Ка­пе­ла­ни на лі­нії во­гню

«День» роз­по­чи­нає се­рію ре­пор­та­жів із при­фрон­то­вих міст Дон­ба­су

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оле­на БЕРЕЖНЮК, «День», фото Ар­те­ма СЛІПАЧУКА, «День» Київ — Ма­рі­у­поль — Київ

Не­ве­ли­кий ав­то­бус, май­же під са­мі ві­кна за­ван­та­же­ний їже­ю­та ре­ча­ми, ви­ру­шає в по­до­рож по­зи­ці­я­ми нав­ко­ло мі­ста — са­ме так по­чи­на­є­ться ледь не ко­жен ранок Альберта Хо­мя­ка, чле­на «Між­кон­фе­сій­но­го ба­таль­йо­ну вій­сько­вих ка­пе­ла­нів». Аль­берт актив­но за­хи­щає Ма­рі­у­поль уже рік. Спо­ча­тку до­во­ди­ло­ся бу­ду­ва­ти блок­по­сти, по­тім їх утри­му­ва­ти, те­пер же чо­ло­вік во­зить до­по­мо­гу тим, зав­дя­ки ко­му біль­ше не тре­ба за­хи­ща­ти рі­дне мі­сто са­мо­туж­ки.

«Пер­ший блок­пост ми бу­ду­ва­ли ра­зом із па­сто­ром на­шої церкви Ген­на­ді­єм Мо­хнен­ком та йо­го си­на­ми, — роз­по­від­ає Аль­берт. — Все ро­би­ли сво­ї­ми си­ла­ми. Ко­ли ж ми­ну­лої ве­сни вій­сько­ві по­ки­ну­ли Ма­рі­у­поль, ми з дру­зя­ми по­се­ред но­чі ви­їха­ли на блок­пост під Ши­ро­ки­ним, щоб не за­ли­ша­ти йо­го по­ро­жнім. Що­прав­да, як­би ту­ди при­йшли се­па­ра­ти­сти — не уяв­ляю, що бу­ло б. Зброї у нас — не­ма вза­га­лі. Хі­ба під танк ки­дай­ся та кри­чи: « Не пу­щу! » . На ща­стя, нам на змі­ну за кіль­ка го­дин під’ їхав « Азов » . За­раз во­зи­мо хло­пцям на блок­по­стах до­по­мо­гу. У цер­кві зби­ра­є­мо і се­ред усіх не­бай­ду­жих. Ко­му тре­ба їжа, ко­му ме­ди­ка­мен­ти, а ко­му — до­бре сло­во. До­по­ма­га­є­мо, чим мо­же­мо, і мо­ли­мо­ся за них що­дня», — роз­по­від­ає Аль­берт.

ЗА­ПО­РІЗЬ­КИЙ «ДЕ­САНТ»

Сьо­го­дні пан Аль­берт ви­ру­шає в по­їзд­ку не сам. До ньо­го із За­по­ріж­жя при­їха­ли ко­ле­ги-во­лон­те­ри з бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції «Храм». Во­ни за­зви­чай їздять у на­прям­ку До­не­цька, але сьо­го­дні ви­рі­ши­ли тим­ча­со­во змі­ни­ти мар­шрут.

