Вер­бу­ва­н­ня мер­твих душ

Den (Ukrainian) - - Подробиці -

Одно­го ра­зу став зга­ду­ва­ти ра­дян­ських акто­рів, які пі­шли з жи­т­тя, і пи­сьмен­ни­ків, пе­ред­ба­ча­ю­чи, де б во­ни опи­ни­ли­ся, як­би до­жи­ли до сьо­го­де­н­ня. Се­ред тих, хто під­пи­сав акт згоди з ре­жи­мом Пу­ті­на, чи на бо­ці Укра­ї­ни, яка бо­ре­ться? Ко­ли за по­во­ро­том жи­т­тя зни­ка­ють зна­йо­мі з ди­тин­ства си­лу­е­ти, та­ке за­ня­т­тя не­да­рем­не. Так ми утри­му­є­мо час, пра­гну­чи спо­лу­ча­ти ми­ну­ле з сьо­го­де­н­ням, і про­дов­жу­є­мо лі­нії пе­ре­р­ва­них доль.

От­же, пли­ве­мо хви­ля­ми на­шої пам’яті і скла­да­є­мо obituary, як ан­глій­ці на­зи­ва­ють спи­сок тих, хто пі­шов від нас. Хто «за», хто «про­ти» віль­ної Укра­ї­ни?

Одні зір­ки не зму­шу­ва­ли здо­га­ду­ва­ти­ся. Ін­ші — ви­кли­ка­ли сум­ні­ви. Ге­ор­гій Жжо­нов, який по­зна­йо­мив­ся з «чор­ним во­ро­ном», як брат во­ро­га на­ро­ду, то хі­ба ж він міг за­ли­ши­ти ав­то­граф вни­зу при­лю­дно­го па­не­гі­ри­ка на адре­су та­бір­них вер­ту­ха­їв? Чи Во­ло­ди­мир Ви­со­цький, який роз­тра­тив жи­т­тя за­ра­ди то­го, що «оста­е­тся до­бром в про­шлом, бу­ду­щем и на­сто­я­щем». Важ­ко уяви­ти Во­ло­ди­ми­ра Се­ме­но­ви­ча в ла­вах крим­на­шист­сько­го пле­ме­ні. Хі­ба що, не він сам, а якийсь «то­ва­рищ Бе­зру­ков» за до­ру­че­н­ням пар­тії зі­грає бар­да на слу­жбі ре­жи­му. Є се­ред ме­трів фі­гу­ри, як ске­лі. Жо­дні ві­три змін і пли­ну під­ле­сли­во­сті не зсу­нуть їх по­ло­же­н­ня на ві­сі до­бра і зла. То­му во­ни й стов­пи. Уяв­ляю як хтось, на кшталт Сур­ко­ва, за­те­ле­фо­ну­вав би Ф.Ра­нев­ській із про­по­зи­ці­єю взя­ти участь у під­трим­ці уря­до­вих дур­ниць. «Я схо­жа на ту, яка ма­ло пла­ва­ла в уні­та­зі сти­лем ба­тер­фляй?», — на­пев­но пе­ре­пи­та­ла б Фа­ї­на Ге­ор­гі­їв­на. Бо і за ча­сів, які тем­ні­ші за ни­ні­шні, вмі­ла від­по­від­а­ти клев­ре­там.

