«Я – вій­на»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

пад­ку ди­кту­є­мо не ми. Я лю­блю образ, не­до­ска­за­ність і по­е­ти­ку в до­ку­мен­таль­но­му кі­но. Але це не про си­ту­а­цію на Дон­ба­сі. Ва­жли­во ро­зу­мі­ти час, мі­сце й об­ста­ви­ни. Від­са­мо­го по­ча­тку ан­ти­те­ро­ри­сти­чної опе­ра­ції ми на­ма­га­ли­ся за­гли­би­ти­ся в цей про­цес, вни­кну­ти, що­би зро­зу­мі­ти йо­го при­ро­ду. Від цьо­го, вла­сне, ро­зу­мі­н­ня і на­ро­джу­є­ться дум­ка, а зре­штою — образ май­бу­тньо­го філь­му. Спо­ча­тку ми фі­ксу­ва­ли на ка­ме­ру пра­кти­чно все, що ба­чи­ли... Ін­ко­ли до­во­ди­ло­ся зні­ма­ти при­хо­ва­ною ка­ме­рою. І ви­да­ва­ли це в ефір. Ма­те­рі­ал ди­кту­вав фор­му і жанр по­да­чі — це бу­ли за­пи­ски до­ку­мен­та­лі­ста. За­раз же ми від­чу­ли, що мо­же­мо по­го­во­ри­ти з гля­да­чем не ли­ше про ви­ди­мі ре­чі, а про лю­ди­ну в умо­вах вій­ни. Для ме­не ця ідея є ва­жли­ві­шою і на­ра­зі акту­аль­ні­шою, хо­ча і скла­дні­шою за вті­ле­н­ням».

За сло­ва­ми Сні­жа­ни, спо­ча­тку вій­сько­ві не над­то охо­че йшли на кон­такт зі зні­маль­ною гру­пою, але ко­ли роз­зна­йо­ми­ли­ся і зро­зумі­ли ва­жли­вість до­ку­мен­ту­ва­н­ня те­ле­ві­зій­ни­ка­ми всьо­го, що від­бу­ва­є­ться на фрон­ті, вій­сько­ві та до­ку­мен­та­лі­сти на­віть ста­ли дру­зя­ми.

«За май­же де­сять мі­ся­ців у зо­ні АТО ми по­зна­йо­ми­ли­ся і дру­жи­мо з ба­га­тьма ко­ман­ди­ра­ми і сол­да­та­ми. Ми ві­та­є­мо одне одно­го зі свя­та­ми. Ча­сто пе­ре­дзво­ню­є­мо­ся. Зу­стрі­ча­є­мо­ся на мир­ній Укра­ї­ні, — про­дов­жує Сні­жа­на По­та­пчук. — Вар­то ро­зу­мі­ти, що ми в зо­ні АТО не ви­ко­ну­є­мо кон­кре­тне ре­да­кцій­не зав­да­н­ня, нам не став­лять ра­мок і обме­жень, тут, зви­чай­но, тре­ба від­да­ти на­ле­жне ке­рів­ни­цтву ка­на­лу, на ща­стя, во­ни ро­зу­мі­ють при­ро­ду до­ку­мен­таль­но­го кі­но, то­му в нас пов­ні­стю розв’ яза­ні ру­ки. А це вкрай ва­жли­во для твор­чо­сті. Для нас ге­рой філь­му — це не ма­те­рі­ал, но­сій по­трі­бної ін­фор­ма­ції, а це перш за все лю­ди­на, яка пе­ре­жи­ла щось, про що їй, на на­шу дум­ку, вар­то по­ді­ли­ти­ся з гля­да­ча­ми, а ми є про­сто ре­транс­ля­то­ра­ми- пе­ре­да­ва­ча­ми. В нас є ве­ли­ка по­ва­га до ко­жно­го, хто по­тра­пляє в об’єктив на­шої ка­ме­ри. У фільм уві­йшло близь­ко двад­ця­ти ін­терв’ю».

Го­во­ря­чи про при­ро­дні скла­дно­щі ро­бо­ти те­ле­ві­зій­ни­ків на пе­ре­до­вій, зокре­ма в умо­вах ре­аль­них бо­йо­вих дій, зні­маль­на гру­па стрі­чки «Я — вій­на» дя­кує вій­сько­вим за своє збе­ре­же­не жи­т­тя, здо­ров’я та все­бі­чну під­трим­ку.

«Не без зу­силь, але ми до­ве­ли на­шим вій­сько­вим, що до­ві­ря­ти нам мо­жна, — зі­зна­є­ться ре­жи­сер. — Адже ми зби­ра­є­мо ма­те­рі­ал не ли­ше для кон­кре­тно­го філь­му, а для істо­рії. Ми фі­ксу­є­мо по­дії на Дон­ба­сі для май­бу­тньо­го. І якщо щось чи ко­гось не мо­жна по­ка­зу­ва­ти за­раз, то по за­кін­чен­ні вій­ни або че­рез кіль­ка­над­цять ро­ків це у будь- яко­му ра­зі по­ба­чить гля­дач».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.