AHTEй

Юрій Фо­мен­ко — во­їн-хлі­бо­роб. «День» зна­йшов на пе­ре­до­вій ти­по­во­го пред­став­ни­ка укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ар­хе­ти­пу

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Уме­ре­жі Facebook з’яви­лась фо­то­гра­фія, яка на тлі ти­сяч кри­чу­щих зо­бра­жень вій­ни не вра­жа­ла ні­чим екс­тра­ор­ди­нар­ним. Не бу­ло на ній кро­ві, не бу­ло во­гню, не бу­ло ні пе­кла, ні смер­тей. Але чо­гось гли­бин­но­го тор­ка­ла­ся во­на — солдат се­ред по­ля три­мав у ру­ках ози­мі. Ар­хе­тип укра­їн­ця. «День» зна­йшов ге­роя цьо­го фото і по­спіл­ку­вав­ся з ним.

Юрій Фо­мен­ко — осо­бли­ва лю­ди­на. До­брий, усмі­хне­ний, до­ма­шній. Ти­по­ве облич­чя укра­їн­ця, на­че з етно­гра­фі­чно­го під­ру­чни­ка — ар­хе­тип слов’яни­на на­шо­го краю. Агро­ном, до­слі­дник сте­пу, в жов­тні ми­ну­ло­го ро­ку він при­зу­пи­нив свій бі­знес у Дні­про­пе­тров­ську і пі­шов до­бро­воль­цем на фронт. «У нас­ба­тько ні­ко­ли не мрі­яв пе­ре­да­ти си­ну ша­блю, — го­во­рить Юрій. — Він мрі­яв пе­ре­да­ти си­ну книж­ку. За до­по­мо­гою му­дро­сті і знань син мав зве­сти між со­бою сво­їх во­ро­гів».

Юрій весь час жар­тує. Він так і ка­же: «Спри­ймай­те ме­не з гу­мо­ром». «Я — ві­до­мий пи­сьмен­ник, не­має та­ко­го се­ла в Укра­ї­ні, де ме­ні б не ви­прав­ля­ли по­мил­ки», — смі­є­ться він, а по­тім до­дає: «Ну яка то лі­те­ра­ту­ра. То за­мі­тки кол­го­спно­го агро­но­ма». Так він го­во­рить про свої над­зви­чай­но по­е­ти­чні й гли­бо­кі збір­ки «Зем­ля Ма­ма­їв». Чо­го вар­та фра­за з йо­го текс­тів про лу­ган­ський сві­та­нок: «Чи не по­ро­зум­ні­шав світ за ніч?».

Юрій Фо­мен­ко спіл­ку­є­ться зі сво­го укрі­пле­но­го при­мі­ще­н­ня на блок-по­сту в ра­йо­ні Гор­лів­ки. Тут іко­ни, кар­тин­ки, пра­пор, а на ру­ках кіт. «Ось «Ма­май» був на ви­став­ці, ро­бо­та Галини На­за­рен­ко, — показує Юрій на кар­ти­ну. — А ос ь із Кри­во­рів­ні ре­про­ду­кція іко­ни — Хри­стос у ви­ши­ван­ці. Отець Іван із церкви в Кри­во­рів­ні, де зні­ма­ли «Ті­ні за­бу­тих пред­ків», мій то­ва­риш. Так що у ме­не тут схрон з портретом Сте­па­на Бан­де­ри. До ре­чі, по­да­ру­ва­ли москвичі. А ось моя гай­да­ма­цька ша­пка, я вам окре­мо фото при­шлю». Так він обла­шту­вав свій ма­лень­кий му­зей на блок-по­сту се­ред пе­кла да­ле­ко­го схо­ду Укра­ї­ни. І одна де­таль до­дає осо­бли­во­го то­ну цій кар­ти­ні — ав­то­мат і ко­бу­ра на сті­ні. — Юрію, ви за­раз у Гор­лів­ці? — На лі­нії Гор­лів­ка—Де­баль­це­ве. — Там, де бу­ло са­ме пе­кло... — Та во­но тут і не за­кін­чу­ва­ло­ся. За­раз ар­ти­ле­рія при­ти­хла, але ди­вер­сій­ні гру­пи акти­ві­зу­ва­ли­ся. Во­ни хо­дять, ни­шпо­рять. Оче­ви­дно, йде під­го­тов­ка до на­сту­пу. З ди­вер­сій­ни­ми гру­па­ми у нас дрі­бні су­ти­чки. Сер­йо­зні ж бої — між ни­ми са­ми­ми. Швид­ше за все ді­лять те­ри­то­рії впли­ву.

— Ро­сій­ська ар­мія з на­йман­ця­ми чи на­йман­ці між со­бою?

