Мав по­зив­ний «Не­жу­рись»

Стар­ший лей­те­нант Ми­ко­ла Кар­на­у­хов за­ги­нув у ра­йо­ні Де­баль­це­во­го

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Йо­го зга­ду­ють ве­се­лим, до­бро­зи­чли­вим, а ще від­вер­тим і пря­мо­ду­шним. Мав по­зив­ний «Не­жу­рись». Але дру­зі з мир­но­го жи­т­тя про це ді­зна­ли­ся ли­ше то­ді, ко­ли роз­шу­ку­ва­ли йо­го, зни­кло­го без­ві­сти, і спо­ді­ва­ли­ся на ди­во.

Цьо­го­річ Ми­ко­лі Кар­на­у­хо­ву ма­ло ви­пов­ни­ти­ся 50. Він ви­кла­дав у На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті во­дно­го го­спо­дар­ства і при­ро­до­ко­ри­сту­ва­н­ня, був кан­ди­да­том те­хні­чних на­ук. Ако­ли вже во­ю­вав у зо­ні АТО, ко­ле­ги та зна­йо­мі ді­зна­ли­ся, що пи­сав вір­ші. Ми­ко­ла над­си­лав їх есе­ме­ска­ми. Йо­го мо­бі­лі­зу­ва­ли в ла­ви 57- ї бри­га­ди. Стар­ший лей­те­нант Ми­ко­ла Кар­на­у­хов був са­пе­ром. Зник без­ві­сти під Чер­ну­хи­ним у ра­йо­ні Де­баль­це­во­го. Ще напередодні те­ле­фо­ну­вав ма­те­рі. Йо­го ба­чи­ли по­ра­не­ним. Рі­дні й дру­зі до остан­ньо­го ві­ри­ли, що Ми­ко­ла жи­вий...

Йо­го по­хо­ва­ли в Рів­но­му на Алеї Ге­ро­їв. Що­би про­ве­сти Ми­ко­лу Кар­на­у­хо­ва в остан­ню путь, бі­ля при­мі­ще­н­ня уні­вер­си­те­ту, де він пра­цю­вав, зі­бра­ли­ся і ви­кла­да­чі, і сту­ден­ти, і ви­пу­скни­ки НУВГП. Во­ни утво­ри­ли « жи­вий ко­ри­дор».

« Ми про­пра­цю­ва­ли на одній ка­фе­дрі 20 ро­ків. Ми­ко­ла був по­зи­тив­ним, умів по­жар­ту­ва­ти, але якщо був не зго­ден із на­чаль­ством, міг ска­за­ти про це в очі. Аще ко­ли по­чи­нав па­ру, то зі сту­ден­та­ми ві­тав­ся май­же по- ар­мій­ськи, — роз­по­від­ає ко­ле­га і друг Ми­ко­ла Пі­ку­ла. — Ко­ли при­їздив у від­пус­тку, на во­єн­ні те­ми на­ма­га­ли­ся не го­во­ри­ти. Йо­го ча­сто мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти в чи­таль­ній за­лі бі­бліо­те­ки, а ще Ми­ко­ла ре­гу­ляр­но шу­кав книж­ки на рин­ку, де про­да­ють ста­рі ви­да­н­ня. Він ці­ка­вив­ся лі­те­ра­ту­рою з істо­рії вій­сько­вої те­хні­ки. Аще лю­бив ри­бо­лов­лю. Ко­ли з Ми­ко­лою про­ща­ли­ся в йо­го рі­дно­му се­лі, то ма­тір зга­ду­ва­ла, що ко­ли він во­стан­нє був у ха­ті, ка­зав: «Най­біль­ше, чо­го я хо­чу, це при­їха­ти сю­ди на ри­бо­лов­лю».

Хре­ще­ни­ця Миколи Кар­на­у­хо­ва при­га­дує, як у сі­чні ві­тав із днем на­ро­дже­н­ня, а во­на про­си­ла, щоб по­вер­тав­ся швид­ше з ті­єї «не­по­трі­бної вій­ни » . Він то­ді від­по­вів: «Ні­ко­ли біль­ше та­ко­го не ка­жи. Ти не зна­єш, скіль­ки тут за­ги­ну­ло мо­їх по­бра­ти­мів. За них ма­є­мо пом­сти­ти­ся».

Про Ми­ко­лу Кар­на­у­хо­ва з те­пло­тою зга­ду­ють і во­лон­те­ри. Де­хто са­ме зав­дя­ки йо­му став до­по­ма­га­ти ар­мії.

