Злі ге­нії Яро­сла­ва Мель­ни­ка

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! -

Пи­сьмен­ник пред­ста­вив збір­ку но­вел, опо­відань і по­ві­стей «Чо­му я не втом­лю­ю­ся жи­ти»

сім’ї зми­ри­ли­ся, зви­кли жи­ти без си­на і ба­тька. Де­який час ще сто­я­ла пе­ред очи­ма са­мо­тня ста­ра ма­ти і те дів­ча­тко з роз­пу­хлим но­си­ком, а по­тім і во­ни зни­кли».

Жи­т­тя для ге­ро­їв книж­ки, оче­ви­дно, на­зав­жди втра­ти­ло сенс. На­віть іро­нія біль­ше не ря­тує. Мель­ник ство­рює зраз­ки бли­ску­чо­го «чор­но­го гу­мо­ру » та « чор­ної іро­нії » , що грун­ту­є­ться на опо­відан­ні «Ін­фаркт». Про­те сміх уже не мо­же під­ня­ти лю­ди­ну над при­зем­ле­ні­стю сі­ро­го бу­т­тя. Усі опо­віда­н­ня об’єд­на­ні спіль­ною те­мою — ба­жа­н­ням лю­ди­ни зни­щи­ти світ. Уних ба­га­то ігро­во­го, про­те від­чу­ва­є­ться і якась то­таль­на при­ре­че­ність лю­ди­ни май­бу­тньо­го. Бо «нор­ма» жи­т­тя мо­же пе­ред­ба­ча­ти і вбив­ство ін­шо­го, який ви­пад­ко­во за­йшов на твою те­ри­то­рію. А ви­хід за нор­ми обов’яз­ко­во має за­вер­ши­ти­ся то­таль­ним зни­ще­н­ням сві­ту. При­чо­му кно­пка смер­ті бу­де схо­ва­на в осо­бли­вий спо­сіб.

Мель­ник не по­ді­бний ні на ко­го в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі, а йо­го но­ва книж­ка мо­гла б бу­ти сприйня­та як пе­ре­клад тво­рів яко­гось су­ча­сно­го бри­тан­сько­го пи­сьмен­ни­ка. Пре­кра­сний ма­те­рі­ал для Б. Кам­бер­бе­тча. Су­міш бли­ску­чої іро­нії ( ча­сом « чор­но­го гу­мо­ру») та гли­бо­ко­го роз­па­чу від пі­зна­н­ня люд­сько­го єства, яке пра­гне ка­та­стро­фи, щоб тіль­ки зу­стрі­ти­ся з Бо­гом.

Цен­траль­на по­вість книж­ки — з ті­єю са­мою на­звою « Чо­му я не втом­лю­ю­ся жи­ти » — про май­бу­тнє, в яко­му на спе­ці­аль­них « фа­бри­ках » ви­ро­щу­ва­ти­муть кор­пів, осо­бли­вих тва­рин із люд­ськи­ми ті­ла­ми. Лю­ди­на мо­же обра­ти со­бі будь- яке ті­ло і, від­по­від­но, жи­ти ві­чно. Чу­до транс­план­та­цій за­вер­ши­ло­ся тим, що ону­ки ста­ли ді­да­ми для сво­їх ба­тьків, а з пли­ном ча­су всі крев­ні зв’ яз­ки при­га­са­ють і гу­бля­ться в по­то­ці но­вих тіл. Си­сте­ма тра­ди­цій­них цін­но­стей і тра­ди­цій­ні уяв­ле­н­ня про при­ро­ду ре­чей роз­па­да­ю­ться. Ге­рої Я. Мель­ни­ка мо­жуть пе­ре­ро­джу­ва­ти­ся, і фа­кти­чно во­ни вже бо­ги. Во­ни опа­ну­ва­ли елі­ксир без­смер­тя, тіль­ки от, ма­ю­чи цей да­ру­нок ви­со­ких те­хно­ло­гій, лю­ди­на все одно від­чу­ває якусь по­ро­жне­чу і не­ре­а­лі­зо­ва­ність. « Зі змі­ною ті­ла ко­ли­шні зв’яз­ки слаб­ша­ли, руй­ну­ва­ли­ся — і ні­чо­го не мо­жна бу­ло вді­я­ти: су­спіль­ство, лю­ди пла­ти­ли до­ро­гу ці­ну за умов­не без­смер­тя. Я за­гу­бив свою ма­тір з ви­ду ближ­че до сім­де­ся­ти­рі­чно­го ві­ку — і на­віть пе­ре­став про неї ду­ма­ти як про жи­ву. Во­на бу­ла кра­си­вою мо­ло­дою жін­кою у роз­кві­ті сил, яка жи­ла сво­їм бур­хли­вим жи­т­тям, я ж ста­вав все біль­ше ста­рим і хво­рим і тіль­ки й че­кав, що ре­ко­мен­да­ції Ве­ли­ко­го кон­си­лі­у­му, який по­ви­нен був ра­но чи пі­зно оці­ни­ти мій ор­га­нізм як зно­ше­ний і на­пра­ви­ти на пе­ре­сад­ку моз­ку».

Улюд­сько­му єстві, як по­ка­за­но в опо­віда­н­нях, за­кла­де­но ме­ха­нізм са­мо­зни­ще­н­ня. Лю­ди­на бо­я­ла­ся зі­зна­ти­ся со­бі в то­му, що во­на — най­біль­ший де­стру­ктор, най­біль­ша ядер­на за­гро­за для всьо­го су­що­го. Усе­ре­ди­ні лю­ди­ни є щось чор­не, а то­му весь про­стір ан­тро­по­су, все, по­бу­до­ва­не нав­ко­ло лю­ди­ни за­ра­ди її бла­га, при­ре­че­не на смерть. Лю­ди­на не по­тре­бує благ, во­на по­тре­бує ро­зу­мі­н­ня. А ро­зу­мі­н­ня в цьо­му сві­ті не­мо­жли­ве. Як мі­льяр­де­ру- ди­кта­то­ру зро­зу­мі­ти ко­гось, хто на узбіч­чі жи­т­тя? Ве­ли­кі мо­жли­во­сті, да­ні лю­ди­ні з роз­ви­тком те­хно­ло­гій, по­ро­джу­ють тіль­ки ще біль­ші про­бле­ми. Бо лю­ди­на — най­пі­длі­ша з усіх істот, і во­на шу­кає де­да­лі хи­мер­ні­ших форм зни­ще­н­ня сві­ту, а за­ра­зом — і Бо­га.

Уфі­на­лі опо­віда­н­ня « Ін­фаркт » кра­си­во да­є­ться від­чу­ти, що Бог та­ки існує. Усу­пе­реч уяв­ле­н­ням лю­ди­ни. Усу­пе­реч люд­сько­му не­знан­ню, обме­же­но­сті, глу­по­ті та жор­сто­ко­сті. І хоч скіль­ки б лю­ди ба­ви­ли­ся зі сві­том, до­во­дя­чи йо­го до ме­жі гло­баль­ної ка­та­стро­фи, Бог усе одно зда­тен по­бу­ду­ва­ти без­ліч та­ких сві­тів. Та тіль­ки чи схо­че, ба­ча­чи, яки­ми є йо­го ж пло­ди? Лю­ди­на, на­ро­див­шись із бо­же­ствен­но­го за­ми­слу, на пев­но­му ета­пі за­хо­че уби­ти Бо­га. А зго­дом — і се­бе.

Мель­ник Я. Чо­му я не втом­лю­ю­ся жи­ти. — Хар­ків: Клу­бСі­мей­но­го До­зві­л­ля, 2014. — 208 с.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.