«Ге­ро­їв не мо­жна за­бу­ва­ти»

Сум­ські жур­на­лі­сти ство­ри­ли Кни­гу пам’яті про по­ле­глих вАТО за­хи­сни­ків Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ал­ла АКІМЕНКО, Су­ми

Не­що­дав­но бу­ла змо­га по­зна­йо­ми­ти­ся з ре­зуль­та­та­ми мо­ні­то­рин­гу ре­гіо­наль­них дру­ко­ва­них та он­лайн- ЗМІ, що про­вів Ін­сти­тут де­мо­кра­тії іме­ні Пи­ли­па Ор­ли­ка за сі­чень 2015 ро­ку. На­зва по­да­чі ма­те­рі­а­лу го­во­рить са­ма за се­бе: «Як де­я­кі ре­гіо­наль­ні ЗМІ за­мов­чу­ють вій­ну». Хо­чяк при­кро, але у не­га­тив­но­му клю­чі зга­да­но і ме­діа Сум­щи­ни. Зокре­ма, на­во­ди­ться факт не­про­фе­сій­но­сті та ци­ні­чно­сті по­да­чі ін­фор­ма­ції на сай­ті «Шос­тка.info»: «Ки­борг из Шос­тки обо­ро­нял До­не­цкий аэро­порт и был ра­нен. Об этом было со­об­ще­но на вче­ра­шнем ап­па­ра­тном со­ве­ща­нии в го­ри­спол­ко­ме. При­ме­ча­тель­но, что на­ше­му зем­ля­ку, ко­то­рый был ра­нен, за­щи­щая До­не­цкий аэро­порт, 69 лет». Тоб­то у жур­на­лі­стів «Шос­тки.Info» за­хи­сник Ба­тьків­щи­ни не за­слу­жив ані іме­ні, ані прі­зви­ща, ані по­ва­ги, ані під­трим­ки від ( не) вдя­чних зем­ля­ків, від­зна­ча­ють екс­пер­ти.

На цьо­му тлі ще більш ви­ра­зно по­стає цін­ність ви­дав­ни­чо­го про­е­кту « Ві­чна пам’ ять ге­ро­ям», за­по­ча­тко­ва­но­го та ре­а­лі­зо­ва­но­го в Су­мах з іні­ці­а­ти­ви твор­чо­го ко­ле­кти­ву га­зе­ти «Па­но­ра­ма». У Кни­зі пам’яті — роз­по­віді про більш ніж 50 хло­пців із Сум­щи­ни, ко­трі за­ги­ну­ли в АТО, за­хи­ща­ю­чи Укра­ї­ну. «Ми ду­же хо­че­мо, ко­ли за­кін­чи­ться ця кля­та вій­на, зро­би­ти ве­ли­ку й ве­ли­чну кни­гу про всіх на­ших Ге­ро­їв, бо во­ни вар­ті то­го, — го­во­рить го­лов­ний ре­да­ктор «Па­но­ра­ми», пи­сьмен­ник, гро­мад­ський ді­я­чЄв­ген По­ло­жій. — Але дай Бо­же, щоб у цій кни­зі не до­да­ва­ло­ся біль­ше сто­рі­нок».

Щоб ство­ри­ти Кни­гу-ре­кві­єм, жур­на­лі­сти об’їзди­ли, а іно­ді й об­хо­ди­ли пі­шки всі по­трі­бні мі­сте­чка й се­ла (іно­ді до­во­ди­ло­ся те се­ло шу­ка­ти на кар­ті, но­чу­ва­ти на про­він­цій­них ав­то­стан­ці­ях). Го­во­ри­ли з ба­тька­ми, ро­ди­ча­ми, вчи­те­ля­ми, су­сі­да­ми, вій­сько­ви­ми по­бра­ти­ма­ми — сло­вом, з усі­ма, ко­го мо­гли зна­йти, хто міг по­ді­ли­ти­ся спо­га­да­ми про Ге­ро­їв. Адже ва­жли­во бу­ло уни­кну­ти фор­маль­но­го під­хо­ду до ці­єї свя­тої спра­ви.

Те­тя­на Го­луб, Юлія Лев­ків­ська, Во­ло­ди­мир По­шва, Те­тя­на Рє­пі­на, Оле­ксій Сі­кор­ський, Юлія Ярошенко — їм до­во­ди­ло­ся не ли­ше всі­ма прав­да­ми й не­прав­да­ми спо­ча­тку роз­шу­ку­ва­ти кон­та­ктну ін­фор­ма­цію про ро­ди­ни за­ги­блих, до­мов­ля­ти­ся про не­лег­ку роз­мо­ву, до­ла­ти від­ста­ні до не­зна­йо­мих на­се­ле­них пун­ктів, а й ви­сту­па­ти у ролі пси­хо­ло­гів, на­вчи­ти­ся ви­слу­хо­ву­ва­ти збо­ле­ні роз­по­віді рі­дних та близь­ких, пе­ре­пу­ска­ти той біль че­рез вла­сне сер­це.

