Мо­царт як ви­про­бу­ва­н­ня

Den (Ukrainian) - - Культура - Ма­ри­на ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО, му­зи­ко­зна­вець

У Львів­ській опері з успі­хом від­бу­ла­ся прем’єра «Дон Жу­а­на»

Зу­сіх опер Мо­цар­та най­за­гад­ко­ві­шою вва­жа­ють «Дон Жу­ан» — один із трьох ше­дев­рів пі­зньо­го пе­рі­о­ду твор­чо­сті ми­тця. Йо­го та­єм­ни­ці по-сво­є­му пра­гну­ли роз­кри­ти по­е­ти і фі­ло­со­фи, пси­хо­ло­ги і на­у­ков­ці, а та­кож роз­ши­фро­ву­ва­ли у сво­їх по­ста­нов­ках ді­я­чі те­а­тру. Без пря­мих або при­хо­ва­них по­си­лань на Мо­цар­та не об­хо­ди­ли­ся й но­ві вер­сії ста­ро­вин­ної ле­ген­ди про зна­ме­ни­то­го ко­хан­ця, чар яко­го не мо­гла уни­кну­ти жо­дна жін­ка. Це сто­су­є­ться, крім ін­шо­го, і дра­ми Ле­сі Укра­їн­ки «Ка­мін- ний го­спо­дар». Дон Жу­а­на по­ка­за­но в ній як бун­тів­ни­ка про­ти вся­ких обме­жень, які на­кла­дає су­спіль­ство на не­ор­ди­нар­ну осо­би­стість. Однак по­раз­ка че­кає ге­роя Ле­сі Укра­їн­ки, ко­ли у фі­на­лі під впли­вом че­сто­лю­бної Дон­ни Ан­ни він по­го­джу­є­ться зайня­ти мі­сце вби­то­го ним Ко­ман­до­ра, зрі­ка­ю­чись тим са­мим вла­сних жит­тє­вих прин­ци­пів...

« Дон Жу­ан » Мо­цар­та — твір не­про­стий для сце­ні­чно­го вті­ле­н­ня, бо ви­ма­гає від усіх уча­сни­ків не ли­ше ви­со­кої про­фе­сій­ної май­стер­но­сті, а й до­сві­ду — твор­чо­го, жит­тє­во­го, ін­те­ле­кту­аль­но­го. Однак є в ньо­му і та­кі вла­сти­во­сті, які най­кра­ще мо­жуть пе­ре­да­ти са­ме мо­ло­ді ви­ко­нав­ці. Під­твер­дже­н­ням цьо­го ста­ла прем’єр­на ви­ста­ва, яка від­бу­ла­ся на сце­ні Львів­ської на­ціо­наль­ної опе­ри ім. С. Кру­шель­ни­цької й яв­ля­ла со­бою спіль­ний про­ект те­а­тру та Опер­ної сту­дії Львів­ської на­ціо­наль­ної му­зи­чної ака­де­мії ім. М. Ли­сен­ка.

Те­ма ко­ха­н­ня — про­від­на у всій опер­ній твор­чо­сті Мо­цар­та. У «Дон Жу­а­ні» це по­чу­т­тя на­бу­ває без­лі­чі від­тін­ків, від лег­ко­го флір­ту і не­без­пе­чної гри до не­са­мо­ви­тої при­стра­сті. Ко­лись у жит­ті мо­ло­дої лю­ди­ни все від­бу­ва­є­ться впер­ше: пер­ша зу­стріч, пер­ші освід­че­н­ня, пер­ша зра­да ко­ха­но­го, яку май­же не­мо­жли­во пе­ре­жи­ти. Цей без­цін­ний до­свід не ли­ше утри­му­є­ться в пам’яті, а й впли­ває на подаль­ше жи­т­тя як із по­зи­тив­ни­ми, так і не­га­тив­ни­ми на­слід­ка­ми.

Ге­рой Мо­цар­та вже на­при­кін­ці сво­їх при­год спів­ає най­пре­кра­сні­шу ме­ло­дію ко­ха­н­ня. Ця лю­бов­на се­ре­на­да фа­кти­чно не має кон­кре­тно­го адре­са­та, бо він звер­та­є­ться до не­ві­до­мої кра­су­ні, яку ба­чив ли­ше мить і яку не всти­гає за­во­ю­ва­ти. Ва­жли­во і те, що та­ка на­тхнен­на му­зи­ка зву­чить одра­зу пі­сля сце­ни ци­ні­чно­го обма­ну вір­ної йо­му Ель­ві­ри, яку він штов­хає в обійми сво­го слу­ги Ле­по­рел­ло. Ви­ни­кає вра­же­н­ня, що під­сві­до­мо він від­чу­ває оги­ду до се­бе і то­му в се­ре­на­ді ні­би від­нов­лює спогад про свої пер­ші лю­бов­ні по­ри­ва­н­ня, по­зна­че­ні чи­сто­тою і цно­тли­ві­стю.

