Мо­сти сво­бо­ди

Ро­зду­ми пі­сля пе­ре­гля­ду­но­вої ви­ста­ви фран­ків­ців «Ерік ХIV»

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУ­ЖЕЛЬ­НИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Пе­вен, що в пам’ яті ко­жно­го при­хиль­ни­ка те­а­тру є історія без­за­сте­ре­жно­го екс­пе­ри­мен­ту Є. Ва­хтан­го­ва, яко­го вла­сний пе­ре­ляк пе­ред ре­зуль­та­та­ми при­му­сив уда­ва­ти з се­бе хво­ро­го, аж по­ки сам К. Ста­ні­слав­ський не­о­чі­ку­ва­но для всіх уча­сни­ків не ви­знав ро­бо­ту без­умов­ним успі­хом.

Пе­вен, що всі про­фе­сій­ні акто­ри, зга­ду­ю­чи ме­тод М. Чехова, ба­чать йо­го по­той­бі­чні очі, пла­сти­ку ті­ла, що свід­чи­ли про існу­ва­н­ня на ме­жі люд­сько­го і на­длюд­сько­го, в ролі Ері­ка ХIV.

Зви­чай­но, са­ме це зму­шу­ва­ло про­чи­та­ти п’єсу, яка сво­єю пе­ре­пе­тій­ні­стю на­дає ре­жи­се­ро­ві ді­є­ву пру­жність та зав­дя­ки цьо­му ж ви­яв­ля­є­ться і до­во­лі ви­сна­жли­вою.

Сце­ні­чний ва­рі­ант фран­ків­ської прем’єри по­єд­нав мо­ну­мен­таль­ність і ка­мер­ність як у актор­ській грі, так і у мі­зан­сце­ну­ван­ні, сце­но­гра­фії, за­со­бі спіл­ку­ва­н­ня з гля­да­чем.

Ре­жи­сер-по­ста­нов­ник С. Мой­се­єв зга­дує, що ще до при­хо­ду у те­атр обго­во­рю­вав цю по­ста­нов­ку з Б. Сту­пкою, і зі­зна­є­ться, що і в ті ча­си го­лов­ним її хви­лю­ва­н­ням вва­жав ви­про­бу­ва­н­ня вла­дою.

На­про­ро­че­ний Е. То­фле­ром у 1970-ті фу­то­ро­шок за­га­няє су­ча­сни­ка тем­па­ми змін, пан­де­мі­єю ви­кли­ків і за­гроз. Твор­ча при­ро­да ми­тця від­гу­ку­є­ться на той люд­ський суспільний біль, який йо­му в са­мо­му со­бі жит­тє­во не­об­хі­дно по­до­ла­ти. Та­ка до­ля ху­до­жни­ка. Вла­сне, гли­бо­ко за­хо­ва­не, не­без­пе­чне для опри­лю­дне­н­ня має ви­бу­хну­ти по­ро­зу­мі­н­ням з яко­мо­га біль­шою спіль­но­тою. Ще раз на­го­ло­шую: те­атр є то­чкою ко­ор­ди­на­ції жит­тє­пли­нів.

А. Сміт ка­зав: «Щоб ство­ри­ти ба­гат­ство кра­ї­ни, ду­же ба­га­то чо­го по­трі­бно пе­ре­тво­ри­ти на ру­ї­ну». На жаль, у цьо­му пи­тан­ні у нас є ве­ли­кі здо­бу­тки. А от що­до ба­гат­ства ду­хов­но­го, то в ко­жно­го до ньо­го свій шлях ши­ро­кий. «Для ме­не не­має за­бо­ро­не­них люд­ських про­я­вів, які не мо­жна по­ка­зу­ва­ти на сце­ні», — де­кла­рує С. Мой­се­єв. Ні­би про йо­го по­ста­нов­ки остан­ніх ро­ків ска­зав Ф. Гві­чар­ді­ні: «Най­ви­ще ви­про­бу­ва­н­ня лю­ди­ни всто­я­ти не стіль­ки про­ти нев­дач, скіль­ки про­ти ща­стя».

І тут ви­ни­кає ко­лі­зія вну­трі­шньо фран­ків­сько­го мас­шта­бу. Цей те­атр завжди під­но­сив про­сті іде­а­ли лю­дя­но­сті, фор­му­ли зро­зумі­ло­го ща­стя. Но­вий го­лов­ний ре­жи­сер сві­до­мо і по­слі­дов­но уни­кає де­кла­ра­цій, про­па­ган­ди, на­віть фор­му­лю­ва­н­ня будь-яких іде­а­лів, вва­жа­ю­чи на­ба­га­то ва­жли­ві­шим шлях до них.

