БЕЗ ВО­ЛI

«День» про­дов­жує роз­по­від­а­ти істо­рії ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців зі схо­ду Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День» Київ — Свя­то­гірськ — Київ

Та­бір «Су­пу­тник» у Свя­то­гор­ську ко­лись був ба­зою від­по­чин­ку, що на­ле­жа­ла рту­тно­му ком­бі­на­то­ві. Ба­зу орен­ду­ва­ла і, вре­шті, ви­ку­пи­ла гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція, по­над де­сять ро­ків тут пра­цює ди­тя­чий хри­сти­ян­ський та­бір. За­раз у «Су­пу­тни­ку», у сві­тлій бу­дів­лі з це­гли, ме­шка­ють пе­ре­се­лен­ці. Ми зна­йшли цей та­бір ви­пад­ко­во. Втім, зу­стрі­ли нас при­ві­тно.

У тем­но­му хо­лі на пер­шо­му по­вер­сі ти­хо пе­ре­мов­ля­ю­ться дві жін­ки. Під­хо­дить адмі­ні­стра­тор та­бо­ру. Про­си­мо по­спіл­ку­ва­ти­ся з пе­ре­се­лен­ця­ми. Пра­ців­ни­ця зни­кає, а за кіль­ка хви­лин при­хо­дить гру­па жі­нок. «Ми жи­ве­мо на одно­му по­вер­сі, Де­баль­це­ве та Гор­лів­ка. Дру­жи­мо. Де­баль­це­ве бу­ло під Укра­ї­ною, Гор­лів­ка дав­но під «ДНР», те­пер во­ни в одна­ко­вих умо­вах. А лю­дям, за ве­ли­ким ра­хун­ком, все одно, хто їх бом­бить», — по­чи­нає Лю­дми­ла з Гор­лів­ки. Во­на тут на кшталт ко­мен­дан­та, від­по­від­ає за при­би­ра­н­ня та пра­н­ня.

Ра­зом із пе­ре­се­лен­ка­ми пі­дні­ма­є­мо­ся на дру­гий по­верх. Бе­же­ві сті­ни облі­пле­ні ди­тя­чи­ми ма­люн­ка­ми, на сто­ли­ку роз­си­па­ні ве­ли­кі па­зли, сто­ять один на одно­му бла­ки­тні стіль­ці. Нас уса­джу­ють на ди­ван­чик, жін­ки бе­руть стіль­ці й вмо­щу­ю­ться нав­ко­ло. Переселенки го­во­рять емо­цій­но, ін­ко­ли пе­ре­би­ва­ють одна одну. Бі­ля ві­кна спо­сте­рі­гає за бе­сі­дою адмі­ні­стра­тор та­бо­ру Сві­тла­на.

ПРО МА­РО­ДЕ­РІВ І ЗІР­КИ

«Нам все одно, яка вла­да. І з одно­го бо­ку ги­нуть лю­ди, й із ін­шо­го. Ко­ли в нас сто­я­ла «ДНР», стрі­ля­ла Нац­гвар­дія. При­йшла Нац­гвар­дія — «ДНР» стрі­ляє. І від тих руй­ну­ва­н­ня, й від ін­ших. А все, що ли­ша­є­ться, за­би­ра­ють ма­ро­де­ри — во­ни є й се­ред сол­да­тів, і се­ред мі­сце­вих», — ка­же вчи­тель­ка з Де­баль­це­во­го На­та­ля. У її ба­тьків зло­дії за­рі­за­ли п’ять ко­рів. Зро­би­ли це за «ДНР».

«Ко­ли в нас Нац­гвар­дія сто­я­ла, ма­ро­дер­ства не бу­ло. Як во­ни від­сту­пи­ли, кра­дуть», — за­ува­жує Те­тя­на з Де­баль­це­во­го. «Укра­їн­ські вій­сько­ві ве­дуть се­бе по-рі­зно­му — за­ле­жно від то­го, який ба­таль­йон. У ко­гось су­во­рий по­ря­док, а хтось що хо­че, те й кру­тить. За «ДНР» справ­ді гра­бу­ють. Мов­ляв, до­бре жи­ло­ся при Укра­ї­ні, то отри­муй­те, — ви­знає На­тал­ка. — А яке моє ді­ло? У ме­не є ке­рів­ни­цтво. Хоч яка б вла­да при­йшла, я пра­цю­ва­ти­му».

