За­раз все на кон­тра­сті, на кон­тра­сті, що не вло­ви­ли?

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Всьо­го ли­ше ку­пу­ва­ла шов­ко­ві шну­ро­чки для де­лі­ка­тних від­кри­тих ту­фель — рі­дні тро­хи вто­ми­ли­ся. Тов­сту­шка про­дав­чи­ня, мі­цно пе­ре­ко­на­на, що знає все — від зба­лан­со­ва­но­сті від­тін­ків до тен­ден­цій та брен­до­вих акцен­тів в мо­ді, по­гля­нув­ши на ме­не оці­ню­ю­чим до­свід­че­ним по­гля­дом і, ма­буть, зна­йшов­ши якесь під­твер­дже­н­ня, що укрі­пи­ло її обі­зна­ність, по­бла­жли­вою ско­ро­мов­кою при­пе­ча­та­ла — ви якась не про­су­ну­та, ще не вло­ви­ли, що сьо­го­дні все пра­цює на кон­тра­сті. Во­на го­ло­сом ще раз ви­ді­ли­ла — на кон­тра­сті. Якщо че­ре­ви­ки зе­ле­ні, бе­ре­мо чор­ні, якщо чор­ні... На­пев­но, ви ска­же­те бі­лі, — пе­ре­би­ла цей до­мо­ро­слий лі­кнеп, він за­би­рав час. У ме­не чор­ні, дай­те, будь ла­ска, те­ра­ко­то­ві або ко­льо­ру со­ня­чно­го пі­ску. Та­ких не­має, — втра­ти­ла будь-який інтерес, про­дав­чи­ня, а су­сід­ці по кі­о­ску до­да­ла, ко­ли я ві­ді­йшла: «Ви­ка­блу­чу­є­ться, а при­ки­да­ла­ся ж, ду­ри­ла го­ло­ву. Ні, сьо­го­дні тор­гів­ля не пі­де, вже зро­зумі­ло — ба­чиш, як день по­чав­ся.

По­руч у пе­ре­хо­ді си­дів у св о їй кри хіт ній шпа ків ні, гор­до зва­ній ма­га­зи­ном, адже в са­мо­му цен­трі мі­ста, а це за­раз роз­кіш, при­ймаль­ник, що че­кав на охо­чих від­но­ви­ти елі­тне взу­т­тя. На­бій­ка для та­ких ви­ро­бів — про­чи­та­ла, ко­штує 170 грн, ві­днов­ле­н­ня ко­льо­ру або чи­ще­н­ня ви­пад­ко­вих плям, від 450 до 700. Ці­ка­во, із чим ту­ди звер­та­ю­ться, ви­рі­ши­ла по­спо­сте­рі­га­ти. Ба­чу, за­ско­чи­ла від­ві­ду­ва­чка ли­ше ді­зна­ти­ся, во­на по­ясни­ла — при­дба­ла чо­ло­ві­ко­ві но­ві зам­ше­ві че­ре­ви­ки з ві­три­ни, при­ро­дно, де­ше­во, як для та­ко­го кла­су, один че­ре­вик по­мі­тно ви­го­рів. 250300 грн, — по­чу­ла від­по­відь. Во­на по­сто­я­ла в роз­гу­бле­но­сті — ось так вто­рин­на ви­го­да, але все ж ви­рі­ши­ла, шкур­ка ви­чин­ки не вар­та, та­кі но­ві — на­ба­га­то до­рож­чі. При­не­су, до­мо­ви­ла­ся з май­стром.