— Ро­зу­мі­є­те, ко­ли в якесь се­ло за­хо­ди­ли ма­хнов­ці, во­ни во­ю­ва­ли за шмат зем­лі, на якій сі­я­ли пше­ни­цю і го­ду­ва­ли сво­їх ді­тей. Ті ж, хто при­йшов з Ро­сії за­раз сю­ди, цьо­го не ро­би­ли і ро­би­ти не бу­дуть. Більш менш ро­зум­ні з їхніх по­льо­вих ко­ман­ди­рів на­ма­га­лись осо­бли­во не афі­шу­ва­ти сво­їх імен і вже дав­но ви­їха­ли звід­си. На­гра­бу­ва­ли і вте­кли. Пу­блі­ка, яка за­ли­ши­ла­ся, по­тре­бує по­стій­но­го гра­бун­ку. Між со­бою во­ни ді­лять блок­по­сти, бо це спро­ба за­ро­бі­тку на про­стих лю­дях, які пе­ре­су­ва­ю­ться. Ан­та­го­нізм є як між бо­йо­ви­ка­ми, так і між ро­сій­ською ар­мі­єю та бо­йо­ви­ка­ми. Так що по­ді­бні су­ти­чки від­бу­ва­ю­ться ре­гу­ляр­но. Че­сно ска­жу, я не ро­зу­мію ро­сій­ської мен­таль­но­сті. Я її ви­ра­хо­вую, але не ро­зу­мію. — Як її ви­ра­ху­ва­ти? — Мен­таль­ність фор­му­є­ться ти­ся­чо­лі­т­тя­ми у від­по­від­них умо­вах. Во­на ба­зу­є­ться на ці­ло­до­бо­вих на­ви­чках. Зем­ле­ро­би, тва­рин­ни­ки ма­ють роз­мір­ний ха­ра­ктер. Ви­ро­би­ли про­ду­кцію — про­да­ли. Від­по­від­но сіль­сько­го­спо­дар­ський рік роз­пла­но­ва­ний — ко­ли по­сі­я­ти, ко­ли зі­бра­ти врожай, ко­ли про­да­ти, що ку­пи­ти. У ро­сі­ян ха-

ра­ктер «зби­раль­ний». Кра­щі чо­ло­ві­ки пі­шли, ка­ба­на вби­ли, при­тя­гну­ли, жін­ки ягід на­зби­ра­ли. Тоб­то во­ни жи­ли на да­рах при­ро­ди.

— Юрію, ви сам го­ро­дя­нин чи при­їха­ли до мі­ста?

— Я народився в мі­сті Ме­лі­то­поль, аграр­ник. В Ме­лі­то­по­лі про­жив близь­ко де­ся­ти мі­ся­ців, по­ди­хав по­ві­трям, яким ди­хав Дон­цов, ску­па­ли ме­не бі­ля Кам’яної мо­ги­ли у мо­ло­чній рі­чці і від­ве­зли на істо­ри­чну ба­тьків­щи­ну в Хо­ло­дний Яр, Чор­ний Ліс. Тоб­то я ви­ріс на ме­жі Кі­ро­во­град­ської і Чер­ка­ської обла­стей. Да­лі — шко­ла, ін­сти­тут, ар­мія. В ар­мії шу­кав в при­ці­лі ав­то­ма­та «при­вид ім­пе­рі­а­лі­зму», по­тім пів­то­ра ро­ку пра­цю­вав бри­га­ди­ром, пе­ре­їхав до Дні­про­пе­тров­ська, в яко­му жи­ву з 1990-го ро­ку. Пра­цю­вав 10 ро­ків агро­но­мом в го­спо­дар­стві, за­сту­пни­ком ди­ре­кто­ра, а з 2000-го ро­ку маю вла­сний бі­знес. За­раз я йо­го при­зу­пи­нив, пі­шов до­бро­воль­цем на вій­ну. Те­пер я зно­ву бу­ду шу­ка­ти в при­ці­лі ав­то­ма­ту «при­вид ім­пе­рі­а­лі­зму». Я — лю­ди­на сте­пу. Чор­ний лі­сі степ. Рід мій по ма­мі з Чи­ги­ри­на, а ба­тька — зі Зве­ни­го­род­ки. Так що я гі­брид укра­їн­ця над Дні­пром.

— Ви господарник, але за­ли­ши­ли вдо­ма фір­му і пі­шли на фронт. Де ме­жа між укра­їн­цем­го­спо­дар­ни­ком і українцем-во­я­кою?

