Голос рі­дно­го Дон­ба­су

Пі­сня Дми­тра Іва­щен­ка «Ой го­ре тій чай­ці» як український лей­тмо­тив...

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­на СВЕНТАХ, «День»

Дми­тро й до­сі про­пи­са­ний у Друж­ків­ці, прав­да, вже дов­ший час жи­ве у Ки­є­ві. Він на­вчав­ся і пра­цю­вав у До­не­цьку, ра­зом із дру­гом Оле­ксі­єм Дон­цо­вим по­ста­вив пер­ший український мю­зикл «Ру­сал­ка» у «ша­хтар­ській сто­ли­ці». А те­пер про­бує свої си­ли на про­е­кті «Голос кра­ї­ни». «Чо­му я не маю зна­ти укра­їн­ської? Яж в Укра­ї­ні жи­ву», — всім го­во­рить співак і до­дає, що хо­че ба­чи­ти справ­ді єди­ну кра­ї­ну, а не про­сто по­ро­жній ло­зунг. Він вва­жає за честь не­сти голос сво­го краю по всій кра­ї­ні. Справ­жній голос Дон­ба­су.

— Чо­му ви ви­рі­ши­ли бра­ти участь у про­е­кті «Голос кра­ї­ни» і чо­му ви­бра­ли са­ме та­ку пі­сню для слі­по­го про­слу­хо­ву­ва­н­ня — «Ой, го­ре тій чай­ці», що во­на озна­ча­ла для вас?

— Я ви­рі­шив взя­ти участь у про­е­кті, бо від­чу­вав по­тре­бу пе­ре­за­пу­ску сво­го твор­чо­го жи­т­тя. Ко­ли я пе­ре­їхав (ви­му­ше­но пе­ре­їхав) до Ки­є­ва, і ме­не тут ма­ло хто знав, я ро­зу­мів, що маю за­спі­ва­ти на всю кра­ї­ну, щоб ме­не по­мі­ти­ли. Іна­кше не ви­йде. А де ж са­ме спів­а­ти, як не на най­кра­що­му шоу на­шо­го су­ча­сно­го ТБ? А пі­сня «Ой, го­ре тій чай­ці» в мо­є­му ре­пер­ту­а­рі вже десь дев’ять ро­ків...

— Як ви по­зна­йо­ми­ли­ся з ці­єю пі­снею?

— Я спі вав її, ко ли вчив - ся в кон сер ва то рії, на кон - кур сах спі вав і в мо їй рід ній Друж­ків­ці. Я ду­же лю­блю цю піс ню за її гли би ну. Мож на ска за ти, що я во каль но і ду - хов­но зро­став ра­зом із нею. Її ж виконав на Мі­жна­ро­дно­му фе­сти­ва­лі в Мо­скві, ко­ли був пред­став­ни­ком Укра­ї­ни. Ме­ні це зда ло ся най більш пра - виль­ним ви­бо­ром.

— Як на неї то­ді від­ре­а­гу­ва­ли в Мо­скві?

— Пре­кра­сно. Укра­їн­ська піс ня від Укра ї ни прос то не мо­гла не про­зву­ча­ти. До то­го ж то ді ще ро сійсь ко- ук ра - їнсь кі від но си ни не бу ли та - ки­ми на­пру­же­ни­ми. У мо­є­му до сві ді є й про ти леж ний ви - па док. Якось я ви сту пав у Львівсь ко му те ат рі опе ри та ба ле ту під час куль тур но го об мі ну До нецьк — Львів. І ко ли зі сце ни ого ло си ли, що ми — ко лек тив із До нець ка, нас не зов­сім дру­жньо прийня­ли. Але ко­ли ми за­спі­ва­ли — нам апло­ду­ва­ли, ста­ли го­во­ри­ти про те, що всі ми брат тя, доб ре, що за ві та ли, дя ку ва ли за ук ра їнсь ку піс - ню. Сте­ре­о­ти­пи є всю­ди. Ме­ні не зро зу мі ло, чо му нас пи - та­ють про те, як ми ви­вчи­ли укра­їн­ську мо­ву. До ре­чі, ко­ли вчи­шся на опер­ній ка­фе­дрі в кон сер ва то рії, ма єш ви - вчи­ти іта­лій­ську, а на джа­зо­вій — ан­глій­ську.

— На скіль ки бо ліс ним був роз­рив із му­зи­чним і осо­бис тим жит тям у До нець ку? Що від чу ва є те, ко ли чу є те сло­во­спо­лу­че­н­ня «ви­му­ше­ні пе­ре­се­лен­ці»?

