Між Бі­смар­ком і Гі­тле­ром:

Осо­бли­во­сті стра­те­гії і та­кти­ки Во­ло­ди­ми­ра Пу­ті­на

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії -

Ро­ман КРИВОНОС, кан­ди­дат по­лі­ти­чних на­ук, до­цент,

спе­ці­аль­но для «Дня»

Зор­га­ні­зо­ва­ним ро­сій­ським ФСБ роз­стрі­лом укра­їн­ських гро­ма­дян на Єв­ро­май­да­ні 20 лю­то­го 2014 р. та по­явою «зе­ле­них чо­ло­ві­чків» у Кри­му й за­хо­пле­н­ням ни­ми 27 лю­то­го уря­до­вих уста­нов ав­то­но­мії, Укра­ї­на, не­спо­ді­ва­но не ли­ше для но­во­го «пі­сля­май­дан­но­го» ке­рів­ни­цтва, а й для біль­шо­сті на­ших спів­гро­ма­дян, опи­ни­ла­ся у сер­це­ви­ні єв­ро­пей­ської між­на­ро­дно-по­лі­ти­чної кри­зи, в якій їй до­во­ди­ться про­ти­сто­я­ти не­ого­ло­ше­ній агре­сії одні­єї з про­від­них дер­жав сві­ту. Як ефе­ктив­но про­ти­сто­я­ти цьо­му ро­сій­сько­му на­ти­ско­ві?

Біль­шість ана­лі­ти­ків ре­це­птом ба­чать аси­ме­три­чність від­по­від­ей на ро­сій­ські дії. У чо­му ж мо­же по­ля­га­ти та­ка аси­ме­три­чність? Щоб да­ти від­по­відь на це за­пи­та­н­ня, тре­ба оче­ви­дно зро­зу­мі­ти осо­бли­во­сті зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції.

Слід під­кре­сли­ти від­мін­но­сті у фор­му­лю­ван­ні на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів Ро­сії та за­хі­дних дер­жав. Остан­ні фор­му­лю­ють свої ін­те­ре­си у по­стмо­дер­ний спо­сіб як га­ран­ту­ва­н­ня без­пе­ки й до­бро­бу­ту сво­їх гро­ма­дян. Ро­сія ви­зна­чає свої ін­те­ре­си у спо­сіб, ха­ра­ктер­ний для ХІХ ст. Її ме­тою все біль­шою мі­рою стає ві­днов­ле­н­ня ім­пе­рії і те­ри­то­рі­аль­не роз­ши­ре­н­ня, «ре­ін­те­гра­ція» пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, ві­днов­ле­н­ня ста­ту­су над­дер­жа­ви (при цьо­му за зра­зок бе­ре­ться роз ви ток Ро сійсь кої ім пе рії ХVІІІ — ХІХ стст. та Ра­дян­сько­го Со­ю­зу у пе­рі­од прав­лі­н­ня Й.Ста­лі­на).

Ро­сія на­ма­га­є­ться змі­цни­ти свої по­зи­ції та під­ви­щи­ти свій си­стем­ний ста­тус одно­ча­сно на гло­баль­но­му й ре­гіо­наль­но­му рів­нях. У та­кій си­ту­а­ції ті пост ра дянсь кі дер жа ви, які пра­гнуть ін­те­гру­ва­ти­ся до за­хі­дних ре­гіо­наль­них об’єд­нань та вій­сько­вих со­ю­зів, — Укра­ї­на, Гру­зія й Мол­до­ва — не­ми­ну­че пе­ре­тво­рю­ю­ться на «роз­мін­ну мо­не­ту» у ро­сій­сько­му гло­баль­но­му про­ти­сто­ян­ні США, яке має зна­чною мі­рою інер­цій­ний ха­ра­ктер і є пра­гне­н­ням до ре­ван­шу за по­раз­ку в хо­ло­дній вій­ні. Про­те, оскіль­ки ро­сій­ські на­у­ков­ці й по­лі­ти­ки, ра­зом із В.Пу­ті­ним, ви­зна­ють, що кра­ї­на не має до­ста­тньо­го по­тен­ці­а­лу, щоб ре­а­лі­зу­ва­ти ці гло­баль­ні ам­бі­ції, за­зна­че­не про­ти­сто­я­н­ня є своє­рі­дною грою з бо­ку ро­сі­ян що­до збе­ре­же­н­ня пре­сти­жу. Як ві­до­мо, та­ку по­лі­ти­ку під­три- ма­н­ня пре­сти­жу в мі­жна­ро­дно­му спів­то­ва­ри­стві за до­по­мо­гою ди­пло­ма­тії та вій­сько­вих за­со­бів, осо­бли­во, якщо во­на пе­ред­ба­чає уза­ле­жне­н­ня ін­ших на­цій та на­ро­дів, ві­до­мий аме­ри­кан­ський те­о­ре­тик між­на­ро­дних від­но­син Г.Мор­ген­тау вва­жав «ім­пе­рі­а­лі­сти­чною» й ствер­джу­вав, що во­на не від­по­від­ає на­ціо­наль­ним ін­те­ре­сам і де­ста­бі­лі­зує між­на­ро­дну си­сте­му.