Український те­атр, на від­мі­ну від ро­сій­сько­го, фор­му­вав­ся не як ста­но­вий, для яко­го ду­же ва­жли­ві по­хо­дже­н­ня, ста­тус ре­аль­ний або уяв­ний. Він був і за­ли­ша­є­ться сі­мей­ним, ро­дин­ним, а не кла­но­вим. Ста­ні­слав Ана­то­лі­йо­вич ви­хо­ву­вав­ся в сім’ї успі­шних акто­рів (ма­ти — на­ро­дна ар­тис­тка УРСР Єв­ге­нія Во­ро­б­йо­ва), але зі­зна­є­ться, що по­ня­т­тя « сім’ я » , « ді­ти » від­но­сно те­а­траль­но­го ко­ле­кти­ву втра­ти­ли для ньо­го свою акту­аль­ність. « Я се­бе від­чу­ваю людиною Те­а­тру», — чи то за­сте­рі­гає, чи то за­кли­кає він.

От і ді­йшли ми до роз­мо­ви про вла­ду. Але го­во­ри­ти­ме­мо про неї на те­ри­то­рії ви­ста­ви.

Роз­лю­че­ний від­мо­вою ан­глій­ської ко­ро­ле­ви Єли­за­ве­ти взя­ти з ним шлюб, Ко­роль Ерік XIV бу­кваль­но ки­да­є­ться в по­ри­ві при­стра­сті на ма­тір двох сво­їх ді­тей, до­чку сол­да­та Ка­рін ( гли­бо­кі ро­бо­ти актрис — Ан­же­лі­ки Сав­чен­ко і Те­тя­ни Шля­хо­вої). Із осо­би­стим він якось упо­ра­є­ться, го­лов­не — ін­те­ре­си дер­жа­ви. Але вла­да мо­нар­ха не від на­ро­ду, а від Бо­га, і від­по­від­аль­ність бо­жо­го по­ма­за­ни­ка не пе­ред на­ро­дом, а пе­ред ро­дом сво­їм, пе­ред сво­ї­ми ді­тьми. Як на ме­не, це ви­ща за всі ін­ші фор­ма від­по­від­аль­но­сті. Та Ері­ко­ві ді­ти — від про­сто­лю­дин­ки і по­за­шлю­бні. За п’ єсою жо­дної по­тре­би в їхній ма­те­рі­а­лі­за­ції не­ма, але ре­жи­сер озбро­ює ма­тір-ко­хан­ку дво­ма пу­пса­ми. І що біль­ше ні­жно­сті ба­тьки про­яв­ля­ють до них, то яскра­ві­шою стає їхня ні­мо­та. Ді­ти Ко­ро­ля, не ви­зна­ні йо­го під­вла­дни­ми, не бу­дуть ко­ро­лів­ськи­ми на­щад­ка­ми. Будь- яка йо­го до­бра спра­ва не за­ли­ша­є­ться без по­ка­ра­н­ня, бо не мо­же бу­ти до­брою для всіх, будь-які змі­ни за­гро­жу­ють пом­стою не­вдо­во­ле­них. І так ко­жне слу­жі­н­ня, на­віть ко­ро­лів­ське, ро­бить лю­ди­ну ра­бом сво­єї спра­ви.

Єв­ген Ни­щук слу­жив до­стой­но на пло­щі та в уря­ді, так са­мо як Ерік, впі­знав до гли­би­ни від­да­ність і зра­ду, так са­мо гли­бо­ко їх пе­ре­жи­вав. Що­прав­да, на від­мі­ну від сво­го ге­роя, із справ­жнім ко­ро­лів­ським до­сто­їн­ством, а не з юна­цькою істе­ри­чні­стю, яку аб­со­лю­тно без­під­став­но на­ві­ює А. Стрін­берг, по­рів­ню­ю­чи ко­ро­ля, який ві­сім ро­ків пра­вить кра­ї­ною, з Гам­ле­том- сту­ден­том. По­го­джу­ся, що актор на­справ­ді десь пе­ре­кри­кує емо­ції і не ли­ше в цій ви­ста­ві. Це кон­ту­зія Май­да­ну. Там йо­го голос ді­ста­вав до кіс­тко­во­го моз­ку. Сце­на лі­кує, гля­дач і за­раз при­ймає Ни­щу­ка з осо­бли­вою до­ві­рою і те­пло­тою.