Що­ра­зу скла­дно бу­ло на­ва­жи­ти­ся за­те­ле­фо­ну­ва­ти і по­про­си­ти про роз­мо­ву. Ро­ди­чі за­ги­блих ре­а­гу­ва­ли по- рі­зно­му, але завжди бо­лі­сно. Хтось про­сто по­чи­нав пла­ка­ти, хтось про­сив за­те­ле­фо­ну­ва­ти че­рез пів­го­ди­ни, аби ма­ти час, щоб за­спо­ко­ї­ти­ся.

Те­тя­ні Го­луб, се­ред ін­ших, ви­па­ло пи­са­ти про Во­ло­ди­ми­ра Дудку — хло­пця з се­ла Хо­мин­ці Ро­мен­сько­го ра­йо­ну. Він був ме­ха­ні­ком-во­ді­єм РСЗВ «Ура­ган» 27- го Сум­сько­го ра­ке­тно­го ар­тпол­ку; по­мер від смер­тель­них опі­ків, отри­ма­них під час об­стрі­лу ба­зо­во­го та­бо­ру сум­ських ар­ти­ле­ри­стів ро­сій­ськи­ми «Смер­ча­ми». Ко­ли вда­ло­ся до­дзво­ни­ти­ся до ма­те­рі за­ги­бло­го, та ра­птом шо­ку­ва­ла жур­на­ліс­тку за­пи­та­н­ням: «Про ко­го са­ме з мо­їх си­нів ви хо­че­те на­пи­са­ти? » . Ви­яви­ло­ся, що ма­ти за один ли­ше мі­сяць втра­ти­ла не одно­го, а двох си­нів...

28- рі­чний Во­ло­ди­мир 7 ве­ре­сня мав при­їха­ти з пол­ку у від­пус­тку, але за кіль­ка днів до то­го на йо­го 9- ту ба­та­рею на­ле­тів во­гня­ний «смерч». У хви­ли­ну за­тиш­шя між зал­па­ми ті, що ви­жи­ли, по­чу­ли сто­го­ни по­ра­не- них. Во­ло­ди­мир Дуд­ка ки­нув­ся на до­по­мо­гу, з усіх сил роз­гор­тав роз­би­тий блін­даж: « Хло­пці, три­май­те­ся, я швид­ко!». Аж тут спо­пе­ля­ю­чий залп на­крив і йо­го са­мо­го. У харківській ре­а­ні­ма­ції Во­ло­ди­мир му­жньо тер­пів біль, але вря­ту­ва­ти йо­го не вда­ло­ся.

Від йо­го стар­шо­го бра­та Юрія остан­ню звіс­тку ма­ти отри­ма­ла всьо­го на кіль­ка днів ра­ні­ше. Мі­но­ме­тник 93- ї Дні­про­пе­тров­ської ме­хбри­га­ди Юрій Дуд­ка про­пав без­ві­сти в Іло­вай­сько­му ко­тлі 29 сер­пня 2014 ро­ку. Теж рятував бо­йо­вих по­бра­ти­мів. Спо­ча­тку мі­но­ме­тна ба­та­рея Юрія при­кри­ва­ла від­ступ стріл­ків, а ко­ли за­кін­чи­ли­ся мі­ни, фі­зи­чно мі­цний Юрій між ви­бу­ха­ми ки­нув­ся ви­тя­гу­ва­ти хло­пців з-під улам­ків. Зго­дом, ка­за­ли оче­вид­ці, Юр­ко узяв ма­ши­ну і по­вер­нув­ся за на­ши­ми «200-ми» і «300-ми», зби­ра­ти по по­лю. Зов­сім по­ряд про­лу­нав ви­бух, і Юрій Дуд­ка пі­сля то­го зник...

Оби­два бра­ти гре­на­дер­сько­го зро­сту — під два ме­три, силь­ні від се­лян­ської пра­ці, з му­жньою чо­ло­ві­чою вро­дою. У те, що стар­ший за­ги­нув, ма­ти не ві­рить і до­сі. Ка­же, Юра обов’ яз­ко­во по­вер­не­ться пі­сля вій­ни, і ні­хто у неї не мо­же ві­ді­бра­ти цю ві­ру.

