Чо­му лю­ди йдуть у те­атр, що там шу­ка­ють, які ви­ста­ви за­раз тре­ба ста­ви­ти — на ці за­пи­та­н­ня «Дня» від­по­від­а­ють го­сті та са­мі фран­ків­ці.

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПО­ЛІ­ЩУК, «День»

Лесь ТА­НЮК,

го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки те­а­траль­них ді­я­чів Укра­ї­ни:

— Я пе­ре­ко­на­ний, що лю­ди

йдуть у те­атр, щоб пе­ре­за­ря­ди­ти свій духовний «аку­му­ля­тор», то­му що бу­ден­не жи­т­тя ча­сто має сірий від­ті­нок, а ли­ше у те­а­трі гля­дач пе­ре­жи­ває те, що те­атр мо­де­лює для лю­ди­ни і пе­ре­жи­ває те, що не мо­же від­бу­ва­ти­ся у йо­го жит­ті. Пу­блі­ка йде до те­а­тру не ли­ше за ре­ла­ксом і від­по­чин­ком, як за пля­шкою пи­ва, а ви­со­кою ду­хов­ною на­со­ло­дою са­мо­пі­зна­н­ням, хто ти є, як тре­ба жи­ти, ку­ди йти, яка до­ля нам су­ди­ла­ся... Га­даю, що са­ме за­раз, ко­ли йде вій­на на схо­ді, вже рік, як оку­по­ва­но ро­сі­я­на­ми Крим, те­атр ві­ді­грає ко­ло­саль­ну роль у фор­му­ван­ні люд­ської сві­до­мо­сті.

95 — це по­ва­жна да­та, і хо­чу до­жи­ти до 100- лі­т­тя Те­а­тру ім. І. Фран­ка. І щоб до то­го юві­лею ко­ле­ктив при­йшов із гар­ни­ми здо­бу­тка­ми. За­раз, на мою дум­ку, якась пев­на па­у­за від­бу­ва­є­ться, і це пов’яза­но зі смер­тю Сту­пки, бо Бо­г­дан Силь­ве­стро­вич був не ли­ше пре­кра­сним акто­ром, а й му­дрим ке­рів­ни­ком те­а­тру, який за­про­шу­вав ста­ви­ти ви­ста­ви рі­зних ре­жи­се­рів, і це бу­ло сві­жою твор­чою кров’ю для акто­рів. Ни­ні вже тре­тій рік ху­до­жнім ке­рів­ни­ком є Ста­ні­слав Мой­се­єв — лю­ди­на твор­ча (цьо­го­річ отри­мав на « Ки­їв­ській Пе­кто­ра­лі » по­че­сну на­го­ро­ду як кра­щий ре­жи­сер за ви­ста­ву « Та­ка її до­ля » на шев­чен­ків­ську те­ма­ти­ку) ,і по­сту­по­во все зла­го­джу­є­ться. Вва­жаю, що фран­ків­ці ма­ють ста­ви­ти біль­ше лі­дер­ських по­ста­но­вок на ве­ли­кій сце­ні, а не ли­ше твор­чо екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти на Ка­мер­ній сце­ні ( бо най­більш ці­ка­ве за­раз пред­став­ле­но на ма­лій сце­ні), і від­чу­ва­є­ться, що от-от по­ба­чи­мо ду­же ре­зо­нан­сні ви­ста­ви.

Юрій БОГУЦЬКИЙ,

ра­дник Пре­зи­ден­та, ди­ре­ктор Iн­сти­ту­ту куль­ту­ро­ло­гії АМУ:

— У те­а­трі лю­ди хо­чуть зна­йти від­по­віді на рі­зні пи­та­н­ня жи­т­тя. І не ва­жли­во — див­ля­ться во­ни дра­му чи ко­ме­дію. У ко­жно­му тво­рі є своє «ро­дзин­ка», і тре­ба цю істи­ну вмі­ти по­чу­ти, до­ві­ри­ти­ся ми­тцям і зро­би­ти для се­бе ви­снов­ки. Те­атр виконує ба­га­то фун­кцій. Це уні­вер­саль­ний вид ми­сте­цтва, і не да­рем­но ще гре­ки ка­за­ли, що ко­жна ви­ста­ва — це єд­ність дра­ма­тур­га, акто­ра і гля­да­ча. Без цих ком­по­нен­тів те­а­тру не бу­ває. Тут все на­жи­во, і гля­дач від­чу­ває ту енер­ге­ти­ку, яка йде від акто­рів. Ко­жна ви­ста­ва не­по­втор­на. Для ме­не Те­атр ім. І. Фран­ка — це стовп укра­їн­сько­го те­а­траль­но­го ми­сте­цтва, йо­го історія по­вчаль­на і ду­же ці­ка­ва. Сьо­го­дні — це го­лов­ний те­атр Укра­ї­ни, і хо­че­ться, щоб сла­ва фран­ків­ців тіль­ки зро­ста­ла, щоб на­ше ми­сте­цтво біль­ше зна­ли в сві­ті. Ма­буть не ви­пад­ко­во, що Мі­жна­ро­дний день те­а­тру від­мі­ча­ють са­ме ве­сною, ко­ли на­ро­джу­є­ться при­ро- да, і ко­жна но­ва ви­ста­ва — це чу­до, яке че­ка­ють гля­да­чі.

