«Вій­на по­ка­за­ла, хто є хто»

Сту­ден­ти з «Во­лон­тер­сько­го пол­ку» — про те, як «ви­тве­ре­зи­ти» су­спіль­ство й са­мих спу­де­їв

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дми­тро ПАЛЬЧИКОВ, Львів

Не­що­дав­но в цен­трі Льво­ва від­був­ся бла­го­дій­ний ди­тя­чий яр­ма­рок. На ньо­му ви­хо­ван­ці по­ча­тко­ви­хкла­сів ра­зом із акти­ві­ста­ми за­ро­бля­ли гро­ші для одно­го з ба­таль­йо­нів ДУКу, про­да­ю­чи до­ма­шню ви­пі­чку та са­мо­ро­бні су­ве­ні­ри. Ідея ви­ни­кла в сту­ден­тів Фран­ко­во­го уні­вер­си­те­ту, які вже дав­но за­йма­ю­ться во­лон­тер­ською ді­яль­ні­стю. Об’єд­нав­шись зав­дя­ки со­ці­аль­ним ме­ре­жам, юні сту­ден­ти-во­лон­те­ри з ли­сто­па­да ми­ну­ло­го ро­ку вже за­без­пе­чу­ва­ли не один ба­таль­йон та бій­ців по­окре­мо. Се­бе гор­до на­зи­ва­ють — «Во­лон­тер­ський полк» ЛНУ ім. Іва­на Фран­ка.

— Мо­жу ска­за­ти, що ми са­мі не до кін­ця зро­зумі­ли, як са­мо­ор­га­ні­зу­ва­ли­ся, — го­во­рить во­лон­тер-п’яти­кур­сник з «між­на­ру» Орест Дми­тра­се­вич. Він си­дить нав­про­ти ме­не. З ним та йо­го ко­ле­га­ми по «пол­ку» ми за­йшли в одну із львів­ськи­хкух мі­стер­ськи­хукра­їн­ської стра­ви, що в цен­трі мі­ста. Дми­тра­се­вич був актив­ним май­да­нів­цем і вже в той час по­чав за­йма­ти­ся во­лон­тер­ством — на­прав­ляв ко­шти й ін­шу до­по­мо­гу «Са­мо­обо­ро­ні», «Пра­во­му се­кто­ру». Вже пі­зні­ше — Нац­гвар­дії та хло­пцям з уні­ве­ру, які на схо­ді.

«ЗВИ­КА­Н­НЯ ДО ВІЙ­НИ — НАЙ­СТРА­ШНІ­ШЕ»

Він вва­жає, що сьо­го­дні лю­дям важ­ко про­ща­ти­ся з грі­шми, не отри­му­ю­чи ні­чо­го на­то­мість. То­му й спа­ла на дум­ку ідея яр­мар­ку.

— З ча­сом ми за­ува­жи­ли, що з ко­жно­го зви­чай­но­го збо­ру ко­штів ми не­у­пин­но отри­му­ва­ли мен­ше гро­шей, — бе­ре сло­во йо­го ко­ле­га Лю­бо­мир Хо­дань, що си­дить пра­во­руч від ме­не. Він тре­тьо­кур­сник істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту. — То­ді зро­зумі­ли, що по­трі­бно шу­ка­ти но­ві не­стан­дар­тні й кре­а­тив­ні спосо­би. Яр­ма­рок був чи­мось та­ким.

Ідеї «пол­ку» при­хо­дять спон­тан­но і в по­трі­бний мо­мент. Во­ни вже вла­што­ву­ва­ли два ау­кціо­ни по­ба­чень, фо­то­зу­стрі­чі, лі­те­ра­тур­ні ве­чо­ри. На один із та­ки­хлі­те­ра­тур­ни­ків за­ві­тав бо­єць «Ай­да­ру» Ро­ман Грос­су — чи­тав вла­сні вір­ші, на­пи­са­ні на вій­ні. Ще спосо­би зби­ра­н­ня гро­шей — по гур­то­жи­тка­хта фа­куль­те­тах. За­га­лом іні­ці­а­тив­ні сту­ден­ти зі­бра­ли по­над 150 ти­сяч гри­вень.

— Ми за­ува­жи­ли, що лю­ди ре­а­гу­ють за пев­ним прин­ци­пом. Утво­рив­ся ко­тел чи якась тра­ге­дія — до ни­хвер­та­є­ться сві­до­мість, і во­ни дій­сно до­по­ма­га­ють щи­ро, — про­дов­жує Лю­бо­мир. — Пам’ятаю, пі­сля Іло­вай­ська мо­жна бу­ло де­ся­тки ти­сяч на­зби­ра­ти за кіль­ка днів. Су­спіль­ство зви­кає до вій­ни, і це, зда­є­ться, най­стра­шні­ше.