— Я не мо­жу ні­чо­го ін­шо­го від­чу­ва­ти, окрім бо­лю за лю­дей, що, як і я, по­за сво­їм ба­жа­н­ням за­ли­ши­ли все і по­їха­ли шу­ка­ти спо­кій­но­го жи­т­тя... І нас та­ких со­тні ти­сяч. Я зро­зу­мів, що до цьо­го не мо­жна бу­ти го­то­вим. Ми ро­ка­ми бу­ду­є­мо своє жи­т­тя — твор­че, осо­би­сте, су­спіль­не, і нам важ­ко уяви­ти, що ра­птом усе зник- не, все бу­де зруй­но­ва­но і т.ін. І ні­хто не ка­же, де бра­ти си­ли, щоб зно­ву все по­чи­на­ти спо­ча­тку. Так, в ме­не бу­ло ба­га­то ці­ка­вих про­е­ктів у До­не­цьку, я за­ймав своє мі­сце в йо­го му­зи­чно­му жит­ті. Що ро­би­ти, ко­ли це жи­т­тя до­во­ди­ться ки­да­ти?.. Але ме­ні ще важ­че че­рез те, що вій­на ро­злу­чи­ла ме­не із ро­ди­ною. А моя ро­ди­на — най­цін­ні­ше, що у ме­не є!

— Чо­му так ста­ло­ся із ва­шою ро­ди­ною?

— У Ки­є­ві мо­їй сім’ї не­має чо­го ро­би­ти. А ме­ні по­трі­бно бу­ло пе­ре­їха­ти в сто­ли­цю, щоб і да­лі за­йма­ти­ся твор­чі­стю і сво­їм роз­ви­тком. Їха­ти у ін­ший обла­сний центр не бу­ло сен­су — я до­сяг уже сво­єї «ре­гіо­наль­ної план­ки». Ситуація у кра­ї­ні на­кла­дає свій від­би­ток на будь-яку сфе­ру, а на шоу-бі­зне­со­ву — тим па­че. Зві­сно, пі­сня під час вій­ни завжди зна­йде своє мі­сце. Але роз­ви­ток івент-сфе­ри в обла­сних цен­трах при­зу­пи­нив­ся — не до свя­тку­вань. На­то­мість моя сім’я ви­би­ра­ла мі­сце, де мо­жна зна­йти ро­бо­ту і жи­тло. Хто з ро­ди­чів зго­ло­сив­ся при­хи­сти­ти, до тих і по­їха­ли. За­раз жи­вуть у Со­чі. А моя сім’я, тоб­то близь­кі ро­ди­чі — дя­ді, тьо­ті, хре­ще­ні, — за­ли­ши­ли­ся у Друж­ків­ці... Вла­сне, це ті лю­ди, які нас при­хи­сти­ли у се­бе, ко­ли ми в 1989 ро­ці при­їха­ли в Укра­ї­ну, ті­ка­ю­чи від вій­ни в Азер­бай­джа­ні. Ми не мо­гли біль­ше пе­ре­бу­ва­ти у мі­сці, де вби­ва­ли вір­ме­нів — у ме­не вір­ме­но-укра­їн­ська ро­ди­на.

— Це вже дру га вій на у ва­шо­му 32-рі­чно­му ві­ці...

— Це жа­хли­во. Ме­ні бу­ло сім ро­ків, я все пам’ятаю. Але я був ма­лим і не ду­же ро­зу­мів весь той жах, який зва­лив­ся на мо­їх ба­тьків. Во­ни зму­ше­ні бу­ли по­чи­на­ти все спо­ча­тку — на но­во­му мі­сці в но­вій кра­ї­ні. На­ші ро­ди­чі ото­чи­ли нас ува­гою, до­по­ма­га­ли ре­мон­ту­ва­ти ста­рий бу­ди­нок, який ми тут ку­пи­ли. А те­пер я ро­зу­мію, на­скіль­ки скла­дно бу­ло ба­тькам. Я їм ду­же вдя­чний за те, що ми не від­чу­ва­ли то­го...

«ЦЕ ЧЕСТЬ — НЕ­СТИ ГОЛОС КРАЮ ПО ВСІЙ КРА­Ї­НІ»

— Як вас сприйня­ло му­зи­чне і шоу-бі­зне­со­ве се­ре­до­ви­ще сто­ли­ці? Над яки­ми про­е­кта­ми за­раз пра­цю­є­те?

