Ви­со­ка «то­чка зби­ра­н­ня»

Ва­жли­ві дум­ки, озву­че­ні під час діа­ло­гу Ла­ри­си Ів­ши­ної з чи­та­ча­ми в Дро­го­би­чі

Den (Ukrainian) - - Акція «дня» -

УДро­го­би­чі — куль­тур­ний «бум». Ра­зом із Дня­ми Єв­ро­пи тут три­ва­ють і Дні га­зе­ти «День». Як роз­по­від­ає ди­ре­ктор му­зею «Дро­го­бич­чи­на» Ал­ла ГЛАДУН, що­дня ви­став­ку від­ві­ду­ють гру­пи шко­ля­рів, сту­ден­ти, ви­кла­да­чі й ба­га­то ту­ри­стів із Поль­щі, Ні­меч­чи­ни, які при­їха­ли сю­ди як на екс­кур­сію, так і на свя­то Єв­ро­пи.

« Та­ке мі­сте­чко, як Дро­го­бич, про­сто по­тре­бує ков­тка сві­жо­го ін­те­ле­кту­аль­но­го по­ві­тря», — ка­же ве­ду­ча про­гра­ми «Ко­фе­їн» на «Тво­є­му ра­діо» Ро­ксо­ла­на БУЯК. Пе­ред від­кри­т­тям Фо­то­ви­став­ки на Ба­тьків­щи­ні Іва­на Фран­ка та Юрія Ко­тер­ма­ка Ла­ри­са Ів­ши­на ста­ла го­стею цьо­го ран­ко­во­го шоу, на яко­му роз­по­ві­ла, чо­му «День» обрав для « ін­те­ле­кту­аль­но­го де­сан­ту » са­ме Дро­го­бич. « Ві­дві­дав­ши Фо­то­ви­став­ку га­зе­ти «День», дро­го­бич­ча­ни за­ли­ша­ю­ться на­про­чуд вра­же­ни­ми гли­би­ною кар­тин і тим, яка по­ту­жна си­ла ви­став­ки як у пла­ні емо­цій­но­му, так і ху­до­жньо­му, — про­дов­жує Ро­ксо­ла­на. — Ду­же сим­во­лі­чно й те, що Дні «Дня» зі­йшли­ся в ча­сі з про­ве­де­н­ням Днів Єв­ро­пи — єв­ро­пей­ська га­зе­та в єв­ро­пей­сько­му мі­сті».

У цьо­му ж трен­ді від­бу­ла­ся й ін­те­ле­кту­аль­на дис­ку­сія Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни з ро­зум­ною гро­ма­дою Дро­го­би­ча в сті­нах Дер­жав­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка. Го­во­ри­ли про те, як нам пе­ре­мог­ти. «Та­ка дис­ку­сія — завжди «моз­ко­вий штурм», який дає змо­гу ви­окре­ми­ти про­бле­ми й глиб­ше їх осми­сли­ти, — ді­ли­ться вра­же­н­ня­ми пі­сля роз­мо­ви в за­пов­не­ній за­лі ре­ктор уні­вер­си­те­ту На­дія СКОТНА. — Це до­по­ма­гає кра­ще усві­до­ми­ти ве­ктор як дер­жав­ни­цько­го, так і осо­би­сто­го май­бу­тньо­го. Та­кі зу­стрі­чі вкрай ва­жли­во ро­би­ти, адже во­ни на­бли­жу­ють га­зе­ту до чи­та­ча, і нав­па­ки». Роз­мо­ва в уні­вер­си­те­ті тор­ка­ла­ся пи­тань ду­хов­них орі­єн­ти­рів, ви­хо­ва­н­ня по­лі­ти­чної елі­ти, змі­шу­ва­н­ня се­ре­до­ви­щі по­дій май­дан­но­го та по­стмай­дан­но­го пе­рі­о­ду. Уча­сни­ки, ко­трі актив­но до­лу­ча­лись до дис­ку­сії ана­лі­ти­чни­ми ре­плі­ка­ми і ґрун­тов­ни­ми ре­фле­ксі­я­ми, отри­ма­ли від го­лов­но­го ре­да­кто­ра «Дня» ви­на­го­ро­ду — книж­ки Бі­бліо­те­ки га­зе­ти «День».

