Ро­сій­ська те­ле­про­па­ган­да: ста­лі­нізм у ша­тах «ан­ти­ста­лі­ні­зму»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Якщо хтось ска­же, що у нинішній Ро­сії не кри­ти­ку­ють Ста­лі­на і біль­шо­ви­ків, то він ска­же не­прав­ду. Кри­ти­ку­ють, ще і як, зокре­ма й з ви­ко­ри­ста­н­ням те­ле­ба­че­н­ня. Он скіль­ки се­рі­а­лів остан­ньо­го ча­су спов­не­ні ці­єї кри­ти­ки! А якщо хтось ска­же, що у нинішній Ро­сії не під­но­сять Ста­лі­на і біль­шо­ви­ків, зокре­ма й з актив­ним ви­ко­ри­ста­н­ням те­ле­шоу, пу­блі­ци­сти­чних стрі­чок і те­ле­се­рі­а­лів, він та­кож ска­же не­прав­ду. Бо ж ро­сій­ські те­ле­ві­зій­ни­ки при­му­дря­ю­ться одно­ча­сно і кри­ти­ку­ва­ти, і під­но­си­ти, при­чо­му за­зви­чай дру­ге ро­блять успі­шні­ше, ніж пер­ше. От та­ка но­ві­тня те­ле­ві­зій­на ді­а­ле­кти­ка, то­чні­ше, double thinking по-ро­сій­ськи — май­же за Джор­джем Ор­ве­лом.

При­кла­дом цьо­го мо­же бу­ти щой­но по­ка­за­на цен­траль­ним те­ле­ба­че­н­ням Ро­сії 16-се­рій­на стрі­чка «Ор­ло­ва й Але­ксан­дров» (виробництво «Фа­во­ри­тфільм»). Як йде­ться в ре­клам­ній ін­фор­ма­ції цьо­го те­ле­філь­му, він на­ле­жить до жан­ру «біо­гра­фії, ме­ло­дра­ми» й при­свя­че­ний жи­т­тю ві­до­мих ді­я­чів ро­сій­сько­ра­дян­ської куль­ту­ри (ци­тую мо­вою ори­гі­на­лу): «Мно­го­ле­тний се­мей­ный и твор­че­ский со­юз Лю­бо­ви Ор­ло­вой и Гри­го­рия Але­ксан­дро­ва при вне­шнем бла­го­по­лу­чии и бли­ста­тель­ной пло­до­твор­но­сти таил в се­бе не­ма­ло «скрытых от ми­ра слез». Худ­со­ве­ты выно­си­ли по 200 за­ме­ча­ний на ка­ждый их фильм, не­до­бро­же­ла­те­ли и за­ви­стни­ки не гну­ша­лись ни­ка­кой по­дло­стью, все­силь­ное ОГПУ де­ся­ти­ле­ти­я­ми дер­жа­ло их «под ковпаком» и толь­ко ли­чная сим­па­тия «Во­ждя на­ро­дов» удер­жи­ва­ла зве­здную па­ру на пла­ву. Смерть Ста­ли­на, на пер­вый взгляд, изба­ви­ла Ор­ло­ву и Але­ксан­дро­ва от ри­ско­ван­ной опе­ки. Но вме­сте с тем при­шел и не­ко­то­рый за­стой в их твор­че­стве. Пре­о­до­леть его уже было го­ра­здо сло­жнее».

