«По­ки є лю­ди, го­то­ві до­по­ма­га­ти то­бі, все бу­де до­бре»

Den (Ukrainian) - - Культура -

ЯК ЗРО­БЛЕ­НО

— Як до вас при­йшла ідея філь­му «Все па­лає»?

Оле­ксандр ТЕЧИНСЬКИЙ: — Ко­ли все по­ча­ло­ся, нам на­ді­йшла про­по­зи­ція від дав­ньо­го то­ва­ри­ша і ко­ле­ги, жур­на­лі­ста га­зе­ти Frankfurter Allgemeine Zeitung Кон­ра­да Шул­ле­ра (ко­ре­спон­дент га­зе­ти в Укра­ї­ні і Поль­щі, ні­ме­цький жур­на­ліст і пи­сьмен­ник — ДД) — зні­ма­ти ко­ро­ткі до­ку­мен­таль­ні на­ри­си для їхньо­го сай­ту. Ми по­ча­ли зні­ма­ти те, що від­бу­ва­є­ться що­дня, тут же мон­ту­ва­ти й ви­кла­да­ти ро­ли­ки на сайт. Під час по­дій на Гру­шев­сько­го спа­ло на дум­ку, що це мо­же бу­ти щось біль­ше.

— Су­дя­чи зі зйо­мок і на сай­ті, й у філь­мі, ви лі­зли в са­ме пе­кло. До­во­ди­ло­ся опи­ня­ти­ся в ри­зи­ко­ва­них си­ту­а­ці­ях?

О. Т.: — Ре­гу­ляр­но. Але ро­ки тре­ну­вань до­по­мо­гли. — Як же вам вда­ва­ло­ся вці­лі­ти? Оле­ксій СОЛОДУНОВ: — Все ві­дбу­ва­ло­ся ви­пад­ко­во. Я про­сто опи­няв­ся між мі­тин­гу­валь­ни­ка­ми й мі­лі­ці­єю. І ті­єї ми­ті, ко­ли мі­лі­ціо­не­ри йшли в ата­ку, я за­ли­шав­ся на мі­сці. Ко­ли во­ни від­хо­ди­ли, я від­хо­див із ни­ми. І по­тім сто­яв із ни­ми, ро­змов­ляв, де­я­кі з них про­си­ли, аби їх зні­ма­ли, по­ка­зу­ва­ли щи­ти з дір­ка­ми, за їхнім твер­дже­н­ням, від куль, го­во­ри­ли: «Зні­май, як у нас ки­да­ють ка­мі­н­ня». При­во­ди­ли сво­їх по­ра­не­них. Хтось по­во­див­ся агре­сив­но, але я по­ясню­вав, що ме­ні по­трі­бно і їх зня­ти. Той, хто ро­зум­ні­ший, — ро­зу­мів. По­тім, ко­ли во­ни вже йшли в ата­ку, ду­маю, у них не бу­ло чі­тко­го ро­зу­мі­н­ня, що во­ни ро­блять: стрі­ля­ли, ки­да­ли ка­мі­н­ня, би­ли лю­дей, все ду­же гру­бо, але ме­не че­рез за­галь­ний ха­ос не по­мі­ча­ли. Я не но­сив над­то яскра­вих за­со­бів за­хи­сту, ли­ше бро­не­жи­лет із на­пи­сом «пре­са», чор­ну ка­ску, спо­кій­но йшов із ни­ми. — І жо­дно­го ра­зу не втра­пи­ли в ха­ле­пу? О. С.: — Яко­їсь ми­ті, ко­ли во­ни би­ли лю­ди­ну, а я це зні­мав, пі­ді­йшов один із них і роз­бив ме­ні за­лі­зною тру­бою ка­ме­ру й па­лець. Але ми все одно про­дов­жу­ва­ли. Ще, на­пев­но, й мо­мент уда­чі. Ін­шим фо­то­гра­фам та­ла­ни­ло мен­ше — ко­мусь роз­би­ли всю апа­ра­ту­ру або за­бра­ли. Але ко­ли ти пе­ре­бу­ва­єш із ци­ми лю­дьми, то з ни­ми по­трі­бно го­во­ри­ти, на­ла­го­джу­ва­ти кон­такт, бу­ти яко­юсь мі­рою на їхньо­му бо­ці: ти ж за­раз із ни­ми, то­бі по­трі­бно їх зні­ма­ти.

