Понт із пер­чин­кою

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Одна ми­ла ху­до­жни­ця зі­зна­ла­ся, що ба­га­то її пей­за­жів на­пи­са­но з під­ві­конь квар­тир чи­сель­них єв­ро­пей­ських дру­зів. Це спо­гля­да­н­ня бу­ває рів­но­силь­не емо­ці­ям від­не­спі­шної пі­шої про­гу­лян­ки чу­до­ви­ми ву­ли­ця­ми, на­со­ло­ді в те­а­трі — все про­бую не­мов­би на смак. Якщо від­чу­ваю — сма­чно, як бу­ває, пе­ре­ки­не­шся з людиною одним- дво­ма сло­ва­ми й одра­зу ро­зу­мі­єш — ми на одній хви­лі, і ти вже не мо­жеш ви­сли­зну­ти з цих обіймів, по­ки не спро­бу­єш від­но­ви­ти мить, при­мі­ряв­ши її на се­бе, так і тут. Ква­плю­ся по­мі­сти­ти вра­же­н­ня в най­по­трі­бні­ший за­пи­сни­чок. Ось він — не­об­хі­дний ву­злик на пам’ ять. За­ма­льов­ки ми­тей за­ли­ша­ю­ться на­дов­го і до­по­ма­га­ють ти­хо свя­тку­ва­ти моє жи­т­тя на зем­лі най­бар­ви­сті­шим, ра­ді­сні­шим, плот­ським та ін­тен­сив­ним з усіх, як я ро­зу­мію, мо­жли­вих сп­осо­бів. Адже го­лов­ний есті­мейт (очі­ку­ва­на ви­ру­чка) — це са­ме жи­т­тя, яке нас по­стій­но ро­зі­грує: якщо по-до­бро­му, то до­по­ма­гає ви­гна­ти ки­сля­ти­ну з пов­сяк­ден­но­сті, якщо ж зло і жорс­тко, то це вже на­зи­ва­є­ться якось іна­кше. Вже то­чно не ро­зі­граш і не понт.

Сте­жа­чи за сю­же­тною кан­вою хва­цької ко­ме­дії в Мо­ло­до­му те­а­трі « По­трі­бні бре­ху­ни», ди­ву­ю­чись, як ге­рої на­тхнен­но бре­шуть (втім, за умо­ва­ми кон­тра­кту і, зна­чить, за гро­ші), азар­тно, ку­ра­жно, упи­ва­ю­чись сво­єю ви­на­хі­дли­ві­стю, ло­виш се­бе на дум­ці, що й то­бі частенько на­пів­бре­шуть і ти на­ві­щось ( на ща­стя, не­на­дов­го) ре­а­гу­єш на пе­ре­біль­ше­ні ком­плі­мен­ти. Ось і за­мов­ни­ко­ві хо­ро­во­ду бре­хні в п’єсі, як би він це не при­хо­ву­вав, тре­ба, аби йо­го лю­би­ли (не­хай по сю­же­ту на­чеб­то), щоб про ньо­го пі­клу­ва­ли­ся (на­чеб­то), аби хтось йо­го на­зи­вав та­то (на­чеб­то). Мо­жна, що­прав­да, і за­гра­ва­ти­ся, як і ста­ло­ся з усі­ма пер­со­на­жа­ми, і то­ді про­бли­сне щось справ­жнє, ти­хе, ва­жли­ве і най­го­лов­ні­ше. І за­ла це по­чує. Адже обма­ню­ю­чи за кон­тра­ктом, во­ни прив’язу­ю­ться, обра­жа­ю­ться і за­ко­ху­ю­ться сер­йо­зно.

«Обман­щи­ки бу­дуть завжди. У на­ших си­лах ли­ше змен­ши­ти їхню кіль­кість. І ли­ше сво­їм при­кла­дом», — так ду­має ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Стас Жир­ков. За­ла, схо­же, зго­дна.

« Брехня вже дав­но за­мі­ни­ла по­ві­тря. І страждати з цьо­го при­во­ду так са­мо без­глу­здо, як при­гні­чу­ва­ти­ся з при­во­ду зни­кне­н­ня пі­те­кан­тро­пів», — це дум­ка ви­ко­нав­ця одні­єї з го­лов­них ро­лей в п’ єсі, за­слу­же­но­го ар­ти­ста Укра­ї­ни Оле­ксія Вер­тин­сько­го. За­ла по­го­ди­лась, ду­маю, при­слу­ха­лась.

«Якщо брехня впли­ває по­зи­тив­но — це про­грес. Адже ін­ко­ли прав­да вби­ває лю­дей. Бре­ху­ни по­трі­бні. Бре­ху­ни, які при­но­сять до­бро». Дум­ка на­ро­дної ар­тис­тки Укра­ї­ни Та­ма­ри Яцен­ко зі­грі­ла.

