В го­стях у «есте­ти­чно­го ди­си­ден­та»

З іні­ці­а­ти­ви «Дня» від­був­ся зна­ко­вий діа­лог Ми­хай­ла Сла­бо­шпи­цько­го з Ва­си­лем Го­ло­бо­родь­ком. Го­во­ри­ли про український Лу­ганськ, «не­о­фі­цій­ну» по­е­зію та «не­пе­ре­кла­дні» ряд­ки...

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, фото Ар­те­ма СЛІПАЧУКА, «День»

Ком­плекс Бу­дин­ку твор­чо­сті Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків в Ір­пе­ні, що не­по­да­лік Ки­є­ва, ба­чив ба­га­тьох зна­них пи­сьмен­ни­ків — сво­го ча­су тут по­бу­ва­ла чи не вся елі­та укра­їн­ської ра­дян­ської лі­те­ра­ту­ри. Сьо­го­дні на те­ри­то­рії — близь­ко де­ся­тка за­не­дба­них бу­ді­вель, у яких, зда­є­ться, вже дав­но ні­хто не жи­ве. За­раз в Ір­пе­ні ін­ші го­сті, які опи­ни­ли­ся тут не з вла­сної во­лі. У кіль­кох кім­на­тах не­ве­ли­ко­го бу­ди­но­чка, роз­ді­ле­но­го на дві ча­сти­ни, в яко­му ко­лись зу­пи­няв­ся Оле­ксандр Дов­жен­ко, сьо­го­дні зна­йшов при­хи­сток Ва­силь Го­ло­бо­родь­ко — один із най­яскра­ві­ших і най­са­мо­бу­тні­ших укра­їн­ських по­е­тів. Влі­тку ми­ну­ло­рі­чвін му­сив пе­ре­їха­ти сю­ди з рі­дно­го Лу­ган­ська — там, за лі­ні­єю фрон­ту, за­ли­ши­ла­ся зна­чна ча­сти­на йо­го рукописів та лі­те­ра­тур­них ма­те­рі­а­лів. Не­по­да­лік від бу­дин­ку Го­ло­бо­родь­ка жи­вуть по­ра­не­ні на схо­ді вій­сько­ві, які про­хо­дять тут ре­а­бі­лі­та­цію — в день, ко­ли ми за­ві­та­ли в го­сті до Ва­си­ля Іва­но­ви­ча, до них якраз при­їха­ли жур­на­лі­сти.

За ра­дян­ських ча­сів вір­шів Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка не дру­ку­ва­ли — пер­ша збір­ка ви­йшла у світ, ко­ли по­е­то­ві бу­ло вже 43. Про­те во­ни зна­йшли від­гук на За­хо­ді, їх бу­ло пе­ре­кла­де­но європейськими мо­ва­ми. Сьо­го­дні Го­ло­бо­родь­ко — куль­то­ва по­стать для мо­ло­до­го по­ко­лі­н­ня укра­їн­ських лі­те­ра­то­рів, які те­пер час від ча­су при­їздять в Ір­пінь про­від­а­ти по­е­та. А пів­ро­ку то­му Окса­на Забужко за­про­по­ну­ва­ла ви­су­ну­ти Го­ло­бо­родь­ка на Но­бе­лів­ську пре­мію із лі­те­ра­ту­ри й на­зва­ла «одним з най­ви­да­тні­ших укра­їн­ських по­е­тів ХХ сто­лі­т­тя», твор­чість яко­го, за сло­ва­ми пи­сьмен­ни­ці, під­да­ва­ла­ся за­мов­чу­ван­ню не ли­ше за ча­сів СРСР, але й в пе­рі­од не­за­ле­жно­сті — як і вся на­ціо­наль­на куль­ту­ра схо­ду і пів­дня Укра­ї­ни. Втім про­по­зи­ція, так і за­ли­ши­ла­ся ли­ше про­по­зи­ці­єю...

МИ­ХАЙ­ЛО СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ: «ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО — ПО­ЕТ, ЯКИЙ ВІД­КРИ­ВАЄ СВІТ»

«Не­що­дав­но я пе­ре­чи­ту­вав вір­ші з пер­шої пу­блі­ка­ції Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка, — роз­по­від­ає лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, пи­сьмен­ник Ми­хай­ло Сла­бо­шпи­цький. — Хо­ті­ло­ся зі­ста­ви­ти то­ді­шню ре­це­пцію із сьо­го­дні­шньою, кри­ти­чно про­ре­ві­зу­ва­ти своє за­хо­пле­н­ня. Адже лі­те­ра­тур­ні текс­ти ста­рі­ють теж — ди­на­мі­ка ча­су пі­сля їхньо­го ви­хо­ду у світ не­ми­ну­че ана­хро­ні­зує їх. Але чи­та­н­ня ран­ньо­го Го­ло­бо­родь­ка бу­ло не фор­маль­ним по­вер­не­н­ням в ор­бі­ту то­го Го­ло­бо­родь­ка — то­ді­шні вра­же­н­ня й від­чу­т­тя ви­ра­зно від­лу­ню­ють в ду­ші. Та­ке від­чу­ва­є­ться, ко­ли чи­та­єш, ска­жі­мо, дав­ньо­я­пон­ських чи дов­ньо­ки­тай­ських по­е­тів із їхні­ми «ві­чни­ми» ко­да­ми. Хі­ба що Го­ло­бо­родь­ко рі­зни­ться від них ре­а­лі­я­ми ХХ сто­лі­т­тя й ци­ві­лі­за­цій­ни­ми мон­стра­ми в стру­кту­рі вір­шів. Оці ре­а­лії й да­ють змо­гу ви­зна­чи­ти час лі­те­ра­тур­но­го на­ро­дже­н­ня тво­рів, які й сьо­го­дні ма­ють на по­див су­ча­сне зву­ча­н­ня. Мій до­брий при­я­тель, ка­над­ський бі­зне­смен (а ще — ан­гло­мов­ний по­ет) Юрій (Джордж) Ємець, ко­трий узяв на се­бе ви­тра­ти для по­їзд­ки Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка на ду­же пре­сти­жний фе­сти­валь по­е­зії в То­рон­то, де зби­ра­є­ться сві­то­вий лі­те­ра­тур­ний істе­блі­шмент, роз­по­від­ав, що був вра­же­ний Ва­си­ле­вою по­ве­дін­кою. Ємець під То­рон­то має фер­му для роз­ве­де­н­ня елі­тних по­рід ко­ней. По­віз ту­ди Го­ло­бо­родь­ка. Ва­силь одра­зу ж, як ка­жуть, зна­йшов спіль­ну мо­ву з кінь­ми, які, за сло­ва­ми Єм­ця, са­ха­ю­ться од не­зна­йо­мих лю­дей. А по­тім, пе­ре­ка­зу­вав ме­ні Ємець, Ва­силь за­хо­пив­ся де­ре­ва­ми — роз­по­вів про «ха­ра­ктер» ко­жно­го. Обра­зно «під­сві­чу­вав» їх — і Ємець ра­птом по­но­во­му по­ба­чив усе до­бре зна­не нав­ко­ло. Як він ска­зав, як­би він і не знав Ва­си­ле­вих вір­шів (на жаль, ли­ше в ан­глій­сько­му пе­ре­кла­ді), пі­сля ті­єї по­їзд­ки на фер­му без­за­сте­ре­жно по­ві­рив би: Го­ло­бо­родь­ко — по­ет, ко­трий від­кри­ває світ. Бо ли­ше са­мі по­е­ти від­кри­ва­ють лю­дям очі на світ».