Зда­є­ться, би­тва з си­сте­мою, при­та­ман­на ра­дян­ським ху­до­жни­кам із пер­ших днів твор­чо­го ста­нов­ле­н­ня, по­вин­на бу­ла при­ще­пи­ти їм лю­бов до сво­бо­ди ра­зом із іму­ні­те­том від тор­гів­лі прин­ци­па­ми, як ті­лом. Ва­силь Аксьо­нов, який роз­по­вів нам про Крим, пе­ред­ба­ча­ю­чи транс­фор­ма­цію пів­остро­ва на острів, на лі­те­ра­тур­но­му край­не­бі завжди на мі­сці. Ви­ві­ряй за ним курс — не за­блу­ка­єш. А вель­ми­ша­нов­ний Оле­ксандр Іса­йо­вич Сол­же­ні­цин, хоч і на­пів­кла­сик-ди­си­дент, і то­мів про ро­сій­ське жи­т­тя мав за ду­шею не мен­ше за Льва Тол­сто­го, все ж ме­ре­хтить на рі­зних ідей­них ши­ро­тах. То в ре­во­лю­цій­них, то в ор­то­до­ксаль­них. Ма­буть, він би міг спів­пра­цю­ва­ти з Пу­ті­ним в ім’я ім­пе­рії. «Мо­гёт быть, мо­гёт быть», — як го­во­рив Ар­ка­дій Рай­кин, який ро­зу­мів­ся на ви­тон­че­но­му кон­фор­мі­змі, і завжди кри­ти­ку­вав ре­жим із ко­ри­стю для осо­би­сто­го до­бро­бу­ту. Ве­ли­кий та­лант у до­зво­ле­ній са­ти­рі. З по­ва­ги до зва­н­ня ге­роя со­ці­а­лі­сти­чної пра­ці, не за­ра­хо­ву­ва­ти­му йо­го ні­ку­ди. Ге­ній же — па­ра­до­ксів друг, завжди мо­же змі­ни­ти рі­ше­н­ня.

Десь на рів­ні Ар­ка­дія Іса­а­ко­ви­ча роз­мі­сти­ли­ся акто­ри, які при­кра­ша­ли со­бою кі­о­ски «Со­ю­з­дру­ку» та ко­ле­кції ста­рі­ю­чих ме­ло­ма­нок ті­єї до­би. Князь Ан­дрій Бол­кон­ський, який зго­дом став Штір­лі­цом, і П’єр Бе­зу­хов, який на­ро­див во­ро­га для сво­єї істо­ри­чної ба­тьків­щи­ни. Я маю на ува­зі В’яче­сла­ва Ти­хо­но­ва та Сер­гія Бон­дар­чу­ка. Зда­є­ться, пер­ший був би за Пу­ті­на, а дру­гий за нас. В’яче­слав Ва­си­льо­вич, сам зі­зна­вав­ся: лю­бив кра­ї­ну Рад і не ро­зу­мів змін. Мо­жли­во, пу­тін­ський рі­мейк СРСР, при­пав би йо­му до впо­до­би. Сер­гій Фе­до­ро­вич, хоч і обла­ска­ний був си­сте­мою, але все ж та­ки укра­їн­сько­сті не цу­рав­ся. Якщо, зви­чай­но, не бра­ти до ува­ги спад­ко­єм­ство пе­ре­ко­нань. Йо­го син, Фе­дір Бондарчук, пе­ре­бу­ва­ю­чи в ста­ні Пу­ті­на зі всі­ма по­тру­ха­ми, під­твер­джує, що яблу­ко від яблу­ні не­да­ле­ко, або ду­же да­ле­ко па­дає.