Че­рез вій­ну На­та­ля, ма­буть, упер­ше по­ба­чи­ла зір­ки над сво­їм бу­дин­ком. У Де­баль­це­во­му жін­ка ме­шкає по­ряд із ве­ли­че­зною сор­ту­валь­ною стан­ці­єю, де фор­му­ють по­тя­ги з рі­зни­ми ван­та­жа­ми, тим же ву­гі­л­лям. По­ки чу­ла скрип на стан­ції, бу­ла на­дія, що все на­ла­го­ди­ться. Та­кож на стан­ції завжди бу­ло ба­га­то сві­тла — і зі­рок не ба­чи­ли. «Ко­ли стан­ція по­га­сла, і все за­ти­хло, зро­зумі­ла: це — кі­нець», — під­су­мо­вує На­та­ля.

У ПО­ШУ­КАХ ПРАВ

Ві­чний біль пе­ре­се­лен­ців — пе­ре­пус­тки. «До­по­мо­же­те з ви­їздом? Мо­же, хтось при­їде сю­ди, щоб офор­ми­ти пе­ре­пус­тки? Ми при­їха­ли у Свя­то­гірськ із зи­мо­ви­ми ре­ча­ми, вже по­трі­бні ве­сня­ні. Тре­ба по­ди­ви­ти­ся, чи вці­лі­ли на­ші бу­дин­ки», — бід­ка­є­ться Ва­лен­ти­на Пав­лів­на з Гор­лів­ки.

«Щоб отри­ма­ти пе­ре­пус­тку, тре­ба до­ве­сти, що ма­єш жи­тло в Де­баль­це­во­му. Або по­ка­за­ти до­від­ку, що там хтось по­хо­ва­ний. Хі­ба не­до­ста­тньо про­пи­ски? Ко­ли вті­ка­ли, не ду­ма­ли про до­ку­мен­ти», — роз­во­дить ру­ка­ми На­та­ля. Лю­ди скар­жа­ться на чер­ги в пун­ктах при­йо­му до­ку­мен­тів. Та­кож до цих місць да­ле­ко й до­ро­го добиратися.

Лю­дми­ла не ро­зу­міє, як укра­їн­ська вла­да ба­чить до­лю пе­ре­се­лен­ців. Жін­ка ка­же: «Нам про­по­ну­ють пе­ре­їзди­ти до ін­ших міст, але май­же ні­де не на­да­ють жи­тло. На Май­да­ні лу­на­ли га­сла про во­лю і сво­бо­ду. За­раз у нас не­має во­лі та сво­бо­ди пе­ре­су­вань і дій».

МИ­РОМ ПРО­ТИ ВІЙ­НИ

Пе­ре­се­лен­цям важ­ко зга­ду­ва­ти про рі­дні мі­ста, по­би­ті вій­ною. «Які нам тіль­ки «кві­ти» не да­ру­ють! «Тюль­па­ни», «Піо­ни», «Гво­зди­ки», — спле­скує в до­ло­ні — Мо­жли­во, тре­ба «ро­зійти­ся» з Дон­ба­сом, щоб по­тім зійти­ся й жи­ти ра­зом? Як чо­ло­вік із дру­жи­ною, ко­ли ста­ють не­ми­лі одне одно­му, роз­хо- дя­ться, а по­тім — схо­дя­ться. Не­мо­жли­во ви­рі­шу­ва­ти кон­флікт ціною жи­т­тя стіль­кох лю­дей. Не знаю, хто об­стрі­лю­вав Гор­лів­ку, але зруй­ну­ва­ли шко­ли, ди­тя­чі сад­ки. До­пу­скаю, що хтось спе­ці­аль­но під­три­мує ненависть».

До роз­мо­ви до­лу­ча­є­ться чо­ло­вік із Де­баль­це­во­го: «Якщо я їду до Слов’ян­ська і ме­ні тре­ба п’ять лі­трів бен­зи­ну, я не на­ли­ваю в бак тіль­ки три -, ра­птом до­їду. Укра­ї­ні ви­ста­ча­ло сил, щоб утри­му­ва­ти Де­баль­це­ве: ми ба­чи­ли, як ба­га­то там сто­я­ло сол­да­тів і те­хні­ки. Чо­му зда­ли мі­сто?» Пе­ре­се­ле­нець жив по­ряд з лі­ні­єю зі­ткне­н­ня. Бу­ва­ло, йшов ку­дись з ді­тьми, і ра­птом до­во­ди­ло­ся укри­ва­ти­ся від сна­ря­дів. «Ле­жи­мо під за­бо­ром. Ді­тям ці­ка­во, роз­пи­ту­ють, що тра­пи­лось. А я оше­ле­ше­ний пов­ні­стю», — зга­дує жи­тель Де­баль­це­во­го.