Про­по­ну­є­мо чи­та­чам най­ці­ка­ві­ші дум­ки з кру­гло­го сто­лу в Дро­го­би­чі, який від­був­ся 4 червня.

«ТРЕ­БА ПО­ВЕР­ТА­ТИ­СЯ ДО НОР­МИ»

Ла­ри­са ІВ­ШИ­НА: — На від­крит­ті Фо­то­ви­став­ки я го­во­ри­ла про тра­ди­ції міст Ма­где­бурзь­ко­го пра­ва, де так са­мо ви­со­ко ці­ну­ва­ли осві­ту. Напередодні Дня жур­на­лі­ста я завжди ка­жу, що осо­бли­вої ва­ги на­бу­ла дум­ка про те, що га­зе­ти бу­ва­ють — як стов­пи для ого­ло­шень. Ме­ні спа­да­ло на дум­ку, що Укра­ї­ні ду­же не ви­ста­ча­ло пре­си в обра­зі Де­ре­ва, яке б ро­сло з на­ціо­наль­но­го ґрун­ту, а сво­єю кро­ною тя­гну­ло­ся до сві­то­вих звер­шень, і щоб на ньо­му з’яв­ля­ли­ся ори­гі­наль­ні ін­те­ле­кту­аль­ні пло­ди, як і на­ле­жно жи­во­му де­ре­ву. Три­ва­лий час я ви­слов­лю­ва­ла цю ідею, по­тім во­на, зу­си­л­ля­ми на­ших та­ла­но­ви­тих пра­ців­ни­ків, ста­ла на­шим оче­ви­дним обра­зом, який уже за­крі­пив­ся. Адже будь-хто мо­же від­кри­ти це де­ре­во в Ін­тер­не­ті й по­ди­ви­ти­ся пер­ший но­мер га­зе­ти чи опис на­шої Бі­бліо­те­ки.

Ко­ли ме­не за­пи­та­ли, чо­му са­ме Дро­го­бич, — я ска­за­ла, що від­чу­ла тут на ших чи та чів. Ін­ко ли в міс - тах, від яких ти при­йма­єш за­про­ше­н­ня, є пев­на за­ці­кав­ле­на ча­сти­на гро ма ди, яка хо че пі дій ма ти план­ку, але — чи­та­чів май­же не - має. Ін­декс чи тан ня ро зум ної, якіс ної пре си в кра ї ні ду же низь - кий. А в Дро­го­би­чі у нас є ав­то­ри, чи­та­чі та одно­дум­ці, що вже са­мо по со­бі є за­про­ше­н­ням. Моя ме­та, зві­сно, щоб на­ших чи­та­чів ста­ва­ло біль­ше. Най­кра­щі чи­та­чі — це чи­та­чі кни­жок і га­зе­ти. Мо­ні­то­ри­ти сайт — ці ка во, але це не ство рює нам дов­го­ві­чно­сті. А зви­чка пла­ти­ти за своє — це пер­ша ри­са шля­хе­тної лю­ди­ни. На жаль, усі по­пе­ре­дні де­ся­ти­лі­т­тя цю шля­хе­тну рису в укра­їн­сько­му со­ці­у­мі спо­тво­рю­ва­ли. Те­пер тре­ба по­вер­та­ти­ся до нор­ми, а цей шлях завжди не­лег­кий.

Ко­ли я по­чи­наю го­во­ри­ти в ки­їв­ських жур­на­ліст­ських се­ре­до­ви­щах про не­об­хі­дність при­ско­ре­но­го кур­су на са­мо­осві­ту і пе­ре­на­вча­н­ня, їм одра­зу «ки­сло». Чо­му? То­му що во­ни ро­би­ли кар’єру, біо­гра­фії на ін­шо­му. А це не роз­ви­ває укра­їн­ське су­спіль­ство. Для то­го щоб ви­рі­шу­ва­ти скла­дні зав­да­н­ня, нам по­трі­бно бу­ло ро­зу­мі­ти, що єв­ро­ін­те­гра­ція із са­мо­го по­ча­тку по­тре­бу­ва­ла вну­трі­шньо­укра­їн­ської ін­те­гра­ції, а та­ка ін­те­гра­ція по­вин­на ма­ти ви­со­ку «то­чку зби­ра­н­ня». Не мо­жна по­ста­ви­ти один ре­гіон про­ти ін­шо­го і ска­за­ти, мов­ляв, до­мов­ляй­тесь. Тре­ба по­ста­ви­ти звер­ху цю «то­чку зби­ра­н­ня», яка мо­же бу­ти ли­ше на осно­ві пе­ре­ро­бле­них знань про своє, до­ро­ге й ви­стра­ж­да­не.