— Во­но ме­не до­сі не прийня­ло, якщо че­сно. А про­ект у ме­не на­ра­зі один — мій ка­вер­бенд FRANKIE, з яким я би хо­тів ви­сту­па­ти і на­да­лі. Так, я про­зву­чав на «Го­ло­сі кра­ї­ни», але це бу­ло всьо­го два ти­жні то­му. Якщо пра­цю­ва­ти, а не си­ді­ти і че­ка­ти, — ре­зуль­тат при­йде.

— Як у вас скла­да­ю­ться сто­сун­ки з тре­не­ром — Свя­то­сла­вом Ва­кар­чу­ком?

— Ми зро­зумі­ли, що це ду­же ці­ка­ва і гли­бо­ка осо­би­стість, але він три­має ди­стан­цію. Зві­сно, він не мо­же бу­ти дру­гом для всіх. До ре­чі, про дру­зів. На пер­шо­му ж зі­бран­ні на­шої ко­ман­ди він ска­зав нам: «Для ме­не прин­ци­по­во, щоб ви ста­ли дру­зя­ми. Я ду­же хо­чу, щоб у фі­на­лі, ко­ли за­ли­ши­ться один, йо­го під­три­ма­ла вся ко­ман­да». І ми та­ки ста­ли дру­зя­ми.

А ще — на­віть ко­ли Свя­то­слав ку­дись по­спі­шає, але від­чу­ває, що по­трі­бна ще ре­пе­ти­ція, він завжди ка­же: «Да­вай­те ще раз». Він хо­че все до­ве­сти до іде­аль­но­го ста­ну. «Нор­маль­но» для нас не існує, він — пер­фе­кціо­ніст.

— А ви?

— Я та­кож. Мо­жу репетирувати на­віть то­ді, ко­ли вже не хо­дить ме­тро — а що ро­би­ти? Ми ж для цьо­го і зі­бра­ли­ся — щоб ро­би­ти які­сний те­ле­ві­зій­но-во­каль­ний про­дукт. Це обов’язок Свя­то­сла­ва і моє ду­же ве­ли­ке ба­жа­н­ня.

— Яка у вас ме та на про­е­кті?

— Я Слав­ко­ві якось ска­зав, що я хо­чу пе­ре­мог­ти. А він від­по­вів, що не тре­ба со­ро­ми­ти­ся. У ме­не не­має зо­ря­ної хво­ро­би, це про­сто твор­ча ам­бі­ція. Я знаю, що я мо­жу пе­ре­мог­ти. Але та­кож знаю, скіль­ки ще на про­е­кті та­ких яскра­вих го­ло­сів — ви ще по­чу­є­те!.. Ме­ні стіль­ки мо­їх зем­ля­ків на­пи­са­ли, що по­ди­ви­ли­ся «Голос кра­ї­ни» зі мною! Для ме­не це честь, честь не­сти голос від мо­го краю по всій кра­ї­ні, руй­ну­ю­чи сте­ре­о­ти­пи.

«ДОН­БАС ПРЕ­КРА­СНИЙ, МІ­ЦНИЙ, ВКРАЙ ВА­ЖЛИ­ВИЙ РЕ­ГІОН»

— Із яки­ми сте­ре­о­ти­па­ми, пов’яза­ни­ми з ва­шим рі­дним мі­стом, ви зі­штов­ху­ва­ли­ся у сво­є­му жит­ті осо­би­сто? І як вда­ло­ся ці сте­ре­о­ти­пи роз­ві­я­ти?

— Сте­ре­о­тип №1 — ми не ро зу мі є мо ук ра їнсь кої і тим біль­ше не мо­же­мо роз­мов­ля­ти ук ра їнсь кою. Сте рео тип № 2 — ми всі хо че мо жи ти у скла­ді Ро­сії. І ще кіль­ка, які на віть не хо чу зга ду ва ти. Бо це бо­лі­сно для всіх нас. Ми не за­слу­го­ву­є­мо на та­ке став­лен- ня. І сво­ї­ми рі­зни­ми ді­я­ми я хо чу не сти це й ме сидж до укра їн ців — Дон бас пре крас - ний, міц ний, вкрай важ ли - вий ре гі он, втра та яко го для Укра­ї­ни бу­де не­по­прав­ною.

