П’єса «На­тал­ка Пол­тав­ка» — у сіль­ській сто­до­лі

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Во­ло­ди­мир ГИЖИЙ, Львів­щи­на

Про «те­атр» ко­ли­шніх остар­бай­те­рів у Го­род­ку

«остар­бай­те­ри». По се­лах, на ім­про­ві­зо­ва­ни­хяр­мар­ках , іде жва­вий то­ва­ро­об­мін ні­ме­цьки­хви­ро­бів на га­ли­цький хліб, са­ло, го­ріл­ку.

Най­біль­шим по­пи­том у мі­сце­вих ко­ри­сту­ю­ться на­ру­чні го­дин­ни­ки, швей­ні гол­ки, ни­тки, осо­бли­во для ви­ши­ва­н­ня му­лі­не, ди­тя­чі ігра­шки. На ніч по­до­ро­жні став­лять ша­тра, на­ме­ти або ж про­ся­ться до лю­дей на но­чів­лю.

Одна та­ка ва­та­га «по­вер­таль­ни­ків» зу­пи­ни­лась на но­чів­лю у пе­ред­мі­сті мі­сте­чка Го­ро­док. По­ве­че­ря­ли, що їм Бог по­слав, сі­ли в ко­ло і за­спі­ва­ли. Бу­ли це ар­ти­сти хар­ків­сько­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру, яких ні­ме­цькі оку­пан­ти ви­ве­зли на при­му­со­ві ро­бо­ти. За­лі­зни­чні ва­го­ни, що бу­ло їм обі­ця­но для подаль­шої до­ро­ги до­до­му, на стан­ції не по­да­ва­ли, бо еше­ло­ни ве­зли з Ні­меч­чи­ни щось більш по­трі­бне, ніж ці «остар­бай­те­ри», став­ле­н­ня до яки­ху ра­дян­ської вла­ди бу­ло більш не­га­тив­ним: «На фа­ши­стов, га­ды, ра­бо­та­ли...»

А жи­ти тре­ба, ве­чо­ра­ми ар­ти­сти спів­а­ли, ро­зі­гру­ва­ли ін­тер­ме­дії, чи­та­ли по­е­зії Т. Шевченка, «Ене­ї­ду » І. Ко­тля­рев­сько­го, а вдя­чні слу­ха­чі, що зби­ра­лись на кон­церт, « вхі­дні кви­тки » опла­чу­ва­ли про­ду­кта­ми.

Стар­ший гру­пи ар­ти­стів, яко­го всі на­зи­ва­ли «ре­жи­се­ром», у пе­ред­чут­ті дов­го­го по­бу­ту в Го­род­ку, на­ду­мав по­ста­ви­ти п’єсу «На­тал­ка Пол­тав­ка». «Те­атр», а за­о­дно і як гур­то­жи­ток для ар­ти­стів, обла­дна­ли в сто­до­лі мі­сце­во­го га­зди, оче­ви­дно, «зав­зя­то­го те­а­тра­ла», із ре­кві­зи­том і де­яки­ми му­зи­чни­ми ін­стру­мен­та­ми до­по­мо­гли про­сві­тя­ни.

По­над мі­сяць, під стрі­хою сто­до­ли, ве­чо­ра­ми лу­на­ли арії На­тал­ки, Пе­тра, Тер­пе­ли­хи, пар­тії Ви­бор­но­го і Миколи.

На за­мов­ле­н­ня слу­ха­чів (на­віть із нав­ко­ли­шні­хсіл) ви­ко­ну­ва­лись урив­ки з опе­ри «За­по­ро­жець за Ду­на­єм» й ін­ша укра­їн­ська кла­си­ка. Під осінь за­ме­ту­ши­ло­ся НКВД, для яко­го всі­ля­кий ор­га­ні­зо­ва­ний гурт лю­дей був ве­ли­кою не­без­пе­кою. Одні­єї но­чі при­гна­ли в го­ро­до­цьке пе­ред­мі­стя кри­ті бре­зен­том ван­та­жів­ки, і ар­ти­стів, що так по­лю­би­лись га­ли­ча­нам, ку­дись по­ве­зли.

Пі­зні­ше хо­ди­ли чу­тки, що за­ве­зли їхв мі­сто Зо­ло­чів, де при­му­си­ли пра­цю­ва­ти на ко­паль­ні бу­ро­го ву­гі­л­ля.

Ме­ні за­пам’ята­ло­ся ли­ше прі­зви­ще «ре­жи­се­ра» — Ва­дим Гри­ба­чев­ський. Ще пам’ятаю не­ве­ли­чко­го, вер­тля­во­го ар­ти­ста ко­мі­чно­го ам­плуа, який, оче­ви­дно, був не з Хар­ко­ва, бо дру­зі на­зи­ва­ли йо­го «при­блу­дою».

Яка подаль­ша до­ля цьо­го «те­а­тру під стрі­хою», я не знаю. Із но­сталь­гі­чним ще­мом не про­пу­скаю мо­жли­во­сті зно­ву по­ди­ви­ти­ся цю чу­до­ву п’єсу, що та­ким див­ним чи­ном уві­йшла в моє ди­тин­ство.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.