Про та­їн­ство ство­ре­н­ня му­зи­ки в те­а­трі

Den (Ukrainian) - - Культура - Хри­сти­на СРІБНЯК

Свої «се­кре­ти» чи­та­чам «Дня» роз­кри­ває ком­по­зи­тор Оле­ксандр Шим­ко

За сім із по­ло­ви­ною ро­ків ро­бо­ти ке­рів­ни­ком му­зи­чної ча­сти­ни в На­ціо­наль­но­му те­а­трі ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки му­зи­ка Олександра Шимка ста­ла окра­сою не одно­го де­ся­тка по­ста­но­вок («Ци­ні­чна ко­ме­дія», «Ви­шне­вий сад», «На­хлі­бник», «Стра­ж­да­н­ня юно­го Вер­те­ра», «Ска­же­на кров», «Скрізь один», «Жін­ка і чи­нов­ник», «Не­нор­маль­на», «Жін­ка ми­ну­лих ча­сів» то­що), впли­ва­ла на гля­да­ча, за­да­ва­ла на­стрій, ство­рю­ва­ла атмо­сфе­ру, ви­ра­жа­ла по­та­єм­ні сми­сли...

— Ви­ста­ва — ко­ле­ктив­не ді­ти­ще. Її по­ява на світ — ре­зуль­тат спіль­ної пра­ці всьо­го скла­ду по­ста­но­во­чної ко­ман­ди (ре­жи­се­ра, акто­рів, ком­по­зи­то­ра, зву­ко­ре­жи­се­ра, сце­но­гра­фа, хо­ре­о­гра­фа, ху­до­жни­ків з осві­тле­н­ня і ко­стю­ме­рів та ба­га­тьо­хін­ших ). По­ста­нов­ка по­вин­на на­ро­джу­ва­ти­ся в без­пе­рерв­но­му ді­а­ло­зі. На цей пе­рі­од усі уча­сни­ки про­це­су ста­ють сім’єю, єди­ним ор­га­ні­змом, — під­кре­слює Оле­ксандр ШИМ­КО. — Для ком­по­зи­то­ра (як, утім, для ко­жно­го уча­сни­ка ви­ста­ви) ро­бо­та по­чи­на­є­ться з пер­шо­го про­чи­та­н­ня п’єси. У про­це­сі зна­йом­ства з ма­те­рі­а­лом у ме­не, на­при­клад, уже з’яв­ля­є­ться пев­не від­чу­т­тя му­зи­чної атмо­сфе­ри п’єси, що зго­дом пе­ре­ро­стає в му­зи­чне ви­рі­ше­н­ня май­бу­тньої по­ста­нов­ки. Я вже на­мі­чаю ва­жли­ві, на мій по­гляд, акцен­ти, ви­зна­чаю, в яки­хсце­на­хму­зи­ка по­трі­бна, а в яких— ні. По­тім на­стає ду­же ва­жли­вий етап — спіл­ку­ва­н­ня з по­ста­нов­ни­ком, який і фор­мує ідей­ні осно­ви май­бу­тньої ви­ста­ви. Ре­жи­се­ра мо­жна по­рів­ня­ти з ди­ри­ген­том, він на­ди­хає всіх нас і спря­мо­вує твор­чий про­цес у ру­сло вті­ле­н­ня ти­хса­михх удо­жні­хі­дей. Ска­жі­мо, моя пер­ша бе­сі­да з ре­жи- се­ром ви­ста­ви «Про­бу­дже­н­ня ве­сни» Ка­трін Ка­цуб­ко три­ва­ла чо­ти­ри го­ди­ни! На ран­ньо­му ета­пі ва­жли­во з’ясу­ва­ти, в яки­хвід­чу­т­тя­хми з ре­жи­се­ром збі­га­є­мо­ся, а в яких— ні. Якщо ко­ман­да при­бли­зно одна­ко­во від­чу­ває ма­те­рі­ал і прин­ци­по­вих про­ти­річ не ви­ни­кає — все від­бу­ва­є­ться плі­дно і гар­мо­ній­но.

— Роз­ка­жіть, як на­ро­джу­є­ться ва­ша му­зи­ка?

