Ле­ген­да у пе­ре­ка­зах

На­ціо­наль­ний те­атр ім. І. Фран­ка від­свя­тку­вав юві­лей

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУ­ЖЕЛЬ­НИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Ко­жна сто­рін­ка 95- рі­чної істо­рії фран­ків­ців на­стіль­ки про­ся­кну­та емо­ці­я­ми, тра­кту­ва­н­ня­ми, то­чним зна­н­ням не­до­ве­де­них фа­ктів, що в жо­дній кіль­ко­сті то­мів її не опи­са­ти, в одно­му ве­чо­рі не ви­кла­сти.

Для юві­лей­но­го зі­бра­н­ня пі­дго­ту­ва­ли урок істо­рії на­ціо­наль­но­го те­а­тру. На сце­ні — шкіль­на до­шка, яку ви­ко­ри­сто­ву­ють як екран акто­ри чи то учні, чи то вчи­те­лі, ко­трі по­да­ють істо­рію як істо­рію. Але про­сте зна­н­ня істо­рії по­сту­па­є­ться отри­ман­ню за­до­во­ле­н­ня від її зна­н­ня. Цю про­бле­му май­же пов­ні­стю ви­рі­ши­ли б ві­део­ма­те­рі­а­ли, які, на пре­ве­ли­кий жаль, ча­сто бу­ли не які­сні й не змон­то­ва­ні. Вре­шті ме­мо­рі­аль­ний ве­чір ви­йшов ще одним пе­ре­ка­зом істо­рії те­а­тру та, бе­зу­мов­но, де­що до­дає до ві­чної ле­ген­ди про ньо­го. Про­лог у ви­ко­нан­ні гу­мо­ри­сти­чно-при­ві­таль­ної ко­ман­ди під ору­дою Ле­ся За­дні­пров­сько­го обі­цяв свя­тко­ву лег­кість, але подаль­ші епі­зо­ди про­дов­жи­ли стилістику пам’ятно­го ве­чо­ра Гна­та Юри та юві­лей­но­го Галини Яблонської і про­йшли в ака­де­мі­чній струн­ко­сті. Про­лог із фі­на­лом об’ єд­нав за­яв­ле­ний на по­ча­тку образ ми­сте­цько­го ко­ра­бля, на­зва­но­го іме­нем ве­ли­ко­го Фран­ка у жит­тє­вім оке­а­ні вже не на до­шці­е­кра­ні, а на весь за­дник сце­ни.

Чо­мусь зга­да­лась «За­ги­бель еска­дри » в по­ста­нов­ці Сер­гія Дан­чен­ка. В цій по­лі­ти­зо­ва­ній п’ єсі Олександра Кор­ній­чу­ка він про­го­ло­шу­вав, як завжди, не­го­ло­сно, але по­ту­жно, не­пе­ре­бор­ну жит­тє­дай­ність ду­хов­них що­гол і ві­трил.

І тіль­ки з нею ко­ра­бель бу­де пли­сти ві­чно, по­то­пля­ю­чи свої за­ста­рі­лі ті­ла, за­ли­ша­ю­чись су­ча­сним, жи­вим, акту­аль­ним сво­їм ду­хом.

Ве­ли­ку честь і ша­ну скла­ли до­стой­ним ка­пі­та­нам, кер­ма­ни­чам, на­тхнен­ни­кам — Гна­ту Юрі, Сер­гію Дан­чен­ку, Бо­г­да­ну Сту­пці. На жаль, не ви­ста­чи­ло ча­су при­га­да­ти М. Кру­шель­ни­цько­го та С. Смі­я­на, які,мо­жли­во, уни­ка­ли бей­де­він­дів на ко­ристь глі­си­ру­ва­н­ня й не ви­ве­ли ко­ра­бель на ма­гі­страль­ні кур­си, але й на мі­ли­ну не по­са­ди­ли.

Про­те, істо­рії не­ма, є істо­ри­ки. А той, хто ви­кре­слює, має бу­ти го­то­вим бу­ти ви­кре­сле­ним.

Три мо­гі­ка­ни три­ма­ють клю­чі від май­же ві­ко­вої істо­рії фран­ків­ської сце­ни.

Гнат Юра пе­ре­о­сми­слив тра­ди­ції укра­їн­сько­го му­зи­чно­дра­ма­ти­чно­го те­а­тру і рі­шу­че замінив про­сту­ва­тість на ви­шу­ка­ну до­сту­пність, зна­чно при­мно­жив­ши ін­те­ле­кту­аль­не на­ча­ло, на­дав­ши емо­цій­но­сті сми­сло­вої гли­би­ни. Сло­вом, пев­но орі­єн­ту­вав ко­ра­бель на ма­я­ки єв­ро­пей­сько­го те­а­тру.

Сер­гій Дан­чен­ко пе­ре­тво­рив до­сту­пність у близь­кість. Він сам ду­же швид­ко ста­вав близь­кою людиною і ра­до від­кри­вав­ся не­у­ле­сли­вим. Та­ки­ми ж бу­ли йо­го ви­ста­ви, весь те­атр якось швид­ко й на­зав­жди ви­бо­ров до­ві­ру гля­да­ча і до­ві­ру до се­бе са­мо­го.

