В обо­ро­ні не­ско­ре­ної Укра­ї­ни

Ви­да­тний український по­ет та гро­мад­ський ді­яч Дми­тро Пав­ли­чко пред­ста­вив пер­ший том сво­їх «Спо­га­дів»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ко­жен жит­тє­вий до­свід лю­ди­ни є зна­чу­щим, ва­жли­вим, ви­щою мі­рою вар­ті­сним. Якщо ж іде­ться про справ­ді ви­да­тну по­стать, що зна­ла й ба­чи­ла на сво­є­му шля­ху де­ся­тки, со­тні не­пе­ре­сі­чних лю­дей, не раз ста­ви­ла на кін вла­сне жи­т­тя, бу­ла свід­ком, ба біль­ше, тра­пля­ло­ся, що й без­по­се­ре­днім уча­сни­ком тво­ре­н­ня са­мої істо­рії — то уро­ки жи­т­тя та­кої осо­би­сто­сті не ли­ше ці­ка­ві ба­га­тьом лю­дям, але й є цін­ни­ми для всьо­го су­спіль­ства. Адже спадщина «взя­тих окре­мо» лю­дей, їхні тра­ге­дії та здо­бу­тки, пе­ре­мо­ги та про­ва­ли, і, го­лов­не, цін­но­сті, прин­ци­пи, іде­а­ли («те, що не вми­рає» — Ле­ся Укра­їн­ка) — оце і є ті пер­шо­еле­мен­ти, з яких, вла­сне, і скла­да­є­ться кон­кре­тний істо­ри­чний до­свід всі­єї на­ції.

Дми­тро Ва­си­льо­вич Пав­ли­чко — зна­ме­ни­тий по­ет, по­лі­тик, ди­пло­мат, пу­блі­цист і гро­мад­ський ді­яч, без­пе­ре­чно, ро­зу­міє всю під­сту­пність і скла­дність ме­му­а­ри­сти­ки як жан­ру лі­те­ра­ту­ри. Про ці осо­бли­во­сті ма­ло не ко­жно­го спо­га­ду (на­віть якщо йде­ться про дій­сно «по­ту­жних» лю­дей) го­во­ри­ли вже не одне сто­лі­т­тя то­му. Ка­зав про це і зна­ний пи­сьмен­ник, ме­це­нат, ви­да­вець і гро­мад­ський ді­яч Ми­хай­ло Сла­бо­шпи­цький: «Ме­му­а­ри — стра­шен­но ри­зи­ко­ва­ний жанр: що­ми­ті на ав­то­ра ча­тує під­сту­пна спо­ку­са пи­са­ти в ре­жи­мі «Я та ін­ші», на­віть ми­мо­во­лі». Але під­кре­сли­мо: це бу­ло ска­за­но пе­ред по­ча­тком не­пе­ре­сі­чної по­дії в на­шо­му куль­тур­но­му жит­ті — пре­зен­та­ції пер­шо­го то­му «Спо­га­дів» Д. Пав­ли­чка у ки­їв­ській кни­гар­ні «Є». А це озна­чає, що один із най­ви­да­тні­ших на­ціо­наль­них по­е­тів, чиє жи­т­тя бу­ло завжди ви­щою мі­рою на­си­че­не дра­ма­ти­змом, го­стри­ми, не­спо­ді­ва­ни­ми по­во­ро­та­ми до­лі (бо ма­ло сенс: обо­ро­ни­ти Укра­ї­ну, її мо­ву, куль­ту­ру від бру­таль­ної аси­мі­ля­ції, тво­ри­ти її ду­хов­ність, де­мо­кра­ти­чну дер­жав­ність) на­ва­жив­ся по­до­ла­ти ри­зи­ки ме­му­ар­но­го жан­ру. І ду­ма­є­ться, йо­му це вда­ло­ся!