ЗМІ­ЩЕ­Н­НЯ СОЦІАЛЬНОІСТОРИЧНИХ АКЦЕН­ТІВ

Уже в цій ре­кла­мі — зраз­ко­во-по­ка­зо­вий при­клад double thinking: з одно­го бо­ку, па­ску­дне «все­силь­не ОҐПУ де­ся­ти­річ­чя­ми три­ма­ло їх «під ковпаком», з дру­го­го бо­ку, «тіль­ки осо­би­ста сим­па­тія «Во­ждя на­ро­дів» утри­му­ва­ла зо­ря­ну па­ру на пла­ву». Про­бі, яка там «усе­силь­ність»? Хі­ба не бу­ли «ком­пе­тен­тні ор­га­ни» від мо­мен­ту сво­го за­сну­ва­н­ня «ка­ра­ю­чим ме­чем пар­тії»? Хі­ба міг хтось із їхніх ке­рів­ни­ків бо­дай по­во­ру­хну­ти паль­цем у пи­та­н­нях що­до рі­зно­го ро­ду «зо­ря­них пар» (не ли­ше зі сві­ту ми­сте­цтва, а й із пар­тій­ної вер- хів­ки чи вій­сько­во­го ко­ман­ду­ва­н­ня) по­за во­лею і вка­зів­ка­ми то­ва­ри­ша Ста­лі­на? І які там «де­ся­ти­лі­т­тя»? ОҐПУ при­пи­ни­ло існу­ва­н­ня 1934 ро­ку, влив­шись у НКВД, — якраз на мо­мент ви­хо­ду кі­но­ко­ме­дії Але­ксан­дро­ва «Ве­се­лі хлоп’ята» з Ор­ло­вою й Утьо­со­вим у го­лов­них ро­лях...

І не­ми­ну­чий за­стій у їхній твор­чо­сті на­став не пі­сля смер­ті Ста­лі­на, а 1940 ро­ку, ко­ли чер­го­ва «па­трі­о­ти­чна ко­ме­дія» з Ор­ло­вою «Сві­тлий шлях» стал якщо й не пов­ним фі­а­ско, то чи­мось на кшталт оче­ви­дно­го на­пів­про­ва­лу...

За­га­лом же з ху­до­жньо­го бо­ку ме­то­да по­бу­до­ви те­ле­се­рі­а­лу ме­не про­сто-та­ки вра­жає. Сю­же­тні лі­нії над­зви­чай­но ви­гра­шні, ко­мі­чні і тра­гі­чні епі­зо­ди тих ро­ків, пов’яза­ні з го­лов­ни­ми пер­со­на­жа­ми, так і про­ся­ться на екран. Пи­та­н­ня тіль­ки в то­му, як їх най­кра­ще вті­ли­ти. В се­рі­а­лі зі­бра­не гро­но про­від­них ро­сій­ських акто­рів. І що в ре­зуль­та­ті? Аб­со­лю­тно без­по­ра­дна гра біль­шо­сті з них, які на­ма­га­ю­ться пред­ста­ви­ти ви­зна­чних ді­я­чів куль­ту­ри та по­лі­ти­ки. Як у Жва­не­цько­го — на­віть мор­ди у ко­ней якісь не ті... Ка­ме­ра ру­ха­є­ться ку­ди при­мі­тив­ні­ше, ніж у то­го са­мо­го Алек сан д ро ва у « Ве се лих хлоп’ятах», кадр по­бу­до­ва­ний зде­біль­шо­го так са­мо при­мі­тив­но. Не­має ті­єї ви­тон­че­но­сті ру­хів, ска­за­ти б, ари­сто­кра­ти­зму, ви­шу­ка­ної актор­ської те­хні­ки, яка за інер­ці­єю ще існу­ва­ла в 1930-х і яка від­ро­ди­ла­ся в 1960-х.

Утім, спра­ва не в ху­до­жніх че­сно­тах або не­до­лі­ках те­ле­се­рі­а­лу «Ор­ло­ва й Але­ксан­дров» (хтось, мо­жли­во, вва­жа­ти­ме йо­го вер­ши­ною ми­сте­цької до­вер­ше­но­сті, хтось — ні), а в за­галь­ній ме­то­ди­ці йо­го по­бу­до­ви.