«Го­ло­бо­родь­ко-по­ет» ви­явив­ся ціл­ком спів­зву­чним із «Го­ло­бо­родь­ком у жит­ті». У две­рях сво­го тим­ча­со­во­го бу­дин­ку нас зу­стрів спо­кій­ний, де­що втом­ле­ний, але з бли­ском в очах чо­ло­вік. Без жо­дно­го на­тя­ку на за­ро­зумі­лість, але й без уда­ва­ної со­ром’язли­во­сті — Го­ло­бо­родь­ко щи­рий, які і йо­го вір­ші. З Ми­хай­лом Сла­бо­шпи­цьким, ко­трий, як з’ясу­ва­ло­ся, у цій же кім­на­тці про­жив сім з по­ло­ви­ною ро­ків (!), во­ни май­же одно­лі­тки — ра­зом на­вча­ли­ся в Ки­їв­сько­му уні­вер­си­те­ті. Тіль­ки Ва­силь Іва­но­вич — на укра­їн­ській фі­ло­ло­гії, а Ми­хай­ло Фе­до­то­вич — на жур­на­лі­сти­ці. Що­прав­да, Го­ло­бо­родь­ко­ві за­кін­чи­ти йо­го так і не су­ди­лось — за рік він пе­ре­вів­ся до До­не­цько­го уні­вер­си­те­ту, звід­ки йо­го пі­зні­ше ви­клю­чи­ли за по­ши­ре­н­ня пра­ці І. Дзюби «Ін­тер­на­ціо­на­лізм чи ру­си­фі­ка­ція?»

Тож «День» звів дав­ніх ко­лег, щоб від­вер­то по­го­во­ри­ти — про су­ча­сну укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру, за­ро­дже­н­ня Ки­їв­ської шко­ли по­е­зії і, зві­сно, про кон­флікт на Дон­ба­сі, а най­пер­ше — про йо­го пе­ре­ду­мо­ви. Най­ці­ка­ві­ші з ви­слов­ле­них ду­мок про­по­ну­є­мо до ува­ги чи­та­чів.

Ми­хай­ло СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ: — Пам’ятаю, в ро­ки на­шо­го сту- дент­ства всі бу­ли при­го­лом­ше­ні, за­ча­ро­ва­ні Він­гра­нов­ським та ін­ши­ми. Ші­ст­де­ся­тни­ки по­ро­ди­ли стіль­ки епі­го­нів! Увесь цей ко­смізм, по­ка­зний, уда­ва­ний ін­те­ле­кту­а­лізм — з’яви­лась мо­да. Це справ­ді та­ла­но­ви­те по­ко­лі­н­ня, яке вхо­пи­ло ков­ток сво­бо­ди й по­ду­ма­ло, що це — аб­со­лют. І ра­птом по­ряд по­стає щось вза­га­лі не­зро­зумі­ле. Впер­ше чи­таю ще то­ді не­ві­до­мо­го ме­ні Го­ло­бо­родь­ка ра­зом із мо­їм при­я­те­лем та зем­ля­ком Ми­хай­лом Са­чен­ком. Ця по­е­зія бу­ла зов­сім ін­шою! Ви по­ча­ли пи­са­ти геть не в но­гу — осто­ронь ті­єї «ко­ло­ни», яка до­мі­ну­ва­ла. Ме­ні то­ді зда­ло­ся, що Го­ло­бо­родь­ко по­чав­ся там, де по­ста­вив кра­пку ав­тор «Со­ня­чних клар­не­тів». Скіль­ки ми­ну­ло ча­су, а ме­ні до­бре пам’ята­ю­ться оті вір­ші: «Зо­ло­ті гле­чи­ки груш», «Ба­тько пла­че», «Не­сла ма­ти во­ду» та осо­бли­во мо­то­ро­шне — «Ри­плять хвір­тки», де за по­зір­ною бу ден ніс тю по дро биць про­ро­стає бо­лі­сна ек­зи­стен­цій­на три­во­га. Чи­та ючи це й вірш, пе­ре осми­слю ючи йо­го, при­га­ду­єш ци­та­ту Едмо­на Ро­ста­на: «Я — не сло­ва, я — те, що за сло­ва­ми». Ду­мав то­ді, якщо вас зу­стрі­ну, то пе­ред­усім про­сто за­пи­таю: звід­ки ви взя­ли­ся та­кий?

Ва­силь ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО: —Я не про­ти­став­ляв се­бе ін­шим. На ме­не впли­нув Єсе­нін — не «єсє­нін­щи­на», а ран­ні йо­го вір­ші, ува­га до обра­зно­сті, іма­жи­нізм... Із Ти­чи­ни — «Па­сте­лі» та «Ен­гар­мо­ній­не». Він­гра­нов­ський теж ве­ли­кою мі­рою спра­вив на ме­не вра­же­н­ня. На­справ­ді, мо­жна про­сте­жи­ти ба­га­то ре­чей, які збі­га­ю­ться з ін­ши­ми ав­то­ра­ми. Та й те­ма­ти­ка в мо­їх вір­шах за­га­лом «ші­ст­де­ся­тни­цька». Із за­ру­бі­жних вер­лі­бри­стів чи­тав На­зи­ма Хі­кме­та, Па­бло Не­ру­ду. Це ті, які ме­ні бу­ли то­ді до­сту­пни­ми, які ви­да­ва­ли­ся в СРСР.

