Рі­зні вій­ни – один стиль

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Яро­слав БОРСУК, м. Пі­дгай­ці Тер­но­піль­ської обла­сті

Про «ор­дин­ський» ха­ра­ктер на­сту­пу ро­сі­ян

Йшов да­ле­кий 1223 рік. Ту­ме­ни Су­бу­дая одно­око­го щой­но пе­ре­мо­гли у би­тві на рі­чці Кал­ка роз­рі­зне­ні війська ру­ських кня­зів. За­раз во­ни дов­го і безрезультатно штур­му­ва­ли укрі­пле­ний та­бір дру­жи­ни кня­зя ки­їв­сько­го Мсти­сла­ва Ро­ма­но­ви­ча. Не до­по­ма­га­ли ні без­упин­ні штур­ми, ні по­гро­зи лю­тою смер­тю ки­я­нам, якщо ті не зда­ду­ться. Та­бір був не­при­сту­пним.

Су­бу­дай з три­во­гою по­гля­дав у степ: а що, як ін­ші ру­ські кня­зі з дру­жи­на­ми теж по­вер­ну­ться? Якщо в би­тві, що від­бу­ла­ся кіль­ка днів то­му, вда­ло­ся за­ма­ни­ти дру­жи­ни ру­си­чів у пас­тку, то те­пер до­ве­де­ться вті­ка­ти вже по-справ­жньо­му. І під­сту­пний одно­окий тем­ник кри­ва­во­го Чин­гі­за пі­шов на вій­сько­ву хи­трість. Він ого­ло­сив ото­че­ним ки­я­нам, що до­зво­лить їм віль­но по­вер­ну­ти­ся до­до­му, але за одні­єї умо­ви: якщо во­ни ви­йдуть з укрі­пле­но­го та­бо­ру без зброї. Для се­бе ж Су­бу­дай ви­рі­шив, що ко­ли ки­я­ни не під­да­ду­ться і на це йо­го про­ха­н­ня, вно­чі монголи пі­дуть у степ до пов­но­во­дно­го Іті­ля (рі­чка Вол­га).

Ру­си­чі аж ні­як не бу­ли схиль­ні зда­ва­ти­ся. Але по­ло­хли­вий князь ки­їв­ський Мсти­слав Ро­ма­но­вич, який уже не ві­рив у по­ря­ту­нок, у на­дії збе­рег­ти своє жи­т­тя по­ві­рив сло­ву мон­го­лів.

Без­зброй­ні ки­я­ни ви­йшли з та­бо­ру і тут на них на­ле­ті­ла мон­голь­ська кін­но­та. Хоч во­ї­ни і всту­па­ли в ру­ко­па­шну з мон­го­ла­ми, остан­ній бій за­кін­чив­ся ду­же швид­ко: ки­я­ни бу­ли по­ру­ба­ні, а Мсти­слав Ро­ма­но­вич та ін­ші кня­зі бу­ли по­ло­не­ні та роз­ду­ше­ні під до­шка­ми, на яких си­ді­ла, свя­тку­ю­чи під­лу пе­ре­мо­гу, мон­голь­ська знать. Про віроломство мон­го­лів по­тім опо­ві­сти­ли Русь троє во­ї­нів, що ди­вом ви­жи­ли.

Йшов ку­ди ближ­чий 1941 рік. Ні­ме­цька ар­мія рва­ла­ся до Ле­нін­гра­да. Під Ве­ли­ки­ми Лу­ка­ми на них че­ка­ла обо­рон­на лі­нія чер­во­но­ар­мій­ців. Що­би про­рва­ти її, на­ци­сти пі­шли на вій­сько­ву під­лість: пе­ред со­бою по­гна­ли на око­пи чер­во­них ста­рих, жі­нок та ді­тей у на­дії, що по сво­їх ті не стрі­ля­ти­муть. Та в ку­ле­ме­тни­ків НКВС ру­ка не здри­гну­ла­ся: мир­не на­се­ле­н­ня бу­ло без­жаль­но роз­стрі­ля­не.

Десь за мі­сяць цьо­го ж 1941 ро­ку ен­ка­ве­е­сів­ці, від­сту­па­ю­чи із За­по­ріж­жя, пі­дір­ва­ли гре­блю Дні­про­ге­су. Ве­ли­че­зна хви­ля пом­ча­ла бе­ре­гом Дні­пра до Чор­но­го мо­ря. На­се­ле­н­ня про бі­ду ко­му­ні­сти не по­пе­ре­ди­ли. Люд­ські втра­ти від ці­єї руй­нів­ної хви­лі оці­ню­ють у 60 ти­сяч чо­ло­вік, тре­ти­на з них — укра­їн­ські ді­ти, яких не вря­ту­ва­ло те, що їхні ба­тьки вже во­ю­ва­ли на фрон­ті «за Ро­ді­ну, за Ста­лі­на».

