«Бан­ди­тів на схід мо­жна бу­ло не впу­сти­ти»

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Сва­то­ве — не­ве­ли­ке мі­сто Лу­ган­ської обла­сті, яке то­рік зла­ма­ло ша­бло­ни про те, що схід Укра­ї­ни — це оплот се­па­ра­ти­зму. До цьо­го мі­ста бо­йо­ви­ки так і не по­тра­пи­ли. Ви­яв­ля­є­ться, всу­пе­реч по­ши­ре­но­му сте­ре­о­ти­пу, їх мо­жна бу­ло про­сто не впу­сти­ти. Сва­тів­ський фе­но­мен чи до­кір ре­шті ра­йо­нів і міст? Про це «День» по­го­во­рив з ме­ром Сва­то­во­го Єв­ге­ном Ри­бал­ком.

— Єв­ге­не Ві­кто­ро­ви­чу, рік то­му Укра­ї­ні був ки­ну­тий ви­клик. Слі­дом на Кри­мом Ро­сія по­ча­ла вво­ди­ти війська на­йман­ців на Дон­бас, зокре­ма й до Лу­ган­ської область. Спа­ла­хнув Лу­ганськ, До­нецьк, Слов’янськ. Оку­пант на­сту­пав з кіль­кох на­прям­ків, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи ком­плекс за­хо­дів — від про­во­ка­цій, роз­хи­ту­ва­н­ня си­ту­а­ції до без­по­се­ре­дньо­го втор­гне­н­ня. І ось се­ред усіх ра­йо­нів Лу­ган­щи­ни ли­ше Сва­то­ве всто­я­ло, не пу­стив­ши до се­бе во­ро­га. Як це вда­ло­ся й чо­го це ко­шту­ва­ло для сва­тів­чан?

— Дій­сно, це ста­ло для нас ви­про­бу­ва­н­ням. У пев­ний мо­мент, ко­ли не бу­ло у Сва­то­во­му гла­ви рай­держ­адмі­ні­стра­ції, всю­від­по­від­аль­ність я взяв на се­бе. Го­спо­дар­ських про­блем бу­ло ду­же ба­га­то. До­во­ди­ло­ся до­мов­ля­ти­ся і з мі­сце­вим на­се­ле­н­ням, яке з ро­зу­мі­н­ням ста­ви­ло­ся до си­ту­а­ції. 18 ти­сяч жи­те­лів у Сва­то­во­му. 5 ти­сяч пе­ре­се­лен­ців бу­ло. І вій­сько­во­слу­жбов­ців при­бли­зно стіль­ки ж. Зви­чай­но, ми до цьо­го бу­ли не го­то­ві. Але витримали, змо­гли, ор­га­ні­зу­ва­ли­ся. Тре­ба бу­ло за­без­пе­чи­ти Сва­то­ве ре­зерв­ни­ми дже­ре­ла­ми еле­ктро­енер­гії, залишалася акту­аль­ною про­бле­ма по­да­чі во­ди, ка­зна­чей­ське об­слу­го­ву­ва­н­ня й бан­ків­ська си­сте­ма. У іде­о­ло­гі­чно­му пла­ні, зві­сно, бу­ла про­бле­ма ще й у то­му, що не всі «хо­хли» від­чу­ли се­бе укра­їн­ця­ми че­рез що й пе­тля­ли між Пар­ті­є­ю­ре­гіо­нів і на­ціо­наль­ною іде­єю. Ду­же ба­га­то фер­ме­рів чі­тко усві­до­ми­ли, що якщо за­кін­чу­є­ться Укра­ї­на, то за­кін­чу­є­ться і їхнє го­спо­да­рю­ва­н­ня на сво­їй зем­лі. Від­чу­т­тя сво­єї зем­лі, сво­єї вла­сно­сті, сво­єї іден­ти­чно­сті за­го­стри­ло­ся в мо­мент на­па­ду Пу­ті­на ду­же.

— У Сва­то­во­му теж бу­ли спро­би про­ве­сти так зва­ний «ре­фе­рен­дум» 11 трав­ня. Як ви не допу­сти­ли цьо­го?

