«Хо­че­мо бу­ду­ва­ти май­бу­тнє в Укра­ї­ні!»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Юлія ПРЯДКО

Ви­пу­скни­ки ки­їв­ських ви­шів — про подаль­ші пла­ни та ре­а­лі­зо­ва­ні іні­ці­а­ти­ви

Чер­вень — завжди ра­ді­сна по­ра для укра­їн­ських сту­ден­тів. Одні — зда­ють се­сію й зі спо­кій­ною ду­шею пла­ну­ють від­по­чи­нок, ін­ші — на­ре­шті отри­му­ють дов­го­о­чі­ку­ва­ний ди­плом. Але ра­дість дру­гих швид­ко змі­ню­є­ться не­ви­зна­че­ні­стю і стра­хом пе­ред зав­тра­шнім днем. І це при­ро­дно — з ни­ні­шньою си­ту­а­ці­єю в кра­ї­ні важ­ко спро­гно­зу­ва­ти своє май­бу­тнє. «День» по­ці­ка­вив­ся на­стро­я­ми і дум­ка­ми ки­їв­ських ба­ка­лав­рів та ма­гі­стрів.

Дар’я КЕНДУС, На­ціо­наль­ний університет біо­ре­сур­сів та при­ро­до­ко­ри­сту­ва­н­ня Укра­ї­ни:

— Є ду­же ба­га­то хо­ро­шо­го в на­шо­му жит­ті — ча­сті­ше це по­мі­чаю остан­нім ча­сом. Цьо­му спри­яє гро­мад­ська ро­бо­та. Ор­га­ні­зо­ву­ю­чи роз­ва­жаль­ні за­хо­ди в уні­вер­си­те­ті, еко­ло­гі­чні акції, по­їзд­ки до ди­тя­чих бу­дин­ків та при­тул­ків для тва­рин, — я ба­чу ба­га­то дій­сно не­бай­ду­жих лю­дей, яким це ці­ка­во, які не мо­жуть сто­я­ти осто­ронь і яв­ля­ти со­бою ціл­ко­ви­ту бай­ду­жість, а чи­мось за­хо­плю­ю­ться, чо­гось пра­гнуть. Ме­не зму­шу­ють ру­ха­ти­ся впе­ред ті, хто по­тре­бує ува­ги, під­трим­ки й до­по­мо­ги. Ось, на­при­клад, не­що­дав­но ра­зом зі сту­ден­та­ми ін­ших ви­шів ми від­ві­да­ли Свя­то­шин­ський ди­тя­чий бу­ди­нок-ін­тер­нат, де жи­вуть ді­тки з тяж­ки­ми за­хво­рю­ва­н­ня­ми, та­ки­ми як ДЦП. Ор­га­ні­зу­ва­ли їм не­ве­ли­чке свя­то з по­да­рун­ка­ми та ла­со­ща­ми. А во­ни, зі сво­го бо­ку, до­по­мо­гли нам тро­хи пе­ре­о­сми­сли­ти своє жи­т­тя. Бо, від­ві­ду­ю­чи та­кі за­кла­ди, усві­дом­лю­єш мі­зер­ність ма­те­рі­аль­них аспе­ктів існу­ва­н­ня. Ці ді­тки вмі­ють в усьо­му зна­хо­ди­ти при­єм­не і ра­ді­ють жи­т­тю біль­ше, ніж ми. А ми ж зви­кли за­ци­клю­ва­ти­ся ли­ше на по­га­но­му.

До ре­чі, про по­га­не. На­ра­зі най­скла­дні­ше пи­та­н­ня для ме­не — пов­не не­ро­зу­мі­н­ня то­го, чим да­лі за­йма­ти­ся в жит­ті. А ни­ні­шня ситуація в кра­ї­ні та від­су­тність під­трим­ки сту­ден­тів з бо­ку вла­ди не дає мо­ло­до­му по­ко­лін­ню жо­дної впев­не­но­сті у май­бу­тньо­му. Вті­шає одне — не­за­ба­ром я маю одер­жа­ти ди­плом ба­ка­лав­ра, а, от­же, є мо­жли­вість про­дов­жи­ти на­вча­н­ня в ма­гі­стра­ту­рі й ще кіль­ка ро­ків по­бу­ти сту­ден­ткою. На­сту­пно­го ро­ку пла­ную по­їха­ти на пра­кти­ку до Ні­меч­чи­ни — це вже не впер­ше для ме­не. Тро­хи по­пра­цюю там і по­вер­ну­ся, бо жи­ти хо­чу в Укра­ї­ні. Мо­жли­во, ска­жу ба­наль­но, але тут моя Ба­тьків­щи­на, моя сім’я та дру­зі. Го­лов­не — мир­не не­бо над го­ло­вою і щоб у ко­жної ди­ти­ни бу­ла ма­ма, — а все ре­шта пе­ре­жи­ве­мо.

