Гра за пра­ви­ла­ми і без

У Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі дра­ми та ко­ме­дії по­ка­за­ли прем’єру з ін­три­гу­ю­чою на­звою «Близь­кість»

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ЧУЖИНОВА, те­а­тро­зна­вець

П’єсі «Близь­кість» та її ав­то­ро­ві, одно­му з най­успі­шні­ших бри­тан­ських дра­ма­тур­гів Па­трі­ку Мар­бе­ру, зро­бле­но ма­су ком­плі­мен­тів кри­ти­ків і пу­блі­ки. Цей текст бу­ло екра­ні­зо­ва­но в Го­лі­ву­ді 2004 р. Май­ком Ні­кол­сом, який зі­брав на го­лов­ні ролі ко­ман­ду ме­га-зі­рок: Джу­лію Ро­бертс, На­та­лі Пор­тман, Джу­да Лоу та Клай­ва Ове­на.

Сю­же­тМам­бе­ра скла­да­є­ться з не­скін­че­них зу­стрі­чей і роз­ста­вань, зрад і роз­ка­янь, двох пар: пи­сьмен­ни­ка Да­на і стри­пти­зер­ки Алі­си, до­кто­ра Лар­рі та фо­то­гра­фа Ан­ни. Дра­ма­тург із не­ща­дною че­сні­стю і не без іро­нії го­во­рить про те, як лег­ко да­є­ться фі­зи­чний кон­такт і які ти­та­ні­чні зу­си­л­ля по­трі­бні для збли­же­н­ня душ.

П’єса на­га­дує хи­тро­му­дру му­зи­чну шка­тул­ку з ру­хо­ми­ми фі­гур­ка­ми, які ви­пи­су­ють ві­сім­ки та пі­ру­е­ти, час від ча­су зу­стрі­ча­ю­ться і зно­ву роз­бі­га­ю­ться ко­жна в свою са­мо­ту. Ре­жи­сер Та­ма­ра Тру­но­ва, ство­рю­ю­чи ви­ста­ву, схо­же, ви­рі­ши­ла ви­про­бу­ва­ти ме­ха­нізм п’єси­шка­тул­ки на мі­цність, а її ме­ло­ді­ю­і­сто­рію на зда­тність звучати в рі­зних тем­пах і то­наль­но­сті. Ре­зуль­тат ви­йшов вель­ми не­о­дно­зна­чним: зла­ма­на шка­тул­ка з пе­ре­кру­че­ним за­во­дом свою «про­гра­му» від­пра­цю­ва­ла, але спо­сте­рі­га­ти за цим бу­ло ча­сом не­про­сто. Аж над­то по­шар­па­ною і рва­ною ви­йшла ви­ста­ва, не­мов і справ­ді згвин­че­ні з мі­сця пружини та ше­сте­рін­ки п’єси так і не змо­гли впи­са­ти­ся в при­го­то­ва­ні па­зи сце­ні­чної вер­сії.

Квар­тет « лі­в­обе­реж­ців » Ле­ся Самаєва ( Ан­на), Сер­гій Де­тюк (Лар­рі), Ана­ста­сія Логвин (Алі­са), Дан ( Ан­дрій Іса­єн­ко), хто кра­ще, хто хи­трі­ше при­сто­со­ву­ю­ться до вель­ми скла­дної гри, яка що­хви­ли­ни зі­сков­зує то в фарс, то в цир­ко­ву екс­цен­три­ку, то в про­ни­зли­ву лі­ри­ку. Ко­жен із акто­рів на гра­ни­чно­му нер­ві то ко­мі­кує, то стра­шен­но ри­дає, то за­йма­є­ться їд­ким ци­ні­змом. От­же, ге­рої не так за­йма­ю­ться з’ ясу­ва­н­ням сто­сун­ків, на­га­даю гра­ни­чно не­о­дно­зна­чних і за­плу­та­них, як де­мон­стра­ці­єю, ча­сом до­ре­чних, ча­сом ні, трю­ків.

До то­го ж по­ста­нов­ник ра­зом із ху­до­жни­ком Оле­гом Лу­ньо­вим не- спо­кій­них ко­хан­ців умі­щу­ють до пев­но­го аква­рі­у­му, в яко­му час від ча­су «про­пли­ва­ють» то на­дув­на аку­ла, то зграй­ка офі­ці­ан­тів, то ри­би-ві­део­про­е­кції, то ра­птом одна з ге­ро­їнь ви­ни­кає в обра­зі ру­сал­ки. Вла­сне, ви­то­ки ці­єї ма­ри­ні­сти­ки лег­ко з’ясо­ву­ю­ться п’єсою, ось ли­шень у ви­ста­ві не пе­ре­тво­рю­ю­ться на єди­не ці­ле, щось, що спро­мо­жне по­ясню­ва­ти те, що від­бу­ва­є­ться і пре­тен­ду­ва­ти на ста­тус ху­до­жньо­го обра­зу.