« На­ша ор­га­ні­за­ція актив­но ви­їжджає на пе­ре­до­ву з 14 кві­тня 2014 ро­ку. Впер­ше по­їха­ли до 72-ї бри­га­ди в Ста­ро­ду­бів­ку. До цьо­го дов­гий час до­по­ма­га­ли ди­стан­цій­но. То­ді при­во­зи­ли як їжу, так і одяг. У хло­пців по­бут був пра­кти­чно не обла­што­ва­ний. Во­ни спа­ли про­сто на мі­шках з кар­то­плею. Спо­ча­тку всі ди­ву­ва­ли­ся, ку­ди і чо­го ми їде­мо, але те­пер вже впі­зна­ють, — роз­по­від­ає ви­ко­нав­чий ди­ре­ктор бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції «Храм» Іри­на Дми­трів. — Окрім цьо­го, ми до­по­ма­га­ли ви­му­ше­ним пе­ре­се­лен­цям у За­по­ріж­жі. По­тім ді­зна­ли­ся, що ве­ли­ка кіль­кість лю­дей, які ли­ши­ли­ся на при­фрон­то­вих те­ри­то­рі­ях, теж по­збу­ли­ся бу­дья­ких за­со­бів до існу­ва­н­ня. То­ді ми з ко­ле­га­ми по­ча­ли ро­би­ти по­їзд­ки з про­ду­кта­ми в на­прям­ку До­не­цька. На­ма­га­ли­ся шу­ка­ти ті мі­ста та се­ла, де справ­ді є ну­жда. Ко­ли ба­чи­мо, що до яко­гось на­се­ле­но­го пун­кту до­по­мо­га пі­шла актив­но — пе­ре­хо­ди­мо у ін­ший».

У до­ро­гу ви­ру­ша­є­мо з са­мо­го ран­ку, адже по­пе­ре­ду ба­га­то ро­бо­ти. Най­пер­ше під’їжджа­є­мо до блок­по­ста, який сво­го ча­су і бу­ду­вав Аль­берт. Ра­зом із хар­ча­ми одно­му з вій­сько­вих да­є­мо кіль­ка при­мір­ни­ків на­шо­го «Мар­шру­ту №1» та одра­зу «ці­ли­мо в яблу­чко».

«Це ду­же до ре­чі. — ра­діє чо­ло­вік із по­зив­ним « Істо­рик » жур­на­лам про Ко­ро­ля Во­ли­ні і Га­ли­ча Да­ни­ла та про Чи­ги­рин. — Справ­ді, істо­рі­ю­лю блюз ди­тин­ства, ча­сто чи­та­ю­лі­те­ра­ту­ру на цю­те­му. Дя­кую, що й ви трі­шки під­ве­зли. Сво­їм за­хо­пле­н­ням я зав­дя­чу­ю­на­шо­му вчи­те­ле­ві істо­рії. Він сам про­йшов вій­ну і ча­сто нам про неї роз­по­від­ав. У ньо­го на­віть якщо чо­гось не знав на пам’ять — не бі­да, го­лов­не, щоб міг по­ясни­ти, чо­му ста­ло­ся са­ме так. Він вчив нас ду­ма­ти».

ГУР­ТОМ І КА­ШУ ДО­БРЕ... ВА­РИ­ТИ

Пі­сля блок­по­сту по­вер­та­є­мо зно­ву до мі­ста, щоб від­ві­да­ти ще один ці­ка­вий пункт до­по­мо­ги. Тут, у хри­сти­ян­сько­му цен­трі «Обно­ва», ще з пер­ших об­стрі­лів Ма­рі­у­по­ля пра­цює ку­хня для вій­сько­вих. Що­дня її ро­бі­тни­ки го­ду­ють по­над 700 (!) сол­да­тів. Спо­ча­тку ку­ха­рі об­хо­ди­ли­ся сво­їм по­су­дом, а зго­дом ні­ме­цькі бла­го­дій­ни­ки по­да­ру­ва­ли во­лон­те­рам про­фе­сій­не обла­дна­н­ня для по­льо­вої ку­хні. Те­пер за один раз во­лон­те­ри мо­жуть зва­ри­ти близь­ко 120 лі­трів бор­щу або гар­ні­ру — тіль­ки всти­гай по­мі­шу­ва­ти.