— Бу­ли та­кі спро­би й спи­ски всіх, хто хо­див на цей «ре­фе­рен­дум» є. Зна­є­те, це як в Ізра­ї­лі, який по­стій­но пе­ре­бу­ває під зов­ні­шньою й вну­трі­шньо­ю­за­гро­зою . Во­ни ви­пе­ре­джа­ють на крок. Бу­ли під­при­єм­ства, які ор­га­ні­зо­ву­ва­ли по­їзд­ки пра­ців­ни­ків на Ан­ти­май­дан. Ми зна­є­мо, хто все це ор­га­ні­зо­ву­вав, хто фі­нан­су­вав і хто на­віть не роз­ра­ху­вав­ся до­сі з «ті­ту­шка­ми». Ко­ли по­ча­ла­ся ане­ксія Кри­му, да­ле­ко не вся Лу­ган­ська область до­зво­ли­ла роз­ван­та­жи­ти еше­ло­ни з вій­сько­ви­ми. Ми роз­ван­та­жи­ли. Біль­ше то­го, про­ве­ли кіль­ка ві­че, ор­га­ні­зу­ва­ли ав­то­про­біг на під­трим­ку єд­но­сті Укра­ї­ни. У лю­то­му 2014 ро­ку мі­сто Сва­то­ве ста­ло мі­стом-по­бра­ти­мом з мі­стом Кі­вер­ці Во­лин­ської обла­сті. Тоб­то ми одра­зу да­ли зро­зу­мі­ти своє чі­тке став­ле­н­ня до пи­та­н­ня. Ми пер­ші ор­га­ні­зу­ва­ли са­мо­обо­ро­ну. Пер­ша вій­сько­ва ко­мен­да­ту­ра з’яви­ла­ся спо­ча­тку са­ме у нас у Сва­то­во­му. Го­лов­не — ви­пе­ре­джа­ти.

— Мо­жна го­во­ри­ти про пев­ний «сва­тів­ський фе­но­мен» на Лу­ган­щи­ні?

— Не ду­маю. У нас тут три­ва­лий час за­прав­ля­ла Пар­тія ре­гіо­нів. Той же Ві­ктор Ти­хо­нов про­йшов до Вер­хов­ної Ра­ди від Сва­то­во­го. І йо­му не бу­ло аль­тер­на­ти­ви, то­му що єди­ний йо­го кон­ку­рент від БЮТ Ві­та­лій Ку­ри­ло «злив» ви­бо­ри під ньо­го, за­ли­шив­шись ре­кто­ром сво­го ви­шу в Лу­ган­ську. Ко­ли ме­не впер­ше оби­ра­ли 2002 ро­ку, то теж по­бо­ю­ва­ли­ся, то­му що я три­ва­лий час жив у До­не­цьку. То­ді до­не­цьких бо­я­ли­ся, бо во­ни за­би­ра­ли бі­знес, під­ми­на­ли все під се­бе. «Ре­гіо­на­ли», ба­га­то яких до цьо­го на­ле­жа­ли до так зва­ної ку­чмів­ської пар­тії «За ЄдУ», ма­ли ве­ли­че­зний вплив по всій обла­сті.

— Про­те, уні­каль­ність си­ту­а­ції в то­му, що тут не за­крі­пи­ло­ся так зва­не «ЛНР».