— Ко­ли ви зро­зумі­ли, як вла­сне фільм по­ви­нен ви­гля­да­ти?

О. Т.: ( зі смі­хом) — Ме­ні зда­є­ться, що я по­ди­вив­ся фільм Сор­рен­ті­но «Ве­ли­ка кра­са», і, ви­йшов­ши із за­ли, зро­зу­мів, як тре­ба зро­би­ти. На­справ­ді, не мо­жу ска­за­ти. Щось скла­ло­ся. Мон­ту­ва­ли ми ра­зом. Спо­ча­тку на­бра­ли з Оле­ксі­єм «ков­ба­су» на 3,5 го­ди­ни, а по­тім я від­сі­кав від неї.

О. С.: — Ко­ли ми зні­ма­ли для га­зе­ти, то весь ма­те­рі­ал пе­ре­див­ля­ли­ся, мон­ту­ва­ли так і сяк.

О. Т.: — Так, оскіль­ки що­дня пра­цю­ва­ли з ма­те­рі­а­лом, то ду­же до­бре йо­го зна­ли і ба­чи­ли, які са­ме фра­гмен­ти ва­жли­ві.

— Ме­ні ки­ну­ла­ся в очі ва­ша рів­но­від­да­ле­ність від сто­рін кон­флі­кту. Як вам вда­ло­ся до­три­му­ва­ти­ся та­кої по­зи­ції?

О. Т.: — Ду­маю, це в кро­ві, бо ми дов­гі ро­ки про­ве­ли в жур­на­лі­сти­ці. Адже там як: ось, на­при­клад, кон­флікт між Ва­си­лем і Ми­ко­лою. Бе­реш коментар у Ва­си­ля, він на­зи­ває Ми­ко­лу па­длю­кою, по­тім — у Миколи, який та­кої ж дум­ки про Ва­си­ля, по­тім — у трьох не­за­ле­жних екс­пер­тів, один біль­ше під­три­мує Ва­си­ля, ін­ший Ми­ко­лу, а тре­тій го­во­рить, що оби­два во­ни па­длю­ки. Твоє зав­да­н­ня — на­да­ти фа­кти, а чи­тач роз­бе­ре­ться са­мо­стій­но, не по­трі­бно за ньо­го пе­ре­о­сми­слю­ва­ти. Та­кий же під­хід був і тут.

Дми­тро СТОЙ­КОВ: — Як­би я знав усе, всі при­чи­ни, всі від­по­віді на всі пи­та­н­ня, я б по­ін­шо­му ді­яв. А так — я знаю рів­но стіль­ки, скіль­ки й ре­шта, зна­чить, по­ви­нен по­ка­зу­ва­ти все так, як є.

О. Т.: — Ми про­ве­ли стіль­ки ро­ків у жур­на­лі­сти­ці, і для нас ва­жли­во бу­ти над усім цим. Якщо ме­ні те­ле­фо­ну­ва­ла на­ша про­дю­сер Юля і го­во­ри­ла «на­ші на­сту­па­ють», я одра­зу ду­мав — які «на­ші». У жур­на­лі­ста не по­вин­но бу­ти жо­дних на­ших.

— У тих філь­мах про Май­дан, які я ба­чив, по­зи­ція ре­жи­се­рів іна­кша. Ма­буть, во­ни мо­гли до­зво­ли­ти со­бі роз­кіш бу­ти упе­ре­дже­ни­ми.

