Чи по­трі­бні Укра­ї­ні пу­блі­чні ін­те­ле­кту­а­ли?

Но­во­єв­ро­пей­ська ци­ві­лі­за­ція зумі­ла істо­тно ви­пе­ре­ди­ти всі ін­ші ци­ві­лі­за­цій­ні «ма­те­ри­ки» у роз­ви­тку са­ме то­му, що опти­маль­ним чи­ном за­ді­я­ла ко­ло­саль­ний ре­сурс, який яв­ля­є­со­бою ро­зум­ність, ра­ціо­наль­ність

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

По­при всі змі­ни на укра­їн­ській по­лі­ти­чній аре­ні, для біль­шо­сті вла­дних по­лі­ти­чних сил, а тим па­че для ни­ні­шньої так зва­ної опо­зи­ції всі ці лю­ди — щось на кшталт не­ми­ну­чо­го ли­ха, яке слід мі­ні­мі­зу­ва­ти — шля­хом за­ля­ку­ва­н­ня, бло­ку­ва­н­ня ді­яль­но­сті, ви­ті­сне­н­ня з кра­ї­ни, а ча­сом на­віть з ви­ко­ри­ста­н­ням «ме­то­дів фі­зи­чно­го впли­ву». Най­хи­трі­ші по­лі­ти­ки, втім, вва­жа­ють, що ці лю­ди є чи­мось на кшталт су­спіль­них лі­ків: гір­ких, але вкрай по­трі­бних у кри­ти­чних си­ту­а­ці­ях, і то­му час від ча­су на­да­ють їм якісь три­бу­ни, спіл­ку­ю­ться з ни­ми, а по­тім, ко­ли най­хи­трі­шим вви­жа­є­ться, на­че ситуація нор­ма­лі­зу­ва­ла­ся, на­че все в по­ряд­ку, без­це­ре­мон­но від­со­ву­ють на­зад, до їхньо­го гет­то. Ну а ге­ні­аль­ні по­лі­ти­ки... Втім, в Укра­ї­ні та­кі, зда­є­ться, у ни­ні­шньо­му пар­ла­мен­ті й уря­ді від­су­тні, а от­же, ні­хто з тих, хто має вла­ду чи на неї пре­тен­дує, не вва­жає за честь для се­бе осо­би­сту дру­жбу із та­ки­ми лю­дьми. Бо ці лю­ди не ма­ють ве­ли­ких ста­тків і не жи­вуть у ма­є­тках з кри­ти­ми пла­валь­ни­ми ба­сей­на­ми і со­тня­ми ге­кта­рів са­ду; а во­дно­ча­сво­ни не є ані мар­гі­на­ла­ми, ані лі­ка­ми, це — су­спіль­ні лі­ка­рі-ді­а­гно­сти, і со­ці­аль­не здо­ров’я не в остан­ню чер­гу за­ле­жить від то­го, чи по­сі­да­ють во­ни в тій чи тій кра­ї­ні гі­дне сво­єї мі­сії та ква­лі­фі­ка­ції мі­сце.

Йде­ться про пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів.

Хто во­ни та­кі, яки­ми є їхні пи­то­мі озна­ки? На за­гал, «пу­блі­чні ін­те­ле­кту­а­ли — це лю­ди ро­зу­мо­вої пра­ці, які ма­ють пев­не пу­блі­чне ім’я й ав­то­ри­тет і ма­ють до­ста­тню від­ва­гу та ком­пе­тен­тність ви­слов­лю­ва­ти­ся пу­блі­чно з най­рі­зно­ма­ні­тні­ших су­спіль­но ва­жли­вих пи­тань. У цьо­му сен­сі во­ни є пев­ною су­спіль­ною ін­сти­ту­ці­єю — ін­сти­ту­ці­єю гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, яка: а) дає в по­пу­ляр­ній фор­мі фа­хо­ву оцін­ку про­блем та шля­хів їхньо­го ви­рі­ше­н­ня; б) вста­нов­лює пев­ну іє­рар­хію цих про­блем, стру­кту­ри­зує їх у су­спіль­ній сві­до­мо­сті; і в) за­дає су­спіль­ству не ли­ше ін­те­ле­кту­аль­ні, а й пев­ні мо­раль­ні стан­дар­ти ми­сле­н­ня та по­ве­дін­ки».