— На­ша від­мін­ність у то­му, що у нас ко­жен від­по­від­ав за сво­ю­ро­бо­ту й усві­дом­лю­вав, чим за­гро­жу­ють пев­ні по­дії. І пра­цю­ва­ли на ви­пе­ре­дже­н­ня. Ози­ра­ю­чись, на­віть ди­ву­є­шся, чо­му нам це бу­ло зро­зумі­ло, а де­яким ін­шим мі­стам ні. Ми прийня­ли сол­да­тів, від­пра­ви­ли їх на ба­зу­ва­н­ня. До­по­ма­га­ли чим мо­гли — і по­ро­сят рі­за­ли, і ка­ші ва­ри­ли, і кар­то­плю­во­зи­ли. Зві­сно, і у нас на­се­ле­н­ня бу­ло отру­є­не про­ро­сій­сько­ю­чу­мою . Як пра­ви­ло, це ті, хто че­кав каз­ко­вих пер­спе­ктив з при­хо­дом ро­сій­ської ар­мії. Їм хо­че­ться, щоб їх хтось обда­ру­вав. Та­кий па­ра­докс у пев­ної ка­те­го­рії на­се­ле­н­ня існує, й швид­ше за все це від «сов­ко­вої» па­ра­зи­ту­ю­чої пси­хо­ло­гії. Ко­ли ви­ни­кло пи­та­н­ня на­бо­ру до­бро­воль­ців, то пер­ше, з чим ми зі­ткну­ли­ся, — це з ро­бо­то­ю­військ­ко­ма­тів. Во­ни ні­ко­ли ні­чим не за­йма­ли­ся. «Мо­га­ри­чи» — від при­зо­ву до при­зо­ву. І от тре­ба мо­бі­лі­зу­ва­ти лю­дей. За­пи­са­ло­ся в до­бро­воль­ці 40 осіб, вклю­ча­ю­чи ме­не. Ні­ко­му ні­чо­го не тре­ба. Си­сте­ма роз­ва­ле­на. Усіх, хто за­пи­сав­ся до са­мо­обо­ро­ни, я обдзво­нив осо­би­сто й за­про­сив до мі­ської ра­ди. По­са­див їх по ко­лу й ска­зав: я та­кий як ви. Укра­ї­нець, но­шу укра­їн­ське прі­зви­ще, ко­рі­н­ня моє укра­їн­ське. І кра­ї­на для ме­не одна — Укра­ї­на. За­пи­ту­ю­ї­хнє ба­че­н­ня си­ту­а­ції й подаль­ших дій. Спо­ча­тку, зви­чай­но, всі хо­ті­ли по­ма­хнов­ськи ку­дись біг­ти з ки­мось во­ю­ва­ти. Ні, дру­зі. У піо­нер­ський та­бір ми гра­ти­ся не бу­де­мо. Спо­ча­тку оби­ра­є­мо лю­ди­ну, яка за­йма­ти­ме­ться ко­ор­ди­на­ці­єю. Йо­го по­вча­н­ня й ре­ко­мен­да­ції ви­ко­ну­ю­ться, як у во­єн­ний час. Одні див­ля­ться за Мі­ськво­до­ка­на­лом, щоб не бу­ло ди­вер­сій, ін­ші за мо­ста­ми, тре­ті за мі­лі­ці­єю, то­му що ми зна­ли, що мі­лі­ція здасть, як це бу­ло скрізь. У ме­не, зві­сно, за­ли­ши­ло­ся пи­та­н­ня, чо­му мі­лі­ція у Сва­то­во­му за­ли­ши­ла­ся на мо­є­му про­укра­їн­сько­му бо­ці, а в ре­шті ре­гіо­нів 17 ти­сяч мі­лі­ціо­не­рів си­ту­а­цію про­га­ви­ли. Па­ра­лель­но тре­ба бу­ло й мі­стом за­йма­ти­ся, щоб чо­гось не ви­лі­зло. То­му що, якщо ви­лі­зе, то тре­ба опе­ра­тив­но бу­ло да­ва­ти «по ша­пці».

— А як від­бу­вав­ся про­цес да­ва­н­ня «по ша­пці»?

