Що хо­ває «Зер­но­схо­ви­ще»?

У Пер­шо­му укра­їн­сько­му те­а­трі для ді­тей та юна­цтва у Льво­ві від­бу­ла­ся ре­зо­нан­сна прем’єра Ан­дрія При­ходь­ка

Den (Ukrainian) - - Культура - Со­фія РО­СА-ЛАВРЕНТІЙ, те­а­тро­зна­вець, Львів

Успів пра ці з Мис тець кою май с тер нею « Дра би на » та львів­ським те­а­тром ви­ста­вою «Зер­но­схо­ви­ще» по­ру­ше но бо лю чу те му Го ло до мо ру 1932—1933 рр. Пи­та­н­ня скла­дне не ли­ше че­рез тра­гі­чні по­дії то­го ча­су, а й че­рез «не­до­го­во­ре­ність» ці­єї про­бле­ми у су­спіль­стві, не­ви­зна­че­ність пев­ної ча­сти­ни са­мих ук ра їн ців що до тих по дій, які ста ли ся. Пі сля прем’ єри ви слов - лю­ва­ли­ся по­ляр­ні дум­ки: від за - хо­пле­н­ня до не­с­прийня­т­тя. Але, як що по ди ви тись « Зер но схо ви - ще» без упе­ре­джень, то за зов­ні­шньою гро тес к ною стро ка тіс тю мож на по ба чи ти ба га то ак ту аль­них на сьо год ні проб лем, які по­ру­шує ви­ста­ва.

На сце ні по ка за но іс то рію жер т ви ( ук ра їнсь кі се ля ни) і крив­дни­ка (біль­шо­ви­ки). Для то­го, щоб за­го­стри­ти ува­гу на проб - ле мі, ре жи сер по дає пер со на жів гро тес ко во. Ав­тор п’ єси На та лія Во рож бит не дає жан ро во го ви - зна­че­н­ня сво­є­му тво­ру, на­то­мість жанр ви ста ви окрес ле но як « на - гляд ноє по со біє для кур куль сь - ких по соб ні ков » — це своє рід на агі­тка, що на­тя­кає на по­лі­ти­чний те атр, за со би яко го так ак тив но ви ко рис то ву ва ли у СРСР. Гро - теск, як за сіб ви раз нос ті з’ яв ля - єть ся у ви ста ві на різ них рів - нях — ак торсь кої гри, сце ног ра - фії, кос тю мів ( ху дож ник Бог дан По лі щук). І зов сім не вдяч ною спра вою бу де спро ба зро зу мі ти по ста нов ку з по гля ду на ту ра ліс - ти­чно­го те­а­тру, і не тре­ба тут ви­ма­га­ти тон­ких пси­хо­ло­гі­чних ха­ра­кте­рів — це ін­ша есте­ти­ка, з ін­ши­ми пра­ви­ла­ми та зав­да­н­ня­ми.

Гро­те­ско­ві обра­зи ко­му­ні­стів на по чат ку по ка за но в ду сі со­цре­а­лі­зму: опти­мі­сти­чні, ви­гу­ку­ють ко­му­ні­сти­чні га­сла і ло­зун­ги (за­ма­ню­ва­н­ня жер­тви), і обра­зи ук ра їнсь ких се лян — щи рі, від кри ті, де хто на віть ві рить у прав­ди­вість га­сел (як от Ар­сей), а де хто і ро зу міє без глуз дість ідей но­во­яв­ле­ної вла­ди, але не спри­ймає їх се рйоз но. І в цьо му як раз зав ж ди й по ля гає враз ли вість жер­тви, яка вча­сно не по­мі­чає во­ро га, а то му в мо мент на па ду не зда­тна до за­хи­сту чи вте­чі. Рі­зни­цю ук ра їнсь кої ду ші до і пі сля здій­сне­но­го над нею зло­чи­ну яскра­во вті­ле­но у му­зи­чних обра­зах ви­ста­ви (му­зи­чне оформ­ле­н­ня — На та ля Риб ка- Пар хо мен ко). Ра - ді­сна, від­кри­та ду­ша зі сце­ни від­лу нює у жи во му спі ві ак то рів, у гар­мо­ній­но­му ба­га­то­го­лос­сі укра­їнсь кої піс ні, яку гру бо об ри ває де рен чан ня ба ла лай ки в ру ках Кни­жни­ка Мор­тка (Ігор Дан­чук). Із цьо­го мо­мен­ту все на­че від­бу­ва­єть ся під зву ки ті­єї ба ла лай ки і не скін чен но го над рив но го гім ну біль шо ви ків, а ще під ду лом пі - сто ле та ( мі зан с це на, де Мор т ко­Дан­чук по­вер­та­є­ться нав­ко­ло осі, на во дя чи зброю на всіх — і на пер со на жів, і на гля да ча, по вто - рю­є­ться де­кіль­ка ра­зів).

