Ви­про­бу­ва­н­ня сво­бо­дою

У Pinchuk Art Centre — ви­став­ка укра­їн­сько­го ми­сте­цтва остан­ніх 30-ти ро­ків «На ме­жі»

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, фото Ар­те­ма СЛІПАЧУКА, «День»

Це ви­став­ка не зви­чно­го для Цен­тру фор­ма­ту огля­ду акту­аль­них тво­рів, а ре­тро­спе­кти­ва, адже «На ме­жі» фо­ку­су­є­ться на роз­ви­тку су­ча­сно­го укра­їн­сько­го ми­сте­цтва з се­ре­ди­ни 1980-х до 2004 ро­ку (хо­ча є ро­бо­ти і 2009-го, і 2014 ро­ків).

Екс­по­зи­цію скла­да­ють по­над 40 ро­біт укра­їн­ських ху­до­жни­ків, чиї ми­сте­цькі пра­кти­ки фор­му­ва­ли­ся в ча­си роз­па­ду СРСР та пер­ші ро­ки Не­за­ле­жно­сті. Є ві­део, жи­во­пис, ба­га­то фо­то­гра­фії. Спи­сок со­лі­дний: Сер­гій Бра­тков, Ле­о­нід Вой­це­хов, Олег Го­ло­сій, Юрій Лей­дер­ман, Пав­ло Ма­ков, Бо­рис Ми­хай­лов, Вла­да Рал­ко, Оле­ксандр Ройт­бурд, Юрій Ру­пін, Ар­сен Са­ва­дов, Ге­ор­гій Сен­чен­ко, Ан­дрій Са­гай­да­ков­ський, Олег Ті­стол, Фонд Ма­зо­ха, Ва­силь Ца­го­лов, Іл­ля Чи­чкан, Окса­на Че­пе­лик. Пе­ре­ва­жна ча­сти­на цих ав­то­рів ре­гу­ляр­но бра­ла участь у всіх більш-менш по­мі­тних вер­ні­са­жах в Укра­ї­ні і пе­ре­бу­ва­ла в по­лі зо­ру ЗМІ остан­ні чверть сто­лі­т­тя. Але від­зна­чи­ти хо­че­ться ли­ше трьох.

У Бо­ри­са Ми­хай­ло­ва (народився в Хар­ко­ві, жи­ве пе­ре­ва­жно в Бер­лі­ні) на ви­став­ці — йо­го зна­ме­ни­та « Історія хво­ро­би » ( 1997— 1998) — цикл фо­то­порт­ре­тів бом­жів, по­ту­жна й та­ла­но­ви­та ата­ка на нав’ язу­ва­ні су­спіль­ством ка­но­ни кра­си, на кор­до­ни то­го, що мо­жна і не мо­жна по­ка­зу­ва­ти на фото, під­си­ле­на вмі­н­ням зна­йти в най­бу­ден­ні­ших ге­ро­ях і си­ту­а­ці­ях во­і­сти­ну бі­блей­ську тра­гі­чність.

Го­ло­сія (народився у Дні­про­пе­тров­ську, за­ги­нув у Ки­є­ві 1993 ро­ку) пред­став­ле­но ли­ше одні­єю кар­ти­ною — «Міст» 1992 ро­ку — кра­є­вид у бру­на­тних і сві­тлих то­нах, на яко­му зо­бра­же­но ста­рий міст над рі­кою, на­пов­не­ний мов­чан­кою, опо­ви­тий тим ледь по­мі­тним сер­пан­ком, що при­та­ман­ний ли­ше гар­ним сно­ви­ді­н­ням і ве­ли­ко­му жи­во­пи­су.

Лей­дер­ман (народився в Оде­сі, жи­ве так са­мо в Бер­лі­ні) — один із про­від­них пі­зньо­ра­дян­ських кон­це­пту­а­лі­стів, спів­за­снов­ник ле­ген­дар­ної гру­пи «Ме­ди­чна гер­ме­нев­ти­ка». По­ло­ви­ну ве­ли­ко­го за­лу за­йма­ють йо­го ко­ла­жні й опо­від­аль­ні ро­бо­ти зі ста­рих ра­дян­ських зо­ши­тів із про­сти­ми ма­лю­но­чка­ми і на­пи­са­ми на кшталт «Ну что, мо­жет, пой­дем к вок­за­лу? — За­чем, я дав­но уже до­ма » , « Лун­ная во­шь», «Я не «шля­лась», а шла. Шла к про­стым, хо­ро­шим лю­дям!», а та­ко­жма­люн­ки кві­тів на тлі за­пля­мо­ва­них ста­рих га­зет чи в аб­сур­дист­сько­му «гер­ба­рії».

Пи­та­н­ня — чо­му ці троє? — мо­жна пе­ре­фор­му­лю­ва­ти: а що в нас, за ве­ли­ким ра­хун­ком, є в цій істо­рії, яка по­ча­ла­ся з трид­ця­ти­рі­чної дав­ни­ни ви­хо­ду ми­сте­цтва на не­о­чі­ку­ва­ну і не завжди при­єм­ну во­лю?

Лей­дер­ман, який за до­по­мо­гою ба­наль­но­стей — зо­ши­тів, олів­ців, чор­нил — ство­рив по-обе­рі­ут­ськи до­те­пний пам’ятник епо­сі.

Ми­хай­лов, який ві­рить у рід люд­ський, на­віть зні­ма­ю­чи йо­го в най­біль­шо­му па­дін­ні.

Го­ло­сій, який з ко­жною но­вою кар­ти­ною все глиб­ше за­ну­рю­вав­ся у вла­сні ви­ді­н­ня і одно­го дня вже не по­вер­нув­ся.

Плюс ще кіль­ка імен за ме­жа­ми вер­ні­са­жу.

Зда­є­ться, все. Хай не обра­жа­ю­ться ін­ші — по-сво­є­му ці­ка­ві, ін­ко­ли до­те­пні.

На­ше ми­сте­цтво над­то дов­го ба­лан­су­ва­ло на ме­жі — пе­ре­ва­жно на ме­жі зни­кне­н­ня.

Те­пер кор­до­нів не­має, і всі шля­хи від­кри­то. Сво­бо­да — най­важ­чий ви­клик, над­то ждля ми­тців. Упо­ра­ли­ся оди­ни­ці, але іна­кше й не бу­ває.

ВІ­ДО­МА «ІСТОРІЯ ХВО­РО­БИ» (1997—1998 рр.) БО­РИ­СА МИ­ХАЙ­ЛО­ВА

ОЛЕГ ГО­ЛО­СІЙ. «МІСТ». 1992 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.