«ГО­ЛОВ­НИЙ «НЕРВ» ТВОР­ЧО­СТІ ЛІ­НИ КО­СТЕН­КО — ЦЕ ОБ­СТО­Ю­ВА­Н­НЯ ПРА­ВА НА НЕ­ПО­ВТОР­НІСТЬ ЛЮ­ДИ­НИ, ХОЧ ЯКИ­МИ Б ЖОР­СТО­КИ­МИ БУ­ЛИ ОБ­СТА­ВИ­НИ ДОВ­КО­ЛА НЕЇ»

Den (Ukrainian) - - Тема «дня» -

Во­ло­ди­мир ПАН­ЧЕН­КО, пи­сьмен­ник, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук:

— По­е­зія Лі­ни Ко­стен­ко зі мною уже ро­ків із 45, по­чи­на­ю­чи з то­го ча­су, ко­ли я став сту­ден­том Оде­сько­го уні­вер­си­те­ту. Дов­ко­ла її іме­ні й твор­чо­сті па­ну­ва­ла якась та­єм­ни­ця: Лі­на Ко­стен­ко бу­ла на­пів­за­бо­ро­не­ною по­е­те­сою. У кни­гар­нях її збі­рок не бу­ло, тож нам, то­ді­шнім сту­ден­там, пе­ре­па­да­ло хі­ба щось «із рук» зна­йо­мих або з по­оди­но­ких пу­блі­ка­цій у пре­сі, які бу­ли ве­ли­кою рід­кі­стю. Збір­ка «Над бе­ре­га­ми ві­чної рі­ки» з’яви­ла­ся аж 1977-го. Ну а «бом­бою» став ви­хід у світ істо­ри­чно­го ро­ма­ну у вір­шах «Ма­ру­ся Чу­рай» (1979), у яко­му є транс­фор­мо­ва­на ав­тор­кою на­пів­ле­ген­дар­на love story (Ма­ру­ся і Гриць), по­ка­за­на на дра­ма­ти­чно­му істо­ри­чно­му тлі ХVІІ сто­лі­т­тя: Укра­ї­на во­ює за свою сво­бо­ду. Від роз­ді­лу шо­сто­го («Про­ща») лю­бов­на історія від­хо­дить на дру­гий план, бо на пер­ший ви­сту­пає те­пер ін­ший мо­тив: до­ля Укра­ї­ни, яку мо­же по­гли­ну­ти вій­на, і до­ля по­е­тки­пі­сне­твор­ки, мов­би «за­гу­бле­ної» се­ред пол­тав­сько­го жит­тє­во­го ви­ру, при­за­бу­тої усі­ма. При­за­бу­тої усі­ма... Зві­сно, це на­га­дує ста­но­ви­ще са­мої по­е­те­си в ре­пре­сив­ні 1970-ті. Пи­шу­чи про Ма­ру­сю Чу­рай, і са­ма «спо­від­а­ла­ся» ву­ста­ми сво­єї ге­ро­ї­ні. Так бу­ває: не­спри­я­тли­ві об­ста­ви­ни ве­ли­кий та­лант мо­же обер­ну­ти со­бі на ко­ристь. Бо, зре­штою, йо­го дра­ма стає лі­те­ра­ту­рою, су­блі­му­є­ться у сло­ві... «Ма­ру­ся Чу­рай», мо­жли­во, най­більш зна­ко­вий твір Лі­ни Ко­стен­ко. Ін­ші її тво­ри ве­ли­ко­го фор­ма­ту (по­е­ми «Сніг у Фло­рен­ції», «Скіф­ська одіс­сея», ро­ман у вір­шах «Бе­ре­сте­чко») та­кож ма­ли не­аби­який резонанс, про­те все ж «яв­ле­н­ня» «Марусі Чу­рай» у 1979—1980 ро­ках бу­ло осо­бли­вим. У фі­на­лі цьо­го тво­ру Ма­ру­ся чує, як Пол­тав­ський полк, ви­ру­ша­ю­чи в по­хід, спів­ає її «За­світ вста­ли ко­за­чень­ки...», а в ре­аль­но­му жит­ті щось по­ді­бне бу­ло і з її вір­шо­ва­ним ро­ма­ном. На сло­во Лі­ни Ко­стен­ко че­ка­ли. І ко­ли во­но про­зву­ча­ло, йо­го по­чу­ли ти­ся­чі, якщо не со­тні ти­сяч, укра­їн­ців. По­чув­ши ж — під­хо­пи­ли, як ті пол­тав­ські ко­за­ки пі­сню. «Ма­ру­ся Чу­рай» укрі­плю­ва­ла дух у тяж­кі ча­си, про­бу­джу­ва­ла на­ціо­наль­ну гор­дість. Це яви­ще, от­же, не тіль­ки су­то есте­ти­чне; йо­го вар­то ви­вча­ти і як со­ціо­пси­хо­ло­гі­чний, як фе­но­мен укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го Я.

Але я ду­же лю­блю й не­по­втор­ну лі­ри­ку Лі­ни Ко­стен­ко. В одно­му з ли­стів 1951 ро­ку до Ма­кси­ма Риль­сько­го (з яким во­на на­ро­ди­ла­ся одно­го й то­го ж дня — 19 бе­ре­зня!) то­ді 21-рі­чна Лі­на освід­чи­ла­ся по­е­то­ві в лю­бо­ві до йо­го октав. І ця лю­бов справ­ді від­чу­ва­є­ться, ко­ли чи­та­єш Лі­ну Ко­стен­ко, над­то ж у її «діа­ло­гах» з при­ро­дою, що ожи­ває в її сло­вах зі сво­їм про­сто-та­ки язи­чни­цьким ду­хом. А ще по­е­те­са ча­сто ве­де вну­трі­шні — по­е­ти­чні — «діа­ло­ги» з ве­ли­ки­ми лю­дьми: вер­хів’я люд­сько­го ду­ху її ні­ко­ли не за­ли­ша­ли бай­ду­жою. Над­зви­чай­но яскра­ва, чи­ста і ні­жна її лю­бов­на лі­ри­ка... Го­лов­ний же «нерв» твор­чо­сті Лі­ни Ко­стен­ко — це об­сто­ю­ва­н­ня пра­ва на не­по­втор­ність лю­ди­ни, хоч яки­ми б жор­сто­ки­ми бу­ли об­ста­ви­ни дов­ко­ла неї. Во­на на­ле­жить до тих му­жніх ми­тців, які во­ло­ді­ють та­лан­том збе­рег­ти свою вну­трі­шню сво­бо­ду всу­пе­реч то­таль­ній не­сво­бо­ді, з якою ба­га­то хто ла­ден зми­ри­ти­ся. Їх, та­ких ми­тців, не мо­же бу­ти ба­га­то.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.