Так, ця книж­ка Пав­ли­чка — про се­бе, про свою ди­во­ви­жну до­лю (від 16-рі­чно­го юна­ка, який всту­пив до лав УПА і за три мі­ся­ці по­чув від сво­го со­тен­но­го Спар­та­на не­за­бу­тні сло­ва про те, що «вам, та­ким ще мо­ло­дим, тре­ба вчи­ти­ся. Тре­ба збе­рег­ти си­ли; ви по­трі­бні Укра­ї­ні жи­ви­ми й осві­че­ни­ми. А ми за­ли­ша­є­мо­ся. Не за­бу­вай­те нас. Ідіть!» — до одно­го з твор­ців не­за­ле­жної Укра­ї­ни). Але це во­дно­час твір про жи­ву «олю­дне­ну», стра­шну, ве­ли­чну й, по­при все, пе­ре­мо­жну істо­рію Укра­ї­ни дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя (пе­ре­мо­жну, бо та­ки ві­ді­йшли, бо­дай не­да­ле­ко, від прір­ви то­та­лі­та­ри­зму і ко­ло­ні­аль­ної ру­си­фі­ка­ції — без­ме­жно ве­ли­ку, жор­сто­ку ці­ну за­пла­тив­ши для цьо­го, і за­раз да­лі пла­ти­мо!). Це во­дно­час на­прав­ду вра­жа­ю­ча га­ле­рея (не порт­ре­тна, йде­ться про пе­ре­кон­ли­ві, жи­ві обра­зи) не­за­бу­тніх лю­дей, що ство­ре­но на­че різ­цем вправ­но­го скуль­пто­ра, лег­ко вкар­бо­ву­ю­ться у пам’ять чи­та­ча. Це й рі­дні Дми­тра Ва­си­льо­ви­ча (дід, ма­ти, ба­тько, брат, роз­стрі­ля­ний ге­ста­пів­ця­ми у сі­чні 1944-го за зв’яз­ки з ОУН), це і Ан­дрій Ма­ли­шко, Олесь Гон­чар, Ма­ксим Риль­ський, Ми­ко­ла Ба­жан, Оле­ксандр Дов­жен­ко, Оле­ксандр Бі­лаш, Сер­гій Па- ра­джа­нов, Гри­го­рій Ко­чур, Іри­на Віль­де, Єв­ген Ла­за­рен­ко, Ан­дрій Головко, Во­ло­ди­мир Де­ни­сен­ко... У книж­ці — со­тні та­ких порт­ре­тів, жи­вих по­ста­тей до­би. Тут же чи­тач зна­йде і роз­по­віді про зу­стрі­чі по­е­та з Пе­тром Ше­ле­стом, Во­ло­ди­мир Щер­би­цьким, Ан­дрі­єм Ска­бою, Фе­до­ром Ов­ча­рен­ком, ін­ши­ми чіль­ни­ми ді­я­ча­ми си­сте­ми (ду­же ці­ка­вий епі­зод, ко­ли ве­сною 1964 ро­ку, на зу­стрі­чі де­ле­га­тів з’їзду ВЛКСМ з Ми­ки­тою Хру­що­вим та чле­на­ми Пре­зи­дії ЦК КПРС, лі­дер СРСР, на­дав­ши сло­во Пав­ли­чко­ві, ска­зав: «Го­во­ри по-украин­ски», а пе­ре­кла­да­чем був... Ле­о­нід Бре­жнєв) — аждо її ми­мо­віль­них руй­нів­ни­ків Ми­хай­ла Гор­ба­чо­ва та Еду­ар­да Ше­вар­на­дзе. Отож, пе­ред на­ми історія жи­т­тя і ду­ші по­е­та — і во­дно­час історія Укра­ї­ни. Ко­жен із про­мов­ців на пре­зен­та­ції в кни­гар­ні «Є» пра­гнув ви­окре­ми­ти свої, ближ­чі йо­му (їй) осо­би­сто мо­мен­ти книж­ки. Хтось зга­ду­вав стра­шний роз­діл «УПА і в тюр­мі» (йде­ться про тюр­му в Ко­ло­миї, де май­бу­тньо­го ве­ли­ко­го по­е­та ві­сім мі­ся­ців, із жов­тня 1945-го до червня 1946-го, ка­ту­ва­ли НКВДи­сти, на­зи­ва­ю­чи «бан­де­ров­ским выкор­мышем»), а хтось — по су­ті, не менш стра­шну опо­відь про зу­стріч де­ле­га­ції укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків і по­е­тів на чо­лі з Ан­дрі­єм Ма­ли­шком (до її скла­ду вхо­див і Пав­ли­чко) із Оле­ксан­дром Твар­дов­ським у Мо­скві. То­ді укра­їн­ські «млад­шие бра­тья» по­чу­ли від ав­то­ра Ва­си­лия Тер­кі­на (без­пе­ре­чно, справ­жньо­го, ве­ли­ко­го По­е­та — ось що стра­шно!) до­слів­но та­ке: «До­ро­гие украин­цы! Слу­шаю вас, по­ни­маю вас и ду­маю: по­че­му вы та­кие не­со­обра- зи­тель­ные? По­че­му вы не пи­ши­те по­рус­ски? Ве­ли­чие Го­го­ля как раз в том, что он рань­ше вас по­нял, на ка­ком языке на­до пи­сать!» Пав­ли­чко пи­ше: «Ми за­кам’яні­ли. Це був плю­вок в на­ші облич­чя... На цьо­му на­ша вечеря з ве­ли­ким ро­сій­ським по­е­том за­кін­чи­ла­ся. Утім, Ан­дрій Ма­ли­шко ска­зав: «Нам ні­хто не має пра­ва на­ка­зу­ва­ти, якою мо­вою ма­є­мо пи­са­ти. Осо­бли­во цьо­го не мо­же нам ка­за­ти укра­ї­нець, який пи­ше ро­сій­ською мо­вою, чи бі­ло­рус, який пи­ше ро­сій­ською мо­вою». Я не знав то­ді, що Ан­дрій Ма­ли­шко на­смі­лив­ся вда­ри­ти по со­ві­сті са­мо­го Олександра Твар­дов­сько­го, бі­ло­ру­ське по­хо­дже­н­ня яко­го бу­ло йо­му ві­до­ме».