« Нам на до­по­мо­гу при­хо­дять лю­ди, яким не бай­ду­жа до­ля Ма­рі­у­по­ля та Укра­ї­ни. — роз­по­від­ає пред­став­ник цен­тру «Обно­ва» Ва­ле­рій Дзю­ба. — Що­ти­жня нам при­во­зять про­ду­кти кіль­ко­ма ав­тів­ка­ми, та­кож отри­му­є­мо по­сил­ки че­рез « Но­ву по­шту». Мі­сце­ві, в мі­ру сво­їх мо­жли­во­стей, го­ту­ють їжу. Тут по­стій­но пра­цює де­сять осіб, біль­ше й не тре­ба. За пра­виль­ної ор­га­ні­за­ції ро­бо­ти мо­жна обі­йти­ся на­віть мен­шо­ю­кіль­кі­стю . Ні­хто не ло­вить гав, то­му все всти­га­є­мо. На­ше зав­да­н­ня — го­ду­ва­ти пер­шу лі­ні­ю­обо­ро­ни. Нас усі вже зна­ють, то­му їжу бра­ти не бо­я­ться, на­віть ко­ли іде ро­та­ція — хло­пці обов’ яз­ко­во пе­ре­да­ють сво­їм на­сту­пни­кам, що є во­лон­те­ри, які бу­дуть їх го­ду­ва­ти».

До цен­тру ре­гу­ляр­но при­їжджає під­мо­га із Львів­щи­ни. Сьо­го­дні тут ха­зяй­ну­ють чо­ти­ри львів­ські дів­чи­ни, які зби­ра­ю­ться за­ли­ши­ти­ся на ку­хні до кін­ця мі­ся­ця. Іри­на Хо­до­рів­ська із Дро­го­би­ча — одна з них.

«Я тим­ча­со­во не пра­цюю, то­му ко­ли ді­зна­ла­ся, що в Ма­рі­у­по­лі по­трі­бна на­ша до­по­мо­га, — ви­рі­ши­ла при­їха­ти сю­ди. Ми го­ту­є­мо зде­біль­шо­го до обі­ду, по­тім їде­мо на пе­ре­до­ву і го­ду­є­мо хло­пців. Ро­бо­та ду­же вдя­чна, то­му май­же не втом­лю­є­мо­ся. Зде­біль­шо­го тут за­ли­ша­ю­ться на ти­ждень, але ми з по­дру­га­ми ви­рі­ши­ли про­бу­ти мі­сяць. До­ро­га не близь­ка, а хто­зна, ко­ли ще ви­па­де мо­жли­вість сю­ди по­тра­пи­ти», — роз­по­від­ає во­лон­тер­ка.

За­ли­шив­ши ча­сти­ну про­ду­ктів у цен­трі, ви­ру­ша­є­мо да­лі. Сьо­го­дні наш край­ній пункт — Гра­ні­тне. Але до ньо­го бу­де ще кіль­ка зу­пи­нок.

ДО­РО­ГА ЖИ­Т­ТЯ

«За­раз ста­не­мо під Пав­лів­кою, — роз­по­від­ає нам Аль­берт. — Але зу­пин­ка мі­ні­маль­на, ли­ше щоб ви­ван­та­жи­ти ре­чі. Те­ри­то­рія про­стрі­лю­є­ться, то­му все ро­би­мо опе­ра­тив­но».

Хло­пці на блок­по­сту нам ра­ді, але теж за­сте­рі­га­ють від дов­го­го пе­ре­бу­ва­н­ня. Тро­хи да­лі, за рі­чкою— те­ри­то­рія бо­йо­ви­ків. Хоч і міст зруй­ну­ва­ли, але ди­вер­сан­ти на цьо­му по­сту — не рід­кість.

«А те­пер на­би­ра­є­мо швид­кість, — про­дов­жує Аль­берт та за­во­дить ав­то, — тут 120 кі­ло­ме­трів на го­ди­ну — не мен­ше. До­ро­га від­кри­та і про­стрі­лю­є­ться, то­му я їду за­зви­чай у бро­не­жи­ле­ті, а ще один ві­ша­ю­на ві­кно. Ко­ли бро­ні не­має — ря­тує ли­ше швид­кість».