Оме­лян ВИШНЕВСЬКИЙ, кан­ди­дат пе­да­го­гі­чних на­ук, про­фе­сор ка­фе­дри за­галь­ної пе­да­го­гі­ки та до­шкіль­ної осві­ти: — Гі­бри­дна вій­на оче­ви­дно ви­ма­гає гі­бри­дної пе­ре­мо­ги. Якщо ми зруй­ну­ва­ли го­лов­ну мрію Пу­ті­на — не да­ли мо­жли­во­сті ство­ри­ти ім­пе­рію, то це на­ша ве­ли­ка пе­ре­мо­га. Ще одна на­ша пе­ре­мо­га в цій вій­ні — ми по­до­ла­ли са­мих се­бе, ви­явив­ши зда­тність до са­мо- ор­га­ні­за­ції. Ду­маю, ім­пе­рію нав­ряд чи мо­жна по­до­ла­ти, але з Бо­жою до­по­мо­гою всі ім­пе­рії роз­па­да­ю­ться. Чи мо­же­мо ми пе­ре­мог­ти в Дон­ба­сі? Якщо взя­ти ці пун­кти до ува­ги, то ви­хо­дить, що во­гник на схо­ді тлі­ти­ме, до­ки Ро­сія не роз­па­де­ться. Але єв­ро­пей­ці хо­ті­ли, щоб це бу­ло по­віль­но та кон­тро­льо­ва­но. Іна­кшо­го во­ни стра­шно бо­я­ться.

Л. І.: — Ко­ли я фор­му­лю­ва­ла на­зву зу­стрі­чі «Як нам пе­ре­мог­ти», то ма­ла на ува­зі не ли­ше вій­сько­ві стра­те­гії, а й пев­ну пер­спе­кти­ву, яка ма­ла б мо­бі­лі­зу­ва­ти в укра­їн­ців кра­щі си­ли. Це на­ша гло­баль­на стра­те­гі­чна ме­та. Чо­мусь вва­жа­ло­ся: яка-не-яка, однак дер­жа­ва в нас є. А в ме­не бу­ло від­чу­т­тя, ні­би в нас є фан­том, все­ре­ди­ні яко­го ви­ру­ють про­це­си пе­ре­роз­по­ді­лу ра­дян­сько­го май­на, де го­во­ря­ться якісь де­ко­ра­тив­но-ри­ту­аль­ні ре­чі, які не ма­ють за со­бою жо­дно­го ва­же­ля, ко­трий за­пу­скав би ці про­ду­ктив­ні си­ли. То­му, оче­ви­дно, все це ве­ло нас до сце­на­рію ка­та­стро­фи.

Крім цьо­го, вій­на, про яку ми го­во­ри­мо, бу­ла пев­ним чи­ном пер­со­на­лі­зо­ва­ною, бо 1999 ро­ку ми бу­ли єди­ною га­зе­тою, яка ви­сту­па­ла про­ти пе­ре­о­бра­н­ня Ку­чми на дру­гу ка­ден­цію. За роз­кла­дом сил у на­шій кра­ї­ні та су­спіль­стві ма­ло що змі­ни­лось. І в нас є образ то­го прав­лі­н­ня, яке скла­ло­ся в йо­го пе­рі­од. Усі га­сла пер­шо­го Май­да­ну бу­ли про­ти Ку­чми — кри­ча­ли: «Ку­чму геть!». І це бу­ло про­те­стом про­ти пев­но­го сти­лю прав­лі­н­ня, який зре­штою зу­мо­вив утво­ре­н­ня й кла­но­во-олі­гар­хі­чної дер­жа­ви. Да­лі від­був­ся дру­гий Май­дан, і, по­при всі бла­го­ро­дні по­ри­ви, за­яв­ле­ні но­ві ха­ра­кте­ри, ве­ли­кий гро­ма­дян­ський опір дру­гий Май­дан фа­кти­чно ре­а­бі­лі­ту­вав Ку­чму. І ні в ко­го в жур­на­лі­сти­ці не ви­ни­кає за­пи­та­н­ня: як це ста­ло­ся? Ц е го­во­рить про слаб­кість по­лі­ти­чно­го ми­сле­н­ня.

