«ЦЕ, МО­ЖЕ, НА­ВІТЬ І НЕ ВІР­ШІ...»

Den (Ukrainian) - - Тема «дня» -

Сер­гій ТРИМБАЧ, го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Укра­ї­ни:

— Час від ча­су хтось та й за­пи­тає про Лі­ну Ко­стен­ко: «Чо­го ж во­на мов­чить? Та­кий по­ет... Одне її сло­во мо­же змі­ни­ти Укра­ї­ну!»

Мо­жна, зві­сно, од­по­ві­сти її ж сло­ва­ми: «І знов си­дять при вла­ді оде­сную. Гря­де не­о­ци­нізм. Я в ньо­му не існую». Ви хо­че­те, щоб во­на ви­йшла на­зу­стріч тим са­мим не­о­ци­ні­кам, та­ким «про­укра­їн­ським», до си­ньо­жов­то­го нім­ба над стри­же­ни­ми го­лів­ка­ми? Та ж ні, та­ке не тра­пи­ться, не мо­же тра­пи­тись. Ска­за­ла як одрі­за­ла: «Мій обрій там, де вас не­має». Не­має вас там, і го­во­ри­ти ні про що...

В одно­му із дав­ніх уже вір­шів Лі­на Ко­стен­ко дя­кує ве­чір­ньо­му сон­цю, дя­кує за день, «за цю по­тре­бу сло­ва, як мо­ли­тви». «Я тіль­ки у сло­ві жи­ла» — ну як, як це по­ясни­ти лю­дям, що зви­кли спри­йма­ти світ, чи­та­ти світ за кар­тин­ка­ми?

Та й кіль­кість пу­сто­по­ро­жніх слів (філь­мів, кар­тин, зву­ків...) зро­стає із мо­то­ро­шною швид­кі­стю. А сло­во По­е­та має зов­сім ін­шу щіль­ність — вхо­дя­чи в по­бу­то­ві стра­то­сфе­ри, во­но ми­т­тю ро­зі­грі­ва­є­ться й сві­ти­ться, нав­сі­біч, на все Не­бо і всю Зем­лю. «Це, мо­же, на­віть і не вір­ші, А кві­ти, ки­ну­ті то­бі», а вла­сне, ко­жно­му, хто чує, хто ба­чить...

Бу­ло нам важ­ко і бу­ло нам зле. І за­хі­дно, і схі­дно. Бу­ло без­ви­хі­дно. Але нам не бу­ло не­гі­дно. І це, на­пев­но, го­лов­не. Якої ще фор­ту­ни? Не від­сту­пи­ти­ся. І не по­кла­сти лжу на стру­ни.

Це — справ­ді го­лов­не. Вся ота трі­ско­тня сти­хає і від­сту­пає, ко­ли по­чи­нає сві­ти­ти­ся сло­во Лі­ни Ко­стен­ко. До ре­чі, не ви­пад­ко­во ж во­на на­ро­ди­ла­ся напередодні то­го дня, ко­ли день на­здо­гнав ніч.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.