Най­важ­че бу­ло з ге­ро­я­ми ко­ме­дій Л.Гай­дая, Ге­ор­гі­єм Ві­ци­ним, Єв­ге­ном Мор­гу­но­вим і Юрі­єм Ні­ку­лі­ним. Усі троє — ле­ген­ди ра­дян­сько­го кі­на, а в ро­сій­сько­му май­же не зні­ма­ли­ся. Усі троє — зі скла­дни­ми та су­пе­ре­чли­ви­ми ха­ра­кте­ра­ми, що­до яких не­має одно­стай­но­сті се­ред тих, хто близь­ко їх знав. То­му не тя­гну­ти­му їх до на­шо­го сто­річ­чя на го­ло­су­ва­н­ня. Ін­ша річ — Ан­дрій Ми­ро­нов, ро­зум­ник і бли­ску­чий актор. Га­даю, він пі­шов би за Пу­ті­ним, зля­кав­шись втра­ти­ти сце­ну, яку ду­же лю­бив. Ана­то­лій Па­па­нов, упев­не­ний, під­три­мав би Укра­ї­ну. Про­чи­тав між ряд­ків у ро­сій­ській Ві­кі­пе­дії (?) Там про всіх від­да­них ре­жи­мо­ві акто­рах на­пи­са­но ба­га­то, не­за­ле­жно від їхньо­го мі­сця в ми­сте­цтві, а про ве­ли­ких — тро­шки. Ма­буть, че­рез те що укла­да­чі Ві­кі­пе­дії — ру, як і я, впев­не­ні в по­зи­ції Ана­то­лія Дми­тро­ви­ча. По­рів­няй­те, текс­ти про А.Па­па­но­ва зі стат­тею про Л.Яр­моль­ни­ка, і афо­ризм «ди­я­вол при­хо­ва­ний у дрі­бни­цях» зна­йде не­спо­ді­ва­ний сенс. Від не­зна­чно­го пе­ре­йде­мо до ве­ли­ко­го. Іно­кен­тій Смо­кту­нов­ський, ве­ли­чи­на №1 ра­дян­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа, як зраз­ко­вий ін­тро­верт, нав­ряд би ви­явив свої сим­па­тії одній зі сто­рін. Що­прав­да, при­на­ле­жність до пле­я­ди акто­рів-фрон­то­ви­ків зму­шує ду­ма­ти, що з вла­дою він ні­ко­ли не був ра­зом. І Єв­ге­на Ле­о­но­ва не уяв­ляю та­ким, що кро­кує в но­гу з крем­лів­ськи­ми бю­ро­кра­та­ми. Йо­го друг «Афо­ня», не пі­шов же ж! Жар­тую.

На­ві­що ж ці­ка­ви­ти­ся пе­ре­ко­на­н­ня­ми по­мер­лих, якщо во­ни не мо­жуть їх ви­сло­ви­ти? — за­пи­та­є­те ви. І в ло­гі­чно­му за­пи­тан­ні — су­тність на­ших ман­дрі­вок у ча­сі. Зав­дя­ки ним скла­да­є­ться ша­блон іде­о­ло­гі­чно­го клі­ше для мер­твих і жи­вих. Як сво­го ча­су О.Пу­шкі­на за­пи­са­ли до про­ле­тар­ських по­е­тів, а де­ка­бри­стів зро­би­ли ба­тька­ми комуністичних за­ко­ло­тів, так і за­раз вчи­ня­ють зі зна­чи­ми­ми фі­гу­ра­ми ми­ну­ло­го, вно­ся­чи їх до ро­сій­ської на­ціо­наль­ної істо­рії, хо­ча во­ни на­ле­жать до ра­дян­ської, змі­ша­ної з рі­зних куль­тур. Та хі­ба хтось за­пи­ту­вав за­снов­ни­ка МХАТу В.Не­ми­ро­ви­ча-Дан­чен­ка, уро­джен­ця Гру­зії укра­їн­сько­вір­мен­сько­го ко­рі­н­ня, якій куль­ту­рі він на­ле­жить? Ні! Йо­го за­пи­са­ли ро­сі­я­ни­ном і ра­дян­ським ді­я­чем те­а­тру. На­чеб­то в Мо­скві не мо­жна бу­ти вір­мен­ським хло­пцем.