У цю п’єсу мо­жна до­да­ва­ти і до­да­ва­ти сво­їх зна­йо­мих і пер­со­на­жів, яких зу­стрів ви­пад­ко­во, адже ко­мі­чне і сум­не — суть ба­га­тьох си­ту­а­цій, які зу­стрі­ча­ю­ться і за­пам’ ято­ву­ю­ться. Ду­маю, бу­ла б до­ре­чною одна моя не­зна­йом­ка — ві­ден­ська ста­рень­ка, яка ку­дись ці­ле­спря­мо­ва­но ква­пи­ться, і це по­при яв­ну куль­га­вість. Від­зна­чи­ла — ква­пи­ла­ся в ка­зи­но, де в се­ре­ду був жі­но­чий день. Швид­ше за все во­на увесь ти­ждень че­кає за­по­ві­тно­го дня, ко­пить си­ли — адже азар­тна ніч в та­ко­му ві­ці ви­ма­гає під­го­тов­ки. Ко­ли ж на­стає дов­го­ж­да­на мить, всі хво­ро­би за­ти­ха­ють — ста­рень­ка йде на­зу­стріч спо­ку­сі. По­трі­бна гра, аби за­ве­сти­ся, по­трі­бен ви­граш, аби зно­ву при­йти. Не знаю, в яко­му на­строї во­на по­вер­та­є­ться пі­сля гри, і ні­ко­ли не ді­зна­ю­ся, але впев­не­на, що, ді­ля­чись вра­же­н­ня­ми зі сво­ї­ми по­друж­ка­ми, ми­мо­во­лі при­брі­ху­ва­ти­ме, аби злег­ка по­кра­су­ва­ти­ся. Вре­шті-решт свою при­страсть во­на спла­ти­ла, а все ін­ше — її бо­нус, скром­на по­тре­ба бу­ти для ко­гось ці­ка­вою. І їй про­ща­ють, ду­маю, та­кі на­їв­ні і не­шкі­дли­ві ігри в свою зна­чу­щість, спри­йма­ю­чи по- до­бро­му смі­шну на­пів­прав­ду. Яв­но виб’ ється з кан­ви ку­ме­дних те­а­траль­них вра­жень зу­стріч на стри­ма­ній і ла­ко­ні­чній ви­став­ці з ро­бо­та­ми япон­сько­го фо­то­гра­фа Ка­дзу­ма Оба­ра «Фу­ку­ши­ма. Ін­ший по­гляд » . Одне фото ме­не осо­бли­во вра­зи­ло, під­кре­слив­ши не­по­хи­тність япон­сько­го на­ро­ду: у зо­ні від­чу­же­н­ня і, при­ро­дно, обме­же­но­го до­сту­пу. Вже дав­но ви­ве­зе­ні всі жи­те­лі. За­ли­ши­ла­ся яки­мось ди­вом не­зруй­но­ва­ною ця ти­ха і спо­кій­на ву­ли­чка. Зви­чай­но, аб­со­лю­тно бе­злю­дна. Так ось — на ній що­ве­чо­ра за­па­лю­ю­ться ву­ли­чні лі­хта­рі. Так са­мо, як і бу­ло завжди. Для ко­го — адже ні­хто не ба­чить. На­ві­що? Та для то­го, що ли­ше так мо­жна ви­сто­я­ти, адже все обов’яз­ко­во по­вер­не­ться, і не мо­жна до­зво­ли­ти со­бі пе­ре­рва­ти ни­тку і під­три­ма­ти жи­т­тя сво­єю ві­рою не­об­хі­дно, в цьо­му і ви­хо­ва­н­ня. Тут же по­чу­ла див­ну дум­ку гля­да­чів, які щось обго­во­рю­ють у за­лі, і зди­ву­ва­ла­ся — це ро­зі­граш, чи, ствер­джу­ю­чи, що на­у­ка до­сі на­стіль­ки ма­ло обі­зна­на про про­цес ста­рі­н­ня, мо­жли­во, це про­сто на­слід­ки не­пра­виль­но­го ви­хо­ва­н­ня. Мо­же, во­ни зна­ють щось не­ві­до­ме. Бу­ло б не­по­га­но, як­би ви­хо­ва­н­ня гі­дне при­жи­ло­ся на­зав­жди, що са­мо по со­бі вже ве­ли­ке бла­го.

По­миг­тиш у ви­щих ша­рах ро­зум­них ду­мок, та по­бут і тур­бо­ти обов’ яз­ко­во по­вер­нуть на зем­лю, при­чо­му най­гру­бі­шим чи­ном. По­ста­вив­ши гра­мо­тну плом­бу у при­ва­тно­го сто­ма­то­ло­га, зби­ра­ю­чись швид­ше вте­кти, ра­птом по­чу­ла від­лі­ка­ря: « А те­пер по­чи­сти­мо ки­ше­ні. Про­фі­ла­кти­чно це всім по­трі­бно » . І на­зва­ла су­му, від­я­кої тіль­ки- но упро­ва­дже­на сві­жень­ка плом­ба ледь не ви­ско­чи­ла

І ви ту­ди ж — да­ли­ся вам усім мої ки­ше­ні і уві сні і на­яву. І це вже не ро­зі­граш, адже ві­до­мо, що гро­ші — шо­сте від­чу­т­тя, без яко­го пер­ші п’ять не пра­цю­ють.

Бли­ска­ви­чно ви­ско­чив­ши з лі­кар­сько­го ка­бі­не­ту, ки­ну­ла на хо­ду: «До вас уже по­чи­сти­ли ку­ди більш вправ­ні та за­гре­бу­щі. Зда­є­ться, теж про­фі­ла­кти­чно, за­пев­ня­ли».

За­ший­те ки­ше­ні, лю­ди.

Лю­дми­ла ЗА­СЄ­ДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.