Дже­ре­ло ві­чно­го сві­тла

Ки­ри­ло, Ме­фо­дій та ви­то­ки хри­сти­ян­ства на Ру­сі

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Оду­хо­тво­ре­на — себ­то гу­ма­ні­сти­чна, Бо­го і Лю­бо­ве цен­три­чна — ві­ра бу­ла, є й, ма­буть, за­ли­ши­ться одві­чним ру­ші­єм істо­рії. З ві­рою та з лю­бов’ю до Ба­тьків­щи­ни май­же без­зброй­ні во­ї­ни по­ста­ва­ли су­про­ти силь­но­го, ні­би­то «не­пе­ре­мо­жно­го» за­гар­бни­ка — і здо­бу­ва­ли пе­ре­мо­гу, і са­ма смерть від­сту­па­ла, за­би­ра­лась геть. Із ві­рою в Лю­ди­ну та лю­бов’ю до неї скром­ні й без­за­хи­сні лю­ди не бо­я­ли­ся го­во­ри­ти пи­ха­тим ца­рям сло­во прав­ди: гріх ко­їш, во­ло­да­рю, не­про­сти­мий гріх, ка­ту­ю­чи, роз­пи­на­ю­чи, при­ни­жу­ю­чи го­ло­дом бли­жніх сво­їх — і ча­сто роз­пла­чу­ва­ли­ся за це не сво­їм май­ном, а сво­їм жи­т­тям. Із ві­рою в Бо­га та Лю­бов’ю до ньо­го пер­ші хри­сти­я­ни без­тре­пе­тно йшли на му­ки, на смерть, у во­гонь, у па­щу хи­жих зві­рів... Історія свід­чить: люд­ство не за­ги­не, до­по­ки не зга­сне йо­го дже­ре­ло ві­чно­го сві­тла.

Та­ким по­ту­жним дже­ре­лом для укра­їн­ців уже впро­довж ти­ся­чі ро­ків бу­ли й за­ли­ша­ю­ться не­тлін­ні цін­но­сті хри­сти­ян­ської лю­бо­ві та до­бра (всу­пе­реч то­му, що ці цін­но­сті без­ліч ра­зів бу­ли по­то­пта­ні, при­ни­же­ні й спо­тво­ре­ні са­ми­ми лже­хри­сти­я­на­ми!) І ко­ло­саль­ним, не­зрів­ня­ної си­ли ре­во­лю­цій­ним пер­шо­по­штов­хом тут, по­за сум­ні­вом, бу­ло хре­ще­н­ня Ру­сі — як є всі під­ста­ви ду­ма­ти, не одно­мо­мен­тний акт, здій­сне­ний Во­ло­ди­ми­ром Свя­тим 988 р., а до­во­лі три­ва­лий істо­ри­чний про­цес, що ви­ма­гав не кіль­кох ро­ків, а ба­га­тьох й ба­га­тьох де­ся­ти­літь. Ко­ло пи­тань, що по­ста­ють пе­ред на­ши­ми су­ча­сни­ка­ми, який пра­гне зро­зу­мі­ти дра­ма­ти­чні по­дії ті­єї до - би — не­ося­жне. Чо­му Дав­ня Ру­сьУкра­ї­на прийня­ла то­ді са­ме східний (ві­зан­тій­сько-православний) ва­рі­ант хри­сти­ян­ства? Якою є роль Ри­му, Кон­стан­ти­но­по­ля, а та­кож Бол­га­рії, за­хі­дних слов’ян, Схо­ду в цій бо­роть­бі? Як оці­ни­ти на­слід­ки ( най­ближ­чі, се­ре­дньо­стро­ко­ві, да­ле­к­ося­жні, а та­кож і ті, що й до­сі для нас не­зба­гнен­ні) до­ле­но­сно­го Во­ло­ди­ми­ро­во­го «ви­бо­ру ві­ри» 988 ро­ку? І на­ре­шті: яки­ми бу­ли лю­ди, чим ду­хов­но «жи­ви­лись» ті ди­во­ви­жні осо­би­сто­сті, без яких хрис ти­ян­ство не при­йшло б на Русь-Укра­ї­ну, при­найм­ні так і в тих фор­мах, що во­ни ві­до­мі нам з істо­рії?