— Я маю твер­де пе­ре­ко­на­н­ня, і я про це ба­га­тьом ка­зав: без Го­ло­бо­родь­ка Ки­їв­ська шко­ла по­е­зії як­би й бу­ла, то зов­сім ін­шою...

— Ми ра­зом на­вча­ли­ся, ме­шка­ли в одній кім­на­ті: я, Ві­ктор Кор­дун, Ва­силь Ру­бан. Во­ни, як і я, ма­ли змо­гу чи­та­ти то­ді за­ру­бі­жних вер­лі­бри­стів, але зав­дя­ки мо­їм вір­шам, які вже по­ча­ли дру­ку­ва­ти­ся, во­ни по­ба­чи­ли, що в Укра­ї­ні це мо­жли­ве теж, і по­руч з ни­ми. І що та­кий про­ект по­зи­тив­но спри­йма­ють, є роз­го­лос. Ось у цьо­му пла­ні я «впли­нув». І в кон­текс­ті по­е­ти­ки — де­що теж.

— По­е­ти­ка! Де взя­ла­ся ця уні­вер­саль­ність фор­му­лю­вань, ін­ти­мі­за­ція? Я про­чи­тав і зро­зу­мів, що сам хо­тів би так ска­за­ти. При цьо­му — ко­ло­саль­но «буденна» мо­ва, не «най­кра­щі» сло­ва...

— Я на ма гав ся бо ро ти ся зі шту­чною по­е­ти­чною мо­вою. Во­на, на жаль, і до сі іс нує — особ ли во дів­ча­та її швид­ко осво­ю­ють. Мо­жли­во, че­рез те, що я так і не за­сво­їв її, ме ні до во ди лось ви га ду ва ти свою. Ко­жен по­ет пра­цює на по­зи­тив­них про­гра­мах і на не­га­тив­них — щось від­ки­дає. І я теж. Від­мов­ляв­ся від шту­чної по­е­ти­чної мо­ви, аб ст рак т них слів то що. Те ма ти ка ж і пре­дме­тне на­пов­не­н­ня мо­їх вір­шів не над­то від­рі­зня­є­ться, ска­жі­мо, від по­е­зії Він­гра­нов­сько­го. Про кос міч ні ко раб лі я не пи сав. Ко - лись Ле­о­нід Ко­ва­лен­ко за­пи­ту­вав у ме­не, чо­му не маю вір­шів про Дон­бас, шах ти. Але ж я їх не сприй - мав, не ба­чив...

ВА­СИЛЬ ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО: «Я ПРО­ПО­НУ­ВАВ НА­ЗВА­ТИ НА­ШУ ШКО­ЛУ «СЮРПРИЇЗМОМ»

— Але у вас є ге­ні­аль­ний вірш «Ри­плять хвір­тки»! І він не ли­ше про Дон­бас — про жи­т­тя вза­га­лі... Ме­ні скла­дно уяви­ти, звід­ки це взя­ло­ся. Мо­ло­до­му лі­те­ра­то­ро­ві не­об­хі­дне лі­те­ра­тур­не се­ре­до­ви­ще. А ви опи­ни­ли­ся «під ковпаком». Як вда­ло­ся ви­сто­я­ти то­ді?

— Ко­лись обла­сний ка­ге­біст під час одні­єї з без­кі­не­чних «бе­сід» пря­мо ска­зав ме­ні: «С та­ки­ми мысля­ми те­бе не ме­сто сре­ди твор­че­ской мо­ло­де­жи». У Ки­є­ві ж бу­ло якесь жи­т­тя — зу­стрі­чі, шко­ли зби­ва­лись. Якось зу­стрі­ли­ся бі­ля одні­єї кав’яр­ні, ски­ну­лись по кар­бо­ван­цю — ось і го­то­ва «шко­ла» — Лавр­ська або Ки­їв­ська. Ру­бан до­во­дить, що ця на­зва — від ка­фе «Ки­їв­сько­го». Са­ме Ру­бан, вла­сне, цим най­біль­ше і пе­ре­ймав­ся — щоб бу­ла гру­па. Я про­по­ну­вав на­зва­ти на­шу шко­лу «сюрприїзмом» — ко­жен ря­док мав бу­ти не­спо­ді­ва­ним, не­мов сюр­приз. Во­дно­час тут був на­тяк на сюр­ре­а­лізм. Ін­ший ва­рі­ант на­зви — за но­ме­ром кім­на­ти, в якій ми ме­шка­ли. «Ки­їв­ська шко­ла по­е­зії» з’яви­ла­ся вже по­тім — ні­би на про­ти­ва­гу Львів­ській шко­лі й, зокре­ма, Іго­ре­ві Ка­лин­цю. Що ж до пе­рі­о­ду «ізо­ля­ції», то осо­бли­во­го то­ва­ри­ства я то­ді справ­ді не мав. Не знаю, на­скіль­ки во­но вза­га­лі ко­ри­сне чи шкі­дли­ве для по­е­та. На­то­мість бу­ли книж­ки. Що­прав­да, при­га­дую, був у ме­не та­кий скла­дний, на­си­че­ний рі­зни­ми по­бу­то­ви­ми про­бле­ма­ми рік, що я встиг про­чи­та­ти ли­ше одну — ро­бо­ту се­міо­ти­ка і мо­во­знав­ця В’яче­сла­ва Іва­но­ва. Те­ми для вір­шів да­ру­ва­ло са­ме жи­т­тя теж.

— Ко­ли жи­ли в се­лі Ан­дрі­а­но­піль на Лу­ган­щи­ні (тут Ва­силь Го­ло­бо­родь­ко про­вів біль­шу ча­сти­ну сво­го жи­т­тя. — Авт.), пра­цю­ва­ли в кол­го­спі — як вам пи­са­ло­ся то­ді?

— Що­ран­ку тре­ба бу­ло йти на ро бо ту. Йду, а в го ло ві ви ни кає якийсь образ чи ря­док. А я за­мість то­го, щоб за­пи­са­ти йо­го і роз­ви­ну­ти, бе ру ви ла, ло па ту. А це бу ли най­кра­щі ро­ки. Я то­ді ду­мав, що пі­ду на пен­сію в 60 ро­ків і пи­са­ти­му со­бі. Е, ні — в 60 ро­ків це вже не те. За збір­ка­ми мо­жна про­сте­жи­ти, що най­біль­ше вір­шів у ме­не ви­йшло в 1967—1968 ро­ках. Але ме­не «під­стре­ли­ли» на зле­ті — за­бра­ли в ар­мію.