Ка­те­ри­на ХОДЧЕНКО, Ки­їв­ський на­ціо­наль­ний еко­но­мі­чний університет іме­ні Ва­ди­ма Геть­ма­на:

— Ме­не на­ди­хає український па­трі­о­тизм і ба­жа­н­ня спів­ві­тчи­зни­ків зро­би­ти світ кра­щим, до­по­ма­га­ти одне одно­му. Та не всі та­кі. За мо­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, ни­ні­шня мо­лодь роз­ді­ли­ла­ся на дві ча­сти­ни: одні осе­ли­ли­ся у сво­є­му за­ти­шно­му «бо­ло­ті» і «за­ро­ста­ють мо­хом», не звер­та­ю­чи ува­ги на те, що від­бу­ва­є­ться дов­ко­ла, ін­ші — по­стій­но чи­мось ці­кав­ля­ться, пі­зна­ють світ. Я, ско­рі­ше, на­ле­жу до дру­гої ка­те­го­рії, то­му, за­кін­чив­ши на­ре­шті університет і одер­жав­ши ди­плом, хо­ті­ла б про­дов­жи­ти на­вча­н­ня в якій­не­будь ін­шій кра­ї­ні. Це дасть змо­гу роз­ши­ри­ти мій сві­то­гляд, по­зна­йо­ми­ти­ся з но­ви­ми лю­дьми, та й вза­га­лі зна­йти се­бе. Адже, бу­де­мо від­вер­ти­ми, ма­ло хто у 20 ро­ків знає, хто він і чо­го мо­же до­сяг­ти.

Світ ве­ли­кий і пре­кра­сний, і я вва­жаю, що не­вір­но за­кри­ва­ти се­бе в ме­жах одно­го мі­ста чи кра­ї­ни. Якщо ра­ні­ше для одер­жа­н­ня осві­ти за кор­до­ном не­об­хі­дні бу­ли ве­ли­кі ко­шти або впли­во­ві зна­йом­ства, то ни­ні прі­о­ри­те­тни­ми є ба­жа­н­ня, ам­бі­ції та вмі­н­ня бу­ду­ва­ти пра­виль­ний ал­го­ритм на шля­ху до­ся­гне­н­ня сво­єї ме­ти. Я зби­ра­ю­ся до Поль­щі. Не­що­дав­но за­кін­чи­ла кур­си при поль­сько­му по­соль­стві — ви­вча­ла мо­ву.

Про­те є й свої не­га­ти­ви. Один із них — на­вча­н­ня іно­зем­ною мо­вою. Для ко­гось це дрі­бни­ця, але лю­ди з ма­те­ма­ти­чним скла­дом ро­зу­му ме­не зро­зу­мі­ють. До­ве­де­ться «по­пі­тні­ти».

Та це ме­не не ля­кає. Не­ста­біль­на еко­но­мі­чна ситуація, стриб­ки ва­лю­ти й від­су­тність пер­спе­ктив у рі­дній кра­ї­ні — ось що стра­шно. Не­зва­жа­ю­чи на все це, Поль­ща для ме­не — ли­ше стан­ція від­бу­т­тя у до­ро­сле жи­т­тя, як і для біль­шо­сті лю­дей, які ви­їжджа­ють на­вча­ти­ся до ін­ших кра­їн. Я все ж хо­чу по­вер­ну­ти­ся в Укра­ї­ну.

— Че рез два мі ся ці в ме не з’ явить ся ди тин ка. Ка жуть, що ва­гі­тним не­об­хі­дні спо­кій та по­зи­тив­ні емо­ції. Та звід­ки во­ни ві­зьму­ться, ко­ли в кра­ї­ні вій­на, стіль­ки за гиб лих, ще біль ше по ра не - них, ма те рі оми ва ють сльо за ми війсь к ко ма ти, а ді ти за по лег лих бать ків от ри му ють на го ро ди, за - мість ра дос ті ди тин ст ва й бать - ків­ської тур­бо­ти...

Про еко­но­мі­ку я вза­га­лі мов­чу. Се­бе про­го­ду­ва­ти ще якось вда­є­ться, а з ди­ти­ною бу­дуть тру­дно­щі. Від те­пе­рі­шніх цін на під­гуз­ки, ди­тя­че хар­чу­ва­н­ня та ін­ші жит­тє­во не­об­хі­дні ре­чі стає мо­то­ро­шно. Дер­жав­на до­по­мо­га в роз­мі­рі 30 ти­сяч гри­вень зі що­мі­ся­чною ви­пла­тою у 800 із ни­ні­шнім кур­сом — мі­зер­ні гро­ші, на­віть на ко­му­нал­ку не ви­ста­чить. І як жи­ти в та­ких умо­вах мо­ло­дій ро­ди­ні й ви­хо­ву­ва­ти гі­дно­го гро­ма­дя­ни­на в лю­бо­ві та ми­рі?

