«То­ні­но Гу­ер­ра — єв­ро­пей­ський ін­те­ле­кту­ал і се­ля­нин із Ро­ма­ньї»

Наш зем­ляк, ві­до­мий жур­на­ліст і фо­то­граф Юрій Рост — про ма­гію осо­би­сто­сті ве­ли­ко­го іта­лій­ця і дру­жбу з ним, жи­т­тя ін­те­лі­ген­ції в ко­ли­шньо­му Ра­дян­сько­му Со­ю­зіі , зви­чай­но, про Укра­ї­ну

Den (Ukrainian) - - Культура - «При­клю­че­ние» «При­го­да» «За­тем­не­н­ня» «Шлюб по-іта­лій­ськи» «Фо­то­збіль­ше­н­ня» «Амар­корд» «І ко­ра­бель пли­ве» «Но­сталь­гія» «Джин­джер і Фред» Іри­на ГОР­ДІЙ­ЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

так і я не ска­жу, ко­ли впер­ше по­ба­чив То­ні­но. По­при те, що Мо­сква — ме­га­по­ліс, на­справ­ді ж, не та­ке вже й ве­ли­ке мі­сте­чко. Ко­ло лю­дей, з яки­ми ми спіл­ку­є­мо­ся, до­сить обме­же­не. Я ба­га­то чув про Гу­ер­ру від­зна­йо­мих, але спо­ча­тку на­віть не знав, хто він та­кий. По­тім, по-мо­є­му, Да­не­лія ска­зав ме­ні, що це сце­на­рист. Я від­крив кі­но­слов­ник, по­ба­чив, що у філь­мо­гра­фії Гу­ер­ри на­лі­чу­ва­ло­ся на той час вже десь по­над 80 філь­мів. Що він — по­ет. До то­го ж з’ясу­ва­ло­ся: одру­же­ний з дво­ю­рі­дною се­строю мо­го дру­га, чу­до­во­го хі­рур­га і пи­сьмен­ни­ка Юлі­ка Кре­лі­на. У на­шій ком­па­нії ча­сто го­во­ри­ли: «Ско­ро То­ні­но з Ло­рою при­їдуть, збе­ре­мо­ся...»

У один із та­ких при­їздів ми й по­зна­йо­ми­ли­ся. Ло­ра бу­ла над­зви­чай­но гар­на. Ду­маю, во­на не зі­псу­ва­ла б пей­заж Тру­ха­но­во­го остро­ва в ста­рі ча­си, опи­нив­шись там у пов­ній сво­їй за­сма­зі і до­сить скром­но одяг- дість один одно­му, бу­ло обме­же­не. Ахма­ду­лі­на — остан­ній пер­ший по­ет Ро­сії, Лю­би­мов — як до ньо­го не став­ся, теж був не­зви­чай­ною фі­гу­рою, що про­ри­ває за­сло­ни, Ви­со­цький, Вой­но­вич, Же­ня По­пов... Не бу­ду за­раз усіх пе­ре­ра­хо­ву­ва­ти. Аб­со­лю­тно ви­зна­че­не се­ре­до­ви­ще, що існу­ва­ло па­ра­лель­но си­сте­мі і ре­жи­му. Зви­чай­но, во­ни за­чі­па­ли нас, але не осо­бли­во впли­ва­ли. На цьо­му тлі по­ява То­ні­но ви­яви­ла­ся ду­же до­ре­чною. Зро­зумі­ло, в ті ро­ки в ко­ли­шньо­му Ра­дян­сько­му Со­ю­зі бу­ло і ве­ли­че­зне чи­сло лю­дей, зокре­ма та­ла­но­ви­тих — кі­не­ма­то­гра­фі­стів, ху­до­жни­ків, не­зви­чай­но вбу­до­ва­них в си­сте­му, але Гу­ер­ра з ни­ми не спіл­ку­вав­ся. Не че­рез по­лі­ти­чну ги­дли­вість до по­ді­бних пер­со­на­жів. Про­сто во­ни не вхо­ди­ли в ко­ло йо­го при­хиль­но­стей — То­ні­но, ко­го хо­тів, то­го й ви­би­рав. Він був та­ким сти­хій­ним «лю­бов­ним» де­мо­кра­том. ( Смі­є­ться) Фел­лі­ні. Це ме­даль «Амар­корд». Зви­чай­но, я все по­ки­нув і пом­чав у «Ме­тро­поль»!

— Упер­ше чую! За що вру­ча­ють цей приз?

— Історія ме­да­лі та­ка. Сер­гій Па­ра­джа­нов, си­дя­чи у в’язни­ці в Лу­ган­ську, час від ча­су за ста­ном здо­ров’я отри­му­вав чи то мо­ло­ко, чи то ке­фір. Пля­шки (хто стар­ший, пам’ятає) за­кри­ва­ли­ся кри­шка­ми з фоль­ги. Па­ра­джа­нов аку­ра­тно зні­мав їх, ви­рів­ню­вав і лож­кою ви­дав­лю­вав на кри­шках ре­льє­фи. Пе­ре­ва­жно бі­блей­ські: Ма­тір Бо­жу, Ісу­са Хри­ста, ли­ки свя­тих. Та­ких ре­льє­фів у ньо­го на­бра­ло­ся штук сім, по-мо­є­му, і одно­го дня він ві­ді­слав їх Гу­ер­рі. То­ні­но при­йшов до Фел­лі­ні (той ще був здо­ро­вий) і за­про­по­ну­вав за­сну­ва­ти вла­сний приз за ре­льє­фа­ми Па­ра­джа­но­ва (сам Сер­гій і не пі­до­зрю­вав про це). Зна­йшли май­стра, який від­лив зі срі­бла сім ме­да­лей. Гу­ер­ра з Фел­лі­ні да­ли їй на­зву «Амар­корд» і ви­рі­ши-

— Я від­крив. Ві­кна не бу­ло. Вну­трі­шній бік ві­кон­ни­ці — теж був роз­пи­са­ний.