Дан­чен­ко де­кла­ру­вав спра­ву жи­т­тя, сенс жи­т­тя як шлях до осо­би­сто­го бо­же­ствен­но­го на­ча­ла. Ре­жи­сер мо­же при­му­си­ти йти йо­го шля­хом, три­ма­ти­ся йо­го кур­су, йо­го орі­єн­ти­рів, але не має пра­ва по­ясни­ти чо­му. Бо це при­ни­жує ві­ру у ньо­го. Сер­гій Во­ло­ди­ми­ро­вич ство­рив сім’ ю одно­вір­ців. Ін­ко­ли ме­ні ви­да­є­ться, що він сво­ї­ми слаб­ко­стя­ми за­хи­щав­ся від обо­жню­ва­н­ня, та рі­дним Учи­те­лем за­ли­шив­ся для всіх.

Бо­г­дан Сту­пка, ко­трий пра­цю­вав у ви­ста­вах, ство­ре­них тан­де­мом Сер­гія Дан­чен­ка та Да­ни­ї­ла Лі­де­ра, став­ши ві­до­мим в усьо­му сві­ті акто­ром, во­зве­ли­чив пер­со­на­лі­за­цію ча­су і про­сто­ру. Лу­ка­ва по­смі­шка та сум­ні очі акто­ра мі­ня­ли­ся азар­том ви­про­бу­ва­н­ня сво­го те­а­тру зна­ни­ми пер­со­на­ми, мо­дни­ми ві­я­н­ня­ми, го­стри­ми екс­пе­ри­мен­та­ми. Як­би не він — те­атр пі­сля Сер­гія Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча сти­рав би своє облич­чя че­хар­дою змін ху­до­жніх ке­рів­ни­ків.

Осо­бли­во ва­жли­вим ви­да­є­ться дбай­ли­ве став­ле­н­ня на­сту­пни­ка Дан­чен­ка до збе­ре­же­н­ня в ре­пер­ту­а­рі йо­го ви­став. Пе­вен, як­би пі­сля прем’ єри «Тев’є-Те­ве­ля» Сту­пку за­про­си­ли до Го­лі­ву­ду, Сер­гій Во­ло­ди­ми­ро­вич від­пу­стив би йо­го, і ви­ста­ву б збе­ріг. У тру­пі є та­ла­но­ви­ті ар­ти­сти, які б мо­гли до­стой­но про­дов­жи­ти жи­т­тя хре­сто­ма­тій­них ви­став ге­ні­аль­но­го укра­їн­сько­го ре­жи­се­ра.

На фі­нал ве­чо­ра у центр та­ла­но­ви­тої актор­ської сім’ ї фран­ків­ців ви­йшли йо­го жи­ві ле­ген­ди — Га­ли­на Яблон­ська та Ста­ні­слав Стан­ке­вич, для яких усе їхнє жи­т­тя — час­тка істо­рії те­а­тру...

Го­лов­ний ре­жи­сер Ста­ні­слав Мой­се­єв ві­тав тру­пу з за­лу. Відзначення йо­го ре­жи­сер­ської ро­бо­ти у ви­ста­ві « Та­ка її до­ля » пре­мі­єю « Ки­їв­ська пе­кто­раль » ще не до­во­дить, але по­дає на­дію на не­спі­шне ви­ва­же­не збли­же­н­ня йо­го осо­би­сто­го те­а­тру з те­а­тром, яким він взяв­ся ке­ру­ва­ти.

Як вправ­ний і го­стин­ний го­спо­дар го­стей про­во­джав ди­ре­ктор те­а­тру Ми­хай­ло За­ха­ре­вич. Йо­го зу­си­л­ля­ми з’яви­ли­ся брон­зо­ві фі­гу­ри Миколи Яков­чен­ка, Гна­та Юри, Сер­гія Дан­чен­ка, до­шка з від­би­тком ру­ки Бо­г­да­на Сту­пки. Весь ве­чір він три­мав під ру­кою па­пку з па­пе­ра­ми. Пев­ний у ва­жли­во­сті її вмі­сту я на­ва­жив­ся за­пи­та­ти, що в ній. Від­по­відь про­ста: «П’єса для но­вої по­ста­нов­ки. До ран­ку тре­ба про­чи­та­ти » . Тож че­ка­є­мо трьох за­кли­чних гуд­ків улю­бле­но­го лай­не­ра ве­ли­ко­го ми­сте­цтва.

ФОТО БО­РИ­СА КОРПУСЕНКА

ВІР­ТУ­АЛЬ­НУ МАН­ДРІВ­КУ НА «КО­РА­БЛІ» ЧЕ­РЕЗ БУ­РЕМ­НЕ МО­РЕ ІСТО­РИ­ЧНИХ ПО­ДІЙ ПРО­ВЕ­ЛИ АКТО­РИ: ДМИ­ТРО ЧЕРНОВ, ІВАН ЗА­ЛУ­СЬКИЙ, ЛЕСЬ ЗА­ДНІ­ПРОВ­СЬКИЙ (ВІН ЖЕ СПІВ­АВ­ТОР СЦЕ­НА­РІЮ) ТА ІН­ШІ ФРАН­КІВ­ЦІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.