за­ла, що йо­го від­пу­сти­ли, що вже їде до­до­му. То був най­кра­щий но­во­рі­чний по­да­ру­нок за все жи­т­тя. Ко­ли зга­дую, аж му­ра­шки по шкі­рі. За­раз він пів­то­ра мі­ся­ця по­був тут, і зно­ву їде в зо­ну АТО. Ме ні зда єть ся, це по чут тя обов’яз­ку, бо твої хло­пці там, а ти тут», — по­яснює во­лон­тер­ка. Ка­же, що під час ро­та­цій чи від­пу­сток хло­пці на­ма­га­ю­ться роз­по­від­а­ти біль­ше жар­тів. Один з них жін­ка нам про­ци­ту­ва­ла: «Град — не сніг, най ся па­дає». Так, за жар­та­ми, вій­сько­ві на­ма­га­ю­ться оми­на­ти скла­дні те­ми, бо все ще над­то сві­же в пам’яті і над­то бо­лить.

А тим, хто ще до­сі на­ма­га­є­ться пе­ре­че­ка­ти вій­ну, Оле­на про­по­нує свій ре­цепт — бе­ри щось і ро­би: «Це вій­на на­ро­дна. Тіль­ки лю­ди мо­жуть щось змі­ни­ти, і тут, і за­раз. Вій­на — це не ігра­шки, во­на за кіль­ка мі­ся­ців мо­же бу­ти тут, як­би хло­пці там не сто­я­ли, то Ро­сія бу­ла б уже під Поль­щею».

21 ком­плект тер­мо­бі­ли­зни та пла­щі для 25-го ба­таль­йо­ну те­р­обо­ро­ни, спаль­ни­ки, та­кти­чні ре­ме­ні, рюк­за­ки, апте­чки, опти­ка, при­ці­ли — це но­вий спи­сок по­треб від бій­ців. Оле­на смі­є­ться і ка­же, що вже ча­сти­ну за­мо­ви­ла. Для тих, хто хо­че під­три­ма­ти во­лон­тер­ку, ось ре­кві­зи­ти її ра­хун­ку: кар­тка При­ват­бан­ку — 4149 6258 0032 7866, на ім’я Оле­ни МІБ­ЧУ­А­НІ.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.