«МИ ЗМО­ЖЕ­МО ПЕ­РЕ­МОГ­ТИ ТО­ДІ, КО­ЛИ ЗМІНИМОСЯ»

Л. І.: — Зна­є­те, де­ко­ли по­раз­ка бу­ває ду­же не­об­хі­дною для то­го, щоб за­пу­сти­ти якісь жит­тє­ві ме­ха­ні­зми. Я все одно то­ді ска­за­ла, що ми бу­де­мо за­йма­ти­ся су­спіль­ством. Зав­дя­ки цьо­му на­ро­ди­ла­ся ін­те­ле­кту­аль­на бі­бліо­те­ка га­зе­ти — з по­раз­ки 1999 ро­ку. Щоб за­йма­ти­ся су­спіль­ством, по­трі­бно ро­зі­бра­ти істо­ри­чні «за­ва­ли», по­ду­ма­ти, як ожи­ви­ти всі ці сми­сли, хто це мо­же зро- би­ти, щоб це су­спіль­ство бу­ло су­спіль­ством гро­ма­дян. Був шанс лі­дер­сько­го про­е­кту, він про­ва­лив­ся че­рез не­го­тов­ність. Це озна­чає, що но­вий про­ект ма­ють ство­ри­ти гро­ма­дя­ни. І на дру­го­му Май­да­ні, до ре­чі, бу­ло ду­же ба­га­то чи­та­чів га­зе­ти «День», чи­та­чів на­ших кни­жок, мо­їх сту­ден­тів, жур­на­лі­стів.

Що­до пер­шо­го Май­да­ну в ме­не не бу­ло жо­дних ілю­зій. Але зно­ву ж та­ки — укра­їн­ці кар­діо­цен­три­чні й лег­ко за­хо­плю­ю­ться, але не так гли­бо­ко ду­ма­ють. У ме­не є дві стат­ті, одна з яких роз­би­та на кіль­ка й ви­йшла у на­ших «Ек­стра­ктах» — «Іден­ти­чність і мо­дер­ні­за­ція». А те­пер на­став час тре­тьої її ча­сти­ни — на­пи­са­ти від­по­відь на без­по­се­ре­дньо по­став­ле­не за­пи­та­н­ня, яке я обго­во­рюю за­раз. Во­на має на­зи­ва­ти­ся «Мо­дер­ні­за­ція на­ціо­наль­но­го ха­ра­кте­ру». Ми змо­же­мо пе­ре­мог­ти то­ді, ко­ли змінимося. Ми змінимося, ко­ли про­ана­лі­зу­є­мо, які са­ме ри­си при­во­дять до по­раз­ки. І це ре­аль­но по­трі­бно ро­би­ти. Я знаю ба­га­то кра­їн, се­ред яких і Япо­нія (кра­ї­на, яку я по­ва­жаю за до­ся­гне­н­ня), яка час від ча­су ро­бить мо­ні­то­ринг то­го, чо­му псу­є­ться на­ціо­наль­ний ха­ра­ктер. Укра­ї­ні по­трі­бне від­чу­т­тя но­вих ці­лей. А но­ві ці­лі ле­жать по­за ме­жа­ми тра­ди­цій­но­го ми­сле­н­ня. Ко­ли ми го­во­ри­мо про те, як нам пе­ре­мог­ти, тре­ба ста­ви­ти цю ви­со­ку ціль. На ви­со­ку ціль мо­дер­ні­зу­є­ться весь на­ціо­наль­ний ха­ра­ктер. Це не ли­ше член­ство в ЄС. По­вер­не­н­ня до сво­єї істо­ри­чної ма­три­ці, яку ми не опа­ну­ва­ли, а від­да­ва­ли су­сі­дам в ко­ри­сту­ва­н­ня, ча­сто без бою. Пу­тін ого­ло­сив 2015-й ро­ком Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, і це показує нам, що бо­роть­ба три­ває не ли­ше за те­ри­то­рію, а й за мі­сце в істо­рії. Це на­ше гло­баль­не зав­да­н­ня, і під час йо­го ви­ко­на­н­ня ми обов’яз­ко­во змінимося. Від­так і пе­ре­мо­же­мо.