Ба га то ра зо вим по вто рен ням сце ни- ре пе ти ції прий о му за кор - дон но го ре пор те ра ре жи сер під - крес лює апо гей ра дянсь ко го ци - ні­зму. Тут вті­ле­но па­ді­н­ня люд­ської гід нос ті — се лян, до ве де них го­ло­дом до від­чаю, і ко­му­ні­стів з їхнім гні­вом та не­на­ви­стю до ви­га да но го во ро га. Зви чай но, та ке зо­бра­же­н­ня укра­їн­ців, які да­ле­ко не бла­го­ро­дні у сво­є­му стра­ж­дан­ні, які під­ко­ря­ю­ться, з на­ді­єю ви­жи ти, які не ма ють си ли до бо - роть би ( окре мі спа ла хи за кли ку до бо роть би з’ яв ля ють ся, але їх од ра зу ж « га сять » ) , ви кли­ка ють внут ріш ній спро тив у гля да ча. Але ство ре но та кий об раз не для то­го, щоб за­су­ди­ти ми­ну­ле по­ко­лін ня, а щоб на вчи ти ся за раз на їх ніх по мил ках, щоб зна ти і пі - зна­ва­ти во­ро­га, а не на­зи­ва­ти йо - го брат нім на ро дом і ди ву ва ти ся но­же­ві у спи­ну.

Апе ля ція до су час нос ті у ви ста ві ду же ви раз на, і її вид но вже з пер­шої сце­ни, ко­ли гля­дач ба­чить у гли­би­ні ве­ли­ке ві­кно су­час но го ба га ток вар тир но го бу - дин ку і за па ле ну сві чу пам’ яті, са­ме з ньо­го на­че ви­ри­на­ють обра­зи- ду ші, які пе ре жи ли го ло до - мор. Ті ду ші зно ву з’ яв ля ють ся крізь це ві­кно ча­су в остан­ньо­му мо­но­ло­зі-спо­віді Гав­ри­ла (Я. Фе­дор чу ка), і гар мо ній но зву чить їх ній спів, во ни на че при хо дять до нас сьо­го­дні зі сво­єю ще­дрі­стю, із хлі бом, як із сво­єю муд ріс тю, яку пе­ре­да­ють нам.

Гос т ро за зву ча ла у ви ста ві проб ле ма ре лі гії. Сце ну агі та то - рів, ро зі гра ної пе ред се ля на ми, ре жи сер ви рі шує як ба ла ган ний те­атр. На сце­ні, на мі­сці ве­ли­ко­го вік на — зо ло та ри за іко ни, із отво­рів на мі­сці облич Бо­го­ро­ди­ці та Ісу са, як в тан та ма рес ках, час від ча су з’ яв ля єть ся го ло ва Агі та то ра — О. Три фо ню ка, а при хо жа ни — ве ли кі план шет ні ляль ки ( ляль ко во ди: Н. Алек се - єн ко, Т. За ха ро ва та В. Ко гут) із дріб’ яз ко ви ми про хан ня ми, що од на ко во ви рі шу ють ся гро ши ма — все це на­га­дує одно­ча­сно ба­ла­ган ний те атр і ба зар ні тор ги. В іко­ні без Бо жо го ли ку за ли­ша єть - ся тіль­ки зо­ло­та обгор­тка. Цер­ква без Бо­га — тіль­ки бу­дів­ля, мо­же ста ти і зер но схо ви щем, і склад­ським при­мі­ще­н­ням, а чим стає лю ди на без Бо га в сер ці? У зер но схо ви ще ( чи ін ші скла ди) ра­дян­ська вла­да ча­сто пе­ре­тво­рю­ва­ла Церкви (звід­си і на­зва п’єси та ви­ста­ви), на що ж пе­ре­тво­ре­но люд­ську ду­шу?

Ви ста ву по бу до ва но на контр ас тах: емо цій них, іно ді ес - те тич них — від смі ху до стра ху і на впа ки. Най яс к ра ві ша емо ція смі ху — та нець ко му на рів ви рі - ше­но як ка­ри­ка­ту­ру на бре­хли­ві біль шо виць кі ідеї, під крес лює без глуз дість та ди кість ра дянсь - кої вла ди, бо так стри ба ти в шор - ти ках, із чер во ни ми пра пор ця ми мо же або схиб ле ний, або під ду - лом пі сто ле та. Емо ція стра ху ви - бу­хає у сце­ні роз­кур­ку­ле­н­ня. Тут акто­ри ври­ва­ю­ться у про­стір гля- да ча, ввім к не не яс к ра ве світ ло в за лі не прос то втя гує гля да ча в дію, з’ яв ля єть ся вра жен ня не - спо ді ва ної бру таль ної оку па ції мо го ін ди ві ду аль но го прос то ру, від чут тя жер т ви і не пе ре бор но го стра ху. За емо цій ним на ван та - жен ням — це од на із най силь ні - ших сцен ви­ста­ви.

