Су­ма Сум

Den (Ukrainian) - - Міста Й Місця -

чу ви­со­ку бі­лу дзві­ни­цю цен­траль­но­го Спа­со­пре­о­бра­жен­сько­го со­бо­ру. «Ма­мо, це Мо­сква?» — здо­га­ду­ю­ся я.

А ось по­рів­ня­но з 1990-ми і на­віть 2000-ми мі­сто змі­ни­ло­ся силь­но. Зни­кли пост­ра­дян­ські су­мо­ви­тість й спу­сто­ше­н­ня, ву­ли­ці й пар­ки ви­гля­да­ють більш обжи­ти­ми, чи що. У цен­трі за­мість роз­ва­ле­но­го мо­тло­ху і на ко­ли­шніх пу­сти­рях з’яв­ля­є­ться но­ва, але «під ста­ри­зну» ар­хі­те­кту­ра — стро­ка­та, смі­шна, та­ка, що ро­бить ще до­не­дав­на про­він­цій­не сов­ко­ве мі­сто схо­жим на про­він­цій­не до­ре­во­лю­цій­не. По­мі­тне ба­жа­н­ня вла­ди й ме­це­на­тів ство­ри­ти но­ві мі­ські сим­во­ли — де­що без­глу­зді, але ми­лі « ін­те­р­актив­ні скуль­пту­ри » . Мо­лодь не та­ка по­хму­ра, як 10—15 ро­ків то­му, — Су­ми вже не мі­сто агре­сив­ної го­по­ти.

В. П.: — Мі­сто змі­ни­ло­ся до нев­пі­зна­н­ня. Йо­го, як і всі укра­їн­ські мі­ста, за­на­па­сти­ли пла­стик й на­ва­ла до­не­цьких на по­ча­тку 2000-х. То­ді­шній гу­бер­на­тор Во­ло­ди­мир Щер­бань під­дав цен­траль­ну пі­шо­хі­дну ву­ли­цю «Со­тню» — одну з ві­зи­ті­вок Сум — транс­фор­ма­ції, мас­шта­бам якої міг би по­за­здри­ти ка­над­ський ре­жи­сер Девід Кро­нен­берг (ма­ло­при­єм­ні транс­фор­ма­ції — го­лов­ний мо­тив йо­го твор­чо­сті). За­мість пі­ра­мі­даль­них то­поль там ви­са­ди­ли ку­ле­ви­дні кле­ни, асфальт за­мі­ни­ли пли­ткою, а всі бу­дів­лі по­фар­бу­ва­ли в їд­кі ко­льо­ри ра­дян­ських шпа­лер. В ре­зуль­та­ті ву­ли­ця ста­ла схо­жою на гол­лі­вуд­ські де­ко­ра­ції для зйо­мок де­ше­вих ве­стер­нів. Бу­ду­ю­ться ве­ли­кі ме­га­мар­ке­ти й роз­ва­жаль­ні цен­три. З одно­го бо­ку це чу­до­во, з ін­шо­го — від мі­ста мо­го ди­тин­ства не за­ли­ши­ло­ся й слі­ду. Ка­штан у ба­бу­си­но­му дво­рі спи­ля­ли, да­ча зго­рі­ла, а на мі­сці су­кон­ної фа­бри­ки по­бу­ду­ва­ли роз­ва­жаль­ний ком­плекс «Ма­ну­фа­кту­ра». Ба­га­то ро­ків то­му, про­хо­дя­чи повз «су­кон­ку», мо­жна бу­ло від­чу­ти ні з чим не­зрів­ня­ний, уні­каль­ний смо­рід. Та­ко­го за­па­ху я не зу­стрі­чав біль­ше ні­де. Він мі­цно асо­ці­ю­вав­ся із цим мі­сцем, він йо­го, якщо хо­че­те, ство­рю­вав. Скіль­ки се­бе пам’ятаю, я мрі­яв, щоб дже­ре­ло смо­ро­ду зни­кло. І ось фа­бри­ку зне­сли. Ми лю­би­мо блу­ка­ти із си­ном «Ма­ну­фа­кту­рою», ко­ли при­їжджа­є­мо до Сум, але ра­зом із «су­кон­кою» зни­кла ко­ли­шня ча­рів­ність мі­сця. Ви ж чу­ли істо­рії про те, що ті, хто пе­ре­жив вій­ну, ча­сто не хо­чуть ви­да­ля­ти оскол­ки. По­зба­ви­ти­ся від них, зви­чай­но, по­трі­бно, але, з ін­шо­го бо­ку, оско­лок встиг ста­ти ча­сти­ною лю­ди­ни, і без ньо­го во­на по­чу­ва­є­ться як без рук.

