Хі­рург Во­ло­ди­мир Мі­ша­лов. Но­чі та дні

«Кра­ї­ні на зла­мі по­трі­бні справ­ді хо­ро­ші, вправ­ні фа­хів­ці»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ

Ча­си не оби­ра­ють, але сам час ра­пто­во оби­рає сво­їх по­дви­жни­ків. З огля­ду на тя­жі­н­ня до ме­ди­ци­ни для май­бу­тньо­го лі­ка­ря-хі­рур­га Во­ло­ди­ми­ра Мі­ша­ло­ва ці сло­ва зву­ча­ли май­же про­ро­че. За ди­на­сті­єю сво­го ді­да Ко­но­на, стар­шо­го в осо­бли­во зна­чу­щій для ста­ро­вин­ної Шпо­ли на Чер­ка­щи­ні пле­я­ді бра­тів Ко­ло­мій­чен­ків, він та­кож успад­ку­вав на­ді­ле­ну цим ро­до­вим та­лан­том гі­ло­чку. Зокре­ма, Ми­хай­ло та Оле­ксій Ко­ло­мій­чен­ки, зна­ме­ни­ті ки­їв­ські ме­ди­ки, з обда­ру­ва­н­ня­ми Бо­жою ми­лі­стю, вхо­дять до ко­ла на­шої сла­ви. Не ви­пад­ко­во ра­йон­на лі­кар­ня в їхніх рі­дних мі­сцях но­сить по­двій­ний знак вдя­чно­сті — іме­ні М. та А. Ко­ло­мій­чен­ко. Втім, єд­на­н­ня і своє­рі­дність їхніх доль у ста­нов­лен­ні спра­ви, за­по­віда­ної М. Пи­ро­го­вим Укра­ї­ні, — окре­ма по­вість.

Зви­чай­но ж, сти­ка­ю­чись із від­бли­ска­ми ці­єї по­пу­ляр­но­сті, Во­ло­дя Мі­ша­лов не сум­ні­вав­ся, який шлях обра­ти. Але Ми­хай­ла Іси­до­ро­ви­ча в опе­ра­цій­ній ба­чив ли­ше лі­че­ні ра­зи. 1973-го, че­рез рік пі­сля всту­пу но­ва­чка до Ки­їв­сько­го ме­ди­чно­го ін­сти­ту­ту, М. Ко­ло­мій­чен­ка, ве­те­ра­на Ста­лін­град­ської би­тви, го­лов­но­го хі­рур­га ар­мії в пе­рі­од вій­ни й го­лов­но­го хі­рур­га Укра­ї­ни в пі­сля­во­єн­ний час, не ста­ло. Але жи­ла і роз­ви­ва­ла­ся, в ме­жах ни­ні­шньої Оле­ксан­дрів­ської лі­кар­ні, йо­го шко­ла. Ка­фе­дру за­галь­ної хі­рур­гії очо­лив по­слі­дов­ник цьо­го ба­га­то­гран­но­го май­стра й одно­ча­сно учень Миколи Ми­хай­ло­ви­ча Амо­со­ва, еру­дит у рі­зних ца­ри­нах, вклю­ча­ю­чи й кар­діо­хі­рур­гію, про­фе­сор Юрій Ми­ко­ла­йо­вич Мохнюк. Па­ла­ти й опе­ра­цій­ні клі­ні­ки ста­ли для юно­го Мі­ша­ло­ва не­мов­би рі­дною осе­лею, й до то­го ж, з мо­лод­ших кур­сів він пра­цю­вав фельд­ше­ром у хі­рур­гі­чно­му від­ді­лен­ні лі­кар­ні № 4 на Со­лом’ян­ці. Ні­чні чер­гу­ва­н­ня тут пе­ре­тво­рю­ва­ли­ся на но­ві уро­ки. А по­тім, пі­сля отри­ма­н­ня ди­пло­ма 1978 ро­ку, роз­по­чав­ся шлях хі­рур­гі­чної ро­бо­ти, спо­ча­тку як ін­тер­на, у двох ін­ших ве­ли­ких мі­ських лі­кар­нях — № 14 та № 23. Все це не при­хо­ди­ло дар­ма. Хі­рур­га­ми, при лю­бо­ві до са­мо­від­да­ної про­фе­сії і схиль­но­сті до неї, ста­ють ли­ше в та­ких гор­ни­лах швид­ких ося­янь, на­ди­ха­ю­чих пе­ре­мог та важ­ких по­ми­лок.