— Чи до­по­ма­га­ють по­ро­зу­мін­ню, при­ми­рен­ню сьо­го­дні­шні ви­сту­пи укра­їн­ських спів­а­ків на схо­ді? От ви ви­сту­па­ли у Кр­ама­тор­ську ще в 2011 ро­ці. Як ре­а­гу­ють жи­те­лі ма­лень­ких мі­сте­чок на та­кі по­дії?

— Для ар­ти­ста не має бу­ти рі­зни­ці, чи це ве­ли­ка сце­на, чи ма лень кий бу ди нок куль ту ри. Всю ди гля дач має пра во від чу ти жи ву емо цію ви­сту­пу — то чо­му я маю ко­мусь спів­а­ти, а ко­мусь — ні? Я у Кра ма торсь ку ви сту пав де­ся­тки ра­зів, бо я з су­сі­дньо­го мі­ста Друж­ків­ка. Ма­лень­кі мі­сте­чка не зі­псо­ва­ні цивілізацією. А ма­лень­кі мі­сте­чка схо ду звик ли важ ко пра - цю ва ти. А як що ро бо ти не - має — шу­ка­ти її там, де во­на є. Осо­бли­во за­раз, ко­ли че­рез вій ну на віть ті міс теч ка, яких во на обій ш ла, все од но від­чу­ва­ють її.

— Які дії ма­ють сто­я­ти за сло­ва­ми «єди­на кра­ї­на», щоб це був не про­сто ло­зунг?

— Ко­ли ми — пе­ре­се­лен­ці — по­ча ли пе ре­їж джа­ти до Ки­є­ва, то від­ра­зу ж зі­штов­хну­ли­ся з тим, що до­не­цьким не хо­ті­ли зда­ва­ти жи­тло або для нас во­но ко­шту­ва­ло до­рож­че, ко­ли ді­зна­ва­ли­ся, звід­ки ми. А ще на­зи­ва­ють «се­па­ра­ти­ста­ми» — це тяж­ко сприйня­ти. Ма­ло хто хо­че зро­зу­мі­ти, як важ­ко пе­ре­се­лен­цям. Ія б не хо­тів, що­би та­ке по­вто­ри­ло­ся з яки­мось іще ре­гіо­ном, тіль­ки щоб до лю­дей при­йшло по­ро­зу­мі­н­ня. До­сить уже стра­ж­дань! Ми ма­є­мо бу­ти то­ле­ран­тни­ми та чуй­ни­ми до го­ря на­ших су­сі­дів, зем­ля­ків, укра­їн­ців — то­ді й бу­де єди­на кра­ї­на! Хай тіль­ки ско­рі­ше вій­на за­кін­чи­ться...

Са­ме за­раз час кар­ди­наль­но змі­ню­ва­ти своє жи­т­тя. Ду­же ба га то мо їх знай о мих ви - їжджа­ють за кор­дон, бо не ві­рять у май­бу­тнє Укра­ї­ни. Ме­ні хо­че­ться, щоб на­ші зем­ля­ки зро­зумі­ли, — де­стру­ктив­них мо­мен­тів у жит­ті мо­же бу­ти не­ма­ло, але це не при­від роз­ва­лю­ва­ти дер­жа­ву. Я ба­чу са­ме тут своє май­бу­тнє і роз­ви ток, бо та ких пер с пек тив, як в Укра ї ни, не бу ло в жод - ної кра­ї­ни з пост­ра­дян­сько­го та бо ру. І ябу ду щас ли вий, якщо змо­жу щось зро­би­ти для сво­єї кра­ї­ни.

«Са­ме за­раз час кар­ди­наль­но змі­ню­ва­ти своє жи­т­тя. Ду­же ба­га­то мо­їх зна­йо­мих ви­їжджа­ють за кор­дон, бо не ві­рять у май­бу­тнє Укра­ї­ни. Ме­ні хо­че­ться, щоб на­ші зем­ля­ки зро­зумі­ли, — де­стру­ктив­них мо­мен­тів у жит­ті мо­же бу­ти не­ма­ло, але це не при­від роз­ва­лю­ва­ти дер­жа­ву. Я ба­чу са­ме тут своє май­бу­тнє і роз­ви­ток, бо та­ких пер­спе­ктив, як в Укра­ї­ни, не бу­ло в жо­дної кра­ї­ни з пост­ра­дян­сько­го та­бо­ру. І я бу­ду ща­сли­вий, якщо змо­жу щось зро­би­ти для сво­єї кра­ї­ни»

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.