— Осо­би­стий при­клад, ме­тод пе­ре­ко­на­н­ня, за­охо­че­н­ня, бе­сі­ди. Ко­ли по­ча­ло­ся на­ше­стя про­ро­сій­ської про­па­ган­ди, це бу­ло упу­ще­но не мною, а Службою без­пе­ки. Що ми ро­би­ли? У нас кіль­ка під­при­єм­ців за­йма­ли­ся не­ле­галь­ним вста­нов­ле­н­ням ан­тен, а са­ме го­лів­ки Lifenews, Ро­сія 24 та ін­ших шо­ві­ні­сти­чних про­па­ган­дист­ських ка­на­лів Ро­сії. То бу­ло та­ке, що ми ці го­лів­ки про­сто від­стрі­лю­ва­ли. Важ­ко бу­ло. Ін­фор­ма­цій­но ре­гіон го­ту­вав­ся до ан­ти­укра­їн­ських ви­сту­пів. Зокре­ма й че­рез ін­тер­нет. Ну і як пе­ре­кри­ти ка­нал «одна баб­ка ска­за­ла на рин­ку»? Ми ви­окрем­лю­ва­ли по­зи­ції, дже­ре­ла та­кої про­па­ган­ди. Ро­змов­ля­ли, по­пе­ре­джа­ли, ін­ко­ли й з до­по­мо­гою, ви­ба­чте, «та­кої ма­те­рі». Бу­ли лю­ди й гі­дні, але які про­сто за­блу­ка­ли, яким до­сить бу­ло по­ясни­ти, по­го­во­ри­ти з ни­ми, пе­ре­ко­на­ти, да­ти га­зе­ту, роз’ясни­ти аль­тер­на­тив­ну то­чку зо­ру. У прин­ци­пі, ро­би­ли ро­бо­ту, яку по­вин­на бу­ла ро­би­ти дер­жа­ва всі ці 20 ро­ків. І ось по­чав­ся Слов’янськ. А це 80 кі­ло­ме­трів пу­тів­ця­ми від Сва­то­во­го. Те­ле­фо­ную до Слов’ян­ська, де у ме­не бу­ли зна­йо­мі, яких я до­сі по­ва­жав. Ка­жуть: Же­ню, те­бе всі зна­ють, об’єд­нуй область, да­вай під­ні­май на­род, бе­ре­мо вла­ду! Від­по­від­аю: я де­сять ро­ків у вла­ді. Ви ду­ма­є­те, це со­лод- кий пи­ріг? Вла­да — це тя­гар. За­пи­тую: а як да­лі бу­де­те? Ре­во­лю­ція — це одне, але як по­тім жи­ти? Я отри­му­ю­від­по­відь, яка будь-яко­го мо­же за­гна­ти в без­ви­хідь: та ми пе­ре­на­пра­ви­мо гро­шо­ві по­то­ки. І тут я ро­зу­мію, що лю­ди не в со­бі. Які по­то­ки? Ку­ди пе­ре­на­пра­ви­мо? Ка­зна­чей­ство вже два ро­ки як го­ле й бо­се. Ось їм за­хо­ті­ло­ся вла­ди, а да­лі що? Без­ви­хідь. До чо­го все це при­зве­ло, ми ба­чи­мо по то­му, що тво­ри­ться в так зва­них «ДНР» і «ЛНР». Ко­ли я по­чув про ого­ло­ше­н­ня АТО, то уяв­ляв со­бі так, що за­раз за­гар­бни­ків адмін­бу­ді­вель виб’ють. Ку­ди їм ті­ка­ти? Най­ближ­ча до­ро­га до Ро­сії на Сва­то­ве. Що во­ни ро­би­ти­муть до кор­до­ну? Бра­ти за­ру­чни­ків. Не бу­ло від­чу­т­тя, що по­ча­ла­ся на­справ­ді вій­на. Я роз­пу­стив ді­тей з сад­ків, по­пе­ре­джав лю­дей не ви­хо­ди­ти зай­вий раз, про­яв­ля­ти пиль­ність. З ме­не на­віть тро­хи смі­я­ли­ся, а де­хто на­віть по­чав по­ру­шу­ва­ти пи­та­н­ня про те, що Рибалко по­чав три­во­жи­ти су­спіль­ство ра­ди про­во­ка­цій. Але ситуація ста­ва­ла де­да­лі бо­ло­ти­стою, за­тя­жною. Ви­яв­ля­є­ться, що кор­до­ну Укра­ї­ни з Ро­сі­єю не­має. У бо­йо­ви­ків з’яви­ла­ся гу­се­ни­чна те­хні­ка, сер­йо­зне озбро­є­н­ня. Мі­лі­ції у нас не­має, СБУ ку­дись про­па­ло. СБУ вза­га­лі ра­ні­ше за­йма­ло­ся кон­вер­та­ці­єю бі­зне­су на ко­ристь «сім’ї» Яну­ко­ви­ча, а не дер­жав­ною без­пе­кою. Бі­да на­зрі­ва­ла не­аби­яка. Що ро­би­ти? На­би­ра­ти лю­дей для са­мо­обо­ро­ни, на­вча­ти їх азів ме­ди­ци­ни. Спо­ча­тку по­ста­ви­ли два блок-по­сти, озбро­їв­шись ми­слив­ською збро­єю, ве­ли свою ста­ти­сти­ку й зна­ли хто про­їжджає, скіль­ки ван­та­жі­вок, що ве­зуть, скіль­ки те­хні­ки, при­зна­че­ної для спе­ці­аль­них ро­біт. Військовослужбовці з’яви­ли­ся в Сва­то­во­му в трав­ні, а до цьо­го пи­та­н­ня са­мо­обо­ро­ни ціл­ком ле­жа­ло на са­мих сва­тів­ча­нах.