При цьо­му дії Ро­сії на між­на­ро­дній аре­ні мо­жна оха­ра­кте­ри­зу­ва­ти як своє­рі­дний ре­ван­шизм, пра­гне­н­ня по­ста­ви­ти під сум­нів са­мі прин­ци­пи між­на­ро­дної си­сте­ми, яка сфор­му­ва­ла­ся пі­сля кра­ху СРСР. Ка­жу­чи сло­ва­ми ві­до­мо­го вче­но­го й ко­ли­шньо­го держ­се­кре­та­ря США Г. Кіс­син­дже­ра, сьо­го­дні­шня Ро­сія — це «обра­же­на сто­ро­на», яка «пра­гне по­ва­ли­ти мі­жна­ро­дний по­ря­док». Про­те, во­на не ба­жає втя­гну­ти Єв­ро­пу в но­ву ши­ро­ко­мас­шта­бну вій­ну. Для цьо­го в Ро­сії бра­кує ре­сур­сів. Для неї ва­жли­во від­тво­ри­ти своє до­мі­ну­ю­че ста­но­ви­ще за но­вих умов, хо­ча бі у про­сто­ро­во змен­ше­но­му ва­рі­ан­ті. Ро­сій­ська по­лі­ти­ка має на ме­ті від­но­ви­ти бі­по­ляр­ну си­сте­му в Єв­ро­пі, по­ді­лив­ши її на Єв­ро­а­тлан­ти­чний та Єв­ра­зій­ський про­сто­ри. До остан­ньо­го ма­ють увійти пост­ра­дян­ські кра­ї­ни. При цьо­му кор­дон ро­сій­ської зо­ни впли­ву, що по­су­нув­ся пі­сля за­вер­ше­н­ня хо­ло­дної вій­ни від Ель­би до рі­чки Буг, має отри­ма­ти між­на­ро­дно-по­лі­ти­чне й між­на­ро­дно-пра­во­ве ви­зна­н­ня.

Щоб за­без­пе­чи­ти цю су­бре­гіо­наль­ну пер­шість на гло­баль­но­му рів­ні, Ро­сія пра­гне утвер­ди­ти за­мість мо­но­по­ляр­но­сті ба­га­то­по­ляр­ність, спи­ра­ю­чись на по­ту­ги ін­ших «обра­же­них» дер­жав, пе­ред­усім — Ки­таю, та ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи мо­дель єв­ро­пей­сько­го кон­цер­ту дер­жав пер­шої по­ло­ви­ни ХІХ ст.

В свою чер­гу, на ре­гіо­наль­но­му рів­ні ро­сі­я­ни пра­гнуть від­но­ви­ти кон­троль над пост­ра­дян­ським про­сто­ром, вва­жа­ю­чи йо­го ле­гі­тим­ною сфе­рою сво­їх жит­тє­во ва­жли­вих ін­те­ре­сів, ро­зу­мі­н­ня чо­го не­о­дно­ра­зо­во ви­слов­лю­ва­ло­ся США та їхні­ми со­ю­зни­ка­ми по НАТО.