— Це від «на­їзду» на на­шу са­мо­до­ста­тність. Але тут є ці­ка­вий мо­мент. Бу­кваль­но сьо­го­дні ро­змов­ляв із ду­же ці­ка­вою людиною. На ньо­му ви­сять гра­на­ти. Я йо­му ка­жу — Пе­тро­вич, оце як не змо­же­мо ви­біг­ти, то й гра­на­ти зна­до­бля­ться. А він: ти зна­єш, що не дай Бог щось тра­пи­ться, то я не стіль­ки хо­тів би за­бра­ти з со­бою жи­т­тя кіль­кох тих мо­ска­лів, що при­йшли до нас, скіль­ки хо­тів би за­бра­ти жи­т­тя го­ло­ви обл­ви­кон­ко­му, на­чаль­ни­ка то­го чи ін­шо­го управ­лі­н­ня, який до­вів до зу­бо­жі­н­ня свій се­ктор. Тоб­то він хо­тів би вби­ти не стіль­ки тих, що при­йшли во­ю­ва­ти, скіль­ки тих, що до цьо­го допу­сти­ли, хто кра­ї­ну обі­крав і обез­кро­вив. Я по­ду­мав — а ло­гі­ка в йо­го сло­вах є. Я завжди ка­жу, що є два ти­пи укра­їн­ців. У одно­го ба­тьків­щи­на — це Укра­ї­на, а у дру­го­го — це бю­джет. У ме­не в істо­ри­чних до­слі­дже­н­нях зву­чить те­ма еко­но­мі­чної ре­кон­стру­кції пев­них пе­рі­о­дів на пев­них те­ри­то­рі­ях. Та­кі на­у­ко­ві об­ґрун­то­ва­ні до­слі­дже­н­ня да­ють мо­жли­вість кра­ще зро­зу­мі­ти істо­ри­чний пласт, ніж лі­то­пи­си. Що та­ке лі­то­пис ? Це ми з ва­ми по­гу­ля­ли в рес - то­ра­ні, по­би­ли ві­кна, а на­сту­пно­го дня по­про­си­ли Ба­я­на, щоб він спи­сав все на Іва­на, що це він пив і ві­кна бив. А го­спо­дар­ський лі­то­пис— це то­чні ци­фри, пре­дме­тний ана­ліз. Наш на­род пра­цю­вав у ро­слин­ни­цтві, в тва­рин­ни­цтві. Роз­мі­ре­ний ха­ра­ктер жи­т­тя. І це був ма­ло­ви­пи­ва­ю­чий на­род. На­пої в 7 гра­ду­сів ми пи­ли як ком­пот, але ні­чо­го мі­цно­го. Бо п’яним го­па­ка не стан­цю­єш. Тоб­то на­род, який пив, ні­ко­ли не ви­га­дав би го­па­ка і ко­за­чка. Так, наш на­род лю­бив при­бре­ха­ти. Це, мо­же, й у ко­жно­го на­ро­ду є, але чар­ка мі­цно­го нам не при­та­ман­на.

У цей мо­мент Юрій від­во­лі­кся на роз­мо­ву з сол­да­том, а по­тім по­яснив: «Га­ня­є­мо ди­вер­сій­ну гру­пу. За­йшла на на­шу те­ри­то­рію і десь між на­ми бі­гає». Про­дов­жу­є­мо. — Що най­стра­шні­ше на вій­ні? — Ро­зра­хо­ву­єш ли­ше на се­бе і на то­го, хто за спи­ною. Я не пу­скаю йо­му під но­ги, а він б’є у ме­не над го­ло­вою. Зви­чай­но, ба­га­то ми не пе­ре­да­ви­мо. Не то­му, що не мо­же­мо, а то­му що Ро­сія во­ює кіль­кі­стю. Во­но ви­пи­ло, і йо­го же­нуть на за­бій, як ско­ти­ну. У них ду­же ба­га­то «де­ше­во­го м’яса». Ро­сі­я­ни так ви­гра­ва­ли вій­ни. Во­ни мо­жуть сво­їх за­би­ти міль­йон, два, мо­же, на двад­ця­то­му зу­пи­ня­ться. У них 150 міль­йо­нів на­се­ле­н­ня. З них 100 міль­йо­нів жи­вуть ду­же бі­дно. Во­ни бі­дні і ма­те­рі­аль­но, і мо­раль­но. І ще є один аспект у цій вій­ні. В Аме­ри­ці лю­ди­на гам­бур­гер з’їла, три ти­ся­чі до­ла­рів зар­пла­тні отри­ма­ла, пра­пор під­ня­ла і знає, що зав­тра бу­де до­бре. А в Ро­сії не­вдо­во­ле­н­ня жи­т­тям існує по­стій­но, а от­же, і мо­жли­вість про­те­сту існує завжди. 90% ро­сі­ян зви­чай­но ду­ма­ють, як за Миколи ІІ бу­ло до­бре і ко­ли зріє бунт, то ви­ни­кає вій­на — з гру­зи­на­ми, мол­до­ва­на­ми, укра­їн­ця­ми. І на цих вій­нах во­ни вбивають сво­їх по­тен­цій­них бун­та­рів.

Це бу­ла одна з тих бе­сід, ко­ли спів­ро­змов­ник стає до­брим дру­гом, і про­ща­ю­чись зна­єш, що за­ві­та­єш до ньо­го на­сту­пно­го дня. Пе­ре­ко­на­ний, це не оста­н­ня бе­сі­да з Юрі­єм і, дай Бог, щоб во­на від­бу­ла­ся під мир­ним укра­їн­ським не­бом.

АВ­ТОР ФОТО МА­КСИМ ЗАЙ­ЦЕВ, СЕР­ЖАНТ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.