Жур­на­лі­сти, які сто­рін­ка до сто­рін­ки скла­да­ли Кни­гу пам’ яті, взя­ли на се­бе не­лег­ку мі­сію. Хо­чяк це па­ра­до­ксаль­но, але з жін­ка­ми спіл­ку­ва­ти­ся бу­ло про­сті­ше, роз­по­від­ає Те­тя­на Го­луб: « Во­ни пла­чуть, і ча­сто ми­мо­во­лі по­чи­на­єш пла­ка­ти й ти. По­тім сльо­зи за­кін­чу­ю­ться, ма­ти по­чи­нає роз­ка­зу­ва­ти про сво­го си­на. На­ма­га­є­мо­ся не го­во­ри­ти про ньо­го у ми­ну­ло­му ча­сі. З та­та­ми скла­дні­ше. Та­то бра­тів Юрія і Во­ло­ди­ми­ра Ду­док, ко­ли ми спіл­ку­ва­ли­ся, так і не пе­ре­сту­пив по­ріг кім­на­ти хло­пців. Там же на стіль­чи­ках до­сі сто­по­чка­ми їхні джин­си, фут­бол­ки, за­пах оде­ко­ло­ну... Ба­тько ка­же: я не мо­жу, тут хло­пця­ми па­хне... А ма­ма ме­ні по­тім ти­хцем по­від­а­ла: не до­зво­ляє ме­ні пла­ка­ти, то я як пі­ду ко­ро­ву до­ї­ти, від ду­ші на­пла­чу­ся...»

Окре­ма і стра­шна тра­ге­дія для рі­дних і близь­ких, ко­ли остан­ки бій­ця так і за­ли­ша­ю­ться не­о­пі­зна­ни­ми, ко­ли ро­ди­на не мо­же про­ве­сти си­на, ба­тька, бра­та в остан­ню путь, при­йти на мо­ги­лу і при­не­сти кві­ти. Адже офі­цій­но він вва­жа­є­ться «без­ві­сти зни­клим». Ро­ди­чі че­ка­ють на ре­зуль­та­ти екс­пер­ти­зи і спо­ді­ва­ю­ться до остан­ньо­го. Ме­ди­чний сленг по су­ті сво­їй жор­сто­кий і офі­цій­ний: об’ єкти, ма­те­рі­а­ли, зраз­ки... Якщо ж пе­ре­кла­сти на люд­ську мо­ву, сти­ска­є­ться сер­це, адже це чи­їсь близь­кі, ко­ха­ні лю­ди, зни­ще­ні до­лі. До­сі не хо­че ві­ри­ти у смерть сво­го чо­ло­ві­ка дру­жи­на сол­да­та Миколи Ко­ло­та. До­сі спо­ді­ва­є­ться на по­вер­не­н­ня ко­ха­но­го на­ре­че­на Оле­ксія Ка­лю­жно­го. Оби­два во­ни зна­ча­ться се­ред тих, хто по­тра­пив під об­стріл ро­сій­ських « Смер­чів » і чиї остан­ки зна­хо­дя­ться на ДНК-екс­пер­ти­зі.

Жур­на­ліст Юлія Лев­ків­ська роз­по­від­ає: «Ви­яви­ло­ся, що на­ша ро­бо­та бу­ла по­трі­бною. З ба­га­тьма ро­ди­ча­ми і до­сі під­три­му­є­мо кон­такт. Во­ни ча­сто те­ле­фо­ну­ють, їм хо­че­ться го­во­ри­ти про сво­їх втра­че­них близь­ких так, на­че во­ни до­сі жи­ві. Ми ро­зу­мі­є­мо, що, мо­жли­во, ми остан­ні, хто на­пи­ше про цих хло­пців. Ми хо­ті­ли, щоб це не ста­ло про­сто су­хою ста­ти­сти­кою».

«Ви да­ли мо­жли­вість, щоб про по­двиг на­ших чо­ло­ві­ків, ба­тьків, бра­тів зна­ли лю­ди, щоб їхні іме­на не ка­ну­ли у за­бу­т­тя», — ці сло­ва, адре­со­ва­ні твор­цям Кни­ги-ре­кві­є­му Оль­гою Са­лі­пою з Охтир­ки, яка втра­ти­ла на вій­ні сво­го чо­ло­ві­ка Сер­гія, ма­буть, і мо­жна на­зва­ти най­біль­шим ви­зна­н­ням зна­чи­мо­сті їхньої пра­ці.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.