Це ви­зна­че­н­ня фе­но­ме­ну пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів кіль­ка ро­ків то­му дав один із тих, хто во­че­видь пре­тен­дує на мі­сце в їхніх пер­ших ше­ре­гах, ко­ли йде­ться про Укра­ї­ну, і хто, зда­є­ться, сьо­го­дні більш зна­ний на За­хо­ді, ніж на Ба­тьків­щи­ні, — Ми­ко­ла Ряб­чук.

Не­об­хі­дність на­яв­но­сті спіль­но­ти пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів — це не чи­ясь за­ба­ган­ка. Но­во­єв­ро­пей­ська ци­ві­лі­за­ція зумі­ла істо­тно ви­пе­ре­ди­ти всі ін­ші ци­ві­лі­за­цій­ні «ма­те­ри­ки» у роз­ви­тку са­ме то­му, що опти­маль­ним чи­ном за­ді­я­ла той ко­ло­саль­ний ре­сурс, який ста­но­вить ро­зум­ність, ра­ціо­наль­ність. Зго­дом це у неї твор­чо пе­ре­йня­ли де­я­кі ін­ші ре­гіо­наль­ні ци­ві­лі­за­ції, і не ли­ше са­му по­тре­бу вклю­че­н­ня ра­ціо­наль­но­сті як вну­трі­шньої скла­до­вої до всіх су­спіль­но зна­чу­щих сфер ді­яль­но­сті, а й спо­сіб ін­сти­ту­ці­а­лі­за­ції та­ко­го ра­ціо — в осо­бі не­за­ле­жних ін­те­ле­кту­а­лів та їхніх спіль­нот. «У вся­кій спра­ві має бу­ти за­ді­я­ний не ли­ше ре­сурс вла­ди, ба­гат­ства, си­ли, а й ре­сурс ро­зум­но­сті, від­по­від­но­го ін­те­ле­кту­аль­но­го ви­шко­лу та про­фе­сій­ної ком­пе­тен­тно­сті. Тіль­ки ко­ли цей ре­сурс стає пов­но­прав­ним уча­сни­ком будь-якої спра­ви, ви­зна­ча­ю­чим її пе­ре­біг, са­ма спра­ва стає ци­ві­лі­зо­ва­ною. При­чо­му ро­зум тут слід роз­гля­да­ти не як ін­ди­ві­ду­аль­ну зда­тність мір­ку­ва­н­ня, а як про­дукт ін­те­ле­кту­аль­ної куль­ту­ри люд­ства, яка уосо­блю­є­ться в по­ста­ті не­за­ле­жно­го ком­пе­тен­тно­го ін­те­ле­кту­а­ла», — пи­ше про це пре­зи­дент Укра­їн­сько­го фі­ло­соф­сько­го фон­ду й го­лов­ний ре­да­ктор ча­со­пи­су «Фі­ло­соф­ська дум­ка» Сер­гій Про­ле­єв. Ін­ши­ми сло­ва­ми, віль­ний ін­те­ле­кту­ал — це ру­шій­на си­ла ци­ві­лі­за­ції, по­чи­на­ю­чи з пе­ре­хо­ду від Се­ре­дньо­віч­чя до Но­вих ча­сів.

Як за­зна­ча­ють екс­пер­ти, на цьо­му тлі роз­ви­ток ін­те­ле­кту­аль­ної пра­ці та го­лов­но­го її без­по­се­ре­дньо­го вті­ле­н­ня — на­у­ки — ма­ють бу­ти ма­кси­маль­но ди­стан­ці­йо­ва­ні від по­то­чних по­лі­ти­чних за­ба­га­нок та без­по­се­ре­дньо­го дер­жав­но­го кон­тро­лю. Це ви­гля­дає на­чеб­то па­ра­до­ксаль­но, але ефе­ктив­ний роз­ви­ток на­ціо­наль­ної дер­жа­ви як мо­дер­но­го яви­ща мо­жли­вий тіль­ки то­ді, ко­ли ця дер­жа­ва до­зво­ляє й за­охо­чує віль­ний ін­те­ле­кту­аль­ний по­шук, який сам ви­зна­чає свої зав­да­н­ня, не­за­ле­жно від чи­нов­ни­ків та бі­зне­сме­нів. А на до­да­чу ще й сти­му­лю­є­ться роз­гор­та­н­ня ор­га­ні­зо­ва­ної «не­жорс­тким» спосо­бом ко­му­ні­ка­тив­ної єд­но­сті, на­у­ко­во-ін­те­ле­кту­аль­ної спіль­но­ти, та­кож ма­кси­маль­но убез­пе­че­ної від чи­нов­ни­цтва.