— Ко­ли в СРСР ді­зна­ли­ся, що у вас ви­йшла книж­ка за кор­до­ном, яка бу­ла ре­а­кція?

— Про це яки­хось осо­бли­вих роз­мов не бу­ло. Про книж­ку я ді­знав­ся ще в ар­мії — ме­ні на­пи­сав Са­шко Тесленко (український пи­сьмен­ник-фан­таст, жур­на­ліст. — Авт.). Чо­мусь на­пи­сав, ні­би під псев­до­ні­мом ви­йшла, але, як з’ясу­ва­ло­ся — ні. 1970-го по­їхав в Ір­пінь до Гри­го­рія Ко­чу­ра (український пе­ре­кла­дач, по­ет, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець. — Авт.), у ньо­го во­на бу­ла. Ко­чур був жа­ді­бний на книж­ки, мав удо­ма ве­ли­че­зну бі­блі­о­те­ку. Так йо­му шко­да бу­ло її від­да­ва­ти! Але від­дав. Ось так книж­ка до ме­не по­тра­пи­ла. А по­тім по­ча­ли­ся пе­ре­слі­ду­ва­н­ня, то я її хо­вав, у сі­но за­ко­пу­вав. А то­ді по­ду­вав: «А що хо­ва­ти?» Там же мої вір­ші. Одна­ко­во во­ни зна­ють про них. То я й її по­ста­вив на по­ли­цю.

— Я сім ро­ків був за­ві­ду­ва­чем від­ді­лу кри­ти­ки «Лі­те­ра­тур­ної Укра­ї­ни». То­му осо­бли­во до­бре пам’ятаю, що ім’я Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка бу­ло су­во­ро та­бу­йо­ва­не. Ані тво­рів йо­го, ані жо­дних зга­док про ньо­го ні­де в дру­ці то­ді не бу­ло, як і всі­єї «Ки­їв­ської шко­ли» по­е­тів. Був — і не за­ли­ши­ло­ся жо­дно­го на­тя­ку. Як і від Ва­си­ля Сту­са, Ігоря Ка­лин­ця, Єв­ге­на Свер­стю­ка, Іва­на Світличного, Юрія Ба­дзя. Ви­ро­сло ці­ле лі­те­ра­тур­не по­ко­лі­н­ня, яке й не чу­ло про Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка та пи­сьмен­ни­ків-ди­си­ден­тів. Во­но га­да­ло, що ті, хто дру­ку­є­ться, чиї іме­на зву­чать у ЗМІ, — це і є вся укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра. А в цей час, ма­буть, най­ці­ка­ві­ші свої тво­ри пи­са­ли Ігор Калинець, Гри­цько Чу­бай... Як з’ясу­ва­ло­ся, пи­сав і Ва­силь Го­ло­бо­родь­ко, хо­ча пе­ре­бу­вав десь на за­двір­ках куль­тур­но­го жи­т­тя і йо­го жит­тє­ві умо­ви не над­то на­ди­ха­ли до лі­те­ра­тур­ної пра­ці. Ха­ра­ктер­но, що й сам, ані­тро­хи не пра­гну­чи ті­єї ролі, він став — хай со­ці­аль­но не ду­же актив­ною — по­ста­т­тю укра­їн­сько­го лі­те­ра­тур­но­го ан­де­гра­ун­ду. Справ­ді, не­зро­зумі­ло: Го­ло­бо­родь­ко не був ув’язне­ним, як ін­ші пи­сьмен­ни­ки-ди­си­ден­ти, але йо­го бу­ло під­да­но про­скри­пції, ви­штов­ха­но у вну­трі­шню емі­гра­цію. Не бу­ду­чи по­лі­ти­чним ди­си­ден­том, ви бу­ли ди­си­ден­том есте­ти­чним...

— Ге­бі­сти так ка­за­ли: «Это как по­смо­треть!» Є, на­при­клад, вірш «Пла­но­ва ру­ка­во­зда­ча», в яко­му я по­зну­щав­ся з пла­но­во­го ви­ро­бни­цтва. А ле­кси­ка? Якось по­ду­мав, а в ко­го ще у вір­шах є та­ка ле­ксе­ма — «зек»? А в ме­не є. Не обов’яз­ко­во по­лі­ти­чний, але все одно «зек». Втім, во­ни ди­ви­ли­ся не так на те, що є, як на те, чо­го в мо­їх вір­шах не­має. А не­має там — оспі­ву­ва­н­ня ра­дян­сько­го ла­ду, не­має до­я­рок, ша­хта­рів, па­сту­ха і сви­нар­ки.

— Ко­ли ви пе­ре­їха­ли до Лу­ган­ська?

— Якось бу­ла зу­стріч се­кре­та­рі­а­ту Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків з Ку­чмою, і Кор­дун по­ру­шив пи­та­н­ня, щоб ме­ні да­ти квар­ти­ру. Ку­чма на­пи­сав роз­по­ря­дже­н­ня на обла­сну вла­ду. То­ді го­ло­вою Лу­ган­ської обл­держ­адмі­ні­стра­ції був Оле­ксандр Єфре­мов, а Ві­ктор Ти­хо­нов — го­ло­вою обл­ра­ди. Во­ни по­ста­ви­ли ме­не в чер­гу — я був десь 700-м. А пі­зні­ше ви­йшло моє ін­терв’ю в «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні». Пі­сля ньо­го вла­да щось пе­ре­гра­ла, і десь 2001-го я та­ки отри­мав квар­ти­ру. Ви­хо­дить, що до цьо го до лу­чи ли ся ни ніш ні се па­ра­ти­сти (смі­є­ться. — Авт.). В Лу­ган­ську я за­кін­чив екс­тер­ном університет — вчився там на по­ча­тку 2000-х. Пам’ятаю, в Лу­ган­сько­му то­ді ще пе­дін­сти­ту­ті від­зна­ча­ли моє 50-річчя, і ме­ні за­про­по­ну­ва­ли йо­го за­кін­чи­ти. Я зди­ву­вав­ся: «На­ві­що? Ме­ні 50 ро­ків, ви­кла­да­ти ні­ко­ли не зби­рав­ся». А по­тім ме­ні від­крив­ся зміст ка­зок, і по­ста­ло пи­та­н­ня про пу­блі­ка­ції в на­у­ко­вих жур­на­лах. По­ду­мав: без ви­щої осві­ти ме­не не­сер­йо­зно спри­йма­ти­муть. Та й не ві­зьме на­у­ко­вий жур­нал ма­те­рі­а­лів у ав­то­ра з де­ся­ти­рі­чкою за пле­чи­ма. Що­прав­да, по­тім я ви­рі­шив не поспішати з пу­блі­ка­ці­я­ми — ви­йшло ли­ше де­кіль­ка. На­пра­цю­вань же у ме­не зі­бра­лось чи­ма­ло — па­пка­ми за­ха­ра­ще­но все під­ві­ко­н­ня. Але біль­шість цих ма­те­рі­а­лів за­ли­ши­лась по той бік лі­нії фрон­ту. Ча­сти­на — в Лу­ган­ську, в си­но­во­го при­я­те­ля, а ре­шту ви­віз до Сє­вє­ро­до­не­цька. До­ве­ло­ся про­їха­ти че­рез ві­сім блок­по­стів — чо­ти­ри їхніх та чо­ти­ри на­ших. І ко­жен за­пи­ту­вав: що це за па­пки — ду­ма­ли, до­ку­мен­ти якісь ва­жли­ві. Вдру­ге вже не на­ва­жи­ли­ся їха­ти. Там ли­ше на­ро­дних ка­зок роз­дру­ко­ва­но дві ти­ся­чі сто­рі­нок, і при ко­жно­му сю­же­ті — якісь мої спо­сте­ре­же­н­ня, на­пи­са­ні від ру­ки. Син ме­ні ще дав­но ка­зав від­ска­ну­ва­ти все, але ж це, ма­буть, зайня­ло б пів­ро­ку...