Еду­ард МИ­ТНИ­ЦЬКИЙ,

ху­до­жній ке­рів­ник Ки­їв­сько­го те­а­тру дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра:

— Ста­ви­ти тре­ба все! І ста­вить до­бре, вкла­да­ю­чи сер­це в ко­жну ви­ста­ву, на­че це во­стан­нє... Лю­ди в те­а­трі сьо­го­дні шу­ка­ють опо­ри хо­ча б обра­зної, ху­до­жньої. Слід пам’ята­ти, що зав­тра­шній день сьо­го­дні­шнім не за­кін­чу­є­ться, що є сенс тво­ри­ти, бо­ро­ти­ся, шу­ка­ти, спо­ді­ва­ти­ся. У лю­дей пе­ре­ва­жає на­стрій не­без­пе­ки, і ко­жний сам на­ма­га­є­ться якось ви­рі­ши­ти цю про­бле­му: хтось за­ми­ка­є­ться, хо­ва­є­ться, втра­чає впев­не­ність у со­бі, хтось шу­кає шля­хи ви­хо­ду з цьо­го жит­тє­во­го ла­бі­рин­ту. І в та­кий не­про­стий час те­атр до­по­ма­гає лю­дям. Ме­ні зда­є­ться, що сьо­го­дні по­трі­бно ста­ви­ти п’єси, що ви­хва­ля­ють люд­ську му­жність, сю­же­ти про те, на­ві­що лю­ди жи­вуть (не тіль­ки за­ра­ди шма­тка хлі­ба за­ро­бля­ти гро­ші — це тіль­ки вко­ро­чує жи­т­тя, а в ім’я чо­го — і це дає сенс жи­т­тя).

Що­до фран­ків­ців, то на мій по­гляд, ко­ле­ктив пе­ре­жив два «зо­ло­тих сто­лі­т­тя» — пе­рі­од ро­бо­ти Амв­ро­сія Бу­чми і Гна­та Юри, ко­ли в те­а­трі пра­цю­ва­ли: Юрій Шум­ський, Єв­ген Пономаренко, На­та­ля Ужвій; і пе­рі­од Сер­гія Дан­чен­ка. Від йо­го ви­став завжди чо­гось че­ка­ли, і він, як пра­ви­ло, не роз­ча­ро­ву­вав пу­блі­ку. Це на­стіль­ки мо­біль­ний те­атр, що і сьо­го­дні я че­каю но­вих, ори­гі­наль­них по­ста­но­вок.

Ста­ні­слав МОЙ­СЕ­ЄВ,

ху­до­жній ке­рів­ник На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. I. Фран­ка:

— Тре­ба ува­жно слу­ха­ти і від­чу­ва­ти пульс сьо­го­де­н­ня жи­т­тя, а по­тім при­йма­ти рі­ше­н­ня, яку п’єсу ста­ви­ти. За­раз та­кий час, ко­ли ва­жли­во ро­зу­мі­ти, що від те­а­тру очі­кує гля­дач, і що ми йо­му мо­же­мо за­про­по­ну­ва­ти. Я не вва­жаю, що тре­ба ли­ше роз­ва­жа­ти пу­блі­ку, щоб во­на за­бу­ла на ви­ста­ві про про­бле­ми. Су­дя­чи з на­шої афі­ші, гля­да­чів при­ва­блю­ють по­ста­нов­ки, де є ро­зду­ми і по­ру­шу­ю­ться пи­та­н­ня про люд­ські цін­но­сті. Ва­жли­во та­ла­но­ви­то по­ста­ви­ти і зі­гра­ти, бо пу­блі­ка від­чу­ває фальш. Най­ближ­ча на­ша прем’єра від­бу­де­ться 3 кві­тня на Ка­мер­ній сце­ні. Ви­ста­ву «Дів­ка. Укра­їн­ська Love story» по­ста­ви­ла Оле­на Ро­ман за п’єсою Ві­ри Ма­ко­вій «Дів­ка на вид­да­нє», а 23 кві­тня за­про­шую по­ди­ви­ти­ся екс­цен­три­чну дра­му «Ерік IV», яку я став­лю за Ав­гу­стом Стрін­бер­гом, у го­лов­ній ролі ви­сту­пить Єв­ген Ни­щук. У черв­ні по­ка­же­мо но­вин­ку — «12 стіль­ців», а під кі­нець се­зо­ну — «Ліс» Остров­сько­го. Га­даю, що ці ви­ста­ви і ста­нуть від­по­від­дю на за­пи­та­н­ня, що сьо­го­дні тре­ба ста­ви­ти на фран­ків­ській сце­ні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.