Пе­ре­се­ле­нець роз­по­вів про та­кти­ку бо­йо­ви­ків: спо­ча­тку лу­плять із важ­кої ар­ти­ле­рії, утво­рю­ю­ться ве­ли­че­зні во­рон­ки. По­тім за­хо­дять все­ре­ди­ну мі­ста, стрі­ля­ють зі зброї мен­шо­го ка­лі­бру — так, що б’ються ві­кна. Вре­шті, під­клю­ча­ють мі­но­ме­ти, від яких ба­га­то оскол­ків.

«Те­пер ви­хо­дить, що схід по­га­ний. Бо із за­хо­ду ту­ди їде мо­лодь, а по­вер­та­ю­ться тру­ни. Роз­ді­ли­ли Укра­ї­ну. Ро­злю­ти­ли лю­дей. Як про­ба­чи­ти, якщо в ме­не не­має рі­дних, бу­дин­ку?» — пи­тає На­тал­ка. «Час про­щає!», — від­по­від­ає їй лі­тня Ва­лен­ти­на Пав­лів­на.

«Ви­хід один: по­ста­ти всім ми­ром про­ти вій­ни», — ка­же Лю­дми­ла. «І зброю не бра­ти до рук», — під­да­кує Те­тя­на.

РОЗПУТТЯ

По­ки пе­ре­се­лен­ці одо­ма­шню­ють тим­ча­со­ве по­ме­шка­н­ня. Так і та­бо­ру до­по­ма­га­ють, і від­во­лі­ка­ю­ться від тур­бот. Жін­ки щось під­фар­бо­ву­ють, чи­стять. Чо­ло­ві­ки зро­би­ли від­ко­си для під­ві­конь. Пра­цю­ють де­кіль­ка го­дин на день. Ді­ти-пе­ре­се­лен­ці — тут їх близь­ко 25 — при­кра­си­ли сті­ни ма­люн­ка­ми про мир.

«Ми ду­же вдя­чні цьо­му та­бо­ру. В ін­ших мі­сцях не­має опа­ле­н­ня, лю­ди пла­тять за еле­ктри­ку, а тут іна­кше, — ка­же Лю­дми­ла. — Тут нам ви­да­ють ми­ло, по­ро­шок — усе, що тре­ба. Ді­тям да­ли ігра­шки: ска­кал­ки, м’ячи­ки, аль­бо­ми. Але не хо­че­ться жи­ти утри­ман­ця­ми». Пе­ре­се­лен­цям до­по­ма­га­ють і між­на­ро­дні ор­га­ні­за­ції: за­ку­пи­ли праль­ні машини, обі­ця­ють пе­ре­да­ти взу­т­тя для ді­тей.

Лю­дми­ла ро­зу­міє, що ско­ро по­чне­ться се­зон від­по­чин­ку ді­тей, і пе­ре­се­лен­ців «по­про­сять». Шу­ка­ти жи­тло да­ле­ко від рі­дно­го до­му стра­шно. У Гор­лів­ці її ма­ти, якій по­трі­бна до­по­мо­га, та й чи­слен­ні по­жи­тки. «До­во­ди­ло­ся їзди­ти кра­ї­ною. Ба­чи­ла по се­лах ба­га­то по­ки­ну­тих бу­дин­ків. Мо­же, ки­ну­ти клич сіль­ським го­ло­вам, щоб від­да­ли ці по­ме­шка­н­ня пе­ре­се­лен­цям? —роз­мір­ко­вує Лю­дми­ла. — Си­ну тре­ба йти до шко­ли. По­трі­бне мі­сце, де він по­стій­но вчи­ти­ме­ться. На­пев­но, до­ве­де­ться по­вер­ну­ти­ся до Гор­лів­ки, бо там є жи­тло. Ми хо­че­мо до­до­му. І ми про ти вій­ни. Ми —за мир».