І ли­ше по­тім, з 1982 ро­ку, про­ліг ви­рі­шаль­ний шлях в Ін­сти­тут клі­ні­чної й екс­пе­ри­мен­таль­ної хі­рур­гії, ство­ре­ний і очо­лю­ва­ний Оле­ксан­дром Оле­ксі­йо­ви­чем Ша­лі­мо­вим. Цей марафон зайняв ші­стнад­цять ро­ків по­шу­ків, тут В. Мі­ша­лов став кан­ди­да­том, а по­тім — до­кто­ром на­ук. Але роз­мов­ля­є­мо ми ві­тря­но­го бе­ре­зне­во­го дня, в рі­дній для ньо­го Оле­ксан­дрів­ській лі­кар­ні, де він, ла­у­ре­ат Дер­жав­ної пре­мії Укра­ї­ни в га­лу­зі на­у­ки і те­хні­ки, за­слу­же­ний лі­кар Укра­ї­ни, вже близь­ко сім­над­ця­ти ро­ків очо­лює, у скла­ді На­ціо­наль­но­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту іме­ні О. О. Бо­го­моль­ця, ка­фе­дру шпи­таль­ної хі­рур­гії № 2 з кур­са­ми гру­дної та су­дин­ної хі­рур­гії.

«МИ УСПІ­ШНО ПРИ­ШИ­ВА­ЛИ І ПРИЖИВЛЯЛИ ПАЛЬ­ЦІ, А ІНО­ДІ Й КІН­ЦІВ­КИ. У ВІ­СІМ­ДЕ­СЯ­ТІ РО­КИ ЦЕ — ВЕ­ЛИ­КА НО­ВИН­КА»

— Зви­чай­но ж, основ­ний на­став­ник, що об­умо­вив усі ві­хи, моя ві­чна зір­ка — не­за­бу­тній Оле­ксандр Оле­ксі­йо­вич Ша­лі­мов, — за­мис- лю­є­ться мій спів­ро­змов­ник. — Ста­но­вість і ре­ко­мен­да­ції не ма­ли для ньо­го, як і для Миколи Ми­хай­ло­ви­ча Амо­со­ва, жо­дно­го зна­че­н­ня. Пра­цю­ва­ти в йо­го ор­бі­ті й зро­ста­ти про­фе­сій­но мо­гли ли­ше справ­жні при­хиль­ни­ки та­кої до­лі, й при цьо­му во­і­сти­ну зді­бні до неї. Ін­сти­тут, зав­дя­ки ве­ли­ким умі­н­ням лі­де­ра, бур­хли­во про­су­вав­ся впе­ред у най­рі­зно­ма­ні­тні­ших хі­рур­гі­чних на­пря­мах. Як одна з обна­дій­ли­вих сте­жок фор­му­ва­ла­ся су­дин­на хі­рур­гія, в її сфе­рі ви­ді­ля­ли­ся, зокре­ма, Іван Іва­но­вич Су­ха­рєв і Ми­ко­ла Фе­до­ро­вич Дрюк, та­кож мої вчи­те­лі. Ба­га­то чо­го, на но­вих те­ре­нах, ме­не на­вчив М. Дрюк, ко­трий ці­ле­спря­мо­ва­но роз­ви­вав мі­кро­су­дин­ну хі­рур­гію. Ми успі­шно при­ши­ва­ли й приживляли паль­ці, а ін­ко­ли й кін­ців­ки. У ві­сім­де­ся­ті ро­ки це бу­ло ве­ли­кою но­вин­кою, і під час ви­ни­кне­н­ня та­ких си­ту­а­цій, ко­ли нас по­ві­дом­ля­ли, що ве­зуть па­ці­єн­та, ко­ман­да ен­ту­зі­а­стів дню­ва­ла й но­чу­ва­ла у клі­ні­ці. Але во­дно­час, із бла­го­сло­ве­н­ня Олександра Оле­ксі­йо­ви­ча, я ба­га­то опе­ру­вав і у ца­ри­ні че­рев­ної хі­рур­гії, хі­рур­гії жов­чних шля­хів, при ін­ших ло­ка­лі­за­ці­ях па­то­ло­гії. Зро­зумі­ло, і це бу­ло мін­не по­ле, але як у ве­ли­кій хі­рур­гії мо­же бу­ти іна­кше?

— 1987 ро­ку, в трид­цять два, ви, вже як хі­рург ви­що­ї­ка­те­го­рії , очо­лю­є­те в ін­сти­ту­ті від­діл су­дин­но­ї­хі­рур­гі­їі тром­бо­ем­бо­лі­ї­ле­ге­не­вої ар­те­рії. 1997-го за­хи­ща­є­те до­ктор­ську ди­сер­та­цію на аб­со­лю­тно но­ва­тор­ську те­му «Хі­рур­гі­чне лі­ку­ва­н­ня іше­мі­чно­ї­хво­ро­би сер­ця у по­єд­нан­ні з ате­ро­скле­ро­зним ура­же­н­ням ін­ших су­дин­них ба­сей­нів». Але цьо­му про­ри­ву, як і на­ле­жить, пе­ре­ду­ва­ла кан­ди­дат­ська ди­сер­та­ція. У чо­му по­ля­га­ли її ри­си й осо­бли­во­сті?