До «пол­ку» Люб­чик та­кож за­ймав­ся во­лон­тер­ством — до­по­ма­гав одно­му з ба­таль­йо­нів Нац­гвар­дії. Ту­ди пі­шов до­бро­воль­цем йо­го брат. Тен­ден­цію що­до актив­но­сті лю­дей під час тра­ге­дій за­ува­жив ще на Май­да­ні. То­му, ро­зу­мі­ю­чи «по­до­рож­ча­н­ня» жи­т­тя, за­ли­ша­є­ться на сво­є­му.

— Та лю­ди вза­га­лі не раз за­пи­ту­ва­ли, на­ві­що ми це ку­пу­є­мо. «За­раз же пе­ре­мир’я», «Ми під­пи­са­ли Мін­ські уго­ди» — за­пев­ня­ли нас, — вра­жає Орест.

— Са­мі сту­ден­ти вза­га­лі ба­чать вій­ну у кра­ї­ні? — за­пи­тую, огля­да­ю­чи усі­ху­ча­сни­ків на­шо­го кру­гло­го сто­лу.

— Є, зви­чай­но, та­ких— оди­ни­ці. Але біль­шість не має усві­дом­ле­н­ня, на жаль, — кон­ста­тує з жа­лем Люб­чик. — Мо­жли­во, то­му, що це да­ле­ко і їхне за­чі­пає. Во­ни не спри­йма­ють ін­фор­ма­цію, ли­ше ки­ва­ють го­ло­вою. Та в за­галь­но­му кар­ти­на не ду­же по­зи­тив­на. Ба­га­то сту­ден­тів до­лу­ча­ю­ться від­но­сно — раз чи два на мі­сяць.

— Яко­їсь по­стій­ної від­по­від­аль­но­сті не­має, — до­дає Орест.

— Бу­ває, пи­та­єш у ста­ро­сти, чи зі­бра­ли сьо­го­дні хло­пцям. У від­по­відь: «Ой, ро­зу­мі­єш, так ста­ло­ся, ми сьо­го­дні на день на­ро­дже­н­ня зби­ра­ли», — під- хо­плює роз­мо­ву Ка­те­ри­на Че­рем­но­ва. Во­на вчи­ться на фа­куль­те­ті жур­на­лі­сти­ки. До «Во­лон­тер­сько­го пол­ку» дів­чи­на до­по­ма­га­ла 79-й окре­мій ае­ро­мо­біль­ній бри­га­ді.

ПО­ШУ­КИ ВИ­ХО­ДІВ

— І що ро­би­ти? — за­пи­тую. — Важ­ке за­пи­та­н­ня, — за­ду­му­є­ться Хо­дань. — Що­най­мен­ше тре­ба ве­сти про­сві­тни­цьку ді­яль­ність — зби­ра­ти сту­ден­тів у ве­ли­ко­му за­лі ра­зом з кіль­ко­ма бій­ця­ми АТО, щоб був діа­лог, щоб бу­ла ін­фор­ма­ція з пер­ши­хвуст.

— Не ду­маю, що це дасть сут­тє­ві ре­зуль­та­ти, — не по­го­джу­є­ться Орест. — Це як на­вча­н­ня — те­бе ні­хто не зму­сить. Якщо лю­ди­на не хо­че, во­на всю роз­мо­ву про­си­дить у те­ле­фо­ні.

— Але на емо­цій­но­му рів­ні це мо­же спра­цю­ва­ти, — зри­ває Ка­тя. — Як на лі­те­ра­тур­ни­ку — всі пла­ка­ли, ко­ли Грос­су чи­тав вір­ші.

— Ми ні­ко­го не зму­шу­ва­ли йди ту­ди. На лі­те­ра­тур­ник при­йшли вже за­ці­кав­ле­ні лю­ди, — не від­сту­пає Орест.

За сто­лом ви­хо­дить ці­ка­ва дис­ку­сія. Ко­жен на­ма­га­є­ться при­ду­ма­ти но­ві й но­ві рі­ше­н­ня про­бле­ми. Орест на­ма­га­є­ться їхкри­ти­чно оці­ни­ти.