ВА­СИЛЬ ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО: «УСІ ЦІ РО­КИ МИ НЕ ВИ­ХО­ДИ­ЛИ ЗА МЕ­ЖІ ДО­ЗВО­ЛЕ­НО­ГО МО­СКВОЮ. ТІЛЬ­КИ ВИ­ЙШЛИ — ВО­НИ ПРИ­СЛА­ЛИ ТАН­КИ І «ГРА­ДИ»

— Ви при­пу­ска­ли, що та­ке мо­же тра пи ти ся? Пе ред ба ча ли та - кий со­ці­аль­ний і по­лі­ти­чний зем - ле­трус?

— Не пе­ред­ба­чав. Хоч ба­чив, зви­чай­но, в яко­му се­ре­до­ви­щі жи­ву — не укра­їн­сько­му, на­ла­што­ва­но­му во­ро­же до всьо­го укра­їн­сько­го. Але я був не ада­пто­ва­ним у со­ці­у­мі. Ін­тер­нет, книж­ки — ме­ні бу­ло цьо­го до­сить. А ось си­но­ві бу­ло вже скла­дні­ше — він, на­при­клад, не міг зна­йти ро­бо­ту. Син за фа­хом — фі­ло­лог. Йо­го ви­ті­сни­ли з лі­цею. Зна­йо­мий ди­ре­ктор шко­ли про­по­ну­вав ви­кла­да­ти істо­рію, але... тіль­ки ро­сій­ською мо­вою. Він на це не по­го­див­ся. Пев­ною мі­рою я по­вто­рив до­лю сво­го ді­ду­ся. 1929 ро­ку йо­го ра­зом із ба­бу­сею та ді­тьми роз­кур­ку­ли­ли — за­бра­ли ха­ту й ви­сла­ли на Урал. І в ме­не за­бра­ли ха­ту — не знаю, чи по­вер­ну­ся. Де­хто ка­же, що вій­на за­тя­гне­ться на рік-два. Ая ж ви­їжджав сю­ди на ти­ждень...

— Во­че­видь, цю за­гро­зу ні­хто не усві­дом­лю­вав до кін­ця, зокре­ма й наш Пре­зи­дент...

— Ні­хто не ду­мав, що так ста­не­ться — зда­ва­ло­ся, що все швид­ко за­вер­ши­ться, так са­мо як в Оде­сі й Хар­ко­ві. У Хар­ко­ві ж ситуація роз­ви­ва­ла­ся на­віть сер­йо­зні­ше, аніж у Лу­ган­ську, але чо­мусь там вда­ло­ся зу­пи­ни­ти... Ду­ма­ли, що бу­де, як 2004 ро­ку, ко­ли во­ни зі­бра­ли­ся в Сє­вє­ро­до­не­цьку, щоб на­ля­ка­ти Київ і ви­тор­гу­ва­ти для се­бе, аби їх не чі­па­ли. Ка­жуть, що в Лу­ган­ську без ві­до­ма Єфре­мо­ва не при­зна­ча­ли ні на­чаль­ни­ка мі­лі­ції, ні мі­сце­вої СБУ. Осо­бли­во їх роз­пе­стив Ку­чма — щоб за ньо­го там про­го­ло­су­ва­ли, взяв прем’ єром Яну­ко­ви­ча. Са­ме з Ку­чми все по­ча­ло­ся. Хо­чя завжди ка­жу, що за всі ро­ки не­за­ле­жно­сті в тих ре­гіо­нах не бу­ло зро­бле­но ні­чо­го. Лю­дям не ска­за­ли, що во­ни жи­вуть уже в ін­шій кра­ї­ні. На­при­клад, в Есто­нії на по­ча­тку 1990-х, хто не во­ло­дів ес тонсь кою мо вою — от ри му вав по свід чен ня на про жи ван ня. Ці лю­ди ма­ли всі ті са­мі пра­ва, але не мо­гли бра­ти уча­сті у ви­бо­рах. На­пев­но, в Укра­ї­ні це бу­ло не­мо­жли­во зро­би­ти... Ан­дру­хо­вич про­по­ну­вав від ок ре ми ти Крим і Дон бас, але ж проб ле ма не в Дон ба сі — Хар ків та кий са мий, мо же, ще «стра­шні­ший», аніж Дон­бас. А За­по ріж жя, Дніп ро пет ровськ, Оде - са? Ми ма­є­мо чу­до­ву Кон­сти­ту­цію, але ж тре ба бу ло її ви ко ну ва ти — на прик лад, від кри ва ти ук ра ї но - мов­ні шко­ли. За ча­сів мі­ні­стра Та­бач ни ка в Крас но му Лу чі на Лу - ган щи ні вчи те лі ого ло шу ва ли го - ло­ду­ва­н­ня, щоб ді­ткам ви­кла­да­ли укра­їн­ську мо­ву! Це при то­му, що са мі вчи те лі — ро сійсь ко мов ні. Однак свою по­зи­цію ви­яви­ли ли­ше оди­ни­ці — ре­шта ж мов­чки з усім по­го­джу­ва­лись. Те ж са­ме — з те- ле­ба­че­н­ням. Все по­ча­ло­ся з Ку­чми — він до­зво­лив їм не звер­та­ти ува­ги на укра­їн­ську мо­ву, до­зво­лив фаль­си­фі­ку­ва­ти і не до­три­му­ва­тись Кон­сти­ту­ції. Тут же не йде­ться про укра­ї­ні­за­цію, про по­ру­ше­н­ня чи­ї­хось прав — йде­ться про де­ру­си­фі­ка­цію. Адже ру­си­фі­ка­цію впро­ва­джу­ва­ли в Укра­ї­ні сто­лі­т­тя­ми! У нас до­сі існу­ють ро­сій­ські дер­жав­ні шко­ли. Во­ни по­си­ла­ю­ться на при­клад Ка­на­ди, але там, ко­ли укра­їн­ські емі­гран­ти за­хо­ті­ли, що­би в них бу­ла укра­їн­ська шко­ла, то му­си­ли від­кри­ва­ти її за вла­сні ко­шти. В Укра­ї­ні всі ці ро­ки ро­би­ло­ся ли­ше стіль­ки, скіль­ки до­зво­ля­ла Мо­сква — не біль­ше, за ме­жі до­зво­ле­но­го нею не ви­хо­ди­ли. Тіль­ки ви­йшли — во­ни одра­зу при­сла­ли тан­ки і «Гра­ди».