— Якщо по­гля­ну­ти з більш за­галь­но­го про­сто­ро­во­го ра­кур­су, то якою за­раз є гео­ме­трія Сум?

А. Ц.: — Основ­на вер­ти­каль — зга­да­ний со­бор: центр зайня­тий ста­рою ма­ло­по­вер­хо­вою за­бу­до­вою. По­ряд із сум­ським Май­да­ном від­не­дав­на є ще одна вер­ти­каль — ви­со­кий флаг­шток із чер­во­но-чор­ним пра­по­ром УПА. По­ява та­ко­го по­ло­тни­ща в Ки­є­ві — річ, яку не­мо­жли­во бу­ло уяви­ти ще пів­ро­ку то­му. Го­лов­ні го­ри­зон­та­лі — «Со­тня» і дов­же­ле­зна Хар­ків­ська — «се­стра» Сум­ської ву­ли­ці в Хар­ко­ві, що одним кін­цем упи­ра­є­ться в істо­ри­чний центр, а ін­шим ви­хо­дить за мі­ську сму­гу, повз «Су­ми­хім­пром», в по­лі­клі­ні­ці яко­го я ко­лись пра­цю­вав лі­ка­рем.

В. П.: — Су­ми схо­жі на гра­фік ко­ли­ва­н­ня цін на на­фту — різ­кі па­ді­н­ня пі­сля різ­ких стриб­ків. Ви­со­тки без­ла­дно су­сі­дять з одно­по­вер­хо­ви­ми бу­дин­ка­ми. Ймо­вір­но, ця ар­хі­те­ктур­на тра­ди­ція з’яви­ла­ся в ХVIII сто­літ­ті, ко­ли ма­лень­кі бу­дів­лі бу­ду­ва­ли­ся бі­ля ви­со­ких цер­ков.

ЛЮ­ДИ

— По­го­во­ри­мо про мі­стян. Чи існує ти­по­вий сум­ча­нин? Які йо­го зов­ні­шність, звички, стра­хи й ра­до­щі?

А. Ц.: — Сум­ча­ни ду­же про­він­цій­ні, але їх не на­звеш за­би­ти­ми. Я б ска­зав, що во­ни до­сить во­ле­лю­бні, для них аб­со­лю­тно не ха­ра­ктер­ний той па­тер­на­ліст­ський тип ми­сле­н­ня, який до­вів до краю Дон­бас. Узя­ти, на­при­клад, сту­дент­ські про­те­сти 2004 ро­ку, які при­зве­ли до до­сить жорс­тко­го про­ти­сто­я­н­ня з «до­не­цьки­ми» в мі­ській вла­ді й у ре­зуль­та­ті до пе­ре­мо­ги сту­ден­тів — во­ни хро­но­ло­гі­чно пе­ре­ду­ва­ли По­ма­ран­че­вій ре­во­лю­ції. Сум­ча­ни, ко­ли при­пе­че, зда­тні на до­сить лю­тий і ор­га­ні­зо­ва­ний опір вла­ді. А в мир­ний час — на­чеб­то зви­чай­ні сло­бо­жан­ські про­він­ці­а­ли: тро­хи ску­пі, со­бі на дум­ці, не осо­бли­во при­ві­тні то­що.