У « Спо­га­дах » Дми­тра Ва­си­льо­ви­ча пра­кти­чно не­має «во­ди», «про­хі­дних » , « без­змі­стов­них » , не­ці­ка­вих сто­рі­нок (а сто­рі­нок у цій книж­ці — май­же 500; ви­да­но ви­дав­ни­цтвом « Яро­сла­вів Вал » . — І. С.). За не­ща­дною прав­ди­ві­стю, від­вер­ті­стю, щи­рі­стю ( ав­тор пи­ше не ли­ше про здо­бу­тки, але й не при­хо­вує ті вчин­ки, за які йо­му со­ром­но) «Спо­га­ди» (де­я­кі, при­найм­ні, кра­щі роз­ді­ли) не по­сту­па­ю­ться кла­си­чній, услав­ле­ній « Спо­віді » Жа­на Жа­ка Рус­со, а за пов­но­тою, си­стем­ні­стю від­тво­ре­н­ня жи­т­тя Укра­ї­ни, від­тво­ре­но­го крізь при­зму вла­сно­го жи­т­тя — ма­ють ба­га­то спіль­но­го ще з одним ці­ка­вим зраз­ком су­ча­сної ме­му­а­ри­сти­ки — « Не окре­мо взя­тим жи­т­тям» Іва­на Дзюби.

Роз­по­ві­сти че­сно про вла­сне жи­т­тя — зав­да­н­ня над­скла­дне. Тут до­по­мо­же му­дрість ( во­на є у Пав- ли­чка. На­при­клад, по­ет пи­ше так: «Я зво­див, три­ма­ю­чи за ди­шель, наш на­ла­до­ва­ний дро­ва­ми віз із усі­я­ної ка­мі­н­ням го­ри. Ди­шель ма­хав мною, ні­би хо­тів ме­не ві­ді­рва­ти, від­ки­ну­ти від во­за, а я не да­вав­ся. Та­ке три­ма­н­ня за ди­шель во­за, що їде по ка­мін­них бру­сах, на­га­дує ро­бо­ту по­лі­ти­ка, який му­сить ма­ти очі в по­ти­ли­ці, щоб ба­чи­ти не­без­пе­чні ка­ме­ню­ки, які по­тра­пля­ють під ко­ле­са дер­жа­ви » ) . І ще — при­стра­сність. Тре­ба бу­ло ба­чи­ти, з яким за­па­лом цей си­вий ші­ст­де­ся­тник звер­нув­ся до ау­ди­то­рії: « Я — одно­зна­чно за якнай­швид­ший вступ Укра­ї­ни до НАТО. Це — ре­аль­на га­ран­тія на­шої без­пе­ки; я мо­бі­лі­зо­ву­ва­ти­му гро­мад­ськість за­для цьо­го. А якщо хтось ме­ні ска­же: « Нас ту­ди не при­ймуть!», то я від­по­вім: «Дур­ню! Ми жі­ще по справ­жньо­му не «сту­ка­ли» в ті две­рі, май­же ні­чо­го ще не зро­би­ли, щоб від­по­від­а­ти цим кри­те­рі­ям! Тре­ба ді­я­ти, а не па­тя­ка­ти, а ски­гли­ти­ме­мо «не ві­зьмуть» — то так і бу­де, зви­чай­но!»

І на­сам­кі­нець, по­дя­ку­вав­ши по­е­то­ві за пер­ший том «Спо­га­дів» (обі­ця­но ав­то­ром і дру­гий) — на­ве­де­мо ури­вок із су­то «пав­ли­чків­сько­го» вір­ша, що в кін­ці книж­ки. Ав­тор бла­гає Бо­га: Не допу­сти на кня­жий

трон хо­хла, Зга­си в сер­цях па­трі­о­ти­чні чва­ри І за­сві­ти бу­ду­щи­ни сві­тла! Але як ми до­стой­ні ли­шпо­ка­ри — Не муч Си­бі­ра­ми, по­шли по­жа­ри І не­мі­чних ра­бів спа­ли до­тла!

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.