ПІСЛЯМОВА. ПРО ТА­БІР

—Пер­ших пе­ре­се­лен­ців ми прийня­ли ще влі­тку, то бу­ли ме­шкан­ці Слов’ян­ська. Із сі­чня при­їздять лю­ди з Де­баль­це­во­го, є ме­шкан­ці До­не­цька і Хар­цизь­ка. За­раз у нас жи­вуть май­же сто пе­ре­се­лен­ців. Во­ни мо­жуть ли­ша­ти­ся в нас, до­ки не ви­зна­ча­ться, що ро­би­ти да­лі. Ко­ле­ктив на­шо­го за­кла­ду — десь ві­сім осіб. Та­кож усі пе­ре­се­лен­ці до­по­ма­га­ють та­бо­ру, — роз­по­від­ає Сві­тла­на Да­ні­лей­чен­ко, адмі­ні­стра­тор та­бо­ру «Су­пу­тник».

За сло­ва­ми Сві­тла­ни, ви­ру­ча­ють во­лон­те­ри. «Так, во­ни вста­но­ви­ли ко­тель­ню — адже та­бір лі­тній, не при­зна­че­ний для жи­т­тя взим­ку. Їжа та­кож за ра­ху­нок во­лон­те­рів. Нам при­во­зять кру­пу, мо­ло­ко, кон­сер­ва­цію, сар­дель­ки, ри­бу, со­ло­до­щі для ді­тей. Ось ба­тю­шка із Хмель­ни­цької обла­сті пе­ре­дав са­ло в бан­ках. Лю­ди ді­зна­ю­ться, що при­йма­є­мо пе­ре­се­лен­ців, і до­по­ма­га­ють.

Еле­мен­тар­но нам бу­ли по­трі­бні еле­ктри­чні чай­ни­ки. Го­ду­є­мо тіль­ки обі­дом та ве­че­рею. А з чай­ни­ком лю­ди ще га­ря­чо­го поп’ють. Да­ли ін­фор­ма­цію в Ін­тер­не­ті, й гро­ма­дя­ни одра­зу від­гу­кну­ли­ся, ку­пи­ли чо­ти­ри чай­ни­ка.

« Су пут ник » — при ват ний хрис ти янсь кий та бір. Доб ре бу ло б, щоб дер­жа­ва хо­ча б зни­зи­ла та­ри­фи на еле­ктро­енер­гію, бо пла­ти­мо, як зви чай ні під при єм ст ва. Бор ги рос туть, і ніх то не йде нам на по ступ ки. А лю ди по тре бу ють ба га то... » — під су мо вує ад мі ніс т - ра­тор та­бо­ру.

ДІ­ТИ ВІЙ­НИ. ЖІН­КИ-ПЕРЕСЕЛЕНКИ НЕ ХО­ЧУТЬ ФО­ТО­ГРА­ФУ­ВА­ТИ­СЯ, АЛЕ ДО­ЗВО­ЛЯ­ЮТЬ ЗНІ­МА­ТИ СВО­ЇХ ДІ­ТЕЙ. ЗА­ГА­ЛОМ У «СУ­ПУ­ТНИ­КУ» ЇХ ПО­НАД 20

М’ЯЧИ­КИ, СКА­КАЛ­КИ, КУ­БИ­КИ, ПА­ЗЛИ — ВО­ЛОН­ТЕ­РИ ЗА­БЕЗ­ПЕ­ЧИ­ЛИ ДІ­ТЕЙ-ПЕ­РЕ­СЕ­ЛЕН­ЦІВ ІГРА­ШКА­МИ. АЛЕ ЗА­ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ БА­ГА­ТО «ДО­РО­СЛИХ» ПРО­БЛЕМ: НА­ПРИ­КЛАД, ДЕ ПРО­ДОВ­ЖИ­ТИ НА­ВЧА­Н­НЯ І ДЕ ОТРИ­МА­ТИ ПА­СПОРТ?

І ДО­РО­СЛІ, І МА­ЛІ ПЕ­РЕ­СЕ­ЛЕН­ЦІ МАРЯТЬ МИ­РОМ. РОЗ­МО­ВА НА БУ­ДЬЯ­КУ ТЕ­МУ ЗВО­ДИ­ТЬСЯ ДО СЛІВ: «МИ ЗА МИР»

ХЛО­ПЧИК-ПЕ­РЕ­СЕ­ЛЕ­НЕЦЬ ВА­НЯ НА­ПИ­САВ ВІРШ ПРО МИР. ТВІР ВИ­ВІ­СИ­ЛИ У ХО­ЛІ «СУ­ПУ­ТНИ­КА». ДО­РО­СЛІ ПИ­ША­Ю­ТЬСЯ ВІРШИКОМ І ВСІМ ЙО­ГО ПО­КА­ЗУ­ЮТЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.