Все то­му, що Та­ма­ра Тру­но­ва і не зби­ра­є­ться вда­ва­ти­ся в не­три­ща пси­хо­ло­гі­чних мо­ти­ва­цій — в її ви­ста­ві і ко­ха­н­ня, і ні­жність, і при­страсть, і жа­да­н­ня, і при­хиль­ність, і флірт спо­ча­тку чи­сто умо­гля­дні ка­те­го­рії. При­во­ди для ігро- вих си­ту­а­цій, для де­мон­стра­ції те­а­тру як та­ко­го. Ре­жи­сер Тру­но­ва не втом­лю­є­ться на­га­ду­ва­ти гля­да­че­ві, що ви­ста­ва — це ли­шень ілю­зія, що на сце­ні — акто­ри «в ма­сках», що від­чу­т­тя їх — ли­ше май­стер­на імі­та­ція, хай до­ро­га, але, все одно, підробка.

Пе­ре­у­скла­днив­ши грою за пра­ви­ла­ми і без цьо­го не­про­стий текст Мар­бе­ра, Т.Тру­но­ва, з одно­го бо­ку, ого­ли­ла йо­го ме­ха­нізм, а з ін­шо­го, зму­си­ла йо­го бу­ксу­ва­ти і чи­ни­ти опір, раз у раз на­га­ду­ю­чи про свої « по­лом­ки » не­зро­зумі­лим пе­ре­бі­гом по­дій, ни­тко­по­ді­бним пуль­сом ло­гі­ки то­го, що від­бу­ва­є­ться. Скла­дно не по­го­ди­ти­ся, що на­справ­ді гра­ти ме­шкан­ців Лон­до­на в укра­їн­сько­му те­а­трі дій­сно про­бле­ма­ти­чно — фальш не­ми­ну­ча. Тим біль­ше не­зви­чна на­ша сце­на до від­вер­тих ін­тим­них тем. Ось тіль­ки розв’ яза­н­ня цих ди­лем у ви­ста­ві — че­рез гра­ни­чне усу­не­н­ня від ма­те­рі­а­лу і зав­зя­тий гро­теск — все одно не дає опти­мі­зму.

Так, зро­зумі­ло, те­атр ко­ри­сно час від ча­су «руй­ну­ва­ти», тоб­то ви­кри­ва­ти, вла­што­ву­ва­ти йо­му су­во­ру ре­ві­зію та й на­віть ана­то­мі­чний роз­тин. Це, за­га­лом і від­бу­ва­є­ться з ві­до­мою ре­гу­ляр­ні­стю в тій же Єв­ро­пі. Але про­ро­бля­ють цю скла­дну та бо­лі­сну опе­ра­цію для то­го, щоб «від­бу­ду­ва­ти» те­атр зно­ву, за­но­во від­тво­ри­ти че­рез акту­аль­ні сен­си і фор­ми. У Та­ма­ри Тру­но­вої ця не­про­ста про­це­ду­ра ви­йшла, на жаль, ли­ше час­тко­во. Але та­кий до­свід, як на ме­не, не­ми­ну­чий у по­шу­ку вла­сно­го ре­жи­сер­сько­го сти­лю, до то­го ж спро­мо­жний на­штов­хну­ти на на­ба­га­то глиб­ші ро­зду­ми про су­тність про­фе­сії та ми­сте­цтва. І близь­кість цих ва­жли­вих ін­ди­ві­ду­аль­них від­крит­тів зов­сім не уяв­на.

ФОТО ОЛЕ­СІ МОРГУНЕЦЬ-ІСА­ЄН­КО

СТО­СУН­КИ ВСЕ­РЕ­ДИ­НІ ЛЮБОВНОГО ЧОТИРИКУТНИКА ПО­СТУ­ПО­ВО РОЗ­ПА­ЛЮ­Ю­ТЬСЯ, НЕ­ВБЛА­ГАН­НО НАБЛИЖАЮЧИСЬ ДО НЕ­СПО­ДІ­ВА­НО­ГО Й ПАРАДОКСАЛЬНОГО ЗА­ВЕР­ШЕ­Н­НЯ... НА ФОТО — ДАН (АН­ДРІЙ ІСА­ЄН­КО) ТА АН­НА (ЛЕ­СЯ САМАЄВА)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.