Еко­ном­на ме­ту­шня при­су­тня в ко­жно­му по­гля­ді, в ко­жно­му ру­сі у бік га­ман­ця, ці­ни в сто­ли­ці не­пе­ре­дба­чу­ва­ні, як без­за­хи­сні ду­ре­пи, яким хо­че­ться до­по­мог­ти й усе по­ясни­ти. До ре­чі, та­кий образ у жит­ті як і ра­ні­ше най­більш за­тре­бу­ва­ний се­ред хо­да­ків зі ста­жем. Та там хоч все зро­зумі­ло — мо­жли­во, й на­пів­сві­тле, тим­ча­со­во ме­ре­хтли­ве май­бу­тнє, а ці­нам же не ки­не­шся нав­пе­рейми — від­гам­се­лять, не по­мі­тять. По­лю­ва­н­ня ж на дрі­бну й ве­ли­ку ди­чи­ну, тут про­дав­чи­ня має ра­цію, пра­цює на кон­тра­сті. Ось і до­во­ди­ться по­стій­но вклю­ча­ти ін­ту­ї­цію. Ні­би­то це про­сто — зчи­туй по­мі­тні си­гна­ли й під­сві­до­мо з’єд­нуй кра­пки, але як ви­сна­жли­во. Спо­сте­рі­гаю, як ті­тонь­ка пен­сій­но­го трен­ду мі­ря­ла лі­тньо­го ка­пе­лю­ха на Ан­дрі­їв­сько­му узво­зі. Про­дав­чи­ня дов­ко­ла неї ще­бе­та­ла — при­ди­ві­ться, тут за­лом, тут при­спу­ще­ні по­ля. У нас у за­мов­ни­ках одна ін­те­лі­ген­ція: актор­ки, пи­сьмен­ни­ці, му­зи­кан­тки, пе­ру­ка­рі. Тре­ба ж, як пе­ру­ка­рі пли­гну­ли, по­ду­ма­ла, по­чув­ши озву­че­ний ряд. Ма­буть, у ті­тчи­но­му пла­не­та­рії все спів­па­ло й во­на, мі­ря­ю­чи й ми­мо­во­лі при­йма­ю­чи по­зи, які зда­ва­ли­ся їй ви­шу­ка­ни­ми, ра­ді­сно від­гу­кну­ла­ся — так, я звід­ти, із цьо­го спи­ску. У ме­не своя чо­ло­ві­ча пе­ру­кар­ня й усі дів­ча­тка-май­стри як на під­бір — ін­те­лі­ген­тки. Вже осво­ї­ли­ся у ве­ли­ко­му мі­сті, швид­ко на­вча­ю­ться, силь­но за­між хо­чуть. Ні­чо­го див­но­го, пров­чив­шись по 15 ро­ків, опа­ну­вав­ши одну-дві іно­зем­них, во­ді­н­ня, не­об­хі­дну, са­мо со­бою, те­хні­ку для ро­бо­ти й го­лов­ний плюс — про­фе­сію (ін­ко­ли тра­ди­цій­но чо­ло­ві­чу, хо­ча за­раз, схо­же, та­ких не за­ли­ши­ло­ся) й за­ра­хо­ву­вав­ши се­бе до ін­те­лі­ген­ції, теж за­між хо­чуть, хоч і зна­ють, що це да­ле­ко не завжди ща­стя. За­мі­жні зі ста­жем ін­ко­ли сар­ка­сти­чно жар­ту­ють — ви­хо­дя­чи за­між, ми змі­ню­є­мо ува­гу ба­га­тьох чо­ло­ві­ків на не­ува­гу одно­го. І да­ле­ко не всі зі­зна­ю­ться на­віть со­бі, що не­ува­га одно­го (й не завжди чол­ві­ка), бу­ває до­рож­ча за ува­гу ба­га­тьох, і це мо же ст а ти осо б ли­во щем ли­вим ща­стям.

Що­прав­да, в будь-який день збій мо­же да­ти дзер­ка­ло, на ві­щось по чи­на ючи го во­ри - ти прав­ду й ви­кли­ка­ю­чи щи­ре зди­ву­ва­н­ня — що це я? Або фо­то­гра­фії на­вча­ться все по­мі­ча­ти й фі­ксу­ва­ти, а хто про­сив? Знаю ре­цепт ба­га­тьох — про­сто по­рва­ти фото, хо­ча й ствер­джу­ють, що та­ке про­сто не­об­хі­дно від­кла­сти, че­рез де­кіль­ка ро­ків во­но зда­ва­ти­ме­ться ча­рів­ним. Кра­ще ди­ви­ти­ся на свої улю­бле­ні фо­то­гра­фії — во­ни ді­ють і те­ра­пев­ти­чно, на­віть змі­ню­ю­чи му­ску­ла­ту­ру облич­чя, а вже як на­стрій під­ні­ма­ють. На­ві­що не­хту­ва­ти — ось і грай­ли­ве «нав­ми­сно» пе­ре­тво­рю­є­ться на кон­тра­стне «сер­йо­зно». Па­ні­ке­ри, зви­чай­но, ква­пля­ться со­бі від­ру­ба­ти по па­рі сан­ти­ме­трів з облич­чя, вко­ло­ти ві­та­мі­ни в змор­шки і вся­ку хі­мію, що під­три­мує, але для цьо­го, окрім від­чай­ду­шно­сті, по­трі­бні мі­цні гро­ше­ня­та. Завжди вва­жа­ло­ся, що ін­те­лі­ген­ти кра­сти не вмі­ють, та й не­ма що. За­пев­няю — по­мил­ка. Вар­то за­сну­ва­ти, ска­жі­мо, кре­ди­тний со­юз, а по­тім йо­го збан­кро­ти­ти, вкрав­ши всі гро­ші ін­ших ін­те­лі­ген­тів і ось во­ни — чу­жі баб­ки. І зов­сім не мі­ра­жні, хо­ча, схо­же, ща­стя та­ка гра не при­но­сить. Та й від ми­ва ти­ся до ве­деть ся до кін­ця жи­т­тя, та­кий ві­чний ла­зне­вий день як ка­ра.