— Ро­зу­мі­є­те, в па­ра­ме­трах на­у­ко­во-до­слі­дно­го ін­сти­ту­ту по­трі­бне до­сить швид­ке пер­вин­не отри­ма­н­ня на­у­ко­во­го сту­пе­ня. І Юрій Оле­ксан­дро­вич Фур­ма­нов, яко­му ака­де­мік Ша­лі­мов до­ві­рив екс­пе­ри­мен­таль­ний від­діл, за­про­по­ну­вав ме­ні са­ме тут ви­ко­на­ти кан­ди­дат­ську ро­бо­ту. Во­на бу­ла при­свя­че­на клі­ні­ці й екс­пе­ри­мен­таль­но­му впро­ва­джен­ню но­вих шов­них ни­ток, що роз­смо­кту­ю­ться, і 1984 ро­ку успі­шно за­хи­ще­на. Окрім ко­ри­сті для спра­ви, для ін­сти­ту­ту, цей етап по­шу­ків спри­яв і мо­є­му більш ви­тон­че­но­му опа­ну­ван­ню тон­ко­щів су­дин­но­го шва.

— Во­ло­ди­ми­ре Гри­го­ро­ви­чу, ви пер­шим у цьо­му ін­сти­ту­ті за жит­тє­ви­ми по­ка­за­н­ня­ми про­ве­ли ду­же скла­дну опе­ра­цію по­ря­тун­ку па­ці­єн­та бу­кваль­но на ме­жі смер­ті, у зв’яз­ку з роз­ви­ну­тою тром­бо­ем­бо­лі­єю ле­ге­не­во­їар­те­рії . Як сьо­го­дні мо­жна оці­ни­ти цей про­рив?

— Ви зна­є­те, у чо­мусь це вже слід істо­рії. Сьо­го­дні тром­бо­ем­бо­лі­чну не­без­пе­ку та­ко­го або ін­шо­го ро­ду при­зу­пи­ня­ють су­ча­сни­ми тром­бо­лі­ти­ка­ми. Але то­ді в не­від­кла­дно­му втру­чан­ні для хво­ро­го по­ля­гав єди­ний ря­тів­ний шанс.

— А да­лі, за кан­вою по­чи­нань. Ви зно­ву одним із пер­ших у Ша­лі­мов­сько­му ін­сти­ту­ті по­ча­ли ви­ко­ну­ва­ти аор­то­ко­ро­нар­не шун­ту­ва­н­ня при за­ку­пор­ці він­це­вих су­дин, ін­ші опе­ра­ці­ї­на сер­ці. Чи ві­ді­гра­ло осо­бли­ву роль під час опа­ну­ва­н­ня цих роз­ді­лів ва­ше спіл­ку­ва­н­ня з М.М. Амо­со­вим? Адже ви, ще в сту­дент­ські ча­си, ста­ли йо­го зя­тем...

— Дій­сно, Ка­те­ри­на Ми­ко­ла­їв­на Амо­со­ва і я в ті вже да­ле­кі ча­си ста­ли чо­ло­ві­ком і дру­жи­ною. На­ші на­у­ко­ві за­хо­пле­н­ня, при­ро­дно, різ-

«ТРА­ДИ­ЦІЯ КА­ФЕ­ДРИ — ЗА­ОХО­ЧУ­ВА­ТИ МО­ЛО­ДИХ ЛІ­КА­РІВ ДО СА­МО­СТІЙ­НИХ ДО­СЛІ­ДЖЕНЬ»

— На­вча­ти хі­рур­гії... Це, мо­жна ска­за­ти, ва­ша при­страсть. Три ви­да­н­ня витримали ва­ші три­том­ні «Ле­кці­ї­зі шпи­таль­но­ї­хі­рур­гії ». У спів­ав­тор­стві з про­фе­со­ром Я.С. Бе­ре­зни­цьким (Дні­про­пе­тровськ) ви на­пи­са­ли су­ча­сний під­ру­чник із хі­рур­гії. Я не ка­жу вже про ба­га­то ін­ших праць, що за­зна­че­ні в кар­то­те­ках На­ціо­наль­но­ї­на­у­ко­во­ї­ме­ди­чно­ї­бі­бліо­те­ки Укра­ї­ни.

— Осо­бли­во пи­ша­ю­ся ле­кці­я­ми, де в до­сту­пній фор­мі з’яв­ля­є­ться па­но­ра­ма ни­ні­шньої хі­рур­гії. Во­ни ста­ли і для сту­ден­тів, і для мо­ло­дих ко­лег на­стіль­ною кни­гою.