— Тра­вень став тра­гі­чним мі­ся­цем для Дон­ба­су. Ситуація не­стрим­но роз­ви­ва­ла­ся на ко ристь бо­йо­ви­ків.

— І ось на­ста­ло 6 трав­ня. До нас при­бу­ло озбро­є­н­ня. 80 кі­ло­ме­трів до Слов’ян­ська, 150 до Лу­ган­ська, 60 до Ро­сії. А при­бу­ло стрі­ле­цько­го озбро­є­н­ня з боє­при­па­са­ми на ба­таль­йон. І ці КА­МАЗи охо­ро­ня­ли­ся всьо­го п’ятьма чо­ло­ві­ка­ми. Нас же — пред­став­ни­ків са­мо­обо­ро­ни, які го­то­ві бу­ли ціною жи­т­тя за­хи­ща­ти цю зброю, — бу­ло ма­ло. Я пе­ре­ко­нав Київ (а Київ про­бу­джу­є­ться дов­го) пе­ре­на­пра­ви­ти всю цю зброю в ба­таль­йон, що був на то­чці. З до­бро­воль­ця­ми до­по­міг Май­дан. А пі­сля обі­ду на­ді­йшла ін­фор­ма­ція, що банд-фор­му­ва­н­ня «При­від» по­пря­му­ва­ло в бік пів­ні­чних ре­гіо­нів Лу­ган­ської обла­сті й зокре­ма до Сва­то­во­го. Уже во­ни по­мі­ня­ли пра­пор у Ста­ро­бель­ську, вже де­пу­та­ти «Пар­тії ре­гіо­нів» по­ча­ли слу­жи­ти їм, вже по­ча­ли зби­ра­ти збо­ри на бе­ре­гах рі­чки Ай­дар. Там ви­слов­лю­ва­ли­ся ви­мо­ги по­їха­ти на Сва­то­ве й ро­зі­бра­ти­ся з цим укра­їн­ським острів­цем Сло­бо­жан­щи­ни. До­ве­ло­ся ви­їха­ти до «го­стей» на зу­стріч, але зу­стріч не ви­йшла. Че­сно ска­жу, мій дух укрі­плю­ва­ли ті лю­ди, які бу­ли зі мною. На­сту­пно­го дня о 13.00 ми ді­зна­є­мо­ся, що до Сва­то­во­го та­ки про­ни­кли бо­йо­ви­ки. Во­ни взя­ли в ото­че­н­ня бу­дів­лю­Ра­йон­ної ра­ди. Як тіль­ки ви­ши­ку­ва­ли­ся, я, на­чаль­ник мі­лі­ції і йо­го за­сту­пник по­пря­му­ва­ли до бо­йо­ви­ків. Усі бо­ро­да­ті, по­хму­рі, про­па­хлі ди­мом. За­пи­тую: хто стар­ший і ме­та ві­зи­ту? Ви­йшло зна­йо­ме облич­чя.

— Оле­ксій Мо­зго­вий, який ро­дом зі сва­тів­сько­го ра­йо­ну?