Мо­жна ска­за­ти, що ау­ра цьо­го му­зи­чно­го фра­гмен­та ви­зна­чи­ла за­дум та атмо­сфе­ру львів­ської ви­ста­ви. Най­пер­ше це тор­кну­ло­ся му­зи­чно­го про­чи­та­н­ня. Ди­ри­ген­тпо­ста­нов­ник Юрій Бер­ви­цький зро­бив на­рі­жним ка­ме­нем ясність і про­зо­рість кла­си­чно­го мо­цар­тів­сько­го сти­лю, ні­де не пе­ре­об­тя­жу­ю­чи зву­ча­н­ня на­дмір­ною екс­пре­сі­єю та гу­сти­ми бар­ва­ми, збе­рі­га­ю­чи ви­ва­же­ний ба­ланс між ор­ке­стром і во­каль­ни­ми го­ло­са­ми. За всім від­чу­ва­є­ться ре­тель­на ро­бо­та з мо­ло­ди­ми ви­ко­нав­ця­ми, ре­зуль­та­ти та­кої ро­бо­ти по­зи­тив­но по­зна­чи­ли­ся на соль­них но­ме­рах і скла­дних ан­сам­блях тво­ру, ство­ри­ли умо­ви для ор­га­ні­чно­сті сце­ні­чної по­ве­дін­ки ви­ко­нав­ців. Пер­ший ви­хід на про­фе­сій­ну опер­ну сце­ну сту­ден­тів або вчо­ра­шніх ви­пу­скни­ків, яким бу­ли до­ру­че­ні скла­дні пар­тії, ви­явив­ся сер­йо­зним ви­про­бу­ва­н­ням. Уча­сни­ки двох під­го­тов­ле­них ви­ко­нав­ських скла­дів йо­го успі­шно витримали. Їхня мо­ло­дість, щи­рість по­чут­тів, за­лю­бле­ність у мо­цар­тів­ську му­зи­ку зро­би­ли ви­ста­ву ду­же сві­тлою та спов­не­ною по­е­зії. Пе­ре­кон­ли­ви­ми бу­ли всі ви­ко­на­ви­ці жі­но­чих пар­тій (ча­рів­на тен­ді­тна Ель­ві­ра На­та­лії Ку­хар, при­стра­сна Дон­на Ан­на Те­тя­ни Ван­жу­ли та Ан­то­ні­ни Лі­со­гор­ської, ко­ке­тли­ва Цер­лі­на На­та­лії Ту­рун і На­дії Дуб­чен­ко). Рі­зні від­тін­ки в ха­ра­кте­рі го­лов­но­го ге­роя уви­ра­зни­ли більш без­по­се­ре­дній та від­кри­тий Юрій Га­дзе­цький і вдум­ли­вий, во­льо­вий Дми­тро Каль­му­чин, співак із пре­кра­сним го­ло­сом ви­ра­зної тем­бро­вої за­барв­ле­но­сті. Роз­ку­ті­стю по­ве­дін­ки, віль­ною пла­сти­кою, зда­тні­стю роз­кри­ти ко­ме­дій­ні ри­си по­ста­ті сво­го ге­роя, не впа­да­ю­чи у на­дмір­не ко­мі­ку­ва­н­ня, по­зна­чи­ло­ся тра­кту­ва­н­ня обра­зу Ле­по­рел­ло Ми­хай­лом Под­ко­па­є­вим. Щи­ру сим­па­тію ви­кли­кав у ви­ко­нан­ні Ро­ма­на Бал­ка образ рев­ни­во­го Ма­зет­то з йо­го ім­пуль­сив­ні­стю і швид­кою змі­ною на­стро­їв.

У ці­ка­вій ре­жи­сер­ській ін­тер­пре­та­ції Ва­си­ля Вов­ку­на і над­зви­чай­но ви­ра­зно­му сце­но­гра­фі­чно­му рі­шен­ні Та­дея Рин­за­ка акцент зро­бле­ний на ана­лі­зі дон­жу­ан­ства як скла­дно­го не­о­дно­зна­чно­го яви­ща, яке не­се в со­бі не­без­пе­ку для йо­го но­сія. При­та­ман­не на­ту­рі Дон Жу­а­на бу­я­н­ня жит­тє­вих сил­викл икає го­ни­тву за все но­ви­ми вра­же­н­ня­ми і лю­бов­ни­ми при­го­да­ми й во­дно­час по­ро­джує зво­ро­тний про­цес. Зда­є­ться, що з ко­жною но­вою пе­ре­мо­гою гу­би­ться те не­по­втор­не, чим бу­ли спов­не­ні йо­го пер­ші лю­бов­ні пе­ре­жи­ва­н­ня. Пе­ред фі­наль­ною ка­та­стро­фою ви­ни­кає від­чу­т­тя ру­ху по ко­лу, а вто­ма від са­мо­го се­бе штов­хає йо­го в пас­тку смер­ті.

