Ле­нін і Ста­лін ко­мусь все ще по­трі­бні

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Два по­ві­дом­ле­н­ня фа­кти­чно на ту са­му те­ма­ти­ку на­ді­йшли на­при­кін­ці ми­ну­ло­го ти­жня, одне — з Ро­сії, дру­ге — з Укра­ї­ни. Во­дно­час по­ві­дом­ле­н­ня з Ро­сії бу­ло ціл­ком очі­ку­ва­ним, ба, на­віть за­ко­но­мір­ним, а от з Укра­ї­ни, як на мій суб’єктив­ний роз­суд, — ні.

От­же, у Твер­ській обла­сті РФ з іні­ці­а­ти­ви Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри не­за­ба­ром уро­чи­сто бу­де від­кри­то му­зей най­ви­зна­чні­шо­го пол­ко­вод­ця всіх ча­сів і на­ро­дів ге­не­ра­лі­си­му­са Йо­си­фа Ста­лі­на. Му­зей ство­рю­є­ться у бу­дин­ку кол­го­спни­ці Кон­дра­тьє­вої, де на­чеб­то зу­пи­няв­ся Ста­лін, ко­ли 1943 ро­ку від­ві­ду­вав фронт. Те­ма­ти­ка ви­ста­вок, які роз­та­шу­ю­ться у му­зеї, бу­де від­по­від­на: «10 ста­лін­ських уда­рів», «Вне­сок Ста­лі­на у пе­ре­мо­гу» та «Ста­лін — сим­вол успі­ху ра­дян­ських пе­ре­мог».

Що ж, хі­ба це див­но, ко­ли ство­ре­н­ня му­зею з та­кою те­ма­ти­кою вплі­та­є­ться в за­галь­ну атмо­сфе­ру істе­ри­ки з при­во­ду не­пе­ре­вер­ше­них во­єн­них зви­тяг ро­сій­сько­го на­ро­ду, який, мов­ляв, ледь не са­мо­туж­ки зла­мав хре­бет усій Єв­ро­пі (ко­тра на- чеб­то слу­хня­но йшла за Гі­тле­ром) і по­ря­ту­вав увесь світ? А хто очо­лю­вав то­ді­шню Ро­сію? Ста­лін. Тож сла­ва Ста­лі­ну! На­че й не го­во­рив жур­на­лі­стам пе­ред смер­тю мар­шал Ро­ко­сов­ський, вже ви­йшов­ши, як то ка­жуть, із зем­но­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня, — от ко­ли ми, ко­ман­ду­ва­чі фрон­та­ми, на­вчи­ли­ся ду­ри­ти цьо­го крем­лів­сько­го м...да­ка, то­ді й по­ча­ли би­ти нім­ців...

Але у ро­сі­ян, зокре­ма і в куль­тур­тре­ге­рів, на­по­го­то­ві без­від­мов­ний ар­гу­мент: ну і що, мо­же, і був він м...дак, але ж це на­ша історія, йо­го по­стать асо­ці­ю­є­ться зі зви­тя­га­ми ми­ну­лих ро­ків, то­му не­го­же від­мов­ля­ти­ся від ге­не­ра­лі­си­му­са, від при­свя­че­них йо­му му­зе­їв і пам’ятни­ків — які б зло­чи­ни ним са­мим, йо­го іме­нем і за йо­го роз­по­ря­дже­н­ням не чи­ни­ли­ся. Бо ж по­над по­ло­ви­на ро­сі­ян, за да­ни­ми со­ціо­ло­гів, лю­бить Ста­лі­на і ба­жа­ла би йо­го но­во­го при­ше­стя. Що ж, мо­жна смі­ли­во про­гно­зу­ва­ти: у су­сі­дній дер­жа­ві від­кри­ва­ти­му­ться но­ві й но­ві му­зеї та пам’ятни­ки «во­жде­ві всіх на­ро­дів»...

А от по­ві­дом­ле­н­ня з Укра­ї­ни ви­яви­ло­ся не­спо­ді­ва­ним. Зна­на укра­їн­ська скуль­птор­ка Жан­на Ка­ди­ро­ва, уча­сни­ця Ве­не­цій­ської бі­є­на­ле, ла­у­ре­ат пре­мії Ма­ле­ви­ча, ви­сту­пи­ла про­ти зне­се­н­ня мо­ну­мен­тів Ле­ні­ну: «Я, на­при­клад, ка­те­го­ри­чно про­ти то­го, щоб зно­си­ти пам’ятни­ки Ле­ні­ну. В мі­сті най­ці­ка­ві­ше — це ар­те- фа­кти йо­го істо­рії. І ось так про­сто за­бу­ти, що в нас був Ра­дян­ський Со­юз — це див­но. Тре­ба пе­ре­о­сми­слю­ва­ти ми­ну­ле», — за­яви­ла во­на і до­да­ла, що у сво­є­му но­во­му про­е­кті «Се­конд­хенд» хо­че ор­га­ні­чно й без­кон­флі­ктно по­єд­на­ти ми­ну­ле та май­бу­тнє, щоб у лю­дей не ви­ни­ка­ло від­тор­гне­н­ня — мов­ляв, «якщо це ра­дян­ське, то зна­чить це по­га­не». Ка­ди­ро­ва на­го­ло­си­ла: «Ван­даль­ним спосо­бом ла­ма­ти скуль­пту­ри — від то­го кра­ще ні­ко­му не ста­не. Хі­ба що тим, хто свою енер­гію ви­пу­стив. Та­кі ра­ди­каль­ні дії... ме­ні як скуль­пто­ру бу­ло шко­да. Їх мо­жна бу­ло аку­ра­тнень­ко де­мон­ту­ва­ти, скла­сти, зро­би­ти парк».