— Так. У ка­му­фля­жі. Схви­льо­ва­ний. Усі дов­ко­ла ньо­го з ав­то­ма­та­ми, в ру­ка­ви­чках, у ба­ла­кла­вах. Що ти хо­тів? Від­по­від­ає: ми з ми­ром. Ну ні­чо­го со­бі з ми­ром, раз при­їхав з ав­то­ма­та­ми. Мо­жна ска­за­ти від­вер­то, во­ни завжди їха­ли ту­ди, де їх че­ка­ють. Тоб­то спо­ча­тку го­ту­є­ться грунт, а по­тім уже за - во дять ся бой о ви ки. Так от на ше за вдан ня бу ло за без пе чи ти не зі - ткне­н­ня сил, які під­три­му­ють по­діб ний рух з ті­єю час ти ною на се - лен ня, яке че рез своє лу кав ст во, за­плу­та­ність, без­мо­зглість, зом­бо­ва­ність по­пре на це ви­до­ви­ще біо­ма­сою. Ви­йшло так, що бо­йо­ви­ки при їха ли на по рож нє міс це, де їх ні­хто не зу­стрі­чав і не че­кав. Мо­зго вий ні ко ли не був ха риз ма тич - ною осо бою, як йо го на ма га ються пред с та ви ти. Пра цю вав у війсь к - ко­ма­ті, спів­ав укра­їн­ські пі­сні, по­тім у Пі­те­рі пра­цю­вав ку­ха­рем. У сва тівсь ких ко за ків шаб лею ма - хав. Дру­жи­на йо­го ки­ну­ла і він ду­же пе ре жи вав із цьо го при во ду, був у від­чаї...

— Хо­ті­ло­ся ком­пен­су­ва­ти обра­зу?

— Ціл­ком мо­жли­во. Мо­жна ска­за­ти, що ко­ли він слу­жив у сва­тів­сько­му військ­ко­ма­ті, то ін­ко­ли пе­ре­ги­нав па­ли­цю. То­ді він ще роз­по­від­ав про ко­за­цькі зви­чаї, що ось за­раз би ви­сі­кти на пло­щі при­лю­дно на­гай­кою то­го-то і то­го-то. По - тім він ку­дись про­пав. Лі­де­ром ні­ко­ли він не був. І те, що ста­ло­ся по­тім, ду­же див­но і пі­до­зрі­ло. До лі­дер­ства лю­ди йдуть, а в йо­го ви­пад­ку на че все на го ло ву зва ли ло ся. При зу­стрі­чі в «Бі­ло­му до­мі» я йо­му чіт ко ска зав: хоч би який бик був ве­ли­кий, йо­го все одно за­га­ня­ють у кон­серв­ну бля­шан­ку. І якщо ти за­раз при­їхав до ме­не з ав­то­ма­та­ми, то чи впев­не­ний ти, що на те­бе за­раз не див­ля­ться ду­ла ку­ле­ме­тів? Та­кі фра­зи по­ді­я­ли. У них бу­ла ме­та — по­тра­пи­ти до бу­дин­ку Ра­йон­ної ра­ди. До­бре, за­йшли. Там був го лов лі кар, ко лиш ній ди рек - тор сто­ма­то­ло­гії, а у бо­йо­ви­ків бу­ли яв ні проб ле ми із зу ба ми, їх прак тич но не бу ло. Я йо го зу пи - няю, він у шо­ці. Ка­жу бо­йо­ви­кам: ви йо го клі єн ти. Він вам зро бить зу­би в най­кра­що­му ви­гля­ді. Ні­хто та кої по ве дін ки в тій на пру же ній си ту а ції не че кав, що яв но бен те - жи ло при сут ніх. Ав­то ма ти, бо ро - ди — які мо­жуть бу­ти зу­би? По­ча­ли­ся роз­мо­ви про ви­бо­ри, про Кон­сти­ту­цію. З’яви­ла­ся одна жін­ка з ко­ла вла­ди. Бо­йо­ви­ки за­пи­ту­ють її: ви го­то­ві про­ве­сти ви­бо­ри? Во­на: так. Я гля­нув на неї, й во­на уто­чни­ла: «ми го­то­ві до про­ве­де­н­ня президентських виборів». Зна­є­те, ін­ко­ли від­чу­ва­єш за­пах ла­да­ну й смер­ті. Так от у то­му ка­бі­не­ті цей за­пах був. На ко­гось по­ди­ви­шся — агре­сія, а тут са­ме за­пах смер­ті. Бо­йо­ви­ки про­тя­гну­ли па­пі­рець про ви­бо­ри, він впав на під­ло­гу, я на­сту­пив на ньо­го но­гою. Усі стри­во­же­ні й ви­дно бу­ло, що й во­ни бо­я­ться. Ге­ро­ї­ки бу­ло ма­ло з обох бо­ків. Бе­сі­да за­тя­гну­ла­ся. На­чаль­ник мі­лі­ції Лу­ка­шов дав зро­зу­мі­ти, що в ра­зі на­па­ду на РВВС, ми збро­ю­не зда­мо й обо­ро­ня­ти­ме­мо­ся. Бан­ди­ти по­ча­ли про­си­ти до­по­мо­ги про­ду­кта­ми. Мо­зго­вий роз­по­вів про тя­го­ти так зва­них «опол­чен­ців». Я йо­му від­по­вів: тре­ба зна­ти істо­рію, Льо­ша. Щоб ти знав, під­ше­фний нам де­сан­тний ка­тер « Сва­то­ве » єди­ний з п’яти оди­ниць Чор­но­мор­сько­го вій­сько­во- мор­сько­го фло­ту Укра­ї­ни, не здав­ся агре­со­ро­ві й за­ли­шив­ся під пра­по­ром на­шої дер­жа­ви. На про­ща­н­ня я по­про­сив йо­го не грабувати ні­ко­го по до­ро­зі. Да­лі во­ни по­їха­ли в Тро­ї­цьке, де по­чав­ся кар­на­вал — мі­сце­ві один одно­го по­ча­ли зда­ва­ти, мі­ня­ти пра­по­ри. 11 трав­ня, в день так зва­но­го «ре­фе­рен­ду­му», Мо­зго­вий тут з де­яки­ми лю­дьми під­три­му­вав зв’язок. Ми про це зна­ли й кон­тро­лю­ва­ли пи­та­н­ня. Зокре­ма, при­сі­кли під­ве­зе­н­ня «бю­ле­те­нів», а то­чні­ше па­пір­ців, які на­зи­ва­ли «бю­ле­те­ня­ми » . Пи­та­н­ня­ми їх під­ве­зе­н­ня, до ре­чі, за­йма­ли­ся ко­му­ні­сти. Бо­йо­ви­ки на­да­лі, ко­ли за­крі­пи­ли­ся в Ли­си­чан­ську, по­гро­жу­ва­ли по­вер­ну­ти­ся, по­ві­си­ти Ри­бал­ка. Але ту си­ту­а­ці­ю­во­ни про­гра­ли.