І ось якщо го­во­ри­ти про «осо­би­сті­сний» аспект, «люд­ський фа­ктор» хре­ще­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі — то про­сто не­мо­жли­во оми­ну­ти до­лю й ду­хов­ну твор­чість двох услав­ле­них, ша­но­ва­них не ли­ше у нас, а й у Єв­ро­пі по­дви­жни­ків (во­ни ка­но­ні­зо­ва­ні та ша­ну­ю­ться як свя­ті і на Схо­ді, і на За­хо­ді хри­сти­ян­сько­го сві­ту, що є над­зви­чай­но ва­жли­вим) — Ки­ри­ла (світ­ське ім’я — Ко­стян­тин, ча­сто до­да­ють — «Фі­ло­соф», 827 — 869) та Ме­фо­дія (світ­ське ім’я — Ми­ха­їл, 815 — 885). Їхній слід в істо­рії, їхній вне­сок у на­шу куль­ту­ру та ду­хов­ність є не­про­ми­наль­ним. Адже йде­ться про твор­ців ста­ро­слов’ян­ської пи­сем­но­сті та мо­ви, ве­ли­ких хри­сти­ян­ських про­по­від­ни­ків, про­сві­ти­те­лів у слов’ян (їх ще йме­ну­ють «учи­те­ли сло­вен­ские»). Якою бу­ла, ска­за­ти б, «орі­єн­та­ція» (сві­то­гля­дна, хри­сти­ян­ська) цих двох зна­ме­ни­тих свя­тих: на Ві­зан­тію, Рим, Бол­га­рію, Мо­ра­вію? Яку ме­ту ста­ви­ли во­ни пе­ред со­бою, чо­го, зре­штою, до­ся­гли? Спро­бу­є­мо бо­дай сти­сло роз­по­ві­сти про це. Спра­ва жи­т­тя цих двох сві­то­чів осві­ти й ві­ри має, як ми по­ба­чи­мо, без­по­се­ре­дній сто­су­нок до за­про­ва­дже­н­ня хри­сти­ян­ства на Ру­сі (пер­ші ві­до­мо­сті про цей про­цес, що їх на­во­дять ві­зан­тій­ські та араб­ські лі­то­пи­сці, на­ле­жать, як ві­до­мо, до 60-х ро­ків ІХ сто­лі­т­тя, тоб­то це якраз до­ба Ки­ри­ла і Ме­фо­дія!).

Спо­ча­тку коротко про те, що ві­до­мо про жи­т­тя двох лю­дей, що да­ли нам Сло­во. Ки­ри­ло і Ме­фо­дій по­хо­ди­ли з ві­зан­тій­сько­го мі­ста Фес­са­ло­ні­ки (су­ча­сні гре­цькі Са­ло­ні­ки, по-слов’ян­ськи «Со­лунь», то­му обох свя­тих на­зи­ва­ють ще «Со­лун­ськи­ми бра­та­ми»). Їхній ба­тько, «ша­но­ва­но­го ро­ду й ба­га­тий», на ім’я Лев, був офі­це­ром (друн­га­рі­єм) при вій­сько­во­му та ци­віль­но­му гу­бер­на­то­рі Фес­са­ло­нік (йо­го йме­ну­ва­ли «стра­тиг»). У ро­ди­ні бу­ло се­ме­ро си­нів; Ме­фо­дій був стар­шим се­ред них, Ки­ри­ло — най­мо­лод­шим. Най­більш по­ши­ре­на у на­у­ці вер­сія (втім, до­ве­сти щось на­пев­но тут важ­ко) ствер­джує, що за етні­чним по­хо­дже­н­ням бра­ти бу­ли гре­ка­ми (во­дно­час во­ло­ді­ли слов’ян­ською мо­вою як рі­дною, що зро­зумі­ло, вра­хо­ву­ю­чи, що як мі­ні­мум тре­ти­ну ме­шкан­ців то­ді­шньо­го Со­лу­ня ста­но­ви­ли слов’яни). Про­те бол­гар­ські уче­ні й до­те­пер на­по­ля­га­ють на то­му, що оби­два бра­ти є їхні­ми єди­но­кров­ни­ми спів­ві­тчи­зни­ка­ми.