Від­да­ний, спо­ча­тку мо­же й з не най­бла­го­ро­дні­ших мо­ти­вів, але в ре­зуль­та­ті усві­дом­ле­н­ня лю­ди­но­лю­бної роз­хри­ста­но­сті ду­ші ко­ро­ля, до кін­ця за­ли­ша­є­ться вір­ним йо­го по­мі­чни­ком Йо­ран Перс­со­на у ви­ко­нан­ні Оле­ксія Бо­г­да­но­ви­ча. Упер­ше він з’яв­ля­є­ться на сце­ні з ву­до­чкою. Ху­до­жник А. Але­ксан­дро­вич-До­чев­ський сце­ні­чний про­стір роз­кра­яв не­до­бу­до­вою вже за­ір­жа­ві­ло­го мо­сту. Блиск ме­та­ле­вих про­те­зів рук і ніг вій­сько­вих пер­со­на­жів кра­сно­мов­ні­стю спів­став­ле­н­ня зні­має за­пи­та­н­ня про по­хо­дже­н­ня ір­жі. В ор­ке­стро­вій ямі рі­чка між сце­ною і за­лом, яка грає со­ня­чни­ми зай­чи­ка­ми, по­тім стає сті­чною ка­на­вою для тру­пів, а в фі­на­лі пе­ре­тво­рю­є­ться на ка­лю­жу кро­ві. І не на ри­бо­лов­лю при­хо­дить до неї вправ­ний ца­ре­дво­рець. Зна­ко­ва па­лі­тра ви­ста­ви спов­не­на схі­дних мо­ти­вів. Згі­дно з ни­ми лю­ди­на з ву­до­чкою є шу­ка­чем зо­ло­тої риб­ки му­дро­сті. І рі­ка з мо­стом, спо­ча­тку пла- ка­тно за­яв­ля­ю­чи про­бле­му єд­но­сті на­шої кра­ї­ни, під час ви­ста­ви під­ні­ма­є­ться до сим­во­лів не­при­ми­рен­но­сті і вза­є­мо­пов’ яза­но­сті, бо­роть­би інь і янь, гар­мо­нії лю­ди­ни, люд­ства, сім’ї, дер­жа­ви, осо­би­сто­сті й ма­си.

Во­на про­мов­ляє сум­ні­ва­ми що­до по­ро­зу­мі­н­ня між лю­дьми, ін­те­ре­са­ми, пе­ре­ко­на­н­ня­ми, зда­тні­стю м’ якою вла­дою ви­рі­шу­ва­ти пи­та­н­ня вла­ди си­ли. Ка­зав Лао Цзи: « У сві­ті не­ма ні­чо­го, що бу­ло б слаб­кі­шим за во­ду, але во­на мо­же зруй­ну­ва­ти най­мі­цні­ший пре­дмет».

Усю ви­ста­ву ро­зду­ми про вла­ду зба­га­чу­ю­ться ро­зу­мі­н­ням м’якої си­ли і си­ли твер­дої, усві­дом­ле­н­ням осо­бли­во­стей вла­ди ко­о­птив­ної, яка мі­цніє спіль­ні­стю ці­лей, ба­жань; вла­ди твер­дої, си­ла якої в ко­ман­дно­сті і жор­сто­кій фун­кціо­наль­но­сті.

Ін­сти­ту­цій­на вла­да по­кли­ка­на за­без­пе­чу­ва­ти роз­бу­до­ву дер­жа­ви. Аси­мі­ля­тив­на вла­да іде­о­ло­гі­єю, куль­тур­ни­ми цін­но­стя­ми фор­му­лює при­ва­бли­вість, іні­ці­ює сим­па­тію до сво­го на­ро­ду.

Вла­да іден­ти­фі­ка­цій­на бо­ре­ться за по­ва­гу до се­бе, за ви­со­ту вза­є­мо­від­но­син з ін­ши­ми кра­ї­на­ми, і най­го­лов­ні­ше — у кра­ї­ні вла­сній.

Ви­ста­ва про­по­нує дис­ку­сію про вла­ду не про­сто змі­стов­ну і ці­ка­ву, най­го­лов­ні­ше в ній є осо­би­сті­сні хви­лю­ва­н­ня, жит­тє­ві пе­ре­ко­на­н­ня і ще ба­га­то то­го, що ви­ма­гає смі­ли­во­сті та сво­бо­ди бу­ти со­бою.