— Ви ві­ри­те, що ми ви­йде­мо з ці­єї си­ту­а­ції вла­сни­ми си­ла­ми? Що зу­пи­ни­мо про­су­ва­н­ня во­ро­га?

— За­га­лом я по­ді­ляю на­мі­ри По­ро­шен­ка. Зда­є­ться, він все пра­виль­но го­во­рить. Що­прав­да, ін­ша сто­ро­на не виконує до­мов­ле­но­стей... Го­лов­не — не да­ти їм про­ти­сну­ти фе­де­ра­лі­за­цію. Не­що­дав­но Вер­хов­на Ра­да ого­ло­си­ла Дон­бас, так са­мо як і Крим, оку­по­ва­ною те­ри­то­рі­єю. За­га­лом я під­три­мую цю по­зи­цію. І хай во­ни чим хо­чуть, тим там і за­йма­ю­ться. Хай уже там бу­де « не­за­ле­жна Но­во­ро­сія » — я го­то­вий по­жер­тву­ва­ти сіль­ською ха­тою і дво­хкім­на­тною квар­ти­рою (смі­є­ться. — Авт.). Го­лов­не — щоб не впли­ва­ли сво­ї­ми го­ло­са­ми. Як­би на остан­ніх ви­бо­рах бра­ли участь Дон­бас і Крим, то По­ро­шен­ка не обра­ли б. За 20 ро­ків у нас жо­дно­го ра­зу не бу­ло нор­маль­ної Вер­хов­ної Ра­ди. Все псу­ва­ли ті ре­гіо­ни, в яких до­зво­ле­но бу­ло фаль­си­фі­ку­ва­ти. Впер­ше до­зво­лив Куч- ма — щоб во ни про го ло су ва ли за ньо­го.

— По яс ніть, будь лас ка, де взяв­ся у вас цей мо­тив про пта­хів, який офор мив ся по тім у книж ку «Укра­їн­ські пта­хи в укра­їн­сько­му кра­є­ви­ді»? Це ж стра­шен­но не­спо­ді­ва­но!

— Згад­ки про пта­хів зу­стрі­чаю в рі­зних фоль­клор них текс­тах: у по­вір’ях, при­слів’ях, за­гад­ках. Ви­рі­шив зро­би­ти про них якийсь ці­лі­сний текст. По­чи­наю від най­про­сті­шо­го — від на­зви, а то­ді по­сту­по­во ускла­днюю, так са­мо як це від­бу­ва­є­ться у фоль­кло­рі, і птах уже по­чи­нає ме­та­фо­ри­зу­ва­ти щось ін­ше. Го­во­рив про ці вір­ші з лі­те­ра­ту­ро­знав­ця­ми із Львів­сько­го на­ціо­наль­ний уні­вер­си­те­ту ім. І. Фран­ка. Ка­жу: «Це ж по­стмо­дер­нізм», —а у від­по­відь чую: «Який це по­стмо­дер­нізм? Ма­тю­ків же не­ма!»

МИ­ХАЙ­ЛО СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ: «ЦЯ ПО­Е­ЗІЯ ІН­ШОЇ — «СИГНАЛЬНОЇ» — СИ­СТЕ­МИ»

— Іван Дзю ба, кот рий п’ ят де - сят ро ків то му, ко ли вам ще бу ло за лед ве ві сім над цять, за хоп ле но пи­сав про Го­ло­бо­родь­ка, про­во­див ці ка ві па ра ле лі між ва ми і за ру - бі­жни­ми по­е­та­ми, про яких сіль­ський хлоп чи на, пев на річ, ні ко ли не чув. Дзю­ба від­зна­чав по­де­ку­ди ви­ра­зний пе­ре­гук Го­ло­бо­родь­ка зі, ска жі мо, сло ваць ким по етом Ма - те­єм Бо­ром чи па­ра­гвай­цем Ел­віо Ро­ме­ро. Це не до­сту­пно для ра­ціо­наль­но­го по­ясне­н­ня. Оче­ви­дно, по сві ту ши ря ють якісь твор чі « мік - ро­би», які — на свій не­зба­гнен­ний ви бір — за лі та ють в уми й ду ші рі­зних лю­дей на рі­зних кон­ти­нен­тах. Одне ціл­ком оче­ви­дно: у при­ро­ді по­е­зії за­ба­га­то не­зро­зумі­ло­го, якщо це справ­ді по­е­зія, а не ек­зер­си­си з ри­му­ва­н­ня. Адже пе­ре­ва­жна біль­шість вір­шів, що дру­ку­ю­ться, — це тіль­ки вір­ші. Якісь текс - ти, яким не ви ста чає чо гось, щоб во ни ста ли по езі­єю. Дзю ба го во - рив про те, що, чи та ю чи Го ло бо - родь­ка, від­чу­ва­єш зміст по­чу­т­тя, а не про­сто зви­чний для нас ре­аль - ний зміст. Ма­єш при­бли­зно та­кі ж вра­же­н­ня, як під час спо­гля­да­н­ня на тюр мор тів По ля Се зан на. Зда - ва ло ся б, ну, ні чо го ж особ ли во го — яблу­ка. Але чи­тач (ко­тро­му це да­но!) ви­сно­вує звід­ти ме­та­фі­зи­чні сим­во­ли, що так не­по­ко­ять на - ші уми й ду­ші під час зем­но­го існу­ван ня. Це по езія зов сім ін шої «сигнальної» си­сте­ми. Во­на ви ма­гає ін­шо­го есте­ти­чно­го до­сві­ду. Я знаю ба­га­тьох лю­дей, які пов’яза- ні з лі­те­ра­ту­рою, але які не спри­йма­ють цьо­го, бо во­ни ви­хо­ва­ні на ін шо му, і во ни — для ін ших по - етів. Але я знаю та кож і тих, для ко го Го ло бо родь ко — це са ме той по­ет, ко­трим укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра має про­мов­ля­ти до сві­ту. По­ет, ко­трий має бу­ти ці­ка­вим для най­різ но ма ніт ні ших лі те ра тур сві ту. Ма буть, са ме з цьо го й ви хо ди ли ті, хто іні ці ю вав ви су нен ня Го ло - бо­родь­ка на здо­бу­т­тя Но­бе­лів­ської пре мії. Шко да ли ше, що цю ідею не бу ло ре алі зо ва но че рез на шу еле мен тар ну не ор га ні зо ва ність, не зла год же ність та без від по ві - даль ність. Ки ну ли клич — і за бу - ли про ньо го: до ку мен тів, які по - тріб ні для офі цій но го по дан ня кан­ди­да­ту­ри по­е­та Ва­си­ля Го­ло­бо­родь­ка на здо­бу­т­тя най­ав­то­ри­те­тні шої лі те ра тур ної пре мії сві ту, так і не бу­ло оформ­ле­но й по­да­но до від по від ної ін с ти ту ції. Одне сло­во, про­ку­ку­рі­ка­ли, а там — хоч і не сві тай. Хро ніч на ук ра їнсь ка хво­ро­ба.