Ще тро­хи з но­вин ста­ро­сті роз­по­ві­ла ко­ли­шня мо­дни­ця, а ни­ні фі­ло­со­фка-про­дав­чи­ня на ан­ти­квар­но­му рин­ку, що тор­гує, як во­на ка­же, ма­ну­фа­кту­рою. У пе­ре­кла­ді це — ча­рів­ні про­по­зи­ції фоль­клор­них 50—60-рі­чної дав­но­сті су­конь, що чу­до­во збе­ре­гли­ся. При­ро­дно — жо­дної ко­сме­ти­ки під ста­ри­зну — ці тка­ни­ни не сплу­та­ти, їхня дрі­бна си­тце­ва кві­то­чка — при­страсть ба­га­тьох. Во­на по­стій­но на­вчає свою ону­ку, ко­ли та сто­їть з нею на рин­ку, жі­но­чій му­дро­сті. Во­ни час да­рем­но не га­ять, ось ін­ко­ли по­чую: ні­ко­ли не пле­скай кри­ла­ми, нав’язу­ю­чи свою опі­ку, на­вчай­ся, і ти зу­мі­єш то­чно пе­ред­ба­ча­ти чо­ло­ві­чу ре­а­кцію на жі­но­чу тур­бо­тли­вість, по­ва­жай чу­жу при­ва­тність. Знай — ду­же по­мі­тні ста­ра­н­ня жін­ки своє ко­ха­н­ня ви ко­ри­сто­ву ва­ти про пор цій - но до впли­ву, без ви­га­док, — че­рез ко­тле­тки, ка­шки, ва­ре­ни­чки. По­тім не зна­ти звід­ки, й у ду­ші — дран­тя кар­на­ва­лу. Ди­ви­ся, скіль­ки на рин­ку гро­шо­ви­тих му­жи­ків, мо­жли­во, хтось із них і не­о­дру­же­ний. Вчер­го­ве, прав­да. В одній зна­йо­мій і ба­дьо­рій хо­ло­стя­цькій ком­па­нії, ска­жі­мо так — остан­ньо­го за­пли­ву во­ни, жар­тів­ни­ки, на­віть за­сну­ва­ли свою від­зна­ку — на­плі­чник хо­да­ка. У ньо­му, ма­буть, сер­ця жі­но­чі, або ще щось — не знаю й зна­ти не хо­чу. Ко­ли один зна­йо­мий із цьо­го гур­тка за ін­те­ре­са­ми, смі­ю­чись, роз­по­від­ає якісь по­дро­би­ці роз­во­ду на по­чу­т­тя чер­го­вих жертв, пе­ре­тво­рю­юсь на чо­ло­ві­ко­не­на­ви­сни­цю. Втім, жін­ки са­мі вин­ні, ча­сто ха­па­ю­чись за ви­па­док, про­сто не до­ро­ста­ють до ро­зу­мі­н­ня, що во­ло­ді­н­ня силь­ним по­чу­т­тям, хай і без вза­єм­но­сті, на­то­мість йо­го не­мо­жли­во за­бра­ти, ча­сом до­рож­че за всі те­хні­чні за­до­во­ле­н­ня, які ли­ше й мо­жуть за­про­по­ну­ва­ти хо­да­ки. Див­не від­чу­т­тя за­ле­жно­сті, що не від­сту­пає, не­об­хі­дно­сті не­сер­йо­зно­го спіл­ку­ва­н­ня, опо­ви­те жар­тів­ли­вим то­ном, за­хо­ва­на ку­дись без­ме­жна ні­жність — при­но­сить теж гост ре ща­стя, яке, що прав­да, му­кою зве­ться.

Кон­траст не має по­чу­т­тя гу­мо­ру; або нав­па­ки, має.

По­тай­ний він.

Лю­дми­ла ЗА­СЄ­ДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.