Ко­стян­тин був ду­же осві­че­ною для сво­єї до­би людиною; ще до ві­до­мої мі­сіо­нер­ської по­до­ро­жі в Мо­ра­вію він склав слов’ян­ську абе­тку (най­імо­вір­ні­ше, іде­ться про до­бре ві­до­му нам «Ки­ри­ли­цю» на осно­ві лі­тер гре­цько­го ал­фа­ві­ту з ура­ху­ва­н­ням ре­тель­но ви­чле­но­ва­них зву­ків слов’ян­ської мо­ви; за ін­шою вер­сі­єю, це зро­бив йо­го учень Кли­мент Охрид­ський), по­чав пе­ре­кла­да­ти Єван­ге­ліє слов’ян­ською мо­вою. Він на­вчав­ся у най­кра­щих учи­те­лів Кон­стан­ти­но­по­ля ба­га­тьма мо­ва­ми, а та­кож фі­ло­со­фії, ді­а­ле­кти­ці, ма­те­ма­ти­ці, ри­то­ри­ці, астро­но­мії та ін­ши­ми на­у­ка­ми. Що ж до Ме­фо­дія, то він всти­гнув зро­би­ти не­по­га­ну адмі­ні­стра­тив­ну кар’єру (пев­ний час був гу­бер­на­то­ром-стра­ти­гом-Ма­ке­до­нії), про­те, як і мо­лод­ший брат, при­свя­тив се­бе єди­ній ме­ті: хри­сти­я­ні­за­ції та про­сві­ті на­ро­дів Схі­дної Єв­ро­пи (де, мо­жли­во, і на­ро­дів Схо­ду), пе­ре­дов­сім слов’ян.

Ле­ген­дар­на про­сві­тни­цько-мі­сіо­нер­ська ді­яль­ність обох бра­тів (бі­ля дво­ру ха­зар­сько­го ка­га­на — во­ло­да­ря іу­дей­ської ві­ри — де во­ни силь­но ри­зи­ку­ва­ли жи­т­тям 860 ро­ку; участь у хри­сти­я­ні­за­ції Бол­га­рії 863 ро­ку, ко­ли оби­два бра­ти скла­ли ста­ро­слов’ян­ську абе­тку і пе­ре­кла­ли бол­гар­ською мо­вою з гре­цької основ­ні бо­го­слу­жбо­ві кни­ги; на­ре­шті, мі­сія в Мо­ра­вію — ча­сти­на су­ча­сної Че­хії — 864 — 867 ро­ків, де бра­ти, від­гу­кнув­шись на скар­гу там­те­шньо­го кня­зя Ро­сти­сла­ва: «На­род наш спо­від­ує рі­дною мо­вою» — вдо­ско­на­ли­ли слов’ян­ську абе­тку, пе­ре­кла­да­ли цер­ков­ні кни­ги слов’ян­ською, на­вча­ли слов’ян пи­сьму, чи­тан­ню та слу­жбі Бо­жій рі­дною мо­вою) — цей духовний по­двиг не бу­де за­бу­тий ані бол­га­ра­ми, ані укра­їн­ця­ми, ані че­ха­ми, ма­ке­дон­ця­ми, сер­ба­ми, бі­ло­ру­са­ми... Ко­ли то­ді­шні ні­ме­цькі цер­ков­ні іє­рар­хи, в ро­ки слу­жі­н­ня бра­тів у Мо­ра­вії, за­яви­ли, що хва­ла Бо­гу не мо­же лу­на­ти слов’ян­ською мо­вою, а ли­ше ла­ти­ною, гре­цькою або єв­рей­ською, а Ки­ри­ло та Ме­фо­дій — єре­ти­ки, то­ді бра­ти по­пря­му­ва­ли до Ри­му, до са­мо­го Па­пи Адрі­а­на ІІ, і до­мо­гли­ся від ньо­го згоди на вжи­ва­н­ня рі­дної мо­ви слов’ян у цер­ков­них кни­гах та при бо­го­слу­жін­ні. Це бу­ло ду­же ва­жли­во (Па­па при цьо­му ска­зав, що «Хри­ста тре­ба сла­ви­ти всі­ма су­щи­ми мо­ва­ми Зем­лі»). Там, у Ри­мі, Ки­ри­ло ра­пто­во за­хво­рів й по­мер; Ме­фо­дій за­вер­шив свій зем­ний шлях як мі­сіо­нер у Мо­ра­вії 16 ро­ків по то­му.