О. Т.: — Я вва­жаю, що це аб­со­лю­тна роз­кіш. Що бу­ло — те бу­ло, з цим ні­чо­го не зро­биш. Якщо ми вби­ли мі­лі­ціо­не­рів, то нам тре­ба про це го­во­ри­ти. Якщо вби­ли про­те­сту­валь­ни­ків, то це теж ми вби­ли. Ми — тоб­то укра­їн­ці, це все в нас від­бу­ва­є­ться.

ДО­СВІД

— Як ваш до­свід фо­то­гра­фів до­по­міг вам під час зйо­мок?

О. С.: — На­при­клад, з’ясу­ва­н­ням то­го, ку­ди то­бі по­трі­бно, а ку­ди не по­трі­бно йти. Аби не під­да­ва­ти се­бе не­ви­прав­да­но­му ри­зи­ку.

Д. С.: — Ін­стинкт, що ви­ро­бив­ся за ці ро­ки, вже пра­цює на 100 %. Ві­зу­аль­но зокре­ма. Ти не за­ми­слю­є­шся, як що зня­ти, що ку­ди кру­ти­ти. Пра­цю­ю­чи у що­ден­них ви­да­н­нях, ти ма­єш щіль­ний гра­фік, ве­ли­кі фі­зи­чні на­ван­та­же­н­ня, ру­ха­є­шся від зйом­ки до зйом­ки, ти по­ви­нен швид­ко відзня­ти й від­пра­ви­ти ма­те­рі­ал і вже не ду­ма­єш про кно­по­чки, ді­єш ін­стин­ктив­но.

О. Т.: — Ме­ні зда­є­ться, ми зро­би­ли цей фільм, бо бу­ли до ньо­го го­то­ві. Дми­тро пра­виль­но ка­же: жур­на­ліст­ський до­свід — це й фі­зи­чні, й мо­раль­ні на­ван­та­же­н­ня, і, го­лов­не, вмі­н­ня пі­ді­бра­ти­ся до ка­дру. Ось хо­ро­ша історія про до­свід. Один кі­но­шник опи­нив­ся 18 лю­то­го там же, де й ми. Ко­ли натовп по­біг униз Ін­сти­тут­ською, йо­му на­сту­пи­ли на че­ре­ви­ки і він за­ли­шив­ся без взу­т­тя, втра­тив темп, у ре­зуль­та­ті мен­ти роз­би­ли йо­му ка­ме­ру, мі­кро­фон, силь­но по­би­ли. Все че­рез те, що не ро­зу­мів, ку­ди йде, що там мо­же ста­ти­ся, не під­го­ту­вав­ся як слід. Адже у фо­то­ре­пор­те­ра че­ре­ви­ки — най­ва­жли­ві­ша річ, ва­жли­ві­ша за ка­ме­ру. Як то ка­жуть, про­сті ре­чі ря­ту­ють жи­т­тя. Са­ме зав­дя­ки цьо­му ми змо­гли пі­ді­йти близь­ко, збу­ду­ва­ти кадр.

О. С.: — Ко­ли дов­ко­ла те­бе ха­ос, ти по­ви­нен ду­же спо­кій­но зу­пи­ни­ти­ся, не зні­ма­ти все під­ряд, шу­ка­ти якісь пла­ни і аку­ра­тно, по­віль­но їх ве­сти, хо­ча дов­ко­ла те­бе — бо­же­віль­ня.

О. Т.: — Ти як сер­фер — ло­виш хви­лю та йдеш за нею. Якщо за­гу­бив — тре­ба зу­пи­ни­ти­ся, при­ки­ну­ти, ку­ди во­на пі­шла, по­вер­ну­ти­ся в неї. Ду­же ба­га­то чин­ни­ків скла­ло­ся, то­му в нас ви­йшло.

— Ще один мо­мент, який не мо­жна не від­зна­чи­ти, — ва­ша куль­ту­ра ка­дру. Де­я­кі епі­зо­ди ви­гля­да­ють про­сто як за­вер­ше­ні мі­ні­а­тю­ри. Як вам вда­ло­ся до­сяг­ти та­кої ві­зу­аль­ної яко­сті?