На за­пи­та­н­ня, чи ба­чить са­ме су­спіль­ство про­бле­му, Лю­бо­мир ди­ви­ться опти­мі­сти­чні­ше, на­во­дя­чи чер­го­ві при­кла­ди з жи­т­тя. Вва­жає, що в сту­ден­тів гір­ша ситуація, однак спо­ді­ва­є­ться, що та­ке вра­же­н­ня скла­ло­ся то­му, що ча­сті­ше зна­хо­ди­ться в ко­лі са­ме спу­де­їв. Го­во­рить, що біль­шість лю­дей про­сто від­ме­жо­ву­є­ться від вій- ни, во­ни бо­я­ться її й не хо­чуть від­чу­ва­ти не­га­ти­ву.

— Ти хо­чеш йо­му щось роз­по­ві­сти, а він ка­же: «Ні-ні, я не хо­чу то­го слу­ха­ти». Я з та­ким сти­кав­ся.

— Спра­ва в то­му, що від сту­дент­ства біль­ше очі­ку­ють, — про­дов­жує спо­кій­но Орест. — Че­рез це біль­ше роз­ча­ру­ва­н­ня. Ко­ли лі­тня лю­ди­на не­о­чі­ку­ва­но дасть то­бі де­ся­тку, то це ін­ше, ніж ко­ли твій зна­йо­мий сту­дент ви­тра­чає 300 гри­вень в день тіль­ки на паль­не чи про­сто ве­ли­ку су­му на пи­во і не дасть то­бі 10 гри­вень.

«80% КОН­ТА­КТІВ НЕ ВІД­ПО­ВІД­А­ЮТЬ НА ДЗВІН­КИ»

В дум­ка­хкру­ти­ться за­пи­та­н­ня, як «ви­тве­ре­зи­ти» су­спіль­ство й за­пев­ни­ти, що фронт мо­же пі­ді­йти до їхньо­го до­му, якщо си­ді­ти склав­ши ру­ки. Яки­хось 300, 500 чи 1 000 км — не від­стань для вій­ни. На­віть не зга­ду­ю­чи, що во­на в тво­їй кра­ї­ні і з ким во­на три­ває. Во­лон­те­ри ба­га­то роз­ду­му­ють уго­лос про це. Хоч як див­но, але во­ни схо­дя­ться на одно­му — пи­тан­ні на­ле­жно­го ви­хо­ва­н­ня змал­ку. Лю­бо­мир го­во­рить, якщо у лю­ди­ни змал­ку не­має на­ціо­наль­но­го усві­дом­ле­н­ня пев­ни­хя­вищ чи си­ту­а­цій, то ні вій­на, ні Май­дан не роз­вер­нуть йо­го одра­зу в ін­ше ру­сло.

— Під­ґрун­тя має бу­ти зра­н­ня, — го­во­рить він. — Прав­да, во­но мо­же за­ро­ди­ти­ся, ко­ли при­пе­че. Сха­ме­ну­ти­ся мо­же один-дру­гий, а міль­йо­ни? Без ви­хо­ва­н­ня за­вча­сно по­пе­ре­ди­ти важ­ко.

— Ко­ли па­трі­о­ти­чно ви­хо­ва­ний гро­ма­дя­нин зі­штов­ху­є­ться з та­кою си­ту­а­ці­єю, у ньо­го вже на під­сві­до­мо­му рів­ні все про­ясню­є­ться, — бе­ре сло­во Ка­тя. — Він не ли­ше го­ло­вою ду­має, а й від­чу­ває. Та­ка ба­за до­дає йо­му мо­ти­ва­ції зайня­ти­ся во­лон­тер­ством.

— Від­вер­то ка­жу­чи, за­раз ця спра­ва ста­ла основ­ною в на­шо­му жит­ті, — пе­ре­хо­плює Люб­чик. — Ти за­йма­є­шся тим зран­ку й до ве­чо­ра, то­бі на­віть ще вно­чі дзво­нять, — хло­пець ро­бить па­у­зу, під­шу­ку­ю­чи сло­ва. — Ми як якісь нар­ко­ма­ни — по­стій­но шу­ка­є­мо гро­ші. Мо­жна ро­би­ти кро­ки до «ви­тве­ре­зі­н­ня», але це ду­же важ­ко. Тре­ба го­во­ри­ти з люд­ською сві­до­мі­стю. Лю­бо­мир про­дов­жує: — Є ба­га­то лю­дей, які тут рвуть на со­бі ви­ши­ван­ку й кри­чать «Сла­ва Укра­ї­ні!» на все гор­ло, але ко­ли сю­ди при­йде вій­на, во­ни пер­ші сто­я­ти­муть в чер­зі на кор­до­ні з Поль­щею.

