«МИ, КРИМ­СЬКІ УКРА­ЇН­ЦІ, ЧЕ­КА­ЛИ Й ЧЕ­КА­Є­МО ЇЇ ТВО­РІВ ЯК КОВ­ТОК СВІ­ЖО­ГО ПО­ВІ­ТРЯ»

Den (Ukrainian) - - Тема «дня» -

Оле­ксандр ПОЛЬЧЕНКО, актор і жур­на­ліст, м. Сім­фе­ро­поль:

— Що для ме­не твор­чість Лі­ни Ва­си­лів­ни?

Ска­жу її ж сло­ва­ми:

Ко­за­цька жін­ка з гор­ди­ми очи­ма — во­на мов кри­ла в ме­не за пле­чи­ма! Во­на для ме­не у ці дні — як моє сер­це у ме­ні!

(«Бе­ре­сте­чко»)

Для ме­не її твор­чість бу­ла тим «ду­хов­ним де­фі­ци­том», яко­го завжди не ви­ста­ча­ло, а ді­ста­ти бу­ло важ­ко на­віть че­рез зна­йо­мих. Якщо «Ко­бзар» Т. Шевченка у всі ча­си, пі­сля Бі­блії, був на­стіль­ною кни­гою для укра­їн­ців, і са­ме там ми шу­ка­ли «чи­їх ба­тьків ми ді­ти», то збір­ки по­е­зій Лі­ни Ко­стен­ко в Кри­му ді­ста­ти бу­ло скла­дно як в ра­дян­ську до­бу, так і в ча­си Не­за­ле­жної Укра­ї­ни. І яке ща­стя бу­ло 2008 ро­ку, пе­ре­бу­ва­ю­чи у Льво­ві, при­дба­ти її «Бе­ре­сте­чко».

Як­би ж «пра­ви­те­лі» чи­та­ли сво­їх по­е­тів!

У сво­є­му істо­ри­чно­му ро­ма­ні Лі­на Ко­стен­ко ні­би опи­су­ва­ла сьо­го­дні­шню Укра­ї­ну:

Гар­мат не­ма. Про­па­ли ко­ро­гви. Дев’ято­сил, зне­міг­ся я по­тро­шку. Ір­же мій кінь у ди­кій ло­бо­ді. Не­має війська. Всі — у роз­по­ро­шку...

Лі­на Ко­стен­ко пи­ше сер­цем, яке в неї смі­є­ться, пла­че й бо­лить. І біль по­е­те­си зна­хо­диш у сво­є­му сер­ці. Ідеш за нею і шу­ка­єш в її по­е­зії, як «лі­ку­ва­ти біль»:

І щось в ме­ні та­ке ве­лить збі­лі­ти в гнів до со­то­го ко­лі­на! І щось в ме­ні та­ке бо­лить, що це і є, на­пев­но, Укра­ї­на.

Ко­ли ти все жи­т­тя жи­веш в ото­чен­ні бре­хли­во­го ін­фор­ма­цій­но­го про­сто­ру, який при­мен­шує твій на­род і те­бе — як йо­го ма­лень­ку ча­стин­ку, про­сто бе­ри і чи­тай Л. Ко­стен­ко. І хо­ча во­на завжди бу­ла по­за «екра­ном», людиною не пу­блі­чною, її тво­ри че­ка­ли з не­тер­пі­н­ням, зна­ю­чи, що там мо­жна зна­йти прав­ди­ве й ви­со­ке сло­во. Ми, крим­ські укра­їн­ці, че­ка­ли її тво­рів і че­ка­є­мо як ков­ток сві­жо­го по­ві­тря, як по­до­рож у ро­ман­ти­чне ми­ну­ле на­шо­го сла­ве­тно­го краю.

Хо­ча як ін­ші кни­ги по­гор­тай, то пер­ший цар був скіф­ський

Тар­гі­тай. І, як ле­ген­да ка­же пра­ста­ра, — він син Да­жбо­га і до­чки Дні­пра...

Її сло­во на­стіль­ки пе­ре­кон­ли­ве, що зда­є­ться — во­но твоє, а по­е­те­са під­слу­ха­ла й про­сто ви­кла­ла на па­пе­рі. А «під­слу­хо­ву­ва­ла» сло­ва у всьо­го укра­їн­сько­го на­ро­ду.

«За­пи­ски укра­їн­сько­го са­ма­шед­шо­го» — у Лі­ни Ко­стен­ко там все так про­сто і лег­ко, адже біль­шість так го­во­рить і від­чу­ває, осо­бли­во ко­ли їх зра­ди­ли. «Сьо­го­дні на Май­дан при­йшли на­ші лі­де­ри. При­ві­та­ли всіх з пе­ре­мо­гою. І на­віть ви­да­ли по­свід­че­н­ня уча­сни­ків по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції. Я не пі­шов. Ме­ні не тре­ба до­ка­зів мо­єї при­че­тно­сті. Ме­ні тре­ба, щоб во­ни, став­ши вла­дою, не зра­ди­ли Май­дан».

І хо­ча твір за­кін­че­но 2010 ро­ку, остан­ні сло­ва зву­чать, як пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті: «От і на­став наш День Гні­ву. Лі­нію обо­ро­ни три­ма­ють жи­ві!»

У ко­жно­го свій Т. Шев­чен­ко, Л. Укра­їн­ка, І. Фран­ко. Так са­мо в ко­жно­го і своя Лі­на Ко­стен­ко. Лі­те­ра­ту­ро­знав­ці вже дав­но її охре­сти­ли жи­вим кла­си­ком. А най­го­лов­ні­ше, що Лі­на Ко­стен­ко та її по­е­зія для нас, на­ро­ду, ста­ла мо­раль­ним ав­то­ри­те­том, то­му що ге­ні­я­ми не при­зна­ча­ють, ни­ми ста­ють.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.