— Про­цес ство­ре­н­ня ви­ста­ви за­гад­ко­вий, а ча­сом і мі­сти­чний. Пі­сля пов­но­го за­ну­ре­н­ня в ма­те­рі­ал май­бу­тньої по­ста­нов­ки, гли­бо­ко­го до­слі­дже­н­ня і від­чу­ва­н­ня в со­бі я по­чи­наю чу­ти му­зи­ку. Во­на ви­ни­кає як при­ро­дна ре­а­кція на від­чу­т­тя, що на­ро­джу­є­ться в ме­ні в про­це­сі про­жи­ва­н­ня. На­ро­дже­на му­зи­ка ні­би під­су­мо­вує все це во­єди­но. А по­тім від­бу­ва­є­ться ро­бо­та над вті­ле­н­ням і роз­ви­тком то­го, що зву­чить у ме­ні. І це вже пи­та­н­ня зна­н­ня те­хні­ки і ре­ме­сла. Бе­зу­мов­но, свої ко­ре­кти­ви до му­зи­чно­го ви­рі­ше­н­ня спе­кта­клю вно­сить ре­пе­ти­цій­ний про­цес. Я вва­жаю, що ком­по­зи­то­ру не­об­хі­дно бу­ти без­по­се­ре­днім йо­го уча­сни­ком. Не мо­жна на­пи­са­ти му­зи­ку для те­а­тру, ли­ше си­дя­чи за ро­я­лем або комп’юте­ром у за­кри­тій кім­на­ті, по­за кон­текс­том по­ста­но­во­чно­го про­це­су.

— Ви пи­ше­те му­зи­ку не ли­ше для те­а­тру. Во­на від­рі­зня­є­ться від ті­єї, що зву­чить у ви­ста­вах?

— Му­зи­ка са­ма по со­бі є са­мо­до­ста­тнім і ду­же то­чним ( у сен­сі ре­ме­сла) ми­сте­цтвом. Не да­рем­но її по­рів­ню­ють із ма­те­ма­ти­кою. Во­на ство­рю­є­ться як ці­лі­сне по­ло­тно (на від­мі­ну від му­зи­ки, на­пи­са­ної для те­а­тру або кі­но). Во­на зда­тна до­не­сти будь- яку ідею, будь- яке від­чу­т­тя, не ви­хо­дя­чи за рам­ки му­зи­чни­хза­со­бів ви­ра­зно­сті. Це уні­каль­на мо­ва. То­му, пи­шу­чи сим­фо­нію, я ство­рюю ці­лі­сну і са­мо­до­ста­тню стру­кту­ру.

Те­а­траль­на ж му­зи­ка — ли­ше один із без­лі­чі ком­по­нен­тів тка­ни­ни спе­кта­клю, і во­на має бу­ти ча­сти­ною єди­но­го ці­ло­го — те­а­траль­ної по­ста­нов­ки. В цьо­му ви­пад­ку му­зи­ка вже не мо­же бу­ти чи­мось від­осо­бле­ним, за­мкну­тим на со­бі. Їй не­об­хі­дно гар­мо­ній­но вза­є­мо­ді­я­ти з усі­ма еле­мен­та­ми — за­ду­мом дра­ма­тур­гії, ре­жи­сер­ським рі­ше­н­ням, актор­ським вті­ле­н­ням, ре­а­лі­за­ці­єю ху­до­жни­ка...

Зві­сно, і в спе­кта­клі му­зи­ка — пов­но­прав­на ді­йо­ва осо­ба, про­сто не мо­жна пе­ре­тя­гу­ва­ти ков­дру на се­бе. Щой­но по­ру­шу­є­ться рів­но­ва­га між усі­ма скла­до­ви­ми у ви­ста­ві, ува­га пу­блі­ки роз­сі­ю­є­ться, і ці­лі­сність сприйня­т­тя ви­ста­ви руй­ну­є­ться. Якщо ж му­зи­ка, ство­ре­на для спе­кта­клю, слу­ха­є­ться і як са­мо­до­ста­тній твір, це — ви­щий пі­ло­таж.