«МИ ВЗЯ­ЛИ НА СЕ­БЕ НЕВЛАСТИВІ ФУН­КЦІЇ ПО­ЧА­СТИ ЗА­МІСТЬ ДЕР­ЖА­ВИ»

Ле­ся ДІДИК, під­при­є­мець, гро­мад­ська акти­віс­тка: — Ме­не ду­же збен те жив один ви пуск га зе ти, який був при­свя­че­ний Май­да­ну. На пер­шій шпаль­ті бу­ло фото з ку­пою ди­тя­чих ля­льок. Ме­не стур­бу­ва­ло це, бо я не до кін­ця зро­зумі­ла ва­ших сен­сів. Що ви цим хо­ті­ли ска­за­ти?

Л.І.: — Я че­ка­ла, хто ме­не за­пи­тає про це, від то­го мо­мен­ту, і ска­жу, що жо­дна лю­ди­на до вас цьо­го не зро­би­ла, хо­ча ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. На­ші фо­то­ви­став­ки — ре­аль­ний фо­то­лі­то­пис кра­ї­ни. Ця ро­бо­та бу­ла до Май­да­ну на одній із ви­ста­вок. Ця пе­ре­сі­чна жін­ка, на­кри­та пра­по­ром ЄС, бу­ла зня­та на Ан­дрі­їв­сько­му узво­зі, а нав­ко­ло неї сто­са­ми бу­ли роз­кла­де­ні рі­зно­ко­льо­ро­ві ляль­ки. То­ді ме­не це не за­че­пи­ло так силь­но, але якесь не­зро­зумі­ле від­чу­т­тя цей зні­мок за­ли­шив. Ко­ли по­ча­ли­ся по­дії на Май­да­ні, до­свід по­пе­ре­дньо­го по­лі­ти­чно­го ана­лі­зу го­во­рив, що є щи­ра во­ля на­ро­ду до змін, яка аб­со­лю­тно вмо­ти­во­ва­на і пал­ка. Але та­кож й оче­ви­дні по­лі­ти­чні те­хно­ло­гії. Ми не хо­ті­ли со­бі в цьо­му зі­зна­ти­ся, але це бу­ло справ­ді так. Я зна­ла, що це мо­же від­бу­ти­ся, і цей зні­мок ми по­ста­ви­ли за день до роз­стрі­лу. На­віть ця спро­ба по­да­ти сигнал три­во­ги то­го, що це мо­же тра­пи­ти­ся, не ви­кли­кав жо­дних пи­тань. Ні­хто з жур­на­лі­стів й ко­лег не спи­тав ме­не. Че­рез рік по­вто­ри­ли цей зні­мок і по­ка­за­ли йо­го істо­рію, щоб на­вчи­ти ба­чи­ти не ли­ше те, що є «пе­ред», а й те, що є «за».

Чо­му ми го­во­ри­мо про не­об­хі­дність ана­лі­зу по­лі­ти­чних си­ту­а­цій? Під час Май­да­ну ми зі­бра­ли близь­ко чо­ти­рьох кру­глих сто­лів в ре­да­кції з мо­ло­ди­ми акти­ві­ста­ми, в яких за­пи­ту­ва­ли: ми про­же­не­мо Яну­ко­ви­ча, але ва­ша пла­тфор­ма яка? Зви­чай­но, ні­хто не був го­то­вий. Ця не­го­тов­ність да­ла іні­ці­а­ти­ву лю­дям «сце­ни Май­да­ну».