З ві­чно­го пи­та­н­ня п’ятої гра­фи ро­сій­ські пу­блі­чні ін­фор­ма­цій­ні ре­сур­си, пра­цю­ють у ре­жи­мі ві­я­лок. Зер­на ви­ки­да­ю­ться, а пле­ве­ли про­по­ну­ю­ться чи­та­чам, гля­да­чам, від­ві­ду­ва­чам. Улю­бле­ний мною ар­ген­тин­ський пи­сьмен­ник, по­ет і фі­ло­соф Хор­хе Лу­їс Бор­хес ві­до­мий сві­то­ві сво­єю ан­ти­фа­шист­ською, ан­ти­ко­му­ні­сти­чною та ан­ти­пе­ро­ніст­ською по­зи­ці­єю. Про­те, пропу­ще­ний че­рез ро­сій­ські, і, на жаль, укра­їн­ські ен­ци­кло­пе­ди­чні стат­ті, ви­явив­ся зна­ме­ни­тий ма­тір’ю-єв­рей­кою, з якою жив під одним да­хом до ста­ро­сті і під­па­дав під її вплив. Так са­мо, як про ви­да­тно­го ра­дян­сько­го акто­ра Ми­ко­лу Гри­цен­ка, ви про­чи­та­є­те ли­ше плі­тки про йо­го дру­жин і пи­я­цтво. Ле­о­нід Би­ков — за­слу­же­ний ар­тист РРФСР, а вже по­тім На­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни. Чо­му ж ро­сій­ське ар­ти­сти­чне се­ре­до­ви­ще не від­ва­жи­ться на­зва­ти обох укра­їн­ськи­ми акто­ра­ми? Адже той і ін­ший за жи­т­тя пи­ша­ли­ся сво­їм по­хо­дже­н­ням. По­ди­ві­мо­ся на про­бле­му з ін­шо­го на­ціо­наль­но­го бо­ку. Аме­ри­кан­ські ен­ци­кло­пе­дії пи­шуть про Во­ло­ди­ми­ра Набокова, що він «was а Russian novelist». А ро­сій­ські — «ро­сій­ський та аме­ри­кан­ський пи­сьмен­ник». Бо ідей­ний зміст осо­би лі­те­ра­то­ра сві­то­во­го рів­ня не від­по­від­ає клі­ше і по­си­ла­н­ня на «аме­ри­кан­ськість» — сигнал для офі­цій­ної осві­тньої си­сте­ми, мов­ляв, не на­ша лю­ди­на. Бо­ри­са Па­стер­на­ка не змо­гли за­ту­шу­ва­ти в істо­ри­чних хро­ні­ках. Як-не-як но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат, дру­гий пі­сля І.Бу­ні­на. До­ве­ло­ся пи­са­ти про ньо­го, як є, вклю­ча­ю­чи цьку­ва­н­ня. Але в пом­сту за ви­му­ше­ний уклін чу­жа­ко­ві, ро­сій­ські вла­сни­ки мер­твих душ за­пи­са­ли про­за­ї­ка «По­стер­на­ком», по­слав­шись на по­мил­ку в кни­зі си­на­го­ги, де бу­ло за­ре­є­стро­ва­не не­мов­ля на­скрізь єв­рей­ських ба­тьків. Ось та­ка ді­йшлість у пі­знан­ні єв­рей­сько­го ко­рі­н­ня ро­сій­ських пи­сьмен­ни­ків, і аб­со­лю­тна зне­ва­га до цьо­го ко­рі­н­ня, в ра­зі укра­їн­сько­го та ін­шо­го по­хо­дже­н­ня. Ска­жі­мо, Ра­сул Гам­за­тов та Чин­гіс Ай­тма­тов — ро­сій­ські пи­сьмен­ни­ки, а по­тім уже ади­гей­ський і кир­гизь­кий.

Те­пер зро­зумі­ло, чо­му ми роз­во­ру­ши­ли пан­те­он і ви­тя­гну­ли на до­пит з при­стра­стю не­біж­чи­ків. Ми ли­ше ско­пі­ю­ва­ли при­йом. На­о­чна де­мон­стра­ція те­хно­ло­гії вер­бу­ва­н­ня. Ве­ли­ка ма­ши­на ро­сій­ської офі­цій­ної істо­рії за­йма­є­ться цим що­дня, пе­ре­ві­ря­ю­чи не­біж­чи­ків на ло­яль­ність ре­жи­му з при­стра­стю. Якщо не вда­є­ться пе­ре­вер­бу­ва­ти, то при­кле­ю­є­ться яр­лик, оскіль­ки роз­стріл уже не­ефе­ктив­ний. Жит­тє­пис Та­ра­са Шевченка ви­кла­де­но під пра­по­ром ро­сій­ських на­ціо­на­лі­стів і Та ра­со­ві Гр и го­ро ви­чу при сво єне гро­ма­дян­ство: «ро­сій­ська ім­пе­рія». От­же, не ли­ше про Єжо­ва, го­во­ри­ли, що він і мер­тво­го пе­ре­вер­бує.

Оле­ксандр ПРИ­ЛИ­ПКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.