— Як ви ду­ма­є­те, чо­му укра­їн­ські ЗМІ то­ді вча­сно не по­ста­ви­ли в при­клад Сва­то­ве ре­шті міст, що бу­ли взя­ті бо­йо­ви­ка­ми одне за одним?

— Хто то­ді управ­ляв си­ту­а­ці­єю? Хто за­ймав­ся іде­о­ло­гі­єю, про­па­ган­дою? Ко­мусь це бу­ло ці­ка­во? Одні при­йшли на кро­ві до вла­ди й одра­зу по­ча­ли ма­лю­ва­ти про­же­кти про ре­фор­му­ва­н­ня си­сте­ми. А по­трі­бні бу­ли чі­ткі, своє­ча­сні дії. Тре­ба бу­ло за­йма­ти­ся не по­пу­лі­змом, а ви­пе­ре­джа­ти си­ту­а­ці­ю­на крок. Ми єди­ні, хто про­вів у Лу­ган­ській обла­сті ви­бо­ри Пре­зи­ден­та. Як­би во­ни не ві­дбу­ли­ся в Лу­ган­ської обла­сті, то ви­ни­кло б пи­та­н­ня про ле­гі­тим­ність все­на­ро­дно обра­но­го гла­ви дер­жа­ви. Ми то­ді да­ва­ли чі­тку уста­нов­ку: оби­ра­є­мо Пре­зи­ден­та, й вій­на при­пи­ня­є­ться. Ні­хто не знає, як це бу­ло зро­би­ти важ­ко. Пред­став­ни­ки обла­сної адмі­ні­стра­ції — ста­ти­сти. Мі­лі­ція, яка ба­га­то в чо­му про­я­ви­ла се­бе не з най­кра­що­го бо­ку, при­їха­ла до нас, роз­по­від­а­ю­чи про Кон­сти­ту­ці­юй за­ко­но­дав­ство. Але ми витримали. Пра­по­ри бу­ли, гімн Укра­ї­ни зву­чав для на­ших зем­ля­ків лу­ган­ців з 6 ран­ку і до 9 ве­чо­ра. А яка бу­ла без­пре­це­ден­тна від­да­ча від про­стих сва­тів­чан, які і сол­да­тів го­ду­ва­ли, і пе­ре­се­лен­цям чим мо­гли до­по­ма­га­ли. Усе це ва­жли­во. До нас при­їхав Чер­ні­гів­ський ба­таль­йон без пра­по­ра, ми вру­чи­ли їм пра­пор уро­чи­сто з пі­сня­ми і ко­ро­ва­я­ми, щоб на­ди­хну­ти. УНСО як зу­стрі­ча­ли! Мо­ле­бні ор­га­ні­зо­ву­ва­ли для ві­ру­ю­чих, за що спа­си­бі ба­тю­шці Укра­їн­ської Ав­то­ке­фаль­ної Церкви Дми­тру. Ми не да­ли гі­дрі ви­су­ну­ти го­ло­ву. І це, без зай­вої скром­но­сті, бе­зу­мов­но, при­клад.