От­же, по­стає пи­та­н­ня, яким чи­ном здій­сню­є­ться вплив су­спіль­но зна­чу­що­го ра­ціо, уосо­бле­но­го в ді­яль­но­сті ін­те­ле­кту­а­лів, на жи­т­тя всьо­го су­спіль­ства. Одним із най­ва­жли­ві- ших ін­сти­ту­тів здій­сне­н­ня та­ко­го впли­ву завжди був і є сьо­го­дні університет, ав­то­но­мія яко­го в єв­ро­пей­ській тра­ди­ції пря­мо пов’яза­на із ав­то­но­мі­єю віль­но­го ро­зу­му від по­то­чних со­ці­аль­них та по­лі­ти­чних при­пи­сів. Як за­зна­чає ака­де­мік Ми­ро­слав Попович — та­кож один із тих, хто за­кон­но вхо­дить до чи­сла про­від­них укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів, —«є у нас ви­щі уч­бо­ві за­кла­ди, в яких про­фе­су­ра за­ймає про­від­не мі­сце, але в нас не­має та­кої тра­ди­ції, яка бу­ла вла­сти­ва уні­вер­си­тет­ським мі­стам Єв­ро­пи. Ко­ли університет був цен­тром і за­ли­ша­є­ться цен­тром ін­те­ле­кту­аль­но­го, в то­му чи­слі, вза­га­лі ду­хов­но­го жи­т­тя. В університет йшли пі­сля за­кін­че­н­ня сво­єї кар’єри де-не­будь на дер­жав­но­му по­при­щі, ча­сто на­віть ге­не­ра­ли і бан­кі­ри, але це вже бу­ло змі­ною за­ня­т­тя, і во­ни ча­сто за­про­шу­ють і ни­ні чин­них по­лі­ти­чних ді­я­чів, і це для по­лі­ти­ка честь, що йо­го за­про­си­ли в університет». Утім, за ве­ли­ким ра­хун­ком, в Укра­ї­ні від­су­тні й уні­вер­си­те­ти як та­кі — адже ані їхня стру­кту­ра, ані їхній ста­тус, ані їхнє фі­нан­су­ва­н­ня не від­по­від­а­ють тим нор­мам, які сьо­го­дні існу­ють по всьо­му сві­ту.

Не менш ва­жли­вою є ін­ша сфе­ра ін­сти­ту­цій­ної пу­блі­чно­сті ін­те­ле­кту­аль­ної ді­яль­но­сті — мас-ме­діа. З мо­мен­ту по­яви дру­ко­ва­них ча­со­пи­сів з’яв­ля­ю­ться ви­да­н­ня, що ста­ють май­дан­чи­ка­ми для шлі­фу­ва­н­ня на­дбань віль­но­го ро­зу­му, для апро­ба­ції ідей, які на­ба­га­то ви­пе­ре­джа­ють свій ча­ста для по­пу­ля­ри­за­ції то­го, ро­зу­мі­н­ня чо­го по­тре­бує ма­со­ва ау­ди­то­рія. Кла­си­чним взір­цем остан­ньо­го ва­рі­ан­ту ви­ко­ри­ста­н­ня ЗМІ ста­ла пу­блі­ка­ція 85 ста­тей під за­галь­ною на­звою «Но­та­тки фе­де­ра­лі­ста» (The Federalist Papers) на під­трим­ку ра­ти­фі­ка­ції Кон­сти­ту­ції США, які ви­хо­ди­ли дру­ком із жов­тня 1787 по сер­пень 1788 ро­ку в нью-йорк­ських га­зе­тах The Independent Journal та The New York Packet. Ав­то­ра­ми цих текс­тів бу­ли ви­зна­чні ін­те­ле­кту­а­ли та по­лі­ти­чні ді­я­чі до­би пер­шої Вій­ни за не­за­ле­жність США Оле­ксан­дер Га­міль­тон, Джейм­сМе­дис он та Джон Джей. Що ж до Укра­ї­ни, то, ска­жі­мо, ін­стру­мен­том, за до­по­мо­гою яко­го то­ді­шні про­від­ні ін­те­ле­кту­а­ли до­ве­ли до осві­че­но­го су­спіль­ства ідеї укра­їн­ської на­ціо­наль­ної окре­мі­шно­сті та не­об­хі­дно­сті дер­жав­ної ав­то­но­мії, ста­ла напередодні Ви­зволь­ної ре­во­лю­ції га­зе­та «Ра­да» (1906—1914 ро­ки). А для по­ля­ків у по­во­єн­ний час ви­да­н­ням, яке до­ко­рін­ним чи­ном змі­ни­ло на­ста­но­ви ін­те­ле­кту­аль­ної і по­лі­ти­чної спіль­но­ти — як емі­гра­цій­ної, так і в са­мій кра­ї­ні, фа­кти­чно за­клав­ши осно­ви но­ві­тньої Ре­чі По­спо­ли­тої — став ча­со­пис Кultura (ви­хо­див з 1947 по 2000 рік спо­ча­тку в Ри­мі, а по­тім в Па­ри­жі), за­снов­ни­ком, не­змін­ним го­лов­ним ре­да­кто­ром та одним з ав­то­рів яко­го був Єжи Ґе­дройць. Для Укра­ї­ни 1960 -1980 і де­який ча­су 1990-х по­ді­бну роль, хо­ча й з мен­шим че­рез об­ста­ви­ни впли­вом, ві­ді­гра­вав жур­нал «Су­ча­сність», го­лов­ни­ми ре­да­кто­ра­ми яко­го бу­ли та­кі зна­ні ін­те­ле­кту­а­ли, як Іван Ко­ше­лі­вець, Бо­г­дан Крав­ців, Юрій Ше­ве­льов, Та­ра­сГун­чак, Іван Дзю­ба...