То­му основ­ною ме­тою Ро­сії ста­ло не­д­опу­ще­н­ня подаль­шо­го роз­ши­ре­н­ня НАТО та ЄС за ра­ху­нок кра­їн пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру. І тут ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво зу­стрі­ло ро­зу­мі­н­ня з бо­ку за­хі­дних кра­їн. При­га­дай­мо, ска­жі­мо, 20-й са­міт кра­їн-чле­нів НАТО в Бу­ха­ре­сті 2—4 кві­тня 2008 ро­ку, на яко­му Гру­зії та Укра­ї­ні бу­ло від­мов­ле­но в на­дан­ні Пла­ну дій що­до член­ства в ор­га­ні­за­ції че­рез спро­тив з бо­ку Фран­ції та ФРН. До цьо­го мо­жна до­да­ти ре­гу­ляр­ні за­яви ке­рів­ни­цтва ЄС та окре­мих дер­жав Єв­ро со ю зу про не го тов ність Укра­ї­ни та ін­ших дер­жав пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, окрім прийня­тих 2004 р. дер­жав Бал­тії, до член­ства в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі, а та­кож за­трим­ка 12 ве­ре­сня 2014 р. на 15 мі­ся­ців вве­де­н­ня в дію Уго­ди про асо­ці­а­цію між Укра­ї­ною та Єв­ро­пей­ським Со­ю­зом до 2016 р. під ти­ском Ро­сії.

Зі сво­го бо­ку, ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво Пу­ті­на, ко­ри­сту­ю­чись по­ту­ра­н­ням за­хі­дних кра­їн, здій­сни­ло по­сту­по­ву ево­лю­цію від ви­ко­ри­ста­н­ня пе­ре­ва­жно еко­но­мі­чних, ін­фор­ма­цій­них і куль­тур­но-іде­о­ло­гі­чних за­со­бів ти­ску на кра­ї­ни пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, ЄС і НАТО до не­ого­ло­ше­ної зброй­ної ін­тер­вен­ції в Укра­ї­ну. В ре­зуль­та­ті, впли­во­ве аме­ри­кан­ське ви­да­н­ня The Wall Street Journal у ре­да­кцій­ній стат­ті, при­свя­че­ній убив­ству ро­сій­сько­го опо­зи­цій­но­го по­лі­ти­ка Бо­ри­са Нєм­цо­ва, без зай­вих за­сте­ре­жень на­зва­ло Ро­сію Пу­ті­на «бан­ди­тсь- кою дер жа вою » ( « gangster state»).

Основ­ним дже­ре­лом кон­це­пту­аль­них під­хо­дів Пу­ті­на до ре­ін­те­гра­ції ко­ли­шніх ре­спу­блік СРСР є ра­дян­ський по­лі­ти­чний до­свід та при­лом­ле­ний під йо­го ку­том до­свід зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ро­сій­ської ім­пе­рії. Про­те, оскіль­ки кар’єра Пу­ті­на у КДБ бу­ла пов’яза­на з Ні­ме­цькою Де­мо­кра­ти­чною Ре­спу­блі­кою, мо­жна твер­ди­ти, що як осо­ба, яка до­ста­тньо дов­го за­йма­ла­ся ана­лі­ти­кою в ні­ме­цько­му пи­тан­ні, він під­сві­до­мо, а мо­жли­во, й по­ча­сти сві­до­мо ди­ви­ться на яви­ща між­на­ро­дної по­лі­ти­ки че­рез своє­рі­дні «ні­ме­цькі оку­ля­ри», ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи в по­лі­ти­чно­му ана­лі­зі істо­ри­чні пре­це­ден­ти з ні­ме­цької істо­рії та по­лі­ти­ки.

Ча­сти­на су­ча­сних ро­сій­ських зов­ні­шньо­по­лі­ти­чних під­хо­дів мо­же роз­гля­да­ти­ся як спро­ба твор­чо­го син­те­зу із за­зна­че­них дже­рел. Зокре­ма, до та­ких син­те­зо­ва­них кон­це­птів на­ле­жить пе­ред­усім уяв­ле­н­ня про мо­жли­вість і не­об­хі­дність роз­би­т­тя сві­ту на сфе­ри впли­ву ве­ли­ких дер­жав та не­об­хі­дність ви­окрем­ле­н­ня від­по­від­ної «зо­ни жит­тє­вих ін­те­ре­сів» для Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції. Ця мо­дель бу­ла ви­про­бу­ва­на лі­де­ра­ми «ве­ли­кої трій­ки» під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