— А ще, в рам­ках очо­лю­ва­них ва­ми Асо­ці­а­ці­ї­кар­діо­ло­гів, сер­це­вих і су­дин­них хі­рур­гів Ки­є­ва та Асо­ці­а­ці­ї­хі­рур­гів-ге­па­то­ло­гів Укра­ї­ни, ви­да­ю­ться жур­на­ли «Сер­це і су­ди­ни», «Хі­рур­гія Укра­ї­ни», «Хі­рур­гія ди­тя­чо­го ві­ку», де ви є шеф-ре­да­кто­ром. Це на­че гра­ні но­вих по­шу­ків?

— На­пев­но, об’єд­ну­ю­чи і під­ру­чни­ки, і жур­на­ли, і зна­чу­щість асо­ці­а­цій, це так. І го­лов­не, з ко­ри­стю для спра­ви. Хо­ча б то­му, що тра­ди­ція ка­фе­дри — бу­ти гра­ни­чно ви­мо­гли­ви­ми на іспи­тах, а з ін­шо­го бо­ку, за­охо­чу­ва­ти сту­ден­тів і мо­ло­дих лі­ка­рів до са­мо­стій­них до­слі­джень, да­ю­чи мо­жли­во­сті і для пу­блі­ка­цій.

— Але ж ви що­ден­но ви­ко­ну­є­те най­рі­зно­ма­ні­тні­ші опе­ра­ції?

— По-пер­ше, в цьо­му є по­тре­ба з бо­ку па­ці­єн­тів. Не ка­жу­чи вже про те, що це кри­стал мо­го жи­т­тя.

— Під час по­дій на Май­да­ні ко­ле­ктив ка­фе­дри про­я­вив се­бе як па­трі­о­ти­чний осе­ре­док. У чо­му це про­яв­ля­ло­ся?

— Де­я­кі по­тер­пі­лі, і пі­сля ні­чно­го трав­му­ва­н­ня сту­ден­тів, та й в лю­тне­ві дні, від­ра­зу ж по­сту­па­ли або до­став­ля­ли­ся до на­ших від­ді­лень. Але то­ді при го­спі­та­лі­за­ції ви­ни­кав пев­ний ри­зик для па­ці­єн­тів, їх на­ма­га­ли­ся фі­ксу­ва­ти. І ось де­кіль­ка хі­рур­гів на­шої клі­ні­ки по­ча­ли на­да­ва­ти до­по­мо­гу в роз­гор­ну­тих мо­біль­них ста­ціо­на­рах, на­сам­пе­ред у бу­дин­ку проф­спі­лок. Я і сам, і ра­но-вран­ці й уве­че­рі, бу­вав на Май­да­ні.

— І та­ке за­вер­шаль­не за­пи­та­н­ня — яким уяв­ля­є­ться вам зав­тра­шній день Бо­го­моль­ців­сько­го уні­вер­си­те­ту?

— Університет пра­цює у вель­ми скла­дних умо­вах, адже до­да­тко­во за­ра­хо­ва­но чи­ма­ло сту­ден­тів й ін­тер­нів зі схі­дних ре­гіо­нів. А на­вча­ти тре­ба сер­йо­зно, без будь-якої по­бла­жли­во­сті, про­хань, кло­по­тань. Кра­ї­ні на зла­мі по­трі­бні дій­сно хо­ро­ші, вправ­ні фа­хів­ці. І тут са­ме час ска­за­ти, що університет ціл­ком має пра­во во­ло­ді­ти вла­сни­ми ав­то­ном­ни­ми клі­ні­ка­ми, а не якимсь мі­ським до­важ­ком із по­двій­ним ке­рів­ни­цтвом. До ре­чі, ще в да­ле­ко­му ми­ну­ло­му клі­ні­ки на буль­ва­рі Шевченка, у зв’яз­ку з п’ят­де­ся­ти­лі­т­тям уні­вер­си­те­ту, ста­ли по­да­рун­ком для ме­ди­чно­го фа­куль­те­ту. Тра­ди­ція са­мо­стій­но­сті ви­ма­гає і за­слу­го­вує на ві­днов­ле­н­ня. До ре­чі, не­о­дно­ра­зо­во ста­жу­ю­чись у про­від­них за­хі­дних цен­трах і клі­ні­ках, я пе­ре­ко­ну­вав­ся, що во­ни за­зви­чай роз­та­шо­ву­ю­ться при університетах і вхо­дять до їхньої стру­кту­ри, а очо­лю­ють їх про­фе­со­ри. Спо­ді­ва­ю­ся, що і моя аль­ма-ма­тер на­ре­шті по­вер­не­ться до та­ких ви­то­ків.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.