Він за­мов­кає. Пі­сля ці­єї фра­зи ко­жен про­дов­жує йо­го дум­ку, опи­ра­ю­чись на вла­сний до­свід. Тро­хи про­ана­лі­зу­вав­ши, Лю­бо­мир бе­ре да­лі:

— Але во­но має свій по­зи­тив — су­спіль­ство чи­сти­ться. Ти ба­чиш, хто є хто, і вій­на це по­ка­за­ла. У ме­не ко­ло дру­зів зву­зи­ло­ся бу­кваль­но до кіль­кох осіб. Я не мо­жу з ни­ми спіл­ку­ва­ти­ся. Во­ни ме­не не лю­блять, не бе­руть від ме­не те­ле­фон, бо я по­про­шу в них­гро­ші на фронт.

Від ці­єї фра­зи на облич­чя­ху­сіх з’яв­ля­ю­ться усмі­шки. На­пев­но, ко­жен з ни­хро­зу­міє ко­ле­гу, адже теж сти­ка­ли­ся з та­кою си­ту­а­ці­єю.

— Це не смі­шно, — усмі­ха­ю­чись го­во­рить Лю­бо­мир. — 80% кон­та­ктів не від­по­від­а­ють на дзвін­ки.

— У ме­не та­ке са­ме, — смі­є­ться Дми­тра­се­вич.

«БІЙ­ЦІ МА­ЮТЬ РО­ЗУ­МІ­ТИ, ЩО У НИХ Є НА­ДІЙ­НИЙ ТИЛ»

За кіль­ка хви­лин Лю­бо­мир Хо­дань та ін­ші мо­ло­ді во­лон­те­ри нас за­ли­ша­ють. У ни­хне­від­кла­дні спра­ви. В ку­хмі­стер­ській мен­шає лю­дей, бо вже до­во­лі пі­зно. Ми про­дов­жу­є­мо го­во­ри­ти з Оре­стом та Ка­те­ри­ною. Роз­мо­ва за­хо­дить про та­ку ін­сти­ту­цію, як університет.

Дми­тра­се­вич на твер­дій по­зи­ції — кро­ки по­вин­ні ро­би­ти сту­ден­ти, во­ни штов­ха­ють цю бу­дів­лю, а не нав­па­ки. Адже в біль­шо­сті ви­пад­ків ро­би­ти ре­аль­ну спра­ву сту­ден­ти не го­то­ві. Ли­ше по­окре­мо. Для при­кла­ду бе­ре Ігоря Ко­стен­ка — сту­ден­та гео­гра­фі­чно­го фа­куль­те­ту, вби­то­го 20 лю­то­го на Май­да­ні.

— По­ви­нен бу­ти на­дій­ний тил. Хтось во­ює, хтось тут до­по­ма­гає. Бій­ці там ма­ють ро­зу­мі­ти, що у ни­хє на­дій­ні лю­ди, яким во­ни мо­жуть по­дзво­ни­ти і ска­за­ти: «У вас є стіль­ки-то ча­су, щоб при­вез­ти те і те, бо ми не виживемо». І ті лю­ди при­во­зять.

Во­лон­те­ри сьо­го­дні — фа­кти­чно мі­сток між жи­т­тям і смер­тю, пе­ре­до­вою й ти­лом. Че­рез це від­по­від­аль­ність на ни­хзбіль­шу­є­ться. Орест го­во­рить, що кра­ще ку­пи­ти один бро­не­жи­лет, який вря­тує одне жи­т­тя, ніж ку­пи­ти три, які від­ні­муть трій­ку жи­т­тя.

— Ми же­не­мо­ся за які­стю, — опти­мі­сти­чно під­су­му­вав Дми­тра­се­вич.

ФОТО НАДАНО «ВО­ЛОН­ТЕР­СЬКИМ ПОЛ­КОМ»

ПЕР­ША ЗА­КУ­ПІВ­ЛЯ ТА ДОСТАВКА СПО­РЯ­ДЖЕ­Н­НЯ ВІД «ВО­ЛОН­ТЕР­СЬКО­ГО ПОЛ­КУ». НА ЗІ­БРА­НІ 21 707 ГРИ­ВЕНЬ ДЛЯ 4-ГО БА­ТАЛЬ­ЙО­НУ ОПЕ­РА­ТИВ­НО­ГО ПРИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ГВАР­ДІЇ АКТИ­ВІ­СТИ ПРИ­ДБА­ЛИ БУ­ШЛАТ, ТЕ­ПЛІ БЕР­ЦІ, БА­ЛІ­СТИ­ЧНІ ОКУ­ЛЯ­РИ, ПА­ЛИ­ВО, ШКАР­ПЕ­ТКИ, ХАР­ЧІ, ІН­ДИ­ВІ­ДУ­АЛЬ­НІ АПТЕ­ЧКИ ТО­ЩО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.