З біль­шо­ви­цьких, ле­нін­сько-ста­лін­ських під­хо­дів Пу­тін за­по­зи­чив ви­ко­ри­ста­н­ня вій­сько­вих баз, ство­ре­них на те­ри­то­рії ін­ших дер­жав для кон­тро­лю за їхнім по­лі­ти­чним роз­ви­тком (при­га­дай­мо ви­ве­де­н­ня і вве­де­н­ня ра­дян­ських військ до Бу­да­пе­шта 1956 р., їхні пе­ре­мі­ще­н­ня під час вій­сько­во­го ста­ну в Поль­щі 1981—1983 рр. та ін­ші менш яскра­ві епі­зо­ди). За­хо­пле­н­ня уря­до­вих уста­нов у Кри­му ро­сій­ськи­ми вій­сько­ви­ми, дис­ло­ко­ва­ни­ми на ба­зах, на­га­дує ра­дян­ський до­свід ане­ксії дер­жав Бал­тії 1940 р. Про­го­ло­ше­н­ня на Дон­ба­сі «на­ро­дних ре­спу­блік» є кла­си­чним біль­шо­ви­цьким ме­то­дом, який за­сто­со­ву­вав­ся від по­ча­тку існу­ва­н­ня ра­дян­ської вла­ди в біль­шо­ви­цькій Ро­сії. При­га­дай­мо, ска­жі­мо, ство­ре­н­ня 1917 р. Укра­їн­ської Со­ці­а­лі­сти­чної Ра­дян­ської Ре­спу­блі­ки з На­ро­дним се­кре­та­рі­а­том на про­ти­ва­гу Укра­їн­ській На­ро­дній Ре­спу­блі­ці та її уря­ду — Дер­жав­но­му се­кре­та­рі­а­ту або ді­яль­ність «на­ро­дно­го уря­ду» Фін­лянд­ської Де­мо­кра­ти­чної Ре­спу­блі­ки під про­во­дом О.Ку­у­сі­не­на під час Зи­мо­вої вій­ни СРСР з Фін­лянд­ською Ре­спу­блі­кою 1940 р.

Здій­сню­ю­чи курс на ре­ін­те­гра­цію пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру, Пу­тін сві­до­мо спи­ра­є­ться на під­хо­ди двох най­ві­до­мі­ших по­ста­тей, яким (що­най­мен­ше про­тя­гом пев­но­го пе­рі­о­ду) до­ста­тньо успі­шно вда­ва­ло­ся ре- алі­зо­ву­ва­ти ідею об’єд­на­н­ня нім­ців у єди­ній дер­жа­ві. Це — О.фон Бі­смарк та А.Гі­тлер.

З під­хо­дів Бі­смар­ка Пу­тін за­по­зи­чив не ли­ше зна­ме­ни­те «не роз­мо­ва­ми і ре­зо­лю­ці­я­ми біль шос ті... а за лі зом та кров’ю», але й ідею «від­ко­лю­ва­н­ня» те­ри­то­рій у су­сі­дніх дер­жав, які ма­ють ре­гіо­ни, за­се­ле­ні етні­чно ро­сій­ським чи ро­сій­сько­мов­ним на­се­ле­н­ням, пе­ре­тво­рю­ва­н­ня їх на ква­зі-са­мо­стій­ні «дер­жа­ви», а по­тім при­єд­на­н­ня до Ро­сії на­чеб­то ле­гі­тим­ним шля­хом. Бі­смарк ро­бив схо­жі ре­чі, узго­джу­ю­чи їх із мі­сце­ви­ми мо­нар­ха­ми й ланд­та­га­ми, що ви­гля­да­ло ду­же про­гре­сив­ним у ХІХ ст. Пу­тін здій­снює це шля­хом ре­фе­рен­ду­мів, тоб­то за­со­ба­ми ХХІ ст. Що­до цьо­го вій­ни 2008 р. з Гру­зі­єю та 2014—2015 рр. з Укра­ї­ною на­га­ду­ють ні­ме­цько-дан­ську вій­ну 1864 р. за Шле­звіґ і Голь­штейн.

Але, як ві­до­мо, Бі­смарк най­ва­жли­ві­шою про­бле­мою в по­ді­бних по­лі­ти­чних по­бу­до­вах ба­чив за­без­пе­че­н­ня дру­жньо­го ней­тра­лі­те­ту ін­ших ве­ли­ких дер­жав, що пі­зні­ше ви­ли­ло­ся в «ко­шмар ко­а­лі­цій». Йо­го спад­ко­єм­ці, які, за ви­сло­вом на­сту­пно­го рей­хскан­цле­ра Лео фон Ка­прі­ві, вмі­ли «жон­глю­ва­ти тіль­ки дво­ма скля­ни­ми ку­ля­ми одно­ча­сно», то­ді як Бі­смарк — п’ятьма, біль­шою мі­рою спи­ра­ли­ся не на ди­пло­ма­тію, а на вій­сько­ву си­лу. Як на­слі­док, Ні­меч­чи­на про­гра­ла дві сві­то­ві вій­ни, спро­во­ку­вав­ши сво­єю по­лі­ти­кою єд­ність ін­ших ве­ли­ких дер­жав у пра­гнен­ні не допу­сти­ти її ге­ге­мо­нії в Єв­ро­пі.