— У ко­жно­го ком­по­зи­то­ра (не­за­ле­жно від то­го, те­а­траль­ну, кі­но­шну чи кон­цер­тну му­зи­ку він пи­ше) ви­ро­бля­є­ться свій по­черк. Чи до­во­ди­ться вам у ро­бо­ті над ви­ста­вою ла­ма­ти се­бе, ви­хо­ди­ти за рам­ки осо­би­сто­го ком­фор­ту і від­чут­тів?

— Я вва­жаю, що по-справ­жньо­му твор­ча лю­ди­на не мо­же ми­сли­ти та­ки­ми ка­те­го­рі­я­ми. Ла­ма­ти мо­жна ли­ше щось за­ко­сте­ні­ле, за­сти­гле. А та­ка лю­ди­на не має пра­ва за­йма­ти­ся ми­сте­цтвом. Твор­чий про­цес — не вер­стат, що штам­пує за­го­тов­ки. До на­пи­са­н­ня му­зи­ки для чер­го­во­го спе­кта­клю не мо­жна під­хо­ди­ти з уже від­най­де­ною ра­ні- ше ме­то­до­ло­гі­єю. Я вза­га­лі вва­жаю, що будь-яка ме­то­ди­ка гу­бить ми­сте­цтво. Ми вже го­во­ри­ли про те, що клю­чо­вим у сло­во­спо­лу­чен­ні «твор­чий про­цес» є сло­во «про­цес». Він жи­вий, ру­хли­вий. При­чо­му ло­гі­ка цьо­го про­це­су, най­ча­сті­ше, па­ра­до­ксаль­на. Ті, хто на­ма­га­ю­ться ство­ри­ти ме­то­до­ло­гії твор­чи­х­про­це­сів, за­пе­ре­чу­ють са­му при­ро­ду твор­чо­сті. У рі­зни­хви­ста­ва­хне бу­ває схо­жи­х­про­блем і зав­дань, у цьо­му й кра­са твор­чо­сті.

При­сту­па­ю­чи до но­вої ро­бо­ти, тре­ба бу­ти, з одно­го бо­ку — чи­стим ар­ку­шем, а з ін­шо­го — май­стром, який во­ло­діє усі­ма про­фе­сій­ни­ми на­ви­чка­ми.

— Се­ред ва­ших тво­рів є ті, яки­ми ви пи­ша­є­тесь най­біль­ше?

— Найулюбленіший твір — той, яким за­йма­ю­ся в да­ний мо­мент. За­кін­чи­лась ро­бо­та, і на її мі­сце при­хо­дить щось ін­ше. Ну, який сенс пе­ре­слу­ху­ва­ти по 100 ра­зів на­віть най­вда­лі­ший свій твір?! Тре­ба бу­ти до кін­ця щи­рим у сво­їй твор­чо­сті, від­да­ва­ти всьо­го се­бе, не­мов цей твір — остан­ній у тво­є­му жит­ті. А щой­но від­дав — пе­ре­гор­тай сто­рін­ку і... при­сту­пай до но­во­го!

ФОТО ІРИ­НИ СОМОВОЇ

ВИ­СТА­ВА «ЗАВЖДИ ОДИН ...» ПРО ДО­ЛЮ ТА­ЛА­НО­ВИ­ТОЇ ЛЮ­ДИ­НИ, ЯКА ПО­ТРА­ПИ­ЛА ПІД ЖОР­НА СИ­СТЕ­МИ. З ОДНО­ГО БО­КУ, ВО­НА ВИКУВАЛА ЙО­ГО ТА­ЛАНТ, З ДРУ­ГО­ГО — ПО­НІ­ВЕ­ЧИ­ЛА ЙО­ГО ЖИ­Т­ТЯ. ГЕ­РОЯ ВІД ІМЕ­НІ ШЕВЧЕНКА ГРА­ЮТЬ ДВА АКТО­РИ — ВІ­КТОР АЛДОШИН І ПЕ­ТРО ПАН­ЧУК (ОСТАН­НІЙ У ЦЬО­МУ РО­ЦІ ЗА ВТІ­ЛЕ­Н­НЯ ОБРА­ЗУ КО­БЗА­РЯ НА УКРА­ЇН­СЬКІЙ СЦЕ­НІ ОТРИ­МАВ ШЕВ­ЧЕН­КІВ­СЬКУ ПРЕ­МІЮ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.