— Ми­нув рік. Є при­клад оку­по­ва­них те­ри­то­рій, звіль­не­них і тих, ку­ди но­га бан­ди­тів не сту­пи­ла. Як те­пер лю­ди оці­ню­ють си­ту­а­цію? Хто-не­будь ска­зав «спа­си­бі»?

— Спа­си­бі го­во­рять уча­сни­ки вій­ни й сва­тів­ча­ни. Ме­ні до дня Не­за­ле­жно­сті да­ли Ор­ден за за­слу­ги 3го сту­пе­ня. Так са­мо да­ли ме­даль на­чаль­ни­ко­ві са­мо­обо­ро­ни При­ва­ло­ву. Мі­сту ні­чим не до­по­мо­гли. Кра­ще б про­сто не за­ва­жа­ли. Але і мо­їм де­яким ко­ле­гам-ме­рам по обла­сті, які за­йма­ли­ся всі­ма ци­ми «ре­фе­рен­ду­ма­ми» й всі­ля­ко спри­я­ли ро­сій­сько­му втор­гнен­ню, теж від­дя­чи­ли — за­раз си­дять за гра­та­ми. Не­без­пе­чне це за­ня­т­тя, під­ні­ма­ти три­ко­лор. Гор­лів­ка, на­при­клад, мо­гла за­ли­ши­ти­ся про­укра­їн­ським мі­стом. Про­сто її мер ор­га­ні­зу­вав так зва­ний па­сив­ний опір, а бан­ди­ти пі­шли зу­хва­ло. Та­ка па­сив­ність озна­ча­ла пе­ре­да­чу іні­ці­а­ти­ви во­ро­го­ві, яко­го мо­жна бу­ло про­сто не впу­сти­ти.

Мер Єв­ген Рибалко — про «сва­тів­ський фе­но­мен»

ФОТО РЕЙТЕР

УЧО­РА В РА­ЙО­НІ МАР’ЇН­КИ НА ДО­НЕЧ­ЧИ­НІ ЗНО­ВУ ТРИ­ВА­ЛИ БОЇ, — ПРО ЦЕ ПО­ВІ­ДО­МИВ СПІ­КЕР АДМІ­НІ­СТРА­ЦІЇ ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТА УКРА­Ї­НИ З ПИ­ТАНЬ АТО АН­ДРІЙ ЛИ­СЕН­КО. ЗА­ГА­ЛОМ ЗА ПО­ПЕ­РЕ­ДНЮ ДО­БУ В ЗО­НІ АН­ТИ­ТЕ­РО­РИ­СТИ­ЧНОЇ ОПЕ­РА­ЦІЇ 10 ВІЙ­СЬКО­ВИХ ОТРИ­МА­ЛИ ПО­РА­НЕ­Н­НЯ, А В РЕ­ЗУЛЬ­ТА­ТІ ПІДРИВУ КАТЕРА ПІД МАРІУПОЛЕМ ОДИН ПРИКОРДОННИК ЗНИК БЕЗ­ВІ­СТИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.