Гро­ма­дян­ський про­тест по­трі­бно ви­слов­лю­ва­ти не тіль­ки з га­сла­ми «Геть!», «Гань­ба!», «Сла­ва!», а тре ба йти з по гля да ми й ви роб ле - ни­ми цін­но­стя­ми. На­сту­пно­го ра - зу, ко ли гро мадсь кі ак ти віс ти зу - стрі­ча­ли­ся в нас, я за­пи­ту­ва­ла, чи зда­тні во­ни пі­ти на ви­бо­ри ра­зом. Ні. Роз­бре­ли­ся по пар­ті­ях, де ста­рі до свід че ні по лі ти ки їх прак тич но аб сор бу ва ли, бо вже ця, зда єть ся, « но ва кров » якось не ду же сві жо ви­гля­дає.

Ва силь ФУТАЛА, док тор істо - ри­чних на­ук, ви­кла­дач Дро­го­би­цько­го дер­жав­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту ім. Іва­на Фран­ка: — Пи­та­н­ня, як пе­ре­мог­ти, тур­бу­ва­ло не одне по­ко­лі­н­ня укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів. Сьо­го­дні во­но є над­зви­чай­но бо­лю­чим. Хо­чу ска­за­ти кіль­ка схваль­них слів на ва­шу адре­су, адже ре­да­кція ро­бить ко­ло­саль­ну ро­бо­ту, щоб здо­бу­ти пе­ре­мо­гу. На мій по­гляд, ду­же ва­жли­вим є пи-

— Ми взя­ли на се­бе невластиві фун­кції по­ча­сти за­мість дер­жа­ви. Дов­гий час ми бу­ли як УПА, — «ар­мія без дер­жа­ви». Ко­ли ме­не пи­та­ють про змі­ни, я ка­жу, що змі­ни бу­дуть то­ді, ко­ли в пар­ла­мен­ті бу­де кон­сти­ту­цій­на біль­шість пе­ре­ко­на­них чи­та­чів, ви­хо­ва­них на тих прин­ци­пах, що спо­від­ує «День». А по­ки ситуація пі­сля дру­го­го Май­да­ну та­ка: ми ви­вча­ли, чо­му на­шої га­зе­ти не­має в пар­ла­мент­сько­му кі­о­ску й, зро­зумі­ло, хо­ті­ли, щоб во­на там бу­ла, тра­пля­ла­ся на очі, щоб чи­та­ли на­ші книж­ки. Для то­го щоб ту­ди по­тра­пи­ти, ме­ні по­трі­бно бу­ло ви­сту­пи­ти з по­лум’яною про­мо­вою про гу­ма­ні­тар­ну по­лі­ти­ку га­зе­ти пе­ред дво­ма пар­ла­мент­ськи­ми го­ло­ва­ми ко­мі­те­тів.

До то­го, на­скіль­ки ми змі­ню­є­мо­ся чи не змі­ню­є­мо­ся, роз­ка­жу ці­ка­вий ви­па­док. Дру­гий пре­зи­дент не­що­дав­но хо­тів ста­ти чле­ном На­ціо­наль­ної спіл­ки ху­до­жни­ків... Рі­шу­че ви­сло­вив свій про­тест ли­ше один ху­до­жник. І це пі­сля ма­со­во­го ге­ро­ї­зму дру­го­го Май­да­ну. Ху­до­жник був та­ким до Май­да­ну, під час Май­да­ну і, ду­маю, до кін­ця жи­т­тя бу­де та­ким — з прин­ци­па­ми і по­гля­да­ми. Він сто­яв з пла­ка­том на­ма­льо­ва­них очей та над­пи­сом «Я ба­чу спра­ви твої, лю­ди­но». У на­шо­му аль­бо­мі «Лю­ди Май­да­ну. Хро­ні­ка» ви мо­гли йо­го ба­чи­ти. Ми про­йшли Май­дан — всі на­ші жур­на­лі­сти і пра­цю­ва­ли там, і бу­ли акти­ві­ста­ми, не­зва­жа­ю­чи на те, що я на­пи­са­ла до аль­бо­му пе­ред­мо­ву, яка мо­гла б вас на той час шо­ку­ва­ти. Ска­за­ла, що про­ти май­да­нів як по­лі­ти­чно­го спосо­бу ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми. Але цей аль­бом ми зро­би­ли, аби за­хи­сти­ти честь Лю­дей Май­да­ну, які ви­йшли, мо­жли­во, не ма­ю­чи кон­стру­ктив­ної по­лі­т­про­гра­ми, але во­ни за­яви­ли про ви­со­чен­ну план­ку ду­хов­них стан­дар­тів укра­їн­сько­го на­ро­ду.

