«Світ змі­ню­ють не ре­во­лю­ції, а істо­рії, роз­ка­за­ні про них»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Олег КО­ЦА­РЕВ

Ві­кто­рія АМЕЛІНА — про «Син­дром ли­сто­па­ду», кри­ти­ку та про­мо­цію чи­та­н­ня

Де­бю­тний, але до­сить успі­шний і гу­чний ро­ман «Син­дром ли­сто­па­ду» мо­ло­дої пи­сьмен­ни­ці Ві­кто­рії АМЕЛІНОЇ — це історія про лю­ди­ну, яка вмі­ла про­ни­ка­ти в ін­ших лю­дей, чу­ти й від­чу­ва­ти їх, от­же, осо­бли­во гли­бо­ко спів­пе­ре­жи­ва­ти. Гли­бо­ко до бо­лю— аж за­хо­ті­ла по­збу­ти­ся цьо­го да­ру. По­дії роз­гор­та­ли­ся в час ці­лої ме­ре­жі ре­во­лю­цій у рі­зних кра­ї­нах і за­кін­чи­ли­ся на на­шо­му Май­да­ні на­при­кін­ці лю­то­го 2014 ро­ку. Зві­сно, опи­си Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті по­с­при­я­ли по­пу­ляр­но­сті й роз­го­ло­су книж­ки, але во­на й без то­го вар­та ува­ги — про­ста, однак стиль­на й ви­га­дли­ва, ду­же чу­тли­ва, але пру­жна й не сен­ти­мен­таль­на по­над мі­ру. Ко­ли Ві­кто­рія Амеліна при­їха­ла на цьо­го­рі­чний «Книж­ко­вий Ар­се­нал», я ви­рі­шив взя­ти в неї ін­терв’ю. Ві­кто­рія в лі­те­ра­тур­но­му се­ре­до­ви­щі з’яви­ла­ся не­дав­но, але швид­ко й при­ро­дно в ньо­го ін­те­гру­ва­ла­ся. Про­гра­міс­тка «за ци­віль­ним фа­хом», во­на ви­яви­лась аб­со­лю­тно сво­є­ю­се­ред лю­би­те­лів лі­те­ра­ту­ри, і, як показує на­ша роз­мо­ва, Ві­кто­рії є що про неї ска­за­ти. І ще одне осо­бли­во впа­дає у ві­чі: всу­пе­реч де­яким сте­ре­о­ти­пам про су­ча­сну про­зу і де­якій са­мо­і­ро­нії, во­на справ­ді сер­йо­зно ста­ви­ться до сво­го пи­сьма...

— Ві­ко, твій ро­ман «Син­дром ли­сто­па­ду» ді­став не­аби­яко­го роз­го­ло­су, осо­бли­во якщо зва­жи­ти на те, що він — де­бю­тний. Роз­ка­жи, як ви­ни­кла йо­го ідея, як на­ро­джу­вав­ся текст, і що в ньо­му ти вва­жа­єш го­лов­ним?

— Текст на­ро­джу­вав­ся про­сто з ме­не. За­раз я вже від­пу­сти­ла цю книж­ку, а ко­ли пи­са­ла, са­ма, зда­є­ться, бу­ла Homo Compatiens — людиною, яка спів­пе­ре­жи­ває. Бо­лю­чий до­свід. Го­лов­не? Це — текст про до­ро­слі­ша­н­ня як по­до­ла­н­ня его­ї­зму за­ра­ди справ­жньо­го ді­є­во­го спів­чу­т­тя — зокре­ма й на­ціо­наль­но­го его­ї­зму. Про мо­жли­вість вря­ту­ва­ти одне одно­го як, пев­но, єди­ну мо­жли­вість для по­ря­тун­ку. За ві­до­мо­ю­кла­си­фі­ка­ці­є­ю­сю же­тів Бор­хе­са, це, зда­є­ться, та­ки текст про смерть і во­скре­сі­н­ня бо­га, де бог — пе­ре­сі­чний, ані­тро­хи не ге­ро­ї­чний, «ди­ван­ний» укра­ї­нець. Я не ро­зумі­ла цьо­го, ко­ли пи­са­ла, але епі­лог, ко­ли ви­яв­ля­є­ться, що по­мер­лий ге­рой не є опо­від­а­чем, — це ж во­скре­сі­н­ня: го­во­рив хтось ін­ший, хтось, хто до­сі жи­вий, — ми не втра­ти­ли на­дію.

— Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті там ма­ла бу­ти від са­мої по­яви ідеї чи з’яви­лась уже пі­зні­ше?

— Ідея вза­га­лі з’яви­ла­ся дав­но, по­тім бу­ло опо­віда­н­ня «Той, що чує», та й ро­ман я по­ча­ла пи­са­ти у ве­ре­сні 2013-го, до по­ча­тку Май­да­ну. Про­сто по­ки я пи­са­ла текст про до­ро­слі­ша­н­ня — укра­їн­ці взя­ли й на­прав­ду по­до­ро­слі­ша­ли. І так ви­йшло, що ми всі ра­зом до­пи­са­ли оцей фі­нал, ко­ли Не­чай усе-та­ки йде на Май­дан, хо­ча й ро­зу­міє пев­ну без­глу­здість сво­єї жер­тви — він уже ба­чив ін­ші ре­во­лю­ції і знає, що йо­го жер­тва не змо­же змі­ни­ти кра­ї­ну. Та вза­га­лі-то, на мо­ю­дум­ку, світ змі­ню­ють не ре­во­лю­ції, а істо­рії, роз­ка­за­ні про них. Прав­да в то­му, що жер­тва май­же завжди без­глу­зда, до­по­ки не по­чу­та її історія. То­му так ва­жли­ві ЗМІ, ре­пор­та­жи­сти­ка, ну, й ху­до­жні книж­ки теж. Зре­штою, як­би че­тве­ро де­бю­тан­тів-ре­пор­та­жи­стів не роз­по­ві­ли сві­то­ві про жер­тву Хри­ста, як би ця історія, на­віть ця ве­ли­ка історія, вря­ту­ва­ла нас?

— Як, на твою дум­ку, вза­га­лі вар­то пи­са­ти про остан­ні по­дії? Де шу­ка­ти мір­ки здо­ро­во­го глу­зду, щоб не ско­ти­тись у фор­мат зов­сім уже пло­скої агі­тки, але й не вда­ва­ти­ся до шту­чно­го ци­ні­зму?