— Якось Він­гра­нов­ський на­ді­слав ме ні в се ло як чле но ві ПЕНклу бу лис та. За пи ту вав, ко го б я під­три­мав на ви­су­не­н­ня Но­бе­лів­ської пре мії. Я на пи сав у від по відь: Ка­лин­ця. А він ду­мав, що йо­го... У книж­ці спо­га­дів «Мар­шал Він­гра­нов­ський» (до ре­чі, це єди­на, яку я взяв із со бою з Лу гансь ка — то ді ще не бу­ла про­чи­та­на) хтось за­пи­тує йо­го про Но­бе­лів­ську пре­мію, а він від­по­від­ає: «Ні-ні. Тіль­ки пі­сля Лі­ни». Ду­мав, що да­дуть Лі­ні, а по­тім йо­му. Ні­би це так про­сто. Ви­су­не­н­ня — це ж ду­же дов­га й скла­дна про­це­ду­ра. Вза­га­лі ра­ні­ше 80 ро­ків Но­бе­лів­ською пре­мі­єю не на­го­ро­джу­ють. Па­мук, Брод­ський її одер­жа­ли, але пе­ре­ва­жно — це пи­сьмен­ни­ки за 80 або під 80. Втім, для ме не осо бис то го лов не, щоб тим, що я пи­шу, ці­ка­ви­лись в Укра­ї­ні, щоб ме­не тут нор­маль­но спри­йма­ли. Жа лі ти ся, на рі ка ти не ма на що. У під­ру­чни­ках для сьо­мо­го чи оди­над­ця­то­го кла­су мої тво­ри є, в уні­вер­си­те­ті теж щось ви­кла­да­ють. Що тре­ба ще? Світ має сво­їх по­е­тів. Щоб ста­ти ці­ка­вим для за­ру­бі­жних чи­та­чів у рі­зних кра­ї­нах, я на­віть не знаю, що тре­ба для цьо­го зро­би­ти.

— Тра­пля­ю­ться па­ра­до­ксаль­ні ре­чі: в Есто­нії був свій Ми­ко­ла Лу­каш — Га­рольд Ра­я­метс, по­лі­глот, зна­вець ду­же ба­га­тьох мов. Він пе­ре­клав і Шек­спі­ра, і Ві­йо­на, і Гей­не, і Ге те, пе ре кла дав і ук ра їнсь - ких пи­сьмен­ни­ків — Він­гра­новсь - ко­го, Дра­ча, Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка, Щер­ба­ка. Ка­зав, що укра­їн­ська лі­те ра ту ра для ньо го — най ці ка ві - ша. «У нас ні­чо­го та­ко­го не­має, — ка­зав, — ми — без­на­дій­но ур­ба­ні­зо ва на на ція, ми ні би втра ти ли свій фоль к лор, пер шод же ре ла. І то му та ких по етів у нас сприй ма - ють із ша­ле­ним ін­те­ре­сом». Мо­жна ли ше уяв ля ти, як би він пе ре - клав збір ку « Укра їнсь кі пта хи в ук ра їнсь ко му кра є ви ді » або вірш «Зо­ло­ті гле­чи­ки груш» — який це ма­ло б від­гук!

— Що до « Пта хів » , то там же на зви — як їх пе ре кла деш? Без яки хось при мі ток це ду же склад - но. Га даю, най кра щий пе ре клад був би, як би іно зем ний ав тор за мо їм ле ка лом зро бив влас ні вір - ші — про сво їх, міс це вих пта хів. За­лу­чив би рі­дний фоль­клор, при­слів’я...

— Так са мо як Лу каш « пе ре - кла­дав» Лор­ку... В Ум­бер­то Еко є бли­ску­ча книж­ка про пе­ре­клад — « Ска за ти май же те са ме » . Він ствер­джує, що ска­за­ти те са­ме по­е­тич но ін шою мо вою не мож ли во, ана­лі­зує рі­зні стра­те­гії пе­ре­кла­да­чів. Хтось «укра­ї­ні­зує», як Лу­каш і Ку­ліш, хтось — пе­ре­бу­ває не­мов­би на ме­жі куль­тур, а хтось — на - вми­сно за­ли­шає хо­ло­дно-чу­же. Всі три стра те гії — пра виль ні, як що пе­ре­кла­дає та­ла­но­ви­тий пе­ре­кла­дач. Все за­ле­жить са­ме від май­стра ці­єї спра­ви.

Остан­нє за­пи­та­н­ня — про лі­тп ро цес. Три ває вій на, але лю ди одру­жу­ю­ться, на­ро­джу­ють і... пи­шуть. Що ви ба­чи­те за­раз ці­ка­во­го в Укра ї ні? І над чим пра цю є те са­мі?

