Моє мі­сто – То­кіо

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

При­но­сить прохо­ло­ду в лі­тню спе­ку дзвін дзві­но­чка фу­рін. Га­ла­сли­вий ве­ле­лю­дний фе­сти­валь о-ма­цу­рі, ко­ли всі ме­шкан­ці квар­та­лу, а по­тім і ра­йо­ну вла­што­ву­ють про­це­сію з мі­ко­сі.

І спів ци­ка­ди (що ско­рі­ше на­га­дує «ве­реск» цир­ку­ляр­ної пил­ки), який тре­ба по­лю­би­ти, щоб він не став тор­ту­ра­ми. Але це при­кме­та лі­та. І на гра­вю­рі на сто­лі по­е­та по­руч із ту­ше­чни­цею та пен­злем клі­тка з ци­ка­дою ...

Пов­ний мі­сяць, на яко­му япон­ці ба­чать Зай­ця.

Сніг, не­ча­стий у То­кіо. Але са­ме на тлі сні­гу ще більш тен­ді­тни­ми й зво­ру­шли­ви­ми ви­гля­да­ють дів­ча­та в роз­кі­шних бар­ви­стих кі­мо­но в День пов­но­лі­т­тя в сі­чні.

Кві­тка, мі­сяць і сніг ... Три еле­мен­ти «се­цу­гек­ка» — сим­вол до­ско­на­лої кра­си, об’ єктів по­кло­ні­н­ня і ми­лу­ва­н­ня.

Япон­ці ма­ють вро­дже­ний дар по­чу­т­тя кра­си, умі­н­ня її по­ба­чи­ти, оці­ни­ти й на­со­ло­ди­ти­ся.

І « ми­лу­ва­н­ня » ( як прийня­то пе­ре­кла­да­ти, на­при­клад, ми­лу­ва­н­ня са­ку­рою) — не обов’ яз­ко­во без­ді­яль­не і при­єм­не про­ве­де­н­ня до­зві­л­ля. А при­ро­дна по­тре­ба япон­ця «ба­чи­ти» кра­су.

Не за­бу­ду один епі­зод у пер­ші ти­жні пі­сля стра­шно­го зем­ле­тру­су 2011 ро­ку. При по­штов­хах, що по­стій­но по­вто­рю­ва­ли­ся, і на­пру­зі, що бу­кваль­но ви­сі­ла у по­ві­трі, в на­шо­му спо­ро­жні­ло­му квар­та­лі дві жін­ки, про­хо­дя­чи під роз­кві­тлою са­ку­рою, зу­пи­ни­ли­ся по­ди­ви­ти­ся на пер­ші кві­ти ...

Про по­ве­дін­ку то­кій­ців то­го дня, їхню стій­кість і гі­дність тре­ба на­пи­са­ти обов’яз­ко­во. Про пра­ців­ни­ків по­шти, у якій я опи­ни­ла­ся в ті стра­шні хви­ли­ни, і ви­трим­ка яких до­по­мо­гла і ме­ні три­ма­ти се­бе в ру­ках, про зов­ні спо­кій­них та ор­га­ні­зо­ва­них па­са­жи­рів, яких ра­н­ня бу­дин­ку завжди не з вну­трі­шніх при­мі­щень, а з зов­ні­шньо­го ко­ла.

Вір­ність тра­ди­ці­ям і ста­лість — від­мін­на ри­са япон­ців. Ду­маю, ба­га­тьом ці­ка­ва і сим­па­ти­чна історія сьо­гу­нів і са­му­ра­їв, історія Ре­во­лю­ції Мей­дзі та па­ді­н­ня сьо­гу­на­ту То­к­уга­ва і, мо­жли­во, фільм «Остан­ній са­му­рай».

На­справ­ді «остан­ній са­му­рай» жи­ве і про­цві­тає й до­сі.

Гла­ва кла­ну То­к­уга­ва — Цу­не­на­рі То­к­уга­ва Ві­сім­над­ця­тий і сьо­го­дні за­йма­є­ться актив­ною ді­яль­ні­стю, очо­лює Все­сві­тній фондд икої при­ро­ди в Японії та Ме­мо­рі­аль­ний фон­дТо­к­уга­ва.