«ТРЕ­БА ПО-НО­ВО­МУ НАБРАТИСЯ ЧИ­СТО­ГО ПО­ВІ­ТРЯ РОЗУМНОЇ СВО­БО­ДИ»

Оль­га, сту­ден­тка Дро­го­би­цько­го дер­жав­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка: — Сьо­го­дні ми ба­га­то го­во­ри­ли про пе­ре­мо­гу, яка в се­бе вклю­чає пев­ну бо­роть­бу. Яка роль мо­ло­ді в су­ча­сній бо­роть­бі й пе­ре­мо­зі в май­бу­тньо­му?

Л. І.: — Ми є гро­ма­дя­на­ми по­гра­бо­ва­ної кра­ї­ни, яка пе­ре­бу­ває ще й в ста­ні вій­ни. Гро­мад­ський обов’язок, по­чу­т­тя сер­ця, ро­зу­му за­кли­кає нас бо­ро­ти­ся на рі­зних рів­нях за те, щоб на­ші хло­пці в АТО від­чу­ва­ли на­шу під­трим­ку. То­му ко­жно­го дня хто не на фрон­ті, той во­лон­тер у рі­зних ви­явах. Ми теж во­лон­тер­ська га­зе­та, яка ро­бить за­мість дер­жа­ви те, що до­по­ма­гає змі­цни­ти її су­спіль­ство, по­яснює пе­ре­хі­дність сьо­го­дні­шньо­го пе­рі­о­ду, в яко­му не мо­жна пе­ре­чі­ку­ва­ти, а ли­ше ді­я­ти. Хо­че­мо ма­ти хо­ро­ших по­лі­ти­ків, тре­ба при­див­ля­ти­ся до ро­зум­них лю­дей... Не че­ка­ти, до­ки він чи во­на пі­де на ви­бо­ри, а пі­ти й про­си­ти цих лю­дей іти на ви­бо­ри.

Ми ка­же­мо: «У нас на ви­став­ці пе­ре­ма­га­ють не свої, а кра­щі». Ми про­во­ди­мо фо­то­ви­став­ку вже 16 ро­ків, і на цьо­му кон­кур­сі пліч-о-пліч з про­фе­сіо­на­ла­ми зма­га­ю­ться по­ча­тків­ці. І по­тім ці по­ча­тків­ці ча­сто здо­бу­ва­ють ви­со­кі при­зи. Це кон­ку рен тне се ре­до ви­ще дає ду же ве - ли­кі ре­зуль­та­ти. В укра­їн­ців є зви­чка — ма­ти ба­га­тьох ку­мів, бра­тів, сва­тів. Це ду­же хо­ро­ша ри­са, але не в по­лі­ти­ці. З цьо­го ра­кур­су це не­га­тив­на ри­са, яка галь­мує нас, адже ча­сто за­ва­жає ви­би­ра­ти кра­щих і смі­ли­во їм до­ві­ря­ти. Мо­ло­ді­жно­му се­ре­до­ви­щу тре­ба вчи­ти­ся ці ри­си змі­ню­ва­ти на но­ві. До ре­чі, ду­же ці­ка­вий ви­па­док був не­що­дав­но на Іва­но-Фран­ків­щи­ні. Дів­чи­на — кра­ща уче­ни­ця, але вчи­тель­ка, до якої во­на не пі­шла на ре­пе­ти­тор­ство, по­ста­ви­ла їй по­га­ний бал, в ре­зуль­та­ті чо­го во­на не отри­ма­ла зо­ло­ту ме­даль. Ця вра­жа­ю­ча річ по­ка-

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«ФО­ТО­ГРА­ФІЇ З ВИ­СТАВ­КИ «Дня» ЧЕ­РЕЗ РО­КИ СТА­НУТЬ СИМВОЛАМИ ЦІ­ЄЇ ЕПО­ХИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.