Ма­буть, най­ха­ра­ктер­ні­ша мі­сце­ва ри­са — сум­ський суржик. Чи­ма­ла ча­сти­на сум­ської ді­а­спо­ри в Ки­є­ві сві­до­мо, на­віть під­кре­сле­но роз­мов­ляє ці­єю «ба­тьків­ською мо­вою». І на­жи­во, і в со­цме­ре­жах. Зву­чить гру­бу­ва­то, але ви­кли­кає сим­па­тію: та­ке де­мон­стра­тив­не не­ба­жа­н­ня «ко­си­ти» під ки­я­ни­на. До ре­чі, ще одна з осо­бли­во­стей — мі­цність сум­ської ді­а­спо­ри. При­чи­на, на­пев­но, в то­му, що во­на не та­ка ве­ли­ка, як дні­про­пе­тров­ська, до­не­цька, львів­ська або хар­ків­ська, й то­му не роз­ша­ро­ву­є­ться на окре­мі спіль­но­ти. Крім то­го, Сум­щи­на — еко­но­мі­чно до­сить слаб­кий ре­гіон, сум­ча­ни ча­сто їдуть до Ки­є­ва май­же бі­дня­ка­ми, по­чи­на­ють на «низь­ко­му стар­ті», то­му є більш згур­то­ва­ни­ми. Не мною, а мо­ї­ми пра­це­дав­ця­ми по­мі­че­но: якщо в ко­ле­кти­ві з’яв­ля­є­ться сум­ча­нин, то ду­же ймо­вір­но, що він з ча­сом під­тя­гне сво­їх.

В. П.: — Ко­лись Су­ми бу­ли мі­стом ін­те­лі­ген­тів, що по­то­пає у тро­ян­дах. І це не­зва­жа­ю­чи на в’язни­цю, роз­та­шо­ва­ну пра­кти­чно в цен­трі, на ву­ли­ці Су­пру­на (бі­ля шко­ли № 18, в якій я на­вчав­ся) й те, що де­я­кі під­при­єм­ства, на­при­клад, хім­за­вод, бу­ду­ва­ли кар­ні зло­чин­ці, ко­трі у ве­ли­кій кіль­ко­сті осі­ли по­тім у ра­йо­ні Хім­мі­сте­чка. Зна­ме­ни­тих на всю кра­ї­ну банд мо­ло­то­чни­ків у мі­сті ще не існу­ва­ло: ба­тько роз­по­від­ав, що хло­пці з ін­ших ра­йо­нів, за­зви­чай агре­сив­ні вдень, вно­чі по-джентль­мен­ськи по­сту­па­ли­ся до­ро­гою, якщо ти про­во­джав дів­чи­ну. Ме­ні най­біль­ше по­до­ба­ю­ться Су­ми дру­гої по­ло­ви­ни 1980х. То­ді на ву­ли­цях бу­ло ба­га­то кра­си­вих лю­дей по­хи­ло­го ві­ку — що пе­ре­жи­ли вій­ну, але з до­бри­ми очи­ма, як у мо­їх ба­бусь та ді­ду­сів. То­ді я хо­тів бу­ти схо­жим на мо­ло­дих фар­цов­щи­ків, одя­гне­них у кро­сов­ки Adidas та джин­си Montana. Во­ни но­си­ли зо­ло­ті лан­цюж­ки по­двій­но­го пле­ті­н­ня з жі­но­чи­ми ку­ло­на­ми у ви­гля­ді зна­ків зо­ді­а­ку і зна­чки з «Modern Talking». Біль­шість із тих, з яки­ми я був зна­йо­мий, мо­гли го­ди­на­ми мір­ку­ва­ти про ім­пре­сіо­ні­стів й ци­ту­ва­ли Пру­ста фран­цузь­кою. Не те, що ни­ні­шнє плем’я. А ще ме­ні зда­ва­ло­ся, що чо­ло­ві­ків у Су­мах ра­зи в три мен­ше, ніж жі­нок. Про кра­су на­ших дів­чат й до­сі скла­да­ють ле­ген­ди. Ста­ро­жи­ли ка­жуть, що ви­со­ка кон­цен­тра­ція кра­сунь — ре­зуль­тат дії Кур­ської ма­гні­тної ано­ма­лії.