О. Т.: — Ба­га­то ро­ків у мо­ло­до­сті пі­шло, аби се­бе в це за­гна­ти. По­тім ти це роз­ви­вав, а те пер мо жеш на віть не ду ма ти — бе реш ка ме ру, си га ре ту в зу би — не ро бо та, а за - до во лен ня.

О. С.: — Плюс дов­гі ро­ки, про­ве­де­ні без ро­бо­ти, ко­ли ти мо­жеш со­бі до­зво­ли­ти со­бі ди­ви­ти­ся не­злі­чен­но ба­га­то філь­мів, по 2-3 філь­ми на день.

О. Т.: — Мо­же, ми ін­ко­ли за­гра­є­мо­ся ці­єю есте­ти­кою. Ось ко­ли го­рить Бу­ди­нок проф­спі­лок, ти яко­їсь се­кун­ди зу­пи­ня­є­шся і за­див­ля­є­шся про­сто. Ло­виш се­бе на дум­ці, що ми­лу­є­шся всім цим пе­клом, зу­пи­ня­єш се­бе. Але ж це за­ча­ро­вує, в цьо­му є своя си­ла, во­но на­ма­га­є­ться за­тя­гу­ва­ти те­бе ку­ди йо­му тре­ба.

— Якщо вже ми про це за­го­во­ри­ли — яке кі­но ви лю­би­те?

О. Т.: — За­раз ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться Гер­ман-стар­ший, пе­ре­див­ля­ю­ся «Мій друг Іван Ла­пшин». І вплив та­ких кар­тин, як «Апо­ка­лі­псис сьо­го­дні», «Тон­ка чер­во­на лі­нія» в цьо­му ви­пад­ку не мо­жна не­до­оці­ню­ва­ти.

Д. С.: — Мій ку­мир — Вім Вен­дерс. Все під­ряд. Осо­бли­во йо­го ста­рі ро­бо­ти.

О. С.: — Я ба­га­то див­лю­ся рі­зно­го, зокре­ма й ідіот­сько­го, і смі­шно­го. Ку­сту­ри­цю лю­блю. По­до­ба­є­ться ве­се­ле кі­но. Не­дав­но від­крив до­ку­мен­таль­ний фільм «Смерть ро­бі­тни­ка» ав­стрій­сько­го ре­жи­се­ра Мі­ха­е­ля Гла­вог­ге­ра (час­тко­во зня­тий у Дон­ба­сі. — Д.Д). О. Т.: — Так, вра­жа­ю­чий фільм. О. С.: — Вза­га­лі, всі філь­ми Гла­вог­ге­ра ду­же за­хо­плю­ю­чі, хо­ро­ші опе­ра­то­ри там пра­цю­ють.

О. Т.: ( з по­смі­шкою) — 2009-го Дми­тро по­ка­зав ме­ні «Смерть ро­бі­тни­ка», і я зро­зу­мів, що ки­ну га­зе­ту «Ко­мер­сан­та» і за­йма­ти­му­ся до­ку­мен­таль­ним кі­но.

ЗА КА­ДРОМ

— Про ка­дри, які ви не зро­би­ли: що з по­ба­че­но­го на Май­да­ні вас вра­зи­ло, але за­ли­ши­ло­ся не зня­тим?

О. Т.: — Ось та­ка сце­на. Похо­ро­ни Не­бе­сної Со­тні на Май­да­ні. Там же — якась за­хо­пле­на мі­лі­цій­на те­хні­ка і лю­ди фо­то­гра­фу­ють ді­то­чок з кві­та­ми і куль­ка­ми на цьо­му БТР. А за 30 кро­ків від їхньої ра­до­сті — ряд трун. У ме­не не ви­ста­чи­ло сил, аби все це зня­ти. Мо­жна бу­ло б і не ро­би­ти фільм, а за­ли­ши­ти один цей епі­зод.