З тим, що вар­то бу­ло би зі­бра­ти всіх Ле­ні­нів усіх роз­мі­рів з Укра­ї­ни в один парк і вла­шту­ва­ти там гран­діо­зне Ле­нін-шоу, спе­ре­ча­ти­ся не до­во­ди­ться. А от усе ін­ше, ска­за­не Жан­ною Ка­ди­ро­вою... Над­то во­но на­га­дує на­ста­но­ви ро­сій­сько­го мін­куль­ту. Мов­ляв, ні­чо­го чі­па­ти ар­те­фа­кти істо­рії, тре­ба ор­га­ні­чно й без­кон­флі­ктно по­єд­ну­ва­ти ми­ну­ле з су­ча­сним... То що, і ши­бе­ни­ці у цен­трі Ки­є­ва від­но­ви­ти, і Ба­бин Яр зно­ву колючим дротом обне­сти, і та­бли­чки з ву­ли­ця­ми Ста­лі­на та Гі­тлер­штрас­се при­лі­пи­ти на свої мі­сця? В ім’я без­кон­флі­ктно­сті? Не­зро­зумі­ло тіль­ки, на­ві­що за­хі­дні нім­ці по вій­ні про­во­ди­ли де­на­ци­фі­ка­цію і чо­му в Ізра­ї­лі до­сі нер­во­во ре­а­гу­ють на есте­ти­чно до­ско­на­лу му­зи­ку Ва­гне­ра (яку, до ре­чі, лю­бив не тіль­ки Гі­тлер, а й Ле­нін)... Су­ціль­ний ван­да­лізм! Так са­мо, як і зни­ще­н­ня сво­го ча­су Ба­сти­лії. І як це смі­ють осо­ру­жні фран­цу­зи вва­жа­ти день руй­на­ції ви­зна­чно­го ар­хі­те­ктур­но­го ар­те­фа­кту сво­їм на­ціо­наль­ним свя­том!

Усе це бу­ло би смі­шним, як­би не ви­гля­да­ло ду­же сум­но. В обох ви­пад­ках ді­а­гноз по­су­тньо той са­мий: у Ро­сії чи­нов­ни­цьке по­лі­ти­кан­ство ві­дір­ва­ло­ся від мо­ра­лі і впри­тул не по­мі­чає її, в Укра­ї­ні ви­шу­ка­не естет­ство ра­ди­каль­но ро­зі­йшло­ся з мо­раль­ни­ми на­ста­но­ва­ми і на­ціо­наль­ним зви­ча­є­вим пра­вом. Бо ж згі­дно з остан­нім ка­пи­щам не­че­сти­во­го ідо­ла не мі­сце на укра­їн­ській зем­лі, і ко­жен мо­же до­кла­сти сил, що­би зне­сти ці ка­пи­ща, бо не їхнє зне­се­н­ня, а їхнє існу­ва­н­ня є вар­вар­ство і ван­да­лізм. Бо ж єди­ним мо­раль­но до­ко­на­ним (й істо­ри­чно прав­ди­вим) пам’ятни­ком Ле­ні­ну — я про це вже пи­сав у «Дні» — міг би бу­ти мар­му­ро­вий чи брон­зо­вий Іл­ліч в ін­ва­лі­дно­му ві­зо­чку, з час­тко­во па­ра­лі­зо­ва­ним облич­чям і та­бли­чкою з вла­сно­ру­чним ви­зна­н­ням, зро­бле­ним за рік до смер­ті: «Ми про­ва­ли­ли­ся».

...Ці­ка­во, пі­сля то­го, як ро­сі­я­ни за­бе­ру­ться з Кри­му, чи зна­йду­ться в Укра­ї­ні рев­ні за­хи­сни­ки збе­ре­же­н­ня не­що­дав­но по­став­ле­но­го в Ял­ті пам’ятни­ка «ве­ли­кій трій­ці», зокре­ма й Ста­лі­ну, — мов­ляв, це ж на­ша історія?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.