— Ви зга­да­ли про сту­дент­ську «ре­во­лю­цію на тра­ві» 2004-го. По­тім, під час по­ма­ран­че­во­го Май­да­ну, Су­ми зди­ву­ва­ли кра­ї­ну сто­ти­ся­чни­ми де­мон­стра­ці­я­ми, а то­рік ви­сту­пи­ли ще ра­ди­каль­ні­ше — аж до за­хо­плень ор­га­нів вла­ди. Звід­ки та­ка актив­ність — адже те­ри­то­рі­аль­но це мі­сто схі­дне, про­ми­сло­ве?

А. Ц.: — Так, Су­ми за­раз справ­жній Бан­дер­штадт: де ще на схо­ді Укра­ї­ни в цен­трі мі­ста мо­жна по­ба­чи­ти чер­во­но-чор­ний стяг? Але так бу­ло не завжди. У 1990-х Сум­щи­на бу­ла ча­сти­ною «чер­во­но­го по­ясу», ста­біль­но го­ло­су­ва­ла за ко­му­ні­стів. За про­бу­дже­н­ня укра­їн­ства тре­ба дя­ку­ва­ти Во­ло­ди­ми­ро­ві Щер­ба­ню, що гу­бер­на­тор­ству­вав в обла­сті, — од- ній з го­лов­них по­ста­тей «ста­ро­го» до­не­цько­го кла­ну — та йо­го ко­ман­ді, яка за де­кіль­ка ро­ків сво­го прав­лі­н­ня ви­кли­ка­ла лю­ту ненависть до «до­не­цьких».

В. П.: — Са­мо­сві­до­мість ви­ро­сла в ра­зи. При­чо­му на­віть се­ред, зда­ва­ло­ся б, со­ці­аль­но па­сив­них верств на­се­ле­н­ня. На­при­клад, ко­ли по­ча­ли­ся вій­сько­ві дії на Дон­ба­сі, то, за роз­по­від­дю мо­го зна­йо­мо­го, сум­ські «па­ца­ни» — бан­ди­ти на пен­сії, що про­жи­ва­ють в рі­зних ра­йо­нах мі­ста, — ска­за­ли, що якщо в Су­мах з’яв­ля­ться про­во­ка­то­ри, як в До­не­цьку або Хар­ко­ві, їх від­ра­зу «за­мо­чать». І я, пам’ята­ю­чи про звір­ства сум­ської бра­тви в 1990-х, у цьо­му ні на се­кун­ду не сум­ні­ва­ю­ся.

— Сво­го ча­су в Су­мах бу­ла до­сить ці­ка­ва мі­сце­ва рок- сце­на — окрім ва­шої гру­пи, пам’ятаю ще кіль­ка про­е­ктів, на­стіль­ки ж іро­ні­чних й уї­дли­вих. Звід­ки у сум­ських ро­ке­рів са­ме та­кий на­стрій?

А. Ц.: — Не мо­жна ска­за­ти, що са­ме іро­ні­чність є ха­ра­ктер­ною для сум­ської ан­де­гра­ун­дної сце­ни. Па­ра-трій­ка та­ких ко­манд існу­ва­ла, але окрім них бу­ло ба­га­то чо­го — і гі­тар­на аль­тер­на­ти­ва, і прог-рок, і «рус­ский рок», і ме­та­лі­сти, за­га­лом, все як і скрізь. Є щось і за­раз, але я не від­сте­жую.