Але все це — ли­ше ро­ді­є­ва «кан­ва» жи­т­тя двох хри­сти­ян­ських свя­тих. Який фі­ло­соф­ський, твор­чий зміст за­хо­ву­ва­ла їхня мі­сія, які ідеї во­ни, вла­сне, про­по­від­у­ва­ли? Важ­ко за­пе­ре­чу­ва­ти осо­бли­ву роль Ві­зан­тії у жит­ті «со­лун­ських бра­тів», так са­мо як і роль Кон­стан­ти­но­по­ля у прийня­ті Рус­сю-Укра­ї­ною хрис ти­ян­ства. В той же час мав ціл­ко­ви­ту ра­цію Па­па Іван Пав­ло ІІ, який ще 1985 ро­ку, в ен­ци­клі­ці, при­свя­че­ній 1100-річ­чю від дня смер­ті Ме­фо­дія, роз­гля­дав ді­яль­ність обох ве­ли­ких бра­тів як мі­сток, що спо­лу­чав Русь з Ри­мом. Бо то­ді­шня Русь бу­ла від­кри­тою Єв­ро­пі та її іде­ям, ві­ро­тер­пи­мою та то­ле­ран­тною кра­ї­ною. І на­віть вплив Ві­зан­тії з її пі­до­зрі­лі­стю до «чу­жих» ві­ров­чень (чи не є во­ни єре­ти­чни­ми), ре­лі­гій­ною за­мкне­ні­стю сут­тє­во не впли­вав на стан справ. Ситуація змі­ни­лась ли­ше за кіль­ка сто­літь, ко­ли з’яви­лась ві­до­ма мо­сков­ська кон­це­пція «Тре­тьо­го Ри­му». Іван Пав­ло ІІ то­ді ж на­віть про­го­ло­сив «слов’ян­ських апо­сто­лів» «спів­по­кро­ви­те­ля­ми Єв­ро­пи»!

Хо­ча тре­ба та­кож від­зна­чи­ти, що ду­же скла­дну ідей­ну, ду­хов­ну та ре­лі­гій­ну бо­роть­бу в Схі­дній та Пів­ден­ній Єв­ро­пі ІХ — ХІ сто­літь, оче­ви­дно, бу­ло б не зов­сім пра­виль­но зво­ди­ти до жорс­ткої аль­тер­на­ти­ви: Кон­стан­ти­но­поль або Рим? Та­ке «чор­но-бі­ле» ба­че­н­ня зна­чно спро­щує й при­мі­ти­ві­зує «ко­льо­ро­ву» гаму ідей­них те­чій ті­єї до­би. І ще один мо­мент. «Про­мо­ва фі­ло­со­фа» (скла­до­ва ве­ли­ко­го тво­рі­н­ня Не­сто­ра-лі­то­пи­сця), де об­ґрун­то­ву­ю­ться пе­ре­ва­ги хри­сти­ян­ської ві­ри у по­рів­нян­ні з усі­ма ін­ши­ми вче­н­ня­ми та її істин­ність (за Не­сто­ром, са­ме ця про­мо­ва схи­ли­ла кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го до то­го сві­то­гля­дно­го ви­бо­ру, який він зро­бив), пер­ша пи­сем­на пам’ятка дав­ньо­ру­ської лі­те­ра­ту­ри, ціл­ком ймо­вір­но (при­найм­ні ця вер­сія фа­хів­ця­ми не від­ки­да­є­ться) ство­ре­на якщо не осо­би­сто Ки­ри­лом, то ки­мось з йо­го учнів або з йо­го най­ближ­чо­го ото­че­н­ня. За це свід­чить ве­ли­ка кіль­кість «бол­га­ри­змів» і «мо­ра­лі­змів» у «Про­мо­ві». А текст цей, по­вто­ри­мо, має ве­ли­че­зне зна­че­н­ня для на­шої істо­рії та куль­ту­ри, для укра­їн­сько­го хри­сти­ян­ства. Він є скла­до­вою чи­слен­ної за­хі­дно— та схі­дно­слов’ян­ської лі­те­ра­ту­ри ІХ — Х стст.