— Це ро­бо­та Ро­ма­но дал Фью­ме. Зна­йом­ся! Він над­зви­чай­ний ху­до­жник. Ро­ма­но ви­ко­ри­сто­вує ста­рі пре­дме­ти для сво­їх кар­тин. А вза­га­лі він те­хно­лог на вин­но­му за­во­ді. І йо­го ви­но та­ке ж гар­не.

Кім­на­та за­пов­ни­ла­ся сіль­ськи­ми дру­зя­ми То­ні­но. Во­ни сі­ли за стіл, ви­пи­ли тро­хи ди­во­ви­жно­го вина, зро­бле­но­го, ма­буть, не без уча­сті Ро­ма­но, і по­ча­ли роз­мов­ля­ти. То­чні­ше, го­во­рив То­ні­но. Во­ни смі­я­ли­ся і бу­ли сер­йо­зні, во­ни бра­ли участь і спіл­ку­ва­ли­ся.

Він і во­ни бу­ли в то­му мі­сці, де мо­жна зу­пи­ни­ти час. Ди­ві­ться. По­че­сний член ба­га­тьох ака­де­мій, во­ло­дар ви­щих єв­ро­пей­ських по­е­ти­чних пре­мій і аме­ри­кан­сько­го «Оска­ра», ша­но­ва­ний на Апен­нін­сько­му пів­остро­ві усі­ма, хто пред­став­ляє су­ча­сну куль­ту­ру від­Со­фі Ло­рен до Кла­у­діо Аб­ба­до, чи­стий, сві­тлий, з се­лян­ською зви­чкою до пра­ці — ге­ні­аль­не ві­сім­де­ся­ти во­сьми­рі­чне ди­тя — си­дить у про­стень­кій сіль­ській їдаль­ні, п’є се­лян­ське ви­но, їсть се­лян­ську їжу, роз­мов­ляє зі сво­ї­ми то­ва­ри­ша­ми по зем­лі, їхні­ми ді­тьми, яких по­кли­ка­ли ба­тьки, — і ща­сли­вий.

І д оре­чний скрізь, д е пуль­сує жи­ва кров, бо він і є сер­це, яке го­нить її по жи­лах йо­го на­ро­ду...»

Мо­жна при­га­да­ти ба­га­то рі­зних, ми­лих яки­хось істо­рій. Ні­чо­го сер­йо­зно­го. Най­біль­ша дра­ма, що ста­ла­ся у ме­не з То­ні­но, — чем­піо­нат сві­ту з фут­бо­лу, ко­ли Італія про­гра­ла Ні­меч­чи­ні. Він стра­шно пе­ре­жи­вав. Ду­же за­сму­тив­ся. Пі­шов у свою кім­на­ту і на­віть до ве­че­рі не з’явив­ся. Ли­ше на ранок, ко­ли під час гон­ки Джи­ро д’Італія один ве­ло­си­пе­дист з Ро­ма­ньї ви­йшов на 28-е мі­сце (а всьо­го уча­сни­ків бу­ло 170), ска­зав за­до­во­ле­но: «Це справ­жня пе­ре­мо­га!» ( Смі­є­ться).

Ме­ні хо­че­ться за­зна­чи­ти, що інтерес, який я по­ба­чив у Ки­є­ві до осо­би­сто­сті То­ні­но, до Іта­лії у всіх її про­я­вах, — це нор­маль­не, але уні­каль­не яви­ще. Прав­да. Во­но свід­чить про те, що моє рі­дне мі­сто — жи­вий куль­тур­ний ор­га­нізм. Ор­га­нізм, який ро­сте. Є ви­слів: «Ба­га­то зва­них, та ма­ло обра­них». Дя­кую вам, обра­ні То­ні­но Гу­ер­рою.

(ре­жис­сер — Ми­ке­лан­дже­ло Ан­то­ни­о­ни,1960)

(ре­жи­сер — Мі­ке­лан­дже­ло Ан­то­ніо-

ні,1960)

1966)

(Мі­ке­лан­дже­ло Ан­то­ніо­ні, 1962)

(Віт­то­ріо де Сі­ка, 1964) (Мі­ке­лан­дже­ло Ан­то­ніо­ні, (Фе­де­рі­ко Фел­лі­ні, 1973)

(Фе­де­рі­ко Фел­лі­ні, 1983) (Ан­дрій Тарковський, 1983)

(Фе­де­рі­ко Фел­лі­ні, 1985)

ФОТО ЮРІЯ РО­СТА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.