— Ні, не вар­то. Якщо мо­жли­во не пи­са­ти — кра­ще вза­га­лі не пи­са­ти. Ме­ні на пев­но­му ета­пі ста­ло не­мо­жли­во. Як не ско­ти­ти­ся, я не знаю. Мо­же, якраз оце й ва­жли­во — не зна­ти? Усві­дом­лю­ва­ти, що ти ні­чо­го не зна­єш. Бо пи­са­ти книж­ку, то­чно зна­ю­чи, як усе має бу­ти, все одно, що зні­ма­ти кі­но одні­є­ю­ка­ме­ро­юз одно­го ку­та кім­на­ти. А я про­сто за­га­лом та­ка лю­ди­на — не­впев­не­на в со­бі. Зва­жу­ю­ко­жне сло­во, то­му, до ре­чі, ме­ні важ­ко да­ва­ти ін­терв’ю, про­сто мо­раль­но важ­ко, бо тут ко­жне сло­во не упі­йма­єш. А ко­жне сло­во ефе­ктом ме­те­ли­ка мо­же змі­ни­ти світ, на­віть те, яке про­ка­за­не ду­же ти­хо. Ось хтось під­ка­зав Ан­ні Франк ве­сти що­ден­ник — і не ли­ше са­ма Ан­на, а й ця лю­ди­на змі­ни­ли світ. Ме­ні зда­є­ться — та я ро­зу­мію, що це на­справ­ді ілю­зія, — що я го­во­рю не тіль­ки свої сло­ва, що я скла­да­ю­пазл із рі­зних ду­мок, зо­бра­жень із рі­зних ка­мер. Іна­кше я б не на­ва­жи­ла­ся пи­са­ти. — У тво­їх ге­ро­їв є про­то­ти­пи? — Ні. Є пев­ні збі­ги — на­справ­ді, на­пев­но, й не про­сто збі­ги, бо всі де­та­лі ін­ту­ї­тив­но ви­тя­га­єш з яки­хось спо­га­дів. На­при­клад, Лі­за чи­мось схо­жа на во­лон­те­ра Лі­зу Ша­по­шник, ту чу­до­ву дів­чи­ну з ДЦП (по­га­но, до ре­чі, що я ДЦП ви­ко­ри­сто­ву­ю­для озна­че­н­ня лю­ди­ни, але, бо­ю­ся, іна­кше хтось мо­же не при­га­да­ти, бо ЗМІ ча­сто ре­пре­зен­ту­ва­ли са­ме так). Я на­справ­ді, ко­ли пи­са­ла, про неї не ду­ма­ла, ін­ту­ї­тив­но на­зва­ла ге­ро­ї­ню, а вже по­тім ме­ні до­брі чи­та­чі на­га­да­ли. Ка­жуть ще, що Єлизавета — ім’я, пов’яза­не з Бла­го­ві­ще­н­ням. Ота­кі рі­зні ін­тер­пре­та­ції одної ге­ро­ї­ні. Та я про­сто пи­са­ла, не ду­ма­ю­чи про про­то­ти­пи.

— Які вра­же­н­ня спра­ви­ли на те­бе ре­цен­зії на твою книж­ку? Чи по­ді­ля­єш дум­ку про брак до­брої лі­те­ра­тур­ної кри­ти­ки в Укра­ї­ні? І якщо так, то чи ма­єш ре­це­пти по­до­ла­н­ня ці­єї про­бле­ми?

— Не впев­не­на, що ро­зу­мі­юсь на цьо­му, хо­ча ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться ро­бо­та де­кіль­кох кри­ти­ків — прі­звищ на­зи­ва­ти, на жаль, не мо­жу, бо це кри­ти­ки хва­лять (або не хва­лять) пи­сьмен­ни­ків, а не нав­па­ки, й не нав­за­єм. Кри­ти­ка в Укра­ї­ні то­чно є — вла­сне, я це ви­пад­ко­во до­ве­ла, бо на книж­ку звер­ну­ли ува­гу при то­му, що ав­тор був ні­ко­му не ві­до­мий. Ін­ша спра­ва, що ЗМІ, в яких ви­хо­дять ре­цен­зії, най­ча­сті­ше вузь­ко­спе­ці­а­лі­зо­ва­ні, то­му й мій дебют, і вза­га­лі весь лі­те­ра­тур­ний про­цес по­мі­тні ли­ше для пев­ної чу­до­вої, але ма­лої гру­пи лю­дей. Де­я­кі ре­цен­зії ме­не ра­ду­ва­ли, бо я ро­зумі­ла: ме­не по­чу­ли, де­я­кі, хоч і по­зи­тив­ні, не на­стіль­ки. Шко­да, що ба­га­то ду­мок ні­де не за­пи­са­но — ко­ле­ги-пи­сьмен­ни­ки ду­же до­бре вмі­ють чи­та­ти, але не всі пи­шуть ре­цен­зії, то­му щось так і за­ли­ши­ло­ся на­ра­зі по­за дру­ко­ва­ни­ми ре­цен­зі­я­ми.