У сво­їй твор­чо­сті (так са­мо, як і в сво їх мі сі о нерсь ких спра вах) «со­лун­ські бра­ти» не мо­гли, по­за сум ні вом, оми ну ти і та кої скла­дної, ба на віть « ви бу хо не без печ - ної» про­бле­ми, як фі­ло­со­фія вла­ди (тут до­ре­чно на­га­да­ти, що ве­ли­кі про­сві­ти­те­лі все ж та­ки про­по­ві ду ва ли зде біль шо го в зем лях, які вже прийня­ли хре­ще­н­ня і «щось чу­ли» про Хри­ста). А ця фі­ло­со­фія, до­да­мо, в Ки­їв­ській Ру­сі ма ла до ко рін ні від мін нос ті і від Ри­му, і від Ві­зан­тії. Так, один з го­лов­них апо­ло­ге­тів ві­зан­тій­сько­го аб со лю тиз му, Ага­пет ( VI ст.), ствер­джу­вав, що «Бог не по­тре­бує лю­ди­ни, а ім­пе­ра­тор по­тре­бує ли­ше Бо­га, і біль­ше ні­ко­го та ні­чо­го» (під та­ки­ми сло­ва­ми ціл­ком міг би під­пи­са­тись Іван Гро­зний та ін­ші ти­ра­ни!) Бо для ві­зан­тій­сько­го са­мо­дер­жав­ства є ха­ра­ктер­ним пра­гне­н­ня вла­ди за­ра­ди са­мої вла­ди. І ні­хто не має пра­ва обго­во­рю­ва­ти вчин­ки мо­нар­ха ( «Тре­тій Рим» успад­ку­вав це).

А ось як ба­чив фі­ло­со­фію вла­ди наш український князь Во­ло - ди мир Мо но мах ( звер ні мось, на - прик лад, до йо го « По уче ния » ) . Він зде­біль­шо­го ве­де мо­ву не про пра ва, а про обов’ яз ки « силь них сві­ту цьо­го». Обов’яз­ки ж ці по­ля­га­ють у тур­бо­ті про бі­дних, не­ща­сних, слаб­ких. У за­слу­гу со­бі Мо­но­мах, звер та ю чись до ді тей сво їх, ста вить те, що « то же и ху до го смер да и убо гые вдо ви це не дал есм силь­ным оби­де­ти». Во­ло­дар зо бов’ яза ний не до зво ля ти не по - доб­ства «де­я­ти отро­ком, ни сво­їм, ни чю­жим ни в се­лех, ни в жи - тех » , « чти те гость, от ку да же к вам при­деть, или прост, или добр, или сол» — так на­вчає Мо но­мах ді­тей сво­їх. Схо­же, образ іде­аль­но­го во­ло­да­ря Во­ло­ди­мир Мо­но­мах уяв­ляє со­бі на осно­ві ран­ньої де­мо­кра­ти­чної тра­ди­ції в хри­сти­ян­стві — тра ди ції, про яку вже яв но по­ча­ли за­бу­ва­ти і в Кон­стан­ти­но­по­лі, і в Ри­мі. Про­те у нас є всі під­ста ви ствер д жу ва ти, що ді яль - ність Ки­ри­ла і Ме­фо­дія ціл­ком від­по­від­а­ла цій тра­ди­ції.

Вар­то до­да­ти, що, хо­ча вла­сне про мі­сію бра­тів із Со­лу­ні на­пи­са­ні ти­ся­чі рі­зно­ма­ні­тних ро­біт (за де­яки­ми під­ра­хун­ка­ми — до 5 ти­сяч де­ся­тка­ми мов), про спе ци­фі­ку їхньо­го ві­ров­че­н­ня, яке ста­ло одні­єю з ва­жли­вих пе­ред­умов хре­ще­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі — ві­до­мо по­рів­ня­но ма­ло. При­чи­на — про­бле­ма пе­ре­ва­жно роз­гля­да­є­ться з по­зи­цій або Ри­ма, або Кон­стан­ти­но­по­ля. Про­те зна­чна за­ле­жність від по­лі­ти­чно за­ан­га­жо­ва­них під­хо­дів усе ж та­ки не за­ва­жає ба­га­тьом до­слі­дни­кам ви­зна­ти той факт, що слов’ян­ські пер­шов­чи­те­лі зна­чно біль­шою мі­рою орі­єн­ту­ва­ли­ся на ран­нє де­мо­кра­ти­чне хри­сти­ян­ство, аніж ві­зан­тій­ські па­трі­ар­хи або рим­ські па­пи. По­ка­зо­вим є те, що як Ки­ри­ло, так і Ме­фо­дій, за свід­че­н­ням лі­то­пи­сців та су­ча­сни­ків, осо­бли­во ша­ну­ва­ли спад­щи­ну апо­сто­ла Пав­ла, який по­слі­дов­но від­сто­ю­вав рів­но­прав­ність на­ро­дів («не­має ані ел­лі­на, ані юдея») та де­мо­кра­ти­чні на­ста­но­ви.