Стро ка ті, схе ма тич ні, гро - те­скні сце­ни пе­ре­да­ють ча­сто гру­бу, ци­ні­чну та бо­же­віль­ну ре­аль­ність го ло до мо ру, на то мість контр ас т ні до них, ти хі, ін тим ні сце­ни, зда­є­ться, з ду­же да­ле­ко­го ми­ну­ло­го — пер­ших зу­стрі­чей за­ко­ха­них Мо­кри­ни та Ар­сея — ра­птом від­кри­ва­ють щось ду­же осо­би­сте, те, що ви­рі­зняє лю­ди­ну із за галь ної од но­рід ної ма си. Та­кож на­пру­же­ною є сце­на — ма­ре­н­ня Мо­кри­ни (На­та­лія Ма­зур), вся дія тут від­бу­ва­є­ться в тем­ря­ві й ти­ші... і клю­чо­ва фра­за, що ти­хо до би ра єть ся до сві до мос ті: «...уявіть, яко­го сто­ла тре­ба бу­де ко­лись, щоб всі ми по­мі­сти­лись за ним...», а за сто­лом — пус­тка...

Як фор­му ви­ра­зно­сті за­сто­со­ва­но у ви­ста­ві са­ме мов­ле­н­ня пер­со­на­жів. Ви­ста­ва дво­мов­на: укра­їн­ською з ти­по­вою цен­траль­ною ви­мо­вою спіл­ку­ю­ться укра їн­ські се­ля­ни, ко­му­ні­сти — ро­сій­ською. Ар­сей — Ми­хай­ло Пон­зель, як той, хто ва­га­є­ться — то з ти­ми, то з ін­ши­ми, від­по­від­но пе­ре­хо­дить із одні­єї мо­ви на ін­шу. Але най­яскра­ві­ше мов­ний при­йом спра­цьо­вує у фі­наль­ній сце­ні, у мо­но­ло­зі­мо­ли­тві донь­ки Юр­ки та Мо­кри­ни, що ви­го­ло­шує Гав­ри­ло — Ярос лав Фе дор чук. Донь ка го во - рить сур­жи­ком — це зву­чить як ка­лі­цтво ду­ші, а мо­ва є ли­ше вер­ши­ною айс­бер­га, яка від­обра­жає те, що ді єть ся глиб ше. Це ду ша, яка стра­ждає від то­го, що за­бу­ла щось своє рі­дне, але так і не зна­йшла но­во­го, це ду­ша, яка на­тер­пі­лась, але не ба­чить ви­хо­ду, це зно­ву жер­тва. Але чи хо­че­мо ми і на­да­лі від­чу­ва­ти се­бе жер­тва­ми? Бо від­чу­ва­ти — це зно­ву і зно­ву бу­ти нею. Це пи­та­н­ня, як від­лу­н­ня, за­ви­сає над про­сто­ром ви­ста­ви і ще дов­го зву­чить у го­ло­вах гля­да­чів і, на­пев­но, твор­ців про­е­кту.

По ста нов ка є по ді­єю для ук ра їнсь ко го сус піль ст ва, для львівсь ко го гля да ча і те ат ру та без пе реч но є не аби я ким кро ком вла­сне для Пер­шо­го укра­їн­сько­го те ат ру. У « Зер но схо ви щі » окрім акто­рів те­а­тру для ді­тей та юна­цт ва, за ді я но ак то ра Львівсь ко го те­а­тру іме­ні Ле­ся Кур­ба­са Я. Фе­дор­чу­ка, зокре­ма над жи­вим спів­ом пра цю ва ла ак т ри са те ат ру Н. Риб­ка-Пар­хо­мен­ко, ки­їв­сько­го ху­до­жни­ка Бо­г­да­на По­лі­щу­ка, Ні нель Збє рю, якій на ле жить пла­сти­чне ви­рі­ше­н­ня, Во­ло­ди­ми­ра Сте­цько­ви­ча, який здій­сню­вав ві­део­про­е­кції, і ки­їв­сько­го ре­жи­се­ра Ан­дрія При­ходь­ка. Цей екс­пе­ри­мен­таль­ний про­ект об’єд­нав у твор­чо­сті рі­зних ми­тців і за­слу­го­вує на три­ва­ле жи­т­тя у львів­сько­му те­а­траль­но­му про­сто­рі.

ФОТО МАР’ЯНИ ПАВЛЮК

ВИ­СТА­ВУ ПО­БУ­ДО­ВА­НО НА КОНТРАСТАХ: ЕМОЦІЙНИХ, ІНО­ДІ ЕСТЕТИЧНИХ — ВІД СМІХУ ДО СТРА­ХУ І НАВ­ПА­КИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.