«У сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку Ко­лю мо­бі­лі­зу­ва­ли. Спо­ча­тку це був по­лі­гон у Яво­ро­ві, пі­зні­ше ча­сти­на в Кі­ро­во­гра­ді, ще пі­зні­ше — До­не­цька область... Са­ме зав­дя­ки Ми­ко­лі я до­лу­чи­ла­ся до во­лон­те­рів. Адже ста­ло не по со­бі, що про­сто си­джу і ні­чим не до­по­ма­гаю... Аза остан­ні пів­ро­ку, ду­маю, ми ста­ли справ­жні­ми дру­зя­ми, — на­пи­са­ла у «Фейс­бу­ку» во­лон­тер «ДА­Ру» Сві­тла­на Пі­ку­ла. — Якщо він не те­ле­фо­ну- вав два-три дні, то я вже по­чи­на­ла хви­лю­ва­ти­ся. «Ма­я­ку­ва­ла» Ми­ко­лі... Якщо міг, то те­ле­фо­ну­вав або над­си­лав есе­ме­ску. Я ка­за­ла всім, що те­пер у ме­не три Миколи (син, чо­ло­вік і Ми­ко­ла). Що­ра­зу, ко­ли пи­та­ла, що по­трі­бно, що ви­сла­ти, від­по­від­ав завжди: «Ні­чо­го, в нас усе є». Але смі­яв­ся і ра­дів як ди­ти­на, ко­ли від «ДА­Ру» отри­мав по­сил­ку, в якій, окрім тер­мо­бі­ли­зни, те­плих ре­чей та ін­шо­го, бу­ли ба­ла­кла­ви із за­мо­чком на мі­сці ро­та. Ка­зав, що на­віть фо­то­гра­фу­ва­ли­ся в та­кій. Пам’ ятаю, як при­їхав на кіль­ка днів, і ми від на­ших во­лон­те­рів пе­ре­да­ли для йо­го хло­пців по­да­ру­нок — ве­ли­ке від­ро ква­ше­ної ка­пу­сти...

Ко­ли Ми­ко­ла при­їхав у від­пус­тку во­стан­нє — в гру­дні, « ДАР » якраз го­ту­вав борщ на Май­да­ні. Він за­їхав до нас пря­мі­сінь­ко з ки­їв­ської мар­шру­тки. То­ді ми із Са­шком Ма­кар­чу­ком ле­две за­тя­гли йо­го на склад « До­по­мо­ги ар­мії — Рів­не» (і бу­ло зро­зумі­ло, що їхав, щоб нас не обра­зи­ти). Ні­чо­го не хо­тів бра­ти, як завжди, ка­зав: « У нас усе є » . .. Що­прав­да, ко­ли за­про­по­ну­ва­ли ро­бо­чі ру­ка­ви­ці, то взяв із за­до­во­ле­н­ням. По­ба­чив на­ші бур­жуй­ки на скла­ді і ду­же хва­лив. Ка­зав, що во­ни, на­пев­но, зру­чні...

Де са­ме сто­я­ла йо­го ро­та? Ні­ко­ли не пи­та­ла. Авін ли­ше одно­го ра­зу роз­по­вів, що ко­ли хо­ди­ли в роз­від­ку, то бу­ли май­же в Гор­лів­ці... Зви­чай­но, пе­ре­жи­ва­ли... Якось один із са­пе­рів йо­го ро­ти пі­ді­рвав­ся на мі­ні на очах кіль­кох хло­пців і йо­го не змо­гли вря­ту­ва­ти... Ми­ко­ла не ви­хо­див на зв’ язок кіль­ка днів. Ду­же важ­ко во­ни пе­ре­жи­ли ту втра­ту...

Ав сі­чні, ко­ли ви­во­зи­ли по­ра­не­них «кі­бор­гів», ча­сти­на бій­ців з їхньої бри­га­ди по­тра­пи­ла в по­лон, а ча­сти­на — за­ги­ну­ла... То­ді від Миколи отри­ма­ла есе­ме­ску з вір­шем. Ана мій дзві­нок не від­по­вів.

29 сі­чня ста­ло да­тою до і пі­сля. До бу­ло важ­ко, а пі­сля — не­стер­пно. Са­ме то­ді отри­ма­ла ( як і ще кіль­ка йо­го дру­зів) есе­мес: «Не по­ми­най­те ли­хом. Йде­мо на Де­баль­це­ве». Вже пі­сля 29 сі­чня отри­му­ва­ла пра­кти­чно са­мі есе­ме­ски. Ли­ше один раз Ми­ко­ла від­по­вів на дзві­нок... Го­во­рив коротко, що во­ни там, де і пи­сав, що не­має во­ди і дров. Ска­зав, що ко­ли не бу­де зв’яз­ку, то зна­чить, сі­ла ба­та­рея. Тре­тьо­го лю­то­го отри­ма­ла есе­ме­ску: «Ве­ли 2-й бій, під­би­ли «бе­ху». Кру­го­ва обо­ро­на». І все... Але, на­пев­но, не все. Зав­дя­ки по­шу­кам Миколи по­зна­йо­ми­ла­ся з ба­га­тьма чу­до­ви­ми і до­бри­ми лю­дьми. В нас сфор­му­вав­ся ці­лий «взвод» з роз­шу­ку... Нам до­по­ма­га­ли ду­же ба­га­то рів­нян, кри­во­рі­жан, дні­прян, ме­шкан­ців Лу­ган­ська та До­неч­чи­ни... В по­шу­ках бу­ли за­ді­я­ні на­віть москвичі і пе­тер­бурж­ці. Ми до остан­ньо­го ві­ри­ли, що Ми­ко­ла жи­вий... Але ди­ва не ста­ло­ся... На жаль...»

ФОТО З «ФЕЙС­БУ­КУ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.