Про­бле­мою Пу­ті­на є те, що став­ля­чи пе­ред со­бою ці­лі як Бі­смарк, у ме­то­дах їхньо­го до­ся­гне­н­ня він сві­до­мо на­слі­дує ін­шо­го ні­ме­цько­го рей­хскан­цле­ра й «во­ждя ні­ме­цької на­ції» — Гі­тле­ра. Звід­си пра­гне­н­ня по­ста­ви­ти ін­ші ве­ли­кі дер­жа­ви пе­ред до­вер­ше­ни­ми фа­кта­ми (як це бу­ло у ви­пад­ку з Кри­мом чи Аб­ха­зі­єю й Пів­ден­ною Осе­ті­єю). Звід­си — са­мо­за­ко­ха­ність і по­стій­не тя­жі­н­ня до еска­ла­ції у від­но­си­нах з ін­ши­ми дер­жа­ва­ми. Ска­жі­мо, ане­ксія Кри­му чи­мось на­га­дує вве­де­н­ня ча­стин рей­хсве­ру до Рейн­ської обла­сті 1936 р., і оче­вид­ці та уча­сни­ки свід­чать про пра­гне­н­ня на пер­шо­му ета­пі ді­я­ти «без­кров­ни­ми ме­то­да­ми». Кон­флікт на Дон­ба­сі роз­дму­ху­є­ться шля­хом не­ого­ло­ше­ної зброй­ної ін­тер­вен­ції (на­га­дує участь дер­жав осі в іспан­ській Гро­ма­дян­ській вій­ні 1936 — 1939 рр.), а ро­сій­ські ви­мо­ги до Укра­ї­ни на пе­ре­го­во­рах у ве­ре­сні 2014 р. та лю­то­му 2015 р. у Мін­ську (т.зв. пла­ни Пу­ті­на) на­га­ду­ють ви­мо­ги на­цист­ської Ні­меч­чи­ни до Че­хо­сло­вач­чи­ни у Мюн­хе­ні в жов­тні 1938 р. Так са­мо, як спро­ба ві­ді­рва­ти від Укра їни пів ден ні ре гіо­ни має пе­ре­тво­ри­ти її на своє­рі­дну «За­лиш ко ву Че хію » ( « RestTschechei», в укра­їн­ській істо­рі­о­гра­фії — ча­сті­ше «Дру­га» або «по­стмюн­хен­ська» Че­хо­сло­ва­цька Ре­спу­блі­ка) ХХІ ст.

Про­те до­бре ві­до­мо, який злий жарт зі­гра­ло з Гі­тле­ром нев­мі­н­ня (на від­мі­ну від Бі­смар­ка, який стри­мав ко­ро­ля та вій­сько­вих від ідеї йти на Відень пі­сля би­тви під Са­до­вою 1866 р.) вчас но об ме жу ва ти свої ін­те­ре­си. Він зни­щив і се­бе, і вла­сну дер­жа­ву. Ці­ка­во, чи зро­бить з цьо­го ви­снов­ки ро­сій­ський ке­рів­ник, який не­о­дно­ра­зо­во пу­блі­чно ви­слов­лю­вав за­хо­пле­н­ня по­ста­тя­ми ві­до­мих на­цист­ських ді­я­чів. Зокре­ма, на зу­стрі­чі з пред­став­ни­ка­ми між­на­ро­дних гро­мад­ських і ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій, зокре­ма ха­сид­ських ра­би­нів із Ізра­ї­лю, він без­та­ктно ха­ра­кте­ри­зу­вав іде­о­ло­га на­цист­ської пар­тії та ор­га­ні­за­то­ра її про­па­ган­дист­ської «машини» Й.Геб­бель­са як «та­ла­но­ви­ту лю­ди­ну».