Ясна річ, ча­си змі­ню­ю­ться, то­му в остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя дру­ко­ва­ні ЗМІ час­тко­во по­сту­пи­ли­ся сво­єю ро­л­лю май­дан­чи­ків ін­те­ле­кту­аль­но­го по­шу­ку та по­пу­ля­ри­за­ції су­спіль­но зна­чу­щих ідей еле­ктрон­ним мас-ме­діа — ра­діо, те­ле­ба­чен­ню й осо­бли­во Ін­тер­не­ту. Але від то­го їхня мі­сія не зни­кла.

На­ре­шті, тре­тя най­ва­жли­ві­ша ін­сти­ту­цій­на фор­ма впли­ву ін­те­ле­кту­а­лів на жи­т­тя су­спіль­ства — це їхня кон­суль­та­тив­на участь у най­рі­зно­ма­ні­тні­ших про­е­ктах — від ви­ро­бни­чих до по­лі­ти­чних. Ця фор­ма, мо­жли­во, менш пу­блі­чна, ніж дві по­пе­ре­дні, але тут іде­ться про без­по­се­ре­дній вплив на кон­кре­тні су­спіль­ні се­ре­до­ви­ща та кон­кре­тні про­це­си. Зви­чай­но, в остан­ньо­му ви­пад­ку ви­ни­кає не­без­пе­ка втра­ти са­мо­стій­но­сті дум­ки, її сер­ві­лі­зму, зве­де­н­ня до ролі об­слу­го­ву­ва­н­ня чи­ї­хось по­то­чних по­треб в обмін на пев­ні ма­те­рі­аль­ні ста­тки. Але сер­йо­зні по­лі­ти­ки та­ко­го кла­су, як Чер­чілль, де Голль, Ру­звельт, Те­тчер чи Рей­ган, вмі­ли ці­ну­ва­ти не­за­ле­жну дум­ку пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів, а не під­ла­бу­зни­цтво ін­те­ле­кту­а­ло­по­ді­бної ви­со­ко­опла­чу­ва­ної об­слу­ги. На жаль, не ли­ше в Укра­ї­ні, ай у су­ча­сно­му сві­ті вза­га­лі по­лі­ти­ків та­ко­го кла­су по­ки що не ви­дно...

Зро­зумі­ло, що су­спіль­но-істо­ри­чні про­це­си транс­фор­му­ва­ли впро­довж остан­ніх де­ся­ти­літь фор­ми та спосо­би ді­яль­но­сті пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів. Від пи­са­н­ня яду­чих пам­фле­тів та про­ни­кли­вих есе­їв во­ни зде­біль­шо­го пе­ре­йшли до не менш яду­чих ви­сту­пів у ра­дій­них та те­ле­ві­зій­них шоу, до ве­де­н­ня бло­гів в Ін­тер­не­ті, до зйо­мок у рі­зно­ма­ні­тних на­у­ко­во-пі­зна­валь­них про­гра­мах то­що. Та по­при ці змі­ни, сам фе­но­мен не­за­ле­жних пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів за­ли­шив­ся ва­го­мим чин­ни­ком роз­ви­тку су­ча­сної ци­ві­лі­за- ції, і ко­ли ци­ми ін­те­ле­кту­а­ла­ми на­ма­га­ю­ться не­хту­ва­ти, то ті чи ті су­спіль­ства та кра­ї­ни на­ра­жа­ю­ться на ду­же сер­йо­зні не­без­пе­ки.