По­тро­ху ми­на­є­мо «до­ро­гу жи­т­тя», від’їжджа­є­мо від пе­ре­до­вої й по­тра­пля­є­мо під Но­во­се­лів­ку. Цей пост ці­ка­вий тим, що сю­ди ка­пе­ла­ни не про­сто при­їжджа­ють, во­ни слу­жать у бри­га­ді. За час слу­жби на­віть всти­гли ор­га­ні­зу­ва­ти в одно­му з по­льо­вих при­мі­щень ка­пли­чку, де мо­ля­ться на­ші вій­сько­ві. Кіль­ка ти­жнів то­му у ка­пе­ла­нів та вій­сько­вих тут від­бу­ла­ся ро­та­ція. Капелан Яро­слав із Ні­жи­на ді­ли­ться сво­ї­ми пер­ши­ми вра­же­н­ня­ми про ро­бо­ту: «Тут лю­ди ду­же за­мкну­ті. За та­ких умов скла­дно пра­цю­ва­ти. На­ше зав­да­н­ня — до­по­мог­ти їм пі­ти на кон­такт, по­то­ва­ри­шу­ва­ти з ни­ми. Хло­пці ча­сто мо­жуть слу­ха­ти, по­го­джу­ва­ти­ся, але не від­кри­ва­ти сво­ю­ду­шу. То­му ми на­ма­га­є­мо­ся вста­нов­лю­ва­ти з ни­ми осо­би­стий кон­такт. Є ще одна про­бле­ма, з яко­ю­ми сти­ка­є­мо­ся, — це ал­ко­голь. Якщо лю­ди­на тве­ре­за і ду­має аде­ква­тно — з не­ю­мо­жна спіл­ку­ва­ти­ся. Якщо ж во­на ви­пи­ла — роз­мо­ви вже не ма­ти­муть жо­дно­го ефе­кту. Ще одна про­бле­ма, яку я по­мі­тив, — слаб­кість. Я завжди ду­мав, що солдат — це лю­ди­на ду­же му­жня, жорстка. А ви­яв­ля­є­ться, є се­ред хло­пців і чу­тли­ві. Во­ни бо­лі­сно спри­йма­ють будь-яку не­спра­ве­дли­вість, крив­ду. Ці лю­ди го­то­ві від­да­ти все, вклю­ча­ю­чи вла­сне жи­т­тя, а за це не отри­му­ють від дер­жа­ви ні фор­ми, ні бер­ців, май­же все му­сять ку­пу­ва­ти вла­сним ко­штом або про­си­ти у во­лон­те­рів. Це їх справ­ді гні­тить».

На­сту­пний пункт — Гра­ні­тне, про яке тут зна­ють не з чу­ток, то­му успі­ху в до­ро­зі ба­жа­ють щи­ро. «Гра­ні­тне от за тим па­гор­бом, — показує нам на до­ро­гу Аль­берт. — Але ско­ро нас, на­пев­не, зу­пи­нить ро­звід­ка».

Май­же одра­зу пі­сля слів Альберта на до­ро­зі з’яв­ля­є­ться кіль­ка хло­пців у фор­мі без опі­зна­валь­них зна­ків. Зу­пи­ня­є­мо­ся на ви­мо­гу та ви­хо­ди­мо з ав­то.

«На Гра­ні­тне? Я б вам не ра­див, — хи­тає го­ло­во­ю­стар­ший. — Щой­но об­стріл при­пи­нив­ся, та й снай­пе­ри пра­цю­ють. Я сьо­го­дні вран­ці ви­йшов на па­горб — одна ку­ля бі­ля го­ло­ви про­ле­ті­ла, ін­ша під но­ги. По­ї­де­те — то­чно щось отри­ма­є­те. У нас тут і мі­ни лі­та­ють час від ча­су. Ось, де­ре­во якось об­па­ли­ла — про­сто над на­ми за­че­пи­ла­ся».