Д. С.: — У ме­не ін­ше — ге­ро­ї­чні жін­ки, які хо­ди­ли по пе­ре­до­вій, під ка­мі­н­ням і ку­ля­ми, роз­да­ва­ли чай. Для ме­не бу­ло од­кро­ве­н­ням: я хо­ва­ю­ся, а во­ни хо­дять з ци­ми та­ця­ми.

О. С.: — Ме­не 2008 ро­ку зди­ву­ва­ла згур­то­ва­ність гру­зин — як во­ни в роз­бом­бле­но­му мі­сті спо­кій­но сор­ту­ють за­ги­блих, ря­ту­ють по­ра­не­них. Не ду­мав, що укра­їн­ці змо­жуть так са­мо. І ось ко­ли в нас роз­стрі­ля­ли лю­дей, я по­ба­чив, як за­ги­блих на осо­би­стих ав­то­мо­бі­лях зво­зять у Ми­хай­лів­ський со­бор і там скла­да­ють, на­ма­га­ю­ться зна­йти ро­ди­чів — тоб­то аб­со­лю­тно чі­тко, з рів­ни­ми облич­чя­ми ви­ко­ну­ю­чи важ­ку ро­бо­ту, якою ні­ко­ли ра­ні­ше не за­йма­ли­ся.

ДА­ЛІ

— Що да­лі? О. Т.: — За­раз пра­цю­є­мо над філь­мом про ме­шкан­ців Вил­ко­во­го, в дель­ті Ду­наю. Так і на­зи­ва­є­ться — «Дель­та». Спо­ді­ва­є­мо­ся, що за­кін­чи­мо ці­єї або на­сту­пної зи­ми. А до то­го по­ди­ви­мо­ся, ку­ди кри­ва ви­ве­де.

О. С.: — Ме­не ду­же ці­кав­лять істо­рії про­стих лю­дей. То­му «Се­ри і сень­йо­ри» і «Дель­та» ме­ні ду­же близь­кі по ду­ху. Я ба­га­то по­до­ро­жую на мо­то­ци­клі Єв­ро­пою і зу­стрі­чаю ба­га­то ди­во­ви­жних пер­со­на­жів, і ме­ні ду­же ці­ка­во за ни­ми спо­сте­рі­га­ти, зні­ма­ти якісь по­бі­жні но­та­тки.

О. Т.: — Ме­не ду­же хви­лює те, що від­бу­ва­є­ться на Схо­ді. Ін­фор­ма­ція, яка звід­ти йде, не за­до­воль­няє мій інтерес. Я, втім, там і так по­стій­но пе­ре­бу­ваю остан­ній рік, але ці­ка­во бу­ло б по­ди­ви­ти­ся на це са­мо­стій­но че­рез ка­ме­ру.

— Вза­га­лі, яким ви ба­чи­те своє май­бу­тнє в кі­ні?

О. С.: — До­ки є кла­сні лю­ди, го­то­ві до­по­ма­га­ти то­бі, все бу­де до­бре. Так бу­ло з обо­ма на­ши­ми філь­ма­ми. На «Се­рах і сень­йо­рах» всі за їжу пра­цю­ва­ли. За­раз мо­жна зні­ма­ти на­віть на мо­біль­ний — бу­ла б історія.

О. Т.: — Я знав гол­ланд­ця, який зні­мав кі­но про ди­ких ка­ба­нів у се­бе в Ні­дер­лан­дах. Це та­кий «Твін Пікс»: кі­но про ка­ба­нів, у яко­му не­має ка­ба­нів. І по­тім він роз­по­від­ає: «У нас не­має ди­кої при­ро­ди, ось я і ви­рі­шив про неї зня­ти. А у вас в Укра­ї­ні ку­ди ка­ме­ру не на­ста­виш — го­то­ве до­ку­мен­таль­не кі­но. Кра­са!»

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

(ЗЛІ­ВА НА­ПРА­ВО) ДМИ­ТРО, ОЛЕ­КСІЙ ТА ОЛЕ­КСАНДР ПІД ЧАС ПРЕД­СТАВ­ЛЕ­Н­НЯ ФІЛЬ­МУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.