А те­пер від за­галь­них мір­ку­вань пе­ре­йді­мо без­по­се­ре­дньо до ві­тчи­зня­ної пра­кти­ки. Чи тре­ба зай­вий раз до­во­ди­ти, що на укра­їн­ських те­ре­нах з пу­блі­чни­ми ін­те­ле­кту­а­ла­ми ситуація зов­сім не та­ка, якою ма­ла би бу­ти, як­би сло­ва що ми­ну­лих, що ни­ні­шніх мо­жно­влад­ців про «єв­ро­пей­ський ве­ктор роз­ви­тку» бу­ли чи­мось біль­шим, ніж про­сто сло­ва?

Утім, кра­ще я зно­ву на­дам сло­во ком­пе­тен­тним екс­пер­там, зда­тним на осно­ві вла­сно­го до­сві­ду по­рів­ня­ти український і сві­то­вий пу­блі­чні ін­те­ле­кту­аль­ні ди­скур­си. «Сам фе­но­мен «пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів» пе­ред­ба­чає не ли­ше ін­те­ле­кту­аль­ність, а й пу­блі­чність, тоб­то ве­ли­кою мі­рою є яви­щем мас-ме­дій­ним, на­сам­пе­ред те­ле­ві­зій­ним, бо ж за­сяг і вплив те­ле­ба­че­н­ня є на по­ря­док по­ту­жні­ши­ми, ніж усіх ін­ших за­со­бів ін­фор­ма­ції... Укра­їн­ським пу­блі­чним ін­те­ле­кту­а­лам не бра­кує «ін­те­ле­кту­аль­но­сті» — під цим огля­дом во­ни ні­чим не по­сту­па­ю­ться сво­їм ро­сій­ським чи поль­ським чи ін­шим ко­ле­ґам... Але їм бра­кує пу­блі­чно­сті, бо ж їхній (та й, уза­га­лі, вся­кий український — са­ме то­му, що український) ди­скурс про­сто фі­зи­чно не про­ни­кає до біль­шої ча­сти­ни су­спіль­ства, — по­ча­сти че­рез від­зна­че­ну ви­ще упе­ре­дже­ність ме­дій, а по­ча­сти і че­рез упе­ре­дже­ність сфор­мо­ва­но­го ци­ми ме­ді­я­ми су­спіль­ства», — від­зна­чав уже зга­да­ний Ми­ко­ла Ряб­чук, який про­вів на За­хо­ді за остан­ні чверть сто­лі­т­тя, ма­буть, не мен­ше ча­су, ніж в Укра­ї­ні.

«У те­пе­рі­шній Укра­ї­ні ре­жи­мо­ві вда­ло­ся зна­чною мі­рою мар­ґі­на­лі­зу­ва­ти пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів, ви­ті­сни­ти їх май­же пов­ні­стю за ме­жі су­спіль­но­го мейн­стрі­му, за­мі­нив­ши сво­ї­ми «ви­ко­нав­ця­ми» в іпо­ста­сі всі­ля­ких «екс­пер­тів», «по­лі­то­ло­гів» то­що», — так опи­сав пра­кти­ку ча­сів Яну­ко­ви­ча пи­сьмен­ник Юрій Ан­дру­хо­вич. Чи ві­дбу­ли­ся істо­тні змі­ни з то­го ча­су, і які?