— Я сте жу за лі те ра тур ни ми сай та ми, чи таю ре цен зії. Мо ло ді по ети на вез ли ме ні ба га то сво їх кни­жок. З ба­га­тьма вже зна­йо­мий. Син зро­бив ме­ні сто­рін­ку на «Фейс­бу­ці». Всі ці ро­ки та­ко­го ба­жа­н­ня не бу ло, а за раз чо гось за хо ті ло - ся... Але я бо ю ся йо го від кри ва - ти — бо за­би­ра­ти­ме за­ба­га­то ча­су. За раз чи таю « Ма те рі а ли до ук ра - їн­сько-ру­ської етно­ло­гії», етно­гра­фі­чні збір­ки, лі­те­ра­ту­ро­знав­чу пе­рі о ди ку. За но ви ми по етич ни ми збір­ка­ми не ду­же сте­жив. Остан­ні 19 ро ків за ці кав ле но зай ма ю ся каз­ка­ми. В Лу­ган­ську що­дня сі­дав за комп’ютер, на­би­рав одну каз­ку, роз­дру­ко­ву­вав і клав у па­пку. Зда­ва ло ся б — хто не знає каз ку про Іва­си­ка-Те­ле­си­ка, але скіль­ки во­на має ва­рі­ан­тів! Комп’ютер — ду­же ко рис на річ. Ко ли на би ра єш текст, вдум­ли­во пе­ре чи­ту­єш йо­го, за­ну­рю­є­шся в ньо­го зно­ву. При­хо - дять якісь дум ки. Вір ші ж, як що щось з’яв­ля­є­ться, — за­пи­сую. Але щоб спе­ці­аль­но си­ді­ти й пи­са­ти — та­ко­го не­має.

«На­ша роз­мо­ва мо­гла б три­ва­ти без кі неч но » , — за ува жує на - при кін ці іні цій о ва ної « Днем » зу - стрі чі Ва силь Го ло бо родь ко. Й справ ді — пись мен ни ки вже дав - но ви­йшли за ме­жі по­пе­ре­дньо об­умов ле но го ча су. Пе ре ска ку ю чи з те ми на те му, во ни, зда єть ся, хо - чуть на­до­лу­жи­ти не­ска­за­не за ба­га то ро ків. Зви чай но, га зет - на шпаль та мо же вмі си ти ли ше не­ве лич ку час т ку бе сі ди. Спо ді - ва є мось, ра зом із нею чи та чам пе­ре да ла ся й ра дість від спіл ку - ван ня, яку за їх нім влас ним зі - зна­н­ням від­чу­ли обоє спів­ро­змов­ни­ків.

«Я НЕ ПРО­ТИ­СТАВ­ЛЯВ СЕ­БЕ ІН­ШИМ, — ВІД­ПО­ВІД­АЄ ВА­СИЛЬ ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО. — КО­ЖЕН ПО­ЕТ ПРА­ЦЮЄ НА ПО­ЗИ­ТИВ­НИХ ПРО­ГРА­МАХ, НА НЕ­ГА­ТИВ­НИХ — ЩОСЬ ВІД­КИ­ДАЄ. І Я ТЕЖ. ВІД­МОВ­ЛЯВ­СЯ ВІД ШТУ­ЧНОЇ ПО­Е­ТИ­ЧНОЇ МО­ВИ, АБ­СТРА­КТНИХ СЛІВ»

«У РО­КИ НА­ШО­ГО СТУ­ДЕНТ­СТВА ВСІ БУ­ЛИ ЗА­ЧА­РО­ВА­НІ ШІ­СТ­ДЕ­СЯ­ТНИ­КА­МИ, — ПРИ­ГА­ДУЄ МИ­ХАЙ­ЛО СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ. — І РА­ПТОМ ПО­РЯД З’ЯВ­ЛЯ­Є­ТЬСЯ ЩОСЬ ВЗА­ГА­ЛІ НЕ­ЗРО­ЗУМІ­ЛЕ. ПО­Е­ЗІЯ ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КА БУ­ЛА ЗОВ­СІМ ІН­ШОЮ! ДУ­МАВ ТО­ДІ, ЯКЩО ВАС ЗУ­СТРІ­НУ, ТО ПЕ­РЕД­УСІМ ПРО­СТО ЗА­ПИ­ТАЮ: ЗВІД­КИ ВИ ВЗЯ­ЛИ­СЯ ТА­КИЙ?»

В ПО­ДА­РУ­НОК ВІД ГО­ЛОВ­НО­ГО РЕ­ДА­КТО­РА «Дня» ЛА­РИ­СИ ІВ­ШИ­НОЇ МИ ПЕ­РЕ­ДА­ЛИ ВАСИЛЕВІ ГОЛОБОРОДЬКУ КНИЖ­КУ «СИ­ЛА М’ЯКО­ГО ЗНА­КА» З ЇЇ ПІД­ПИ­СОМ. ЯК РОЗ­ПО­ВІД­АЄ ВА­СИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ, ІЗ ДЕ­ЯКИ­МИ РОЗ­МІ­ЩЕ­НИ­МИ В НІЙ ПУ­БЛІ­КА­ЦІ­Я­МИ ВІН УЖЕ МАВ НА­ГО­ДУ ПО­ЗНА­ЙО­МИ­ТИ­СЯ НА ГА­ЗЕ­ТНИХ СТО­РІН­КАХ. «ПО­ПУ­ЛЯР­НИЙ ВИ­КЛАД ЗА­МОВ­ЧУ­ВА­НИХ ТЕМ ІЗ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ІСТО­РІЇ — ЦЕ ТЕ, ЧО­ГО ЗА­РАЗ ГО­СТРО НЕ ВИ­СТА­ЧАЄ, — ВВА­ЖАЄ ВА­СИЛЬ ГО­ЛО­БО­РОДЬ­КО. — КНИЖ­КИ БІ­БЛІО­ТЕ­КИ «Дня» МА­ЛИ Б БУ­ТИ В КО­ЖНІЙ ШКО­ЛІ І В КО­ЖНО­МУ УНІ­ВЕР­СИ­ТЕ­ТІ, АДЖЕ ВИ­КЛА­ДЕ­НІ В НИХ МА­ТЕ­РІ­А­ЛИ ЗВО­ДЯТЬ НА­НІ­ВЕЦЬ СПРО­БИ РО­СІЇ ПРИ­ВЛА­СНИ­ТИ НА­ШУ ІСТО­РІЮ!»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.