— Ни­ні ба­га­то го­во­рять про не­об­хі­дність по­ши­ре­н­ня звички й лю­бо­ві до чи­та­н­ня, зокре­ма про про­мо­цію су­ча­сної укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. По­ді­ли­шся сво­ї­ми вра­же­н­ня­ми від шля­ху кни­жок на­ших ав­то­рів до чи­та­чів?

— Вра­же­н­ня та­кі... Ма­ло хто знає на­віть най­успі­шні­ших укра­їн­ських ав­то­рів. Мо­жли­во, час вже при­пи­ни­ти тов­кма­чи­ти ли­ше, що ми — спів­о­ча на­ція, і по­ряд із чер­го­вим шоу та­лан­тів за­пу­сти­ти ре­а­лі­ті-шоу з мо­ло­ди­ми по­е­та­ми? По­трі­бно роз­по­ві­сти укра­їн­цям но­ву істо­рію— що ми на­ція не ли­ше спів­о­ча, а й на­чи­та­на. А якщо сер­йо­зно, то книж­ко­вий огляд у прайм-тайм ду­же би до­по­міг. Мо­же, щось та­ке є — я, як і біль­шість книж­ко­вих лю­дей, те­ле­ві­зор не див­лю­ся (див. ста­т­тю «Ре­аль­но­сті, які не пе­ре­ти­на­ю­ться. Кни­го­лю­би — про те, які ка­на­ли є дру­жні­ми до укра­їн­ської книж­ки», «День» №87-88 від 22—23 трав­ня ц.р.).

Що­до по­ши­ре­н­ня, то ти пра­виль­но ска­зав — «зви­чка». Ду­же ва­жли­ві ди­тя­чі книж­ки й ви­дав­ни­цтва. І ду­же ва­жли­во не втра­ти­ти під­лі­тків, бо на яко­мусь ета­пі, ко­ли ма­ма уже не чи­тає на ніч, чи­та­н­ня як за­до­во­ле­н­ня мо­же за­кін­чи­ти­ся на­зав­жди — не ви­йде «звички». У цьо­му сен­сі та­кі книж­ки, як «Гар­рі По­тер», на­справ­ді не­оці­нен­ні, во­ни втя­гу­ють ди­ти­ну у світ лі­те­ра­ту­ри.

— Ба­наль­не за­пи­та­н­ня, але я пе­ре­ко­на­ний, що від­по­відь ба­наль- ною не бу­де. От­же: роз­ка­жи про свій шлях у лі­те­ра­ту­ру.

— Ме­ні за­раз зда­є­ться — не­має ні­яко­го шля­ху в лі­те­ра­ту­ру. Я десь за­гу­би­ла­ся між текс­та­ми й жи­т­тям, не ду­же їх роз­рі­зняю, зда­є­ться, що так бу­ло завжди, хо­ча це й не так. Бо­ю­ся, пи­са­н­ня для ме­не не є й не бу­де про­сто про­фе­сі­єю. Це не про­фе­сія — це хво­ро­бли­ва при­страсть, спо­сіб жи­т­тя. Якщо я мо­жу не пи­са­ти — я не пи­шу, і якщо змо­жу не пи­са­ти зов­сім — не пи­са­ти­му. Пи­сьмен­ник — це фільтр, а зна­єш, як пі­сля ви­ко­ри­ста­н­ня ви­гля­дає фільтр для во­ди? Не ду­же ща­сли­вим... Осо­бли­во, вра­хо­ву­ю­чи якість во­ди в Укра­ї­ні. Як ска­зав про одне моє не­ве­се­ле опо­віда­н­ня мій чо­ло­вік: «Це ду­же до­бре — але ду­же по­га­но, що це на­пи­са­ла моя дру­жи­на».

— Своє­рі­дний, але та­ки ком­плі­мент. До ре­чі, чим ти за­йма­є­шся в по­бу­ті, де жи­веш, чим за­ро­бля­єш на жи­т­тя?