Пі­сля не­дов­гих роз­ду­мів ви­рі­шу­є­мо по­вер­та­ти та на­ві­да­ти­ся ін­шим ра­зом. Ро­бо­та іще не за­кін­че­на. Крім вій­сько­вих, у роз­по­ряд­ку ден­но­му ще й при­фрон­то­ві ме­шкан­ці. Їм до­по­мо­га теж по­трі­бна не в остан­ню­чер­гу.

НА­ШЕ ЧИ ВА­ШЕ?

Се­ли­ще Ан­дрі­їв­ка під об­стрі­ла­ми не бу­ло, але від вій­ни вже до­бря­че на­тер­пі­ло­ся. Са­ме се­ло роз­та­шо­ва­не на укра­їн­ській те­ри­то­рії, а ось ра­йон­на ра­да, до якої во­но на­ле­жить — під­кон­троль­на те­ро­ри­стам. Са­ме че­рез це ме­шкан­цям Ан­дрі­їв­ки не над­хо­дять жо­дні со­ці­аль­ні ви­пла­ти, а на­се­ле­н­ня зму­ше­не ви­жи­ва­ти як мо­же.

В Ан­дрі­їв­ці нас уже че­ка­ють. Бі­ля шко­ли зі­бра­ли­ся ба­га­то­ді­тні та оди­но­кі ма­те­рі, яким ка­пе­ла­ни при­ве­зли хар­чі та одяг. Се­ред них як мі­сце­ві ме­шкан­ці, так і пе­ре­се­лен­ці. Ал­ла Бі­лич — ма­ти трьох ді­тей. До вій­ни пра­цю­ва­ла крав­чи­не­юв су­сі­дньо­му мі­сті. За­раз цех там роз­гро­ми­ли, а ін­шої ро­бо­ти зна­йти ні­де.

«Про­ду­кти до ма­га­зи­нів у нас за­во­зять, але у лю­дей не­має гро­шей, щоб їх ку­пу­ва­ти. — роз­по­від­ає Ал­ла. — Ще й ці­ни ду­же під­ня­ли­ся. Хліб ось за­раз по 11 гри­вень, най­де­шев­ший — 8.60. Їмо, що за­ли­ши­ло­ся в під­ва­лах, хто ще три­має ко­рів чи пти­цю— ді­ли­ться з ін­ши­ми. Нас по­ки не об­стрі­лю­ва­ли, але май­же що­дня чу­є­мо, як під Гра­ні­тним ідуть бої. Зран­ку без­пі­ло­тник лі­тав, ду­ма­ли, що зно­ву зби­ва­ти бу­дуть. Від ньо­го та­кі «фе­єр­вер­ки», на­віть ді­ти вже зна­ють, що тре­ба хо­ва­ти­ся. Ви­їжджа­ти не­має ку­ди — ко­му ми по­трі­бні? Му­си­мо че­ка­ти».

КРА­ЩЕ, НІЖ У НАТО

На зво­ро­тно­му шля­ху за­їжджа­є­мо на ще один пост. Тут ма­ло на не са­мо­му кра­ю­по­ки­ну­то­го гра­ні­тно­го кар’єра роз­мі­сти­ла­ся вій­сько­ва гру­па.

«У нас тут ду­же су­ча­сна бо­йо­ва те­хні­ка, — смі­ю­ться сол­да­ти, вка­зу­ю­чи на два по­ки­ну­тих ков­ші. — На­віть у НАТО та­кої не­ма».

Усю­спе­ці­а­лі­зо­ва­ну те­хні­ку з кар’єру та ро­бі­тни­ків ви­ве­зли ще до вій­ни, а ков­ші про­сто не змо­гли транс­пор­ту­ва­ти. Так і сто­ять оба­біч до­ро­ги, сві­тя­чи жов­ти­ми бо­ка­ми.