Тут ко­ри­сно вра­хо­ву­ва­ти, що орі­єн­та­ція на тра­ди­ції ран­ньо­го хри­сти­ян­ства, взя­те «са­ме по со­бі», не бу­ла чи­мось зло­чин­ним з ка­то­ли­цько­го або пра­во­слав­но­го по­гля­ду. Про­те ре­аль­но во­на ве­ла до кон­флі­кту і з Кон­стан­ти­но­по­лем, і з Ри­мом. Річ у тім, що для ран­ньо­го хри­сти­ян­ства бу­ла не­прийня­тною са­ма іє­рар­хія Церкви, як во­на скла­да­лась і в Ри­мі, й у Ві­зан­тії. Крім то­го, ідея єди­ної не­по­діль­ної Хри­сто­вої церкви, яка під­три­му­ва­ла­сьув рам­ках ки­ри­ло­ме­фо­ді­їв­ської тра­ди­ції, пе­ред­ба­ча­ла справ­ді ши­ро­ку ві­ро­тер­пи­мість, при­найм­ні до рі­зних те­чій усе­ре­ди­ні хри­сти­ян­ства. І це справ­ді бу­ло «по­сла­н­ня у май­бу­тнє».

Ві­до­мий бол­гар­ський су­ча­сний пи­сьмен­ник Сте­фан Про­дев так пи­ше про без­смер­тний по­двиг свя­тих Ки­ри­ла і Ме­фо­дія: «Їх по­кли­ка­ли за­для то­го, що­би до­по­мог­ти Ві­зан­тії бо­ро­ти­ся з Ри­мом. Ім­пе­ра­тор та Цер­ква Ві­зан­тії вва­жа­ли їх сво­ї­ми во­ї­на­ми. Їх по­ши­рю­ва­ли се­ред слов’ян­ства, що­би здо­ла­ти вплив Па­пи Рим­сько­го. Ні­хто й не ду­мав про Го­спо­да. Про­сто ім­пе­рія ду­ма­ла про се­бе, про своє ви­жи­ва­н­ня. Так лі­те­ри ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли з по­лі­ти­чною ме­тою. Але, як за­зви­чай і тра­пля­є­ться, ве­ли­кі від­кри­т­тя кон’юн­кту­рі не під­ля­га­ють. Лі­те­ри теж — во­ни «пе­ре­ви­ко­на­ли» по­став­ле­не пе­ред ни­ми зав­да­н­ня. Ство­ре­ні як «сол­да­ти ім­пе­рії», во­ни ста­ли во­ї­на­ми про­гре­су. Тра­пи­лось те, що за­ско­чи­ло Ві­зан­тію зне­на­цька. Їхня си­ла здо­ла­ла не тіль­ки пап­ських нун­ці­їв, во­на зла­ма­ла ме­чі ві­зан­тій­ських ко­ло­ні­за­то­рів, яких по­сла­ли за­для то­го, щоб уяр­ми­ти дух слов’ян­ства — лі­те­ри звіль­ни­ли наш дух. Не при­спа­ли сві­до­мість, ні, во­ни здій­сни­ли у сві­до­мо­сті ре­во­лю­цію. Лі­те­ри уві­йшли в істо­рію й на­зав­жди за­ли­ши­лись у ній».

До цих слів нам важ­ко щось до­да­ти, чи­та­чу.

ФОТО З САЙТА PANORAMIO.COM

ПАМ’ЯТНИК ПЕРШОВЧИТЕЛЯМ СЛОВ’ЯН КИ­РИ­ЛУ І МЕ­ФО­ДІЮ У КИ­Є­ВО-ПЕ­ЧЕР­СЬКІЙ ЛАВ­РІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.