— Жи­ву у Льво­ві, ра­ні­ше пра­цю­ва­ла про­гра­мі­стом, уже дав­но — ме­не­джер у цій сфе­рі. На­ма­га­ю­ся ви­бу­до­ву­ва­ти ре­пу­та­ці­ю­на­ших спе­ці­а­лі­стів, себ­то під­кре­слю­ва­ти й пра­виль­но до­но­си­ти до ке­рів­ни­цтва в іно­зем­них ком­па­ні­ях той факт, що в Укра­ї­ні пре­кра­сні ін­же­не­ри — не че­рез пі­ар, а че­рез які­сно ви­ко­на­ну ро­бо­ту. Це — те, що ме­не мо­ти­вує най­біль­ше.

— Що за­раз пи­шеш? Чи мо­жеш по­ді­ли­ти­ся ці­ка­ви­ми за­ду­ма­ми?

— Я по­ча­ла пи­са­ти де­кіль­ка ве­ли­ких за об­ся­гом текс­тів — і ко­жен для ме­не ва­жли­вий, але кіль­кість по­дій і вра­жень за­ва­жа­ють зо­се­ре­ди­тись. Я пи­шу, а по­тім пе­ре­чи­ту­юй ро­зу­мію: не по­трі­бно спі­ши­ти. По­трі­бна дов­га зи­ма і ти­ша — то­ді, мо­жли­во, я щось за­кін­чу. Ці­єї зи­ми пи­са­ти не мо­гла та­кож то­му, що «Син­дром ли­сто­па­ду» ще не від­пу­стив, а ось те­пер — зда­є­ться, від­пу­стив оста­то­чно.

— Знаю, що ти бе­реш участь у про­е­кті «лі­те­ра­тур­но­го пу­тів­ни­ка» під на­звою «Їздець». Мо­жеш роз­по­ві­сти про сам про­ект і про те, що для ньо­го на­пи­са­ла?

— Це бу­де збір­ка істо­рій про не­зна­ні (або й зна­ні) укра­їн­ські мі­сця, ма­лень­кі мі­фи ма­лень­ких місць. Бу­дуть хо­ро­ші ав­то­ри, зокре­ма по­ча­тків­ці, яких ор­га­ні­за­то­ри зна­йшли че­рез кон­курс. Я на­пи­са­ла опо­віда­н­ня про Се­ре­днян­ський за­мок на За­кар­пат­ті. Там і зам­ку вже май­же не­ма — роз­ва­ли­на, тра­ва, ко­ро­ви і ко­зи дов­ко­ла. А ко­лись там бу­ли ще й там­плі­є­ри, охо­ро­ня­ли со­ля­ний шлях...

— Уза­га­лі, гео­гра­фія, кра­є­знав­ство в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні — на­скіль­ки ці ре­чі ва­жли­ві для те­бе в твор­чо­сті?

— Ва­жли­ві. Че­рез мі­сце­вість мо­жна по­ба­чи­ти й зро­зу­мі­ти лю­дей. А лю­ди —най­ва­жли­ві­ше.

— Що ти про­чи­та­ла остан­нім ча­сом та­ко­го ці­ка­во­го, що вар­то бу­ло б по­ра­ди­ти ін­шим?

— От щой­но про­чи­та­ла ро­ман «Єв­ро­пе­а­на» че­ха Па­трі­ка Оур­же­дні­ка, зов­сім то­нень­ка книж­ка. У текст завжди лег­ко за­тя­гує упі­зна­ва­н­ня, а ця книж­ка — су­ціль­не впі­зна­ва­н­ня. Ав­тор грає всі­ма ти­ми фа­кта­ми єв­ро­пей­ської істо­рії, які ви вже зна­є­те, але ні­як не мо­же­те усві­до­ми­ти й осми­сли­ти — про­сто то­му, що не­мо­жли­во все це на­ше бо­же­ві­л­ля усві­до­ми­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.