В. П.: — Це пов’яза­но з філ­фа­ком Сум­сько­го пе­дін­сти­ту­ту, що сла­вив­ся над­зви­чай­но сим­па­ти­чни­ми й еру­до­ва­ни­ми сту­ден­тка­ми. Я за­кін­чив цей виш 1996 ро­ку й осо­би­сто знав дів­чи­ну, яка на па­рі ви­вчи­ла на­пам’ять «Би­ків Сон­ця» — чо­тир­над­ця­ту гла­ву «Уліс­са» Джой­са. Дів­ча­та з філ­фа­ку всі як одна бу­ли стра­шен­ні не­до­тор­ки, й для то­го, щоб спра­ви­ти на них вра­же­н­ня, хло­пцям до­во­ди­ло­ся від­по­від­а­ти їхньо­му рів­ню. І ось сту­ден­ти сум­сько­го пе­дін­сти­ту­ту, що пе­ре­чи­та­ли книг, су­блі­му­ва­ли ін­те­ле­кту­аль­ні трав­ми за до­по­мо­гою арт-те­ра­пії. Так, на­при­клад, з’яви­ла­ся ві­до­ма текс­то­цен­три­чна гру­па «Сла­ва Бо­гу за все», яка існує й до­сі.

Один із най­яскра­ві­ших укра­їн­ських рок-гур­тів — «Хам­мер­ман Зни­щує Ві­ру­си» — скла­да­є­ться з двох осіб: Альберта Цукрен­ка та Во­ло­ди­ми­ра Па­хо­лю­ка. Оби­два жи­вуть у Ки­є­ві, але ро­дом із Сум. Оби­два по­го­ди­ли­ся роз­по­ві­сти про своє рі­дне мі­сто

МЕ­ТА­ФО­РА СМЕР­ТНО­СТІ

— На­о­ста­нок: з ким або з чим ви мо­гли б по­рів­ня­ти Су­ми?

В. П.: — Одно­го дня на­при­кін­ці 1980-х, ко­ли «збо­ри» в Су­мах до­ся­гли сво­го пі­ку (збо­ри під­лі­тків за те­ри­то­рі­аль­ним прин­ци­пом, го­лов­на ме­та — збір гро­шей на об­щак будь-яким шля­хом: зда­ва­ли, ви­ма­га­ли, за­йма­ли­ся гоп-сто­пом, би­ли­ся «ра­йон на ра­йон»), про­йшла чу­тка, що до нас із Ки­є­ва їдуть фа­ши­сти. Що за фа­ши­сти і на­ві­що во­ни їдуть, ні­хто не уяв­ляв, але за­гро­за зда­ва­ла­ся на­стіль­ки ре­аль­ною, що всі ра­йо­ни об’єд­на­ли­ся, щоб да­ти від­січ не­про­ха­ним го­стям. Пам’ятаю, як ко­ло­на з де­кіль­кох ти­сяч осіб із лан­цю­га­ми і кіл­ка­ми йшла мар­шем у на­прям­ку до за­лі­зни­чно­го вок­за­лу, пе­ре­вер­та­ю­чи по до­ро­зі мі­лі­цій­ні бо­би­ки. То­му я по­рів­няв би Су­ми з по­ке­мо­ном — ма­лень­кою, пу­хна­стою, але над­зви­чай­но агре­сив­ною тва­рю­кою, яка при не­об­хі­дно­сті не за­ми­слю­ю­чись ро­зір­ве будь-ко­го, й се­бе зокре­ма.

А. Ц.: — Ска­жу про осо­би­сте: Су­ми ко­жно­го ра­зу ви­кли­ка­ють у ме­не див­ну су­міш ду­же го­стро­го й те­пло­го від­чу­т­тя ба­тьків­щи­ни і во­дно­час від­чу­т­тя від­сто­ро­не­н­ня. Гу­ля­ю­чи впі­зна­ва­ни­ми, але вже змі­не­ни­ми мі­сця­ми, я «ков­заю», по­чу­ва­ю­ся май­же при­ма­рою. Мі­сто, що бу­ло аб­со­лю­тно мо­їм, лег­ко й спо­кій­но існує без ме­не, в ньо­му з’яв­ля­ю­ться но­ві лю­ди. Це як із ди­тин­ством: во­но ні­ку­ди не по­ді­ло­ся, про­сто во­но вже не твоє, йо­го про­жи­ває хтось ін­ший. Су­ми — це жи­т­тя, яке три­ває без ме­не. Для ме­не моє рі­дне мі­сто — ду­же силь­на ме­та­фо­ра мо­єї смер­тно­сті.

ФОТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.