Образ ви­ста­ви пов’ яза­ний з дов­гим зи­гза­го­по­ді­бним шля­хом, який пе­ре­рі­зає всю сце­ну і спря­мо­ва­ний до го­ри­зон­ту, однак ве­де не в май­бу­тнє, а в да­ле­ке ми­ну­ле, до ви­то­ків са­мої ле­ген­ди. При­су­тні у сце­но­гра­фії ви­на­хі­дли­во обі­гра­ні у ви­ста­ві сим­во­лі­чні озна­ки кон­кре­тної істо­ри­чної до­би та умов­но­го мі­сця по­дій. Все від­бу­ва­є­ться на пе­ре­ти­ні не­скін­чен­ної до­ро­ги у при­мар­ну істо­ри­чну да­ле­чінь і двох бо­ко­вих від­га­лу­жень від неї. Ви­ста­ва ні­би сим­во­лі­зує без­пе­рерв­ний про­цес змі­ни мит­тє­во­стей, з яких скла­да­є­ться жи­т­тя ге­роя. У цьо­му від­кри­то­му про­сто­рі у ньо­го не­має вла­сно­го за­ти­шно­го ку­то­чку. При­та­ман­ний йо­го по­ве­дін­ці ли­хо­ман­ко­вий ритм за­ра­жає ін­ших ге­ро­їв. Єди­ний, хто галь­мує цей без­пе­рерв­ний рух, — це на­ре­че­ний Дон­ни Ан­ни Дон От­та­віо (Та­рас Рі­зняк). Він весь час за­ли­ша­є­ться на сво­їй хви­лі і за­мість то­го, щоб актив­но ді­я­ти і спів­пе­ре­жи­ва­ти, спів­ає дов­гі лі­ри­чні арії, в яких за­пев­няє До­нну Ан­ну у від­да­но­сті й щи­ро­му ко­хан­ні.

Яскра­во і ди­на­мі­чно ви­рі­ше­но дра­ма­ти­чні фі­на­ли обох актів. Вда­ло ви­ко­ри­ста­ний у за­вер­ше­ні пер­шої дії умов­ний сим­во­лі­чний ба­лет по­ста­тей у чер­во­но­му та чор­но­му (хо­ре­о­граф Іри­на Ма­зур, ху­до­жник ко­стю­мів Окса­на Зін­чен­ко). Він справ­ляє вра­же­н­ня від­би­тку пе­кель­но­го ви­хо­ру по­чут­тів, який охо­плює всіх уча­сни­ків сце­ни ви­кри­т­тя зло­чин­ця, вин­но­го у смер­ті Ко­ман­до­ра і зва­блен­ні Цер­лі­ни. У спов­не­ній ди­на­мі­чних кон­тра­стів і па­те­ти­ки фі­наль­ній кар­ти­ні смер­ті ге­роя ви­ра­зно ви­гля­дає на за­дньо­му пла­ні сце­ни сим­во­лі­чна по­стать Ко­ман­до­ра (актор Ігор Мі­хне­вич). А пі­сля цьо­го, ко­ли вже спу­сти­ла­ся за­ві­са і пу­блі­ка по­ча­ла апло­ду­ва­ти, го­лов­ні пер­со­на­жі зби­ра­ю­ться нав­ко­ло сто­ла, щоб в епі­ло­зі під­би­ти ко­ро­ткий по­вчаль­ний під­су­мок ро­зі­гра­ної у тво­рі істо­рії. Так на­пи­сав Мо­царт, і цей епі­лог ду­же ор­га­ні­чно ви­гля­дає у львів­ській ви­ста­ві як її за­ко­но­мір­ний ви­сно­вок. Хо­ті­ло­ся б, щоб і в на­ших до­ро­слих опер­них те­а­трах смі­ли­ві­ше да­ва­ли мо­жли­вість за­яви­ти про се­бе в сер­йо­зних ро­бо­тах мо­ло­дим ви­ко­нав­цям і щоб во­ни не че­ка­ли ро­ка­ми, до­ки їм до­ві­рять скла­дні пар­тії кла­си­чно­го опер­но­го ре­пер­ту­а­ру.

ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ЛЬВІВ­СЬКОЇ ОПЕ­РИ

ВИ­СТА­ВА «ДОН ЖУ­АН» — СПІЛЬ­НИЙ ПРО­ЕКТ ЛЬВІВ­СЬКОЇ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ОПЕ­РИ ім. С. КРУ­ШЕЛЬ­НИ­ЦЬКОЇ ТА ОПЕР­НОЇ СТУ­ДІЇ ЛЬВІВ­СЬКОЇ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ МУ­ЗИ­ЧНОЇ АКА­ДЕ­МІЇ ім. М. ЛИ­СЕН­КА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.