Адже під ви­гля­дом ледь не до­ку­мен­таль­но­го від­тво­ре­н­ня по­дій 1920 — 1930-х ро­ків ма­со­во­му гля­да­че­ві про­по­ну­ють ма­ло­по­мі­тне для не­тре­но­ва­но­го ока змі­ще­н­ня со­ці­аль­но-істо­ри­чних акцен­тів, по­єд­на­не з від­вер­тою бре­хнею, яка по­кли­ка­на під­не­сти ста­лі­нізм у сприйнят­ті ма­со­вої ау­ди­то­рії, во­дно­час умі­ло зі­грав­ши на за­бо­бо­нах ці­єї ау­ди­то­рії та її сте­ре­о­ти­пах. Із біль­шо­ви­зму як си­сте­ми на­го­лос пе­ре­но­си­ться на окре­мих пер­со­на­жів, одні з яких хо­ро­ші, ін­ші — вкрай по­га­ні, при­чо­му ці пер­со­на­жі, най­ме­но­ва­ні як лю­ди, що ре­аль­но жи­ли в ті ча­си, на справ ді ви ко ри ста ні за для ство­ре­н­ня ве­ли­кої бре­хні.

БРЕХНЯ НА ЕКРА­НАХ

На­при­клад, у сце­ні, де Ма­ксим Горь­кий роз­мов­ляє з ке­рів­ни­ком ра­дян­сько­го кі­но­ві­дом­ства Шу­мя­цьким, за ві­кном на мо­то­ци­клі га­няє якийсь мо­ло­дик з дів­чи­ною. Горь­кий, ла­ю­чи на всі за­став­ки біль­шо­ви­ків й осо­би­сто Ста­лі­на, скар­жи­ться Шу­мя­цько­му — мов­ляв, це йо­го на­зва­ний син Зі­но­вій, який пра­цює на ОҐПУ і пе­ре­дає їм ін­фор­ма­цію про все, що ро­бить «про- ле­тар­ський пи­сьмен­ник». На­справ­ді Зі­но­вій Пє­шков, при­йом­ний син Оле­ксія Пє­шко­ва (він же Ма­ксим Горь­кий), був про­тив­ни­ком біль­шо­ви­ків, жив за кор­до­ном Ро­сії, во­ю­вав під час Пер­шої сві­то­вої у Фран­ції, спів­пра­цю­вав з бі­лим ру­хом, а в по­ка­за­ний у се­рі­а­лі час дав­но вже став фран­цузь­ким гро­ма­дя­ни­ном і по­сі­дав у Фран­ції від­по­від­аль­ні по­са­ди, до­слу­жив­шись до ге­не­ра­ла. На­ві­що ж та­кий рі­вень бре­хні? Щоб по­ка­за­ти Горь­ко­го, який актив­но під­три­му­вав і ко­ле­кти­ві­за­цію, і шту­чний го­лод, і те­рор про­ти «ста­рої» ін­те­лі­ген­ції, та­ким со­бі «гу­ма­ні­стом» та «ан­ти­ста­лі­ні­стом»; а за­о­дно — що­би спа­плю­жи­ти в очах ма­со­во­го гля­да­ча то­го, хто справ­ді був пе­ре­ко­на­ним во­ро­гом біль­шо­ви­зму. Дрі­бни­ця, ска­же­те? Але з та­ких «дрі­бниць» кон­стру­ю­є­ться ці­лі­сна кар­ти­на...

До ре­чі, це су­то ста­лін­ська ме­то­да: на про­це­сах «во­ро­гів на­ро­ду» не раз фі­гу­ран­там цих про­це­сів при­пи­су­ва­ли дії, які во­ни не мо­гли зро­би­ти су­то фі­зи­чно, бо в ці мо­мен­ти пе­ре­бу­ва­ли в ін­ших мі­стах і на­віть кра­ї­нах. Але це не ма­ло жо­дно­го зна­че­н­ня: якщо ко­гось при­зна­че­но «зло­ді­єм», на ньо­го мо­жна ва­ли­ти все, що зав­го­дно.