Що­ро­ку, 1 бе­ре­зня він при­ймає ри­ба­лок із Цу­ку­да­джі­ма, що при­не­сли в дар свій пер­ший ви­лов. Пів­то­ра сто­лі­т­тя то­му їм бу­ло по­да­ро­ва­но пра­во пер­ши­ми се­ре­дри­бо­ло­ве­цьких ар­ті­лей роз­по­чи­на­ти ви­лов у То­кій­ській за­то­ці. І во­ни ко­ри­сту­ю­ться цим при­ві­ле­єм і до­ни­ні.

На пре­зен­та­ції сво­єї кни­ги «Спадщина Едо», То­к­уга­ва сан го­во­рив про те, що за­ня­т­тя, які ко­лись бу­ли при­ві­ле­єм са­му­ра­їв, у наш час мо­жуть ста­ти хоб­бі шля­хе­тних лю­дей. За­мість по­лю­ва­н­ня, на­при­клад, кра­ще при­свя­ти­ти час грі в го, іке­ба­ні, чай­ній це­ре­мо­нії, вір­шу­ван­ню, ка­лі­гра­фії.

У То­кіо не­рід­ко мо­жна по­зна­йо­ми­ти­ся з лю­дьми з дов­гим ро­до­во­дом, що зна­ють істо­рію сво­го ро­ду, яка об­чи­слю­є­ться сто­лі­т­тя­ми. Спад­ко­є­ми­ця одно­го із за­снов­ни­ків те­а­тру Ноо Ха­руе Са­ва, Іма­за­то сан, яка на­ро­ди­ла­ся в одно­му з хра­мів Кі­о­то, пе­ре­да­но­му її пред­кам ім­пе­ра­то­ром ще в ХІ- му сто­літ­ті, моя уні­каль­на сен­сей з кал­лі­гра­фіі То­ку­ко Ран­се­цу, в бу­дин­ку якої збе­рі­га­ю­ться та­бли­чки з іме­на­ми її пред­ків, ко­трі обла­шту­ва­ли­ся в Ота пі­сля би­тви при Се­кі­га­ха­ра 21 жов­тня 1600 ро­ку. від­бу­до­ва­ні за збе­ре­же­ни­ми кре­сле­н­ня­ми (із су­во­рим до­три­ма­н­ням усіх ви­мог). Мі­сто, в яко­му на мі­сці ста­рих де­рев’ яних бу­ді­вель ви­ро­ста­ють один за одним хма­ро­чо­си, при цьо­му жо­ден із них не бу­де від­кри­то без обов’яз­ко­во­го (!!!) озе­ле­не­н­ня при­ле­глої те­ри­то­рії.

Най­без­пе­чні­ше мі­сто в сві­ті, в яко­му мо­жна спо­кій­но по­дрі­ма­ти в ме­тро. На пи­та­н­ня «як прой­ти в бі­блі­о­те­ку » най­кра­ще від­по­вість по­лі­цей­ський і за­без­пе­чить кар­тою- схе­мою, за­зна­чив­ши яскра­вим фло­ма­сте­ром мар­шрут.

А по­ки оформ­лю­є­ться за­ява про за­бу­ту ви­пад­ко­во в ав­то­бу­сі су­мо­чку, ви­яви­ться, во­на вже че­кає вас на кін­це­вій зу­пин­ці.

Мі­сто без­лі­чі ди­во­ви­жних свят, бар­ви­стих фе­сти­ва­лів і ти­ся­чі хра­мів. При­то­му, що япон­ців іно­ді на­зи­ва­ють най­ре­лі­гій­ні­ши­ми ате­їста­ми. І в одно­му ком­пле­ксі, як на­при­кла­дв Аса­ку­са, зна­хо­дя­ться по­руч буд­дист­ський Сен­со­дзі храм,

Оле­на КУЛІНИЧ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.