Під би ва ю чи під сум ки, тре­ба за­зна­чи­ти, що по­шук за­со­бів про­ти­дії не­ого­ло­ше­ній ро­сій­ській агре­сії має бу­ду­ва­ти­ся на ана­лі­зі до­сві­ду бо­роть­би із ти­ми по­лі­ти­чни­ми ін­стру­мен­та­ми, які за­сто­со­ву­ва­ли ін­те­ле­кту­аль­ні й по­лі­ти­чні по­пе­ре­дни­ки Пу­ті­на. Ска­жі­мо, ро­сій­ські по­лі­ти­ки та вій­сько­ві обра­ли ці­л­лю втор­гне­н­ня у най­більш зру­си­фі­ко­ва­ні ре­гіо­ни Укра­ї­ни — Крим, де етні­чно ро­сій­ське на­се­ле­н­ня справ­ді ста­но­вить по­над 70%, і Дон­бас, на­се­ле­н­ня яко­го, за да­ни­ми ба­га­то­рі­чних со­ціо­ло­гі­чних спо­сте­ре­жень у пло­щи­ні цін­ні­сних ха­ра­кте­ри­стик і орі­єн­та­цій, ра­зю­че від­рі­зня­є­ться від ре­шти Укра­ї­ни. Во­ни на­віть не на­ма­га­ли­ся здій­сни­ти ата­ки до при­кор­дон­них, але зна­чно слаб­ше ру­си­фі­ко­ва­них обла­стей — Чер­ні­гів­ської або Сум­ської. Це свід­чить, що ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво з ува­гою ста­ви­ться до етно­на­ціо­наль­но­го чин­ни­ка, на­ма­га­ю­чись за­хо­пи­ти й при­єд­на­ти до Ро­сії са­ме ро­сій­сько­мов­ні ре­гіо­ни. Від­по­від­но, сам со­бою на­про­шу­є­ться ви­сно­вок про по­тре­бу у подаль­шій укра­ї­ні­за­ції та куль­тур­но­му на­сту­пі на схо­ді на­шої дер­жа­ви. При цьо­му слід за­по­зи­чу­ва­ти поль­ський і фін­лянд­ський до­свід на­ціо­наль­но­го бу­дів­ни­цтва у 20—30 рр. ХХ ст., тим па­че, що з ане­ксі­єю Ро­сі­єю Кри­му й ча­сти­ни Дон­ба­су Укра­ї­на по­збав­ля­є­ться існу­ва­н­ня по­ту­жної ро­сій­ської на­ціо­наль­ної мен­ши­ни.

Від­по­від­а­ю­чи на шан­таж Пу­ті­на під час пе­ре­го­во­рів що­до ре­а­лі­за­ції Мін­ських угод, слід вра­хо­ву­ва­ти до­свід про­валь­ної по­лі­ти­ки уми­ро­тво­ре­н­ня Гі­тле­ра з бо­ку за­хі­дних дер­жав то­що.

І, оче­ви­дно, слід звер­ну­ти­ся до ідей пер­шо­го кан­цле­ра по­во­єн­ної Фе­де­ра­тив­ної Ре­спу­блі­ки Ні­меч­чи­на К.Аде­на­у­е­ра, який, ви­во­дя­чи За­хі­дну Ні­меч­чи­ну зі ста­лін­сько­го ста­ну «чи­сто гео­гра­фі­чно­го по­ня­т­тя» вжи­вав тер­мін «нор­ма­лі­за­ції» — по­сту­по­вої від­бу­до­ви та ві­днов­ле­н­ня крок за кро­ком дер­жав­но­го су­ве­ре­ні­те­ту. Укра­ї­на має ста­ти «нор­маль­ною» єв­ро­пей­ською дер­жа­вою. Та­кою, яки­ми є су­сі­дні Поль­ща, Че­хія, Угор­щи­на, Ру­му­нія чи роз­та­шо­ва­ні да­лі Бол­га­рія, Бель­гія, Гре­ція чи Пор­ту­га­лія. Для цьо­го по­трі­бна по­стій­на ро­збу­до­ва су­ча­сних дер­жав­них ін­сти­ту­тів — пра­во­вої си­сте­ми (з до­три­ма­н­ням прин­ци­пу вер­хо­вен­ства пра­ва), ар­мії, по­лі­ції, дер­жав­ної слу­жби то­що; бо­роть­ба з ко­ру­пці­єю; ство­ре­н­ня нор­маль­них умов ве­де­н­ня бі­зне­су та еко­но­мі­чної ді­яль­но­сті; фор­му­ва­н­ня куль­тур­но одно­рі­дної укра­ї­но­мов­ної спіль­но­ти; ро­збу­до­ва гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.