Але вар­то вмі­ти роз­ме­жо­ву­ва­ти дер­жа­ву та кра­ї­ну. Я лю­блю Укра­ї­ну й лю­блю укра­їн­ців за те, що во­ни та­кі рі­зні, за те, що завжди зна­йдуть при­від і по­ра­ді­ти, і по­су­му­ва­ти. І за те, що на­ші лю­ди ду­же тер­пля­чі, хоч не завжди це до­бре. На­ша си­ла в то­му, що ми мо­же­мо зі­бра­ти­ся ве­ли­ким гур­том і до­по­ма­га­ти тим, хто ці­єї до­по­мо­ги по­тре­бує. Зві­сно, су­спіль­ство ру­хає впе­ред мо­лодь. Осо­бли­во мо­лодь ве­ли­ких міст. Стар­та­пи, про­е­кти, іні­ці­а­ти­ви... А ось у не­ве­ли­ких мі­сте­чках у нас мо­ло­де по­ко­лі­н­ня ду­же па­сив­не: ні­хто не на­ма­га­є­ться урі­зно­ма­ні­тні­ти своє до­зві­л­ля. На час де­кре­тної від­пус­тки у ме­не вже без­ліч пла­нів, як цю си­ту­а­цію ви­пра­ви­ти: зму­шу­ва­ти­му сво­їх сум­ських про­він­цій­них зем­ля­ків бу­ти актив­ні­ши­ми та іні­ці­а­тив­ні­ши­ми.

Ну, а по­ки пи­шу ма­гі­стер­ську та мрію про пре­кра­сне май­бу­тнє для сво­го си­на. В Укра­ї­ні.

Дан ЛІЗІН, На­ціо­наль­ний ме­ди­чний університет іме­ні О. Бо­го­моль­ця:

— За час на­вча­н­ня я встиг про­пра­цю­ва­ти на «Швид­кій» два ро­ки. Що мо­жу ска­за­ти: укра­їн­ська «на­ція» ме­ди­ків ни­ні під за­гро­зою. І це ду­же по­га­но. Ні­хто ні­ко­го не хо­че на­вча­ти й до­по­ма­га­ти, адже до­свід­че­ні лі­ка­рі в мо­ло­дих ко­ле­гах ба­чать су­пер­ни­ків у го­ни­тві за ки­ше­нею па­ці­єн­та. Го­лов­ні лі­ка­рі вче­пи­ли­ся у свої крі­сла і на­жи­ва­ю­ться на хво­рих, про стан лі­ка­рень ні­хто не ду­має, від­хре­щу­ю­чись не­до­фі­нан­су­ва­н­ням ме­ди­ци­ни. З по­ва­гою став­лю­ся до лі­тніх лю­дей, та все ж ма­є­мо ще одну про­бле­му: 70-рі­чні ді­ду­сі си­дять на сво­їй став­ці і не ду­ма­ють по­сту­па­ти­ся мі­сцем мо­ло­ді.

Та це все не так сут­тє­во, якщо нав­ко­ло так ба­га­то іні­ці­а­тив­них лю­дей, які щи­ро пра­гнуть змі­ни­ти світ нав­ко­ло. Як ме­дик, я за­хо­плю­юсь де­яки­ми на­ши­ми лі­ка­ря­ми та ви­кла­да­ча­ми. Ба­га­то з них уже рік ря­ту­ють лю­дей на схо­ді. Окре­мо слід ска­за­ти про сту­ден­тів: якщо всі їхні ідеї вті­ля­ться в жи­т­тя — зав­дя­ки цьо­му від­бу­де­ться пов­на ре­стру­кту­ри­за­ція охо­ро­ни здо­ров’я. Ін­ко­ли о че­твер­тій ран­ку те­ле­фо­ну­ють з но­ви­ми іде­я­ми: то ор­га­ні­зо­ву­ють бла­го­дій­ні акції, то арт-те­ра­пію для он­ко­хво­рих ді­тей, фо­то­ви­став­ки, спів­пра­цю­ють з при­тул­ка­ми для тва­рин.

Та і я за­раз за­йма­ю­ся роз­роб­кою но­во­го ме­ди­чно­го про­е­кту — спо­ді­ва­ю­ся, все­укра­їн­сько­го мас­шта­бу. Ба­га­то го­во­ри­ти не бу­ду — бо­юсь зуро­чи­ти, але він то­чно бу­де ко­ри­сним і па­ці­єн­там, і лі­ка­рям, і сту­ден­там. А по­ки пла­ную прой­ти ін­тер­на­ту­ру і по­їзди­ти сві­том: по­бу­ва­ти в Ні­меч­чи­ні, Ін­дії, Ки­таї. Хо­чу набратися у них до­сві­ду і та­ки по­вер­ну­ти­ся в Укра­ї­ну, бо впев­не­ний — на­ша кра­ї­на всім ще по­ка­же! Ко­жен із нас має до­кла­сти до цьо­го ма­кси­мум зу­силь, бо ж за на­ми май­бу­тнє.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.