Сі­чень 2000 ро­ку. Для мир­но­го на­се­ле­н­ня за­бло­ко­ва­но­го Гро­зно­го ро­сі­я­ни ство­рю­ють ко­ри­дор. Ко­ли ко­ло­на ци­віль­них ві­ді­йшла від мі­ста, ро­сі­я­ни їх роз­стрі­ля­ли. Кіль­кість за­ги­блих до­сі не­ві­до­ма.

А ось 2014 рік, ве­сна. Ро­сій­ські бан­ди­ти зу­пи­ня­ють ко­ло­ни на­ших військ за до­по­мо­гою мир­но­го на­се­ле­н­ня — жі­нок та ді­тей, які пе­ре­кри­ва­ють до­ро­гу. Із-за спин мир­но­го на­се­ле­н­ня стрі­ля­ють у на­ших вій­сько­вих. На­ші по ді­тях стрі­ля­ти не змо­гли.

Цей же 2014 рік. Ре­гу­ляр­на ар­мія Ро­сії ві­ро­лом­но втор­га­є­ться на український Дон­бас і ото­чує укра­їн­ські війська в Іло­вай­ську. Пі­сля кро­во­про­ли­тних бо­їв та пе­ре­мо­вин ро­сі­я­ни да­ють на­шим вій­ськам ні­би­то «зе­ле­ний ко­ри­дор», на­справ­ді ж без­жаль­но роз­стрі­лю­ють тих, хто ви­йшов, з усіх ви­дів зброї.

2015 рік. Ро­зу­мі­ю­чи, що во­ни не мо­жуть взя­ти Де­баль­це­ве, до­не­цько­ро­сій­ські бан­ди­ти та ре­гу­ляр­ні ро­сій­ські війська роз­тро­щу­ють мі­сто, в яко­му є мир­не на­се­ле­н­ня (до ре­чі, у сво­їй біль­шо­сті про­ро­сій­ське) вдруз­ки з усіх ви­дів су­ча­сної ви­со­ко­руй­нів­ної зброї: за оцін­ка­ми між­на­ро­дних спо­сте­рі­га­чів, у Де­баль­це­во­му за­ги­ну­ло пів­ти­ся­чі мирних ме­шкан­ців.

Те­пер ска­жіть ме­ні, чим від­рі­зня­ю­ться між со­бою Чин­гіз­хан та йо­го ди­ка ор­да зраз­ка 1223 ро­ку, Ста­лін та йо­го «до­бле­сні» ен­ка­ве­е­сів­ці зраз­ка 1941 ро­ку та Пу­тін, ро­сій­ські во­я­ки та пу­тін­ські улю­блен­ці з кри­ва­вої «Но­во­ро­сії» зраз­ка 2014 — 2015 ро­ків. Як ба­чи­те, вій­ни роз­ки­да­ні у ча­со­во­му про­між­ку во­сьми сто­літь, але стиль їх ве­де­н­ня не змі­нив­ся!

Чи ба­чить це Єв­ро­па? Чи усві­дом­лю­ють на­ро­ди Єв­ро­пи, що ро­сій­ська ор­да зраз­ка 2015 ро­ку, якщо їй вда­сться за­во­ю­ва­ти Укра­ї­ну, на­сту­па­ти­ме на них так: ро­сій­ська во­єн­щи­на гна­ти­ме по­пе­ред­се­бе жі­нок і ді­тей ті­єї кра­ї­ни, яку пра­гне під­ко­ри­ти, за­бло­ко­ва­ні мі­ста ви­па­лю­ва­ти­муть «гра­да­ми», а ото­че­них вій­сько­вих, звіль­не­них під«най­че­сні­ше сло­во усіх ча­сів і на­ро­дів» від ро­сі­ян роз­стрі­лю­ва­ти­муть з усіх ви­дів зброї?

Лю­ди, сха­ме­ні­ться, не бійтеся ро­сій­сько­го ве­дме­дя! Йо­го ще мо­жна зу­пи­ни­ти! І аж ні­як не «мін­ськи­ми ілю­зі­я­ми» (ой, ви­ба­чте, до­мов­ле­но­стя­ми), а тіль­ки си­лою. Бо іна­кше цей ве­дмідь не­о­дмін­но по­ла­має вже ваш пар­кан, сплюн­друє ва­ші дер­жа­ви і без­жаль­но вби­ва­ти­ме вже ва­ших ді­тей!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.