«В укра­їн­ській си­ту­а­ції ми ба­чи­мо са­ме цю кар­ти­ну, ко­ли ро­зум є за­ру­чни­ком і за­по­па­дли­вим слу­гою ін­ших, справ­ді по­ту­жних со­ці­аль­них сил — дер­жа­ви, гро­шей, куль­тур­них сте­ре­о­ти­пів, на­силь­ства. У цьо­му полягає гли­бо­ка від­мін­ність укра­їн­сько­го су­спіль­ства від за­хі­дної ци­ві­лі­за­ції, і нав­ряд чи та­ка «са­мо­бу­тність» мо­же ті­ши­ти», — це зно­ву оцін­ка Сер­гія Про­ле­є­ва, теж ви­слов­ле­на ще за прав­лі­н­ня Яну­ко­ви­ча. Як ко­ле­га по Ін­сти­ту­ту фі­ло­со­фії НАНУ, мо­жу за­свід­чи­ти, що ця оцін­ка транс­фор­му­ва­ла­ся не­на­ба­га­то; і якщо за­пит з бо­ку ча­сти­ни су­спіль­ства на не­за­ле­жний ро­зум з’явив­ся, і ча­сом ін­те­ле­кту­а­лам на­віть вда­є­ться впли­ва­ти на вла­дні рі­ше­н­ня, то, на дум­ку Про­ле­є­ва, за­пи­ту з бо­ку «верх­ніх ща­блів» со­ці­у­му до­сі не­має.

Утім, не всі на­ла­што­ва­ні так сто­ї­чно-ске­пти­чно. «Єв­ро­май­дан, крім усьо­го ін­шо­го, мо­жна спри­йма­ти та­кож як фа­кти­чно пер­шу спро­бу фор­му­ва­н­ня ці­лі­сно­го про­шар­ку укра­їн­ської ін­те­ле­кту­аль­ної елі­ти. Не то­му, що ці лю­ди з’яви­ли­ся щой­но. А то­му, що во­ни отри­ма­ли уні­каль­ну на­го­ду по­ба­чи­ти, скіль­ки їх є, — за­зна­чає лі­те­ра­тур­ний кри­тик Єв­ге­нія Не­сте­ро­вич. — Най­ва­жли­ві­ше за­раз — не від­сту­па­ти, а якнай­глиб­ше «вла­зи­ти» у по­лі­ти­чне жи­т­тя кра­ї­ни, до­ла­ю­чи оги­ду, і про­дов­жу­ва­ти бу­ду­ва­ти цей аль­тер­на­тив­ний образ аде­ква­тної єв­ро­пей­ської Укра­ї­ни. Це не зна­чить, що усі му­сять обі­йма­ти адмі­ні­стра­тив­ні по­са­ди чи ді­ста­ти мі­сце у ра­дах рі­зно­го рів­ня. Це зна­чить — три­ма­ти пиль­ну су­спіль­ну ува­гу на усіх по­лі­ти­чних про­це­сах... Пи­са­ти про це, зні­ма­ти, ма­лю­ва­ти, фо­то­гра­фу­ва­ти, ста­ви­ти ви­ста­ви, го­во­ри­ти зі сту­ден­та­ми, ко­ле­га­ми, чи­та­ча­ми. Транс­лю­ва­ти у світ у фор­ма­ті до­сту­пних, яскра­вих, влу­чних обра­зів і сми­слів... Ро­зли­ва­ти те­плий оке­ан ін­те­ле­кту­а­лів на усі сфе­ри жи­т­тя кра­ї­ни».

Ясна річ, усе це ви­яви­ться не­лег­кою спра­вою, бо ж ін­те­лект — це завжди за­гро­за для вла­ди ні­кчем, під яки­ми би пра­по­ра­ми остан­ні не ви­сту­па­ли. Але це по­трі­бно ро­би­ти за­раз, по­при над­то не­зна­чні зру­ше­н­ня у став­лен­ні вла­ди й основ­ної ма­си по­лі­ти­ків до ін­те­ле­кту­а­лів. Бо ж іна­кше су­спіль­но-по­лі­ти­чні про­це­си пі­дуть від­по­від­но до зов­сім ін­шої ло­гі­ки. Ще 2010 ро­ку пи­сьмен­ник Сер­гій Жа­дан май­же про­ро­че за­зна­чив: «В Укра­ї­ні... всі со­ці­аль­но-по­лі­ти­чні зру­ше­н­ня так чи іна­кше по­чи­на­лись із ви­сту­пів сту­ден­тів та ін­те­ле­кту­а­лів... По­трі­бно про­сто пе­ре­сту­пи­ти че­рез вла­сні упе­ре­дже­н­ня та мар­но­слав­ство, і ви­йти на ву­ли­цю. Так чи іна­кше, все най­ва­жли­ві­ше ближ­чим ча­сом бу­де від­бу­ва­ти­ся не все­ре­ди­ні «ін­те­ле­кту­аль­них кіл», а на ву­ли­цях та май­да­нах».

Але чи вар­то до­во­ди­ти спра­ву до цьо­го?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.