ПРО СТА­ЛІ­НА

У се­рі­а­лі Ста­лін — най­ви­ща ін­стан­ція, яка схва­лює філь­ми Сер­гія Ей­зен­штей­на («дру­гим но­ме­ром» у яко­го був Гри­го­рій Але­ксан­дров) «Пан­цер­ник По­тьом­кін» (1925) та «Жов­тень» (1927). Цьо­го ні­ко­ли не бу­ло, бо про­сто не мо­гло бу­ти. 1925-го Ста­лін був ли­ше одним із во­ждів, і по­літ­бю­ро то­ді ще не ма­ло звички пе­ре­гля­да­ти но­ві філь­ми і ви­рі­шу­ва­ти, до­пу­ска­ти їх на екран, чи ні. І вза­га­лі: жо­дні твор­чі сер­йо­зні екс­пе­ри­мен­ти, не­хай і ре­во­лю­цій­ні, за ста­лін­сько­го пов­но­вла­д­дя бу­ли не­мо­жли­ві; але то­ді ще у біль­шо­ви­цькій си­сте­мі па­ну­ва­ла до­сить роз­ку­та ми­сте­цька атмо­сфе­ра, бо нар­ко­мом-ку­ра­то­ром ми­стецтв був Ана­то­лій Лу­на­чар­ський.

А 1927-го Ста­лін ви­кли­кав Ей­зен­штей­на й Але­ксан­дро­ва на по­літ­бю­ро і дав їм одну — су­то по­лі­ти­чну — вка­зів­ку: ви­ки­ну­ти з філь­му ка­дри з Тро­цьким, оскіль­ки той від­кри­то ви­сту­пив про­ти «ге­не­раль­ної лі­нії». Але знов-та­ки, Ста­лін усе ще не ви­рі­шу­вав: го­лов­них во­ждів то­ді бу­ло двоє, Бу­ха­рін і Ста­лін, при­чо­му роль іде­о­ло­га й екс­пер­та з ми­сте­цтва грав пер­ший. Ну а до Гол­лі­ву­да Ей­зен­штей­на й Але­ксан­дро­ва справ­ді від пра вив Ста лін — але вже 1929 ро­ку, ко­ли став одно­о­сі­бним во­ждем ВКП(б), пі­сля то­го, як ті зня­ли від­вер­то про­па­ган­дист­ський ма­ло­ху­до­жній фільм «Ста­ре і но­ве», який оспі­ву­вав ко­ле­кти­ві­за­цію на се­лі...

То­го ж та­ки 1929-го Ста­лі­ну ви­пов­ни­ло­ся 50 ро­ків. Ви­гля­дав він мо­лод­шим за свій вік, ру­хав­ся ди­на­мі­чно, а нам по­ка­зу- ють яко­гось ді­ду­га­на ро­ків 65 — 70. Схо­жим чи­ном го­лов­но­го зло­дія се­рі­а­лу Лав­рен­тія Бе­рію, яко­му на мо­мент зйо­мок «Ве­се­лих хлоп’ят» бу­ло ли­ше 34 ро­ки, під­тя­гну­то­го спортс­ме­на-те­ні­си­ста, грає актор зна­чно стар­ший за сво­го пер­со­на­жа. Чо­му? На­ві­що? Чи то про­фе­сій­не не­хлюй­ство ав­то­рів се­рі­а­лу, чи то їм ва­жли­во зо­бра­зи­ти пев­ні фун­кції: Ста­лін — Бе­рія — Горь­кий — Мо­ло­тов, от й уся історія 1930х... Ну а на­ві­що Сер­гія Ей­зен­штей­на, спад­ко­во­го дво­ря­ни­на, ба­тько яко­го був ост­зей­ським нім­цем, а ма­ти — з по­мор­сько­го ку­пе­цько­го ро­ду, ав­то­ри філь­му зро­би­ли єв­ре­єм? Щоб смі­шні­ше бу­ло? Чи теж з по­лі­ти­чних мір­ку­вань? Бо у се­рі­а­лі Ей­зен­штейн — це якийсь кло­ун-нев­да­ха, а не ге­ні­аль­ний ми­тець.