Крім не­зви­чної те­хні­ки, ця по­зи­ція при­ва­блює ще й не­ймо­вір­ним до­ма­шнім за­ти­шком. Під ві­кна­ми ка­зар­ми мі­сце­вий ку­хар Во­ло­ди­мир із Львів­щи­ни зро­бив не­ве­ли­кі клум­би, де ви­са­див ре­ди­ску, а тро­хи по­да­лі роз­бив справ­жній го­род з кар­то­плею, пер­ця­ми та по­мі­до­ра­ми. У та­кій укра­їн­ській ха­ті гріх не сі­сти до сто­лу, то­му за­про­ше­н­ня на обід одра­зу при­йма­є­мо. За сто­лом хло­пці зі­зна­ю­ться, що хоч від мі­ста во­ни і не­да­ле­ко, але во­лон­те­ри тут не ча­сті го­сті.

«Тіль­ки Аль­берт і бу­ває, — роз­по­від­ає вій­сько­вий Во­ло­дя. — Але за на­ших умов ні­чо­го осо­бли­во і не тре­ба. Хі­ба що ми­ло та ми­ю­чі за­со­би якісь. А от ре­ди­ска та ча­сник зав­дя­ки ку­ха­ре­ві у нас вже свої».

Пі­сля пі­зньо­го обі­ду по­вер­та­є­мо до мі­ста. За під­ра­хун­ка­ми Альберта, ми по­до­ла­ли по­над 200 кі­ло­ме­трів, хоч їзди­ли ли­ше око­ли­ця­ми. Зав­тра Аль­берт да­лі ви­ру­шить на блок­по­сти, а йо­го за­по­різь­кі ко­ле­ги — по­їдуть до­по­ма­га­ти об­стрі­ля­ній Мар’їн­ці.

«До­ки хло­пці сто­ять там — ми спо­кій­но спи­мо тут, — ка­же Аль­берт Хо­мяк. — То­му му­си­мо до­по­ма­га­ти ра­зом».

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День» ФОТОРЕПОРТАЖ «Дня»

КАПЕЛАН ГЕН­НА­ДІЙ МОХНЕНКО, БА­ТЬКО 35 ДІ­ТЕЙ (ТРОЄ РІ­ДНИХ І 32 — УСИНОВЛЕНІ), РА­ЗОМ ЗІ СТАРШИМИ СИ­НА­МИ ПРА­ЦЮЄ НАД ВІДНОВЛЕННЯМ ОКО­ПІВ НАВ­КО­ЛО МА­РІ­У­ПО­ЛЯ

ПІД МАРІУПОЛЕМ «МАР­ШРУТ №1» ЗУ­СТРІ­ЧАЄ СВО­ЇХ ЧИ­ТА­ЧІВ. «ВІД­ВЕР­ТО, ІСТО­РІЮ ЛЮ­БЛЮ З ДИ­ТИН­СТВА, ЧА­СТО ЧИ­ТАЮ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РУ НА ЦЮ ТЕ­МУ. ДЯ­КУЮ, ЩО І ВИ ТРOШКИ ПІД­ВЕ­ЗЛИ», — ГО­ВО­РИТЬ БО­ЄЦЬ ІЗ ПО­ЗИВ­НИМ «ІСТО­РИК» (НА ФОТО — ЛІ­ВО­РУЧ)

ПРИФРОНТОВУ АНДРІЇВКУ УКРА­ЇН­СЬКА ВЛА­ДА ЗАРАХУВАЛА ДО НЕ­ПІД­КОН­ТРОЛЬ­НИХ ТЕ­РИ­ТО­РІЙ. СО­ЦІ­АЛЬ­НИХ ВИ­ПЛАТ СЕ­ЛЯН ПО­ЗБА­ВИ­ЛИ ВЖЕ ДАВ­НО. ТЕПЕРНАДІЯ НА ВО­ЛОН­ТЕ­РІВ

КА­ПЕ­ЛА­НИ ДО­ПО­МА­ГА­ЮТЬ СОЛ­ДА­ТАМ НЕ ЛИ­ШЕ ЇЖЕЮ ТА МЕДИКАМЕНТАМИ, А Й ДО­БРИМ СЛО­ВОМ І МО­ЛИ­ТВОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.