Актор­ський ду­ет Є. Ни­щу­ка і О. Бо­г­да­но­ви­ча ра­дує ви­ди­мою гар­мо­ні­єю жит­тє­вих і сце­ні­чних сто­сун­ків. До­свід­че­ний фран­кі­вець і прем’єр не про­сто демонструють май­стер­ність і вза­є­мо­по­ва­гу, во­ни вра­жа­ють не­са­мо­ви­тою за­хо­пле­ні­стю грою. Гля­дач оці­нить ра­дість зна­хі­док в усіх без ви­ня­тку ро­лях, які по­ста­нов­ник ви­рі­шує як фун­кції, ма­ски, сим­во­ли. Акто­ри до­да­ють їм скон­цен­тро­ва­ної пси­хо­ло­гі­чно­сті.

У ко­жній сце­ні є де­мон­стра­тив­не ре­жи­сер­ське рі­ше­н­ня, зро­зумі­ла алю­зія. Як на ме­не, що мен­ше во­ни ко­ре­спон­ду­ю­ться із сьо­го­де­н­ням, то кра­ще. Хо­ча ви­рі­ше­н­ня обра­зу го­ло­ви кан­це­ля­рії (як адмі­ні­стра­ції), Ко­ро­ля (як пре­зи­ден­та) як го­ло­су з не­бес в ін­то­на­ці­ях все­дер­жи­те­ля, ви­кли­кає змі­стов­ну іро­нію.

А от пе­ре­в­дя­га­н­ня Про­ку­ра­то­ра у мун­дир Ге­не­раль­но­го Про­ку­ро­ра, або за­мі­ну­ва­н­ня мо­сту яки­мись мі­шка­ми зда­ю­ться ниж­чи­ми мо­жли­вих уза­галь­нень. Міст ви­бу­хає від зло­бно­го его­ї­зму, від без­за­ко­н­ня, від хам­ства, від бай­ду­жо­сті лю­дей, від несвободи.

У фі­на­лі по­ста­нов­ник за­ли­шає Ері­ка XIV спо­гля­да­ти за руй­ну­ва­н­ням мо­сту, хо­ча він, зда­є­ться, був би до­стой­ним во­зне­сти­ся на йо­го фра­гмен­ті, що пі­ді­йма­є­ться вго­ру. Ко­роль, вва­жа­ю­чи на­род ді­тьми, яких не мо­жна обра­жа­ти, не дар­ма став ге­ро­єм ле­генд і пе­ре­ка­зів.

Що ж до твор­чої сво­бо­ди, то дух її ціл­ком ма­те­рі­а­лі­зу­вав­ся і в чу­до­вих ко­стю­мах Ка­те­ри­ни Мар­куш. Крі­но­лі­ни і ве­не­ці­ан­ські ко­мір­ці, дво­сто­рон­ній чер­во­но- чор­ний сюр­тук, ро­бо­та з фа­кту­ра­ми: ху­тро, шкі­ра, тка­ни­ни, сі­тка ве­ле­тен­ської за­ві­си, — все пра­цює.

Чор­но-бі­ле сві­тло, гра­фі­чні кон­ту­ри фі­гур, ко­ро­на, що сві­ти­ться про­тя­гом одні­єї, але ва­жли­вої хви­ли­ни, ро­бо­та з ті­ня­ми — ра­дість, ство­ре­на для ока Яро­сла­вом Мар­чу­ком.

За рі­зно­го став­ле­н­ня до ви­ста­ви за­галь­ним є від­чу­т­тя твор­чо­го по­ро­зу­мі­н­ня усіх її твор­ців. Це є свід­че­н­ням до­ві­ри, яка дає про­стір сво­бо­ді. Са­ма ж сво­бо­да є ви­про­бу­ва­н­ням чи не біль­шим за ви­про­бу­ва­н­ня вла­дою.

Та чи не є до­сто­їн­ством те­а­тру ро­би­ти лю­дей віль­ни­ми, що­би сво­бо­да бу­ла не при­ві­ле­єм, а зо­бов’яза­н­ням.

Адже без сво­бо­ди ні за­ко­ха­ти­ся, ні по­мо­ли­ти­ся...

АКТОР­СЬКИЙ ДУ­ЕТ ЄВ­ГЕ­НА НИ­ЩУ­КА І ОЛЕ­КСІЯ БО­Г­ДА­НО­ВИ­ЧА РА­ДУЄ ЗРИМОЮ ГАР­МО­НІ­ЄЮ ЖИТ­ТЄ­ВИХ І СЦЕ­НІ­ЧНИХ СТО­СУН­КІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.