ДЕ­ТАЛЬ­НІ­ШЕ ПРО БЕ­РІЮ

Усе, що пов’яза­не з ним у се­рі­а­лі — не про­сто ма­я­чня, а по­лі­ти­чно не­без­пе­чна ма­я­чня. Не був на мо­мент зйо­мок «Ве­се­лих хлоп’ят» Бе­рія ані че­кі­стом, ані фі­гу­рою все­со­ю­зно­го мас­шта­бу. Він з 1931 по 1938 рік пе­ре­бу­вав на ке­рів­ній пар­тій­ній ро­бо­ті у За­кав­каз­зі і зокре­ма у Гру­зії. То­му фра­за у філь­мі: «Лу­чший друг Бе­рии еще по Гру­зии», — це якраз із ста­лін­сько­го ар­се­на­лу без­ме­жної фаль­си­фі­ка­ції істо­рії. І на пе­ре­гля­ді 1934 ро­ку «Ве­се­лих хлоп’ят» Бе­рії по­руч зі Ста­лі­ним не бу­ло, бо не мо­гло бу­ти (то­ді Лав­рен­тія Па­вло­ви­ча, яко­го не­що­дав­но пред­ста­ви­ли ген­се­ку, зро­би­ли ли­ше чле­ном со­ю­зно­го ЦК, а на пе­ре­гля­дах бу­ли при­су­тні чле­ни по­літ­бю­ро й се­кре­та­рі­а­ту). Але у се­рі­а­лі ін­ша ло­гі­ка й ін­ша прав­да. Хто зло­дії? Ясна річ, гру­зи­ни. Ста­лін теж гру­зин, але він уже май­же «рус­ский», он і прі­зви­ще змі­нив з гру­зин­сько­го на ро­сій­ське, а Бе­рія... Ось він, зло­дій, три­май­те йо­го!

Ось так і тре­ба: ми­мо­хіть ви­ко­ри­ста­ти ксе­но­фо­бію ма­со­вої те­ле­а­у­ди­то­рії — той зі сво­ї­ми естет­ськи­ми дур­ни­ця­ми єв­рей, той зі сво­ї­ми зло­дій­ськи­ми під­сту­па­ми — гру­зин, і під­ле­глі йо­го гру­зи­ни. А го­лов­ні ге­рої — пи­то­мі ро­сі­я­ни, ще й у цер­кві він­ча­ли­ся, а Ор­ло­ва ще й дво­рян­сько­го ро­ду...

А під­су­мок — одно­зна­чний: Ста­лін, по­при все, був-та­ки ме­це­на­том, який рятував ви­зна­чних ді­я­чів ми­сте­цтва від «все­силь­но­го ОҐПУ», а пе­ре­ва­жне чи­сло лих і дур­ниць у ті ча­си — від «іно­род­ців» і всі­ля­ких до­гма­ти­чних ні­кчем. Іна­кше ка­жу­чи, під ви­гля­дом де­ста­лі­ні­за­ції три­ває ре­ста­лі­ні­за­ція, тіль­ки те­пер ста­рі іде­о­ло­ге­ми по­да­ю­ться у де­що більш ви­тон­че­ній фор­мі. Що ж, для тих ідіо­тів, на яких Пу­тін уже пе­ре­тво­рив зна­чну ча­сти­ну на­се­ле­н­ня Ро­сії, зго­ди­ться і та­ке, до­ста­тньо при­мі­тив­не в ми­сте­цько­му пла­ні і на­ха­бно бре­хли­ве у пла­ні від­по­від­но­сті істо­ри­чним ре­а­лі­ям.

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.