Пам’яті че­ре­ви­ків

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ви­ки­нув на дня­хсвої шкар­ба­ни. Ла­та­н­ня їм не до­по­ма­га­ло: про­ті­ка­ли без­бо­жно.

Ці­лий шма­ток біо­гра­фії — геть.

На­справ­ді взу­т­тя — пре­дмет вбра­н­ня на­ба­га­то ін­тим­ні­ший, ніж якась там бі­ли­зна. Взу­т­тя не­се на со­бі все ті­ло, во­но за­без­пе­чує при­хід цьо­го ті­ла в пункт при­зна­че­н­ня вча­сно й у до­бро­му здо­ров’ї й на­віть йо­го, ті­ла, більш- менш при­стой­ний ви­гляд. Зу­стрі­ча­ють не тіль­ки по оде­жі, а й по взу­т­тю.

Хі­ба вам не шко­да ви­ки­да­ти ста­ре взу­т­тя? Прав­да ж, є якийсь щем у цьо­му? Зро­зумі­ло, чо­му Ван Гог на­пи­сав па­ру роз­но­ше­них че­ре­ви­ків і чо­му ця кар­ти­на та­ка по­пу­ляр­на. Бо це, вва­жай, порт­рет. І мої, ви­ки­ну­ті, теж ціл­ком тя­гну­ли на порт­рет. При­найм­ні на порт­рет усі­хти­хзим, у які во­ни в ме­не бу­ли на но­гах.

Я в ни­х­про­йшов не зві­да­ти скіль­ки кі­ло­ме­трів і ву­лиць у гар­но­му на­строї і в по­га­но­му теж. То­птав сніг у Ки­є­ві й у Дні­про­пет- ров­ську. Бі­гав по Бер­лі­ну. За­хо­див у кі­но­за­ли, те­а­три, на ви­став­ки й на кон­цер­ти. Зу­стрі­чав­ся з лю­дьми, яким не го­ден був у слід сту­пи­ти.

В ни­хя ті­кав від мі­лі­ції ву­ли­цею Гру­шев­сько­го без­ум­но­го ран­ку 22 сі­чня 2014 ро­ку, ко­ли по но­зі влу­чи­ла шу­мо­ва гра­на­та. Вла­сне, са­ме пра­вий чо­біт вря­ту­вав паль­ці й сту­пню від сер­йо­зні­ших по­шко­джень. Я ще дві го­ди­ни про­блу­кав між ба­ри­ка­да­ми, перш ніж ви­явив, що він про­сить ка­ші, а шта­ни­на пор­ва­на.

До­ве­ло­ся від­да­ти йо­го в ре­монт чо­бо­та­рю в мо­є­му дво­рі. Щоб не ви­бу­ти з Май­да­ну, я по­про­сив у Бу­дин­ку проф­спі­лок чо­гось со­бі на но­ги. Ви­да­ли до­бро­тні те­плі бо­ти, прав­да, на два роз­мі­ри біль­ші, так що до­ве­ло­ся під­кла­да­ти в но­ски зі­бга­ні га­зе­ти. По­тім узув по­ла­го­дже­ні, а ті, ве­ли­кі, по­вер­нув у Проф­спіл­ки — зго­ди­ли­ся ще ко­мусь.

Пі­сля то­го у нас двох( то­чні­ше, трьох), під­ла­та­них, з’ явив­ся осо­бли­вий спіль­ний сю­жет. Во­ни ди­ми­ли­ся від близь­ки­хба­гать вно­чі 18 лю­то­го, в ни­хя дря­пав­ся на за­хо­пле­ний во­до­мет 21-го та за­хо­див у Ме­жи­гір’я 22 лю­то­го.

Зре­штою, че­рез три­мі­ся­чні ре­во­лю­цій­ні про­гу­лян­ки й ча­сте су­сід­ство з по­лум’ям во­ни геть зно­си­ли­ся.

Вся­ке во­ни ба­чи­ли. І ме­не вся­ко­го.

Те­пер маю но­ві, чор­ні, бли­ску­чі. Те­пер ве­сна і сяє сон­це, те­пер но­ва по­ра на­ста­ла.

Ось і про­то­пту­єш жи­т­тя не бо­со­ніж. Ін­ко­ли ге­ро­єм, ін­ко­ли ту­шкою. Ча­сті­ше — ря­до­вим ма­ло­по­мі­тним гро­ма­дя­ни­ном. Але, якщо пе­ре­су­ва­ти­ся до­ста­тньо ува­жно, мо­жна ді­ста­ти­ся ду­же, ду­же ці­ка­ви­хмісць й на­віть зро­би­ти там щось ви­да­тне чи бо­дай ко­ри­сне.

Го­лов­не — аби взу­т­тя не зно­си­ло­ся ра­ні­ше.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.