«Ди­на­сти­чний» голос Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­на СВЕНТАХ, «День»

я не отри­мав від ба­тька від­по­віді. Пи­тав йо­го, яка ме­ло­дія грає, і він ме­ні роз­ка­зу­вав, яка це сим­фо­нія і на­віть яка ча­сти­на.

— Тоб­то у вас бу­ло кла­си­чне ви­хо­ва­н­ня?

— Так, ба­тьки — пе­да­го­ги, то­му на­ма­га­ли­ся да­ти кон­се­рва­тив­не ви­хо­ва­н­ня. Я вдя­чний їм за те, що во­ни да­ли по­ба­чи­ти цін­но­сті за­галь­но­люд­ські, мо­же, десь і ре­лі­гій­ні — ме­ні це до­по­мо­гло в жит­ті.

— А як що­до істо­ри­чної осві­ти? Яким во­но бу­ло — ва­ше се­ре­до­ви­ще спіл­ку­ва­н­ня в До­не­цьку?

— Змал­ку я чув ро­сій­ську мо­ву. Моя ма­ти на­ро­ди­ла­ся в Чер­ні­го­ві, а ба­тько — у Ста­лі­но, яке по­тім ста­ло До­не­цьком. По­тім жив у най­більш істо­ри­чно­му мі­сті Укра­ї­ни — Чер­ні­го­ві, тож не міг не зна­ти істо­рію кра­ї­ни. Ко­ли у 16 ро­ків я отри­мав па­спорт і ме­не пи­та­ли, хто я за на­ціо­наль­ні­стю, завжди від­по­від­ав: укра­ї­нець. То­ді ще не го­во­ри­ли, що До­нецьк — не український. Це ду­же ба­га­то­на­ціо­наль­ний ре­гіон. Ба­га­то та­тар, вір­мен, гру­зи­нів там про­жи­ває. Але во­ни ні­ко­ли не ви- сій­сько­мов­не, але все одно укра­їн­ське. Іще в час мо­го на­вча­н­ня по­бу­ту­вав міф про не­тер­пи­мість львів’ян до ро­сій­сько­мов­них, але пер­ша ж по­їзд­ка у Львів роз­ві­я­ла ці сте­ре­о­ти­пи. І так са­мо — в До­не­цьку. На мо­їй ву­ли­ці жи­ла жі­но­чка, як з’ясу­ва­ло­ся по­тім, із Чер­ні­гів­ської обла­сті, моя зем­ля­чка. І ко­ли в кві­тні ми­ну­ло­го ро­ку по­ча­ли­ся всі ті про­це­си, за­го­стре­н­ня си­ту­а­ції, во­на під­хо­дить до ме­не й укра­їн­ською мо­вою ка­же: «За­раз при­їдуть бан­де­рів­ці й бу­дуть нас би­ти». — «Ви ж теж укра­їн­ка, — ка­жу їй, — як ви мо­же­те так го­во­ри­ти?» Це все — мі­фи. Я вва­жаю, що нас обма­ну­ли. Із мі­фів все по­ча­ло­ся. До­не­цьку з Ки­є­вом не­ма чо­го ді­ли­ти. Я не ка­жу про Мо­скву, Ро­сію, го­во­рю про два укра­їн­ські мі­ста.

— Але ці про­це­си не ві­дбу­ли­ся в один мо­мент. Яки­ми ви ба­чи­ли їхні пе­ре­ду­мо­ви?

— Ми бу­ли одни­ми з тих, хто слід­ку­вав за по­ді­я­ми в Ки­є­ві. Так скла­ло­ся, що я був на га­стро­ля­ху сто­ли­ці на час по­ча­тку Єв­ро­май­да­ну, тож ми з усі­єю ро­ди­ною по­їха­ли на май­дан Не­за­ле­жно­сті. Якраз бу­ла рі­чни­ця по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, й ми від­чу­ва­ли, що щось по­чи­на­є­ться. який був, це вже ін­ше мі­сто, ін­ші лю­ди, по-ін­шо­му див­ля­ться. Я від­чув це в Ма­рі­у­по­лі. Цьо­му мі­сту я від­дав шість ро­ків, зна­йшов там свою ко­ха­ну дру­жи­ну, це по­ча­ток мо­єї кар’єри, ду­же ба­га­то сил бу­ло від­да­но цьо­му мі­сту. Для ме­не во­но завжди бу­ло осо­бли­вим, чи­мось на­га­дує Оде­су... Це бу­ло жит­тє­ра­ді­сне мі­сто. А за­раз лю­ди хо­ва­ють очі.

— Яке це від­чу­т­тя — ко­ли втра­ча­єш дім? Київ для вас іще не став но­вим до­мом?

— Ще — ні, але ра­дію, що це від­чу­ва­ють ді­ти. Це для ме­не най­ва­жли­ві­ше. І я вдя­чний Бо­го­ві за те, що мої ді­ти не чу­ли по­стрі­лів. Ме­ні роз­по­від­а­ли ба­га­то істо­рій про те, як лю­ди ви­їжджа­ли зі Слов’ян­ська чи До­не­цька з ді­тьми, по­тім їха­ли на мо­ре десь від­по­чи­ва­ти, й ді­ти, ко­ли чу­ли фе­єр­вер­ки, хо­ва­ли­ся під сто­ли. Це стра­шно, ко­ли ді­ти так ре­а­гу­ють на чи­їсь свя­та.

— Як ви по­ясню­є­те сво­їм ді­тям, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні?

— Та, як є. Ко­ли ми при­їх али, дру­жи­на про­си­ла ді­тей, щоб не ка­за­ли, що ми з До­не­цька. А ді­ти при­хо­ди­ли на май­дан­чик і ка­за­ли: «Ми з До­не­цька, у нас там стрі­ля­ють». І всі одра­зу звер­та­ли на ни­х­ува­гу, роз­пи­ту­ва­ли, чи во­ни щось ба­чи­ли. Стар­ший син по­стій­но слід­кує за тим, що від­бу­ва­є­ться. Ди­ви­ться но­ви­ни й за­пи­тує ме­не: «Це До­нецьк, це він?» — «Так», -ка­жу йо­му. А він ме­ні по­стій­но від­по­від­ає: «Ко­ли ми по­вер­не­мо­ся до До­не­цька, то­ді...» У будь-яко­му ра­зі для ньо­го це до­брий до­свід по­ба­чи­ти Укра­ї­ну.

— Якою ви ба­чи­те свою кра­ї­ну і своє мі­сце в ній у май­бу­тньо­му?

— Я її ба­жаю мир­ною, кві­ту­чою. В Укра­ї­ни є все для то­го, щоб бу­ти ща­сли­вим. В Укра­ї­ни — най­кра­щі зем­лі. Моє ди­тин­ство про­йшло в До­не­цькій обла­сті, я з са­мо­го ран­ньо­го ди­тин­ства пра­цю­вав на зем­лі й ба­чив, які там ро­дю­чі зем­лі. Як на ме­не, то там най­кра­щі чор­но­зе­ми у сві­ті, там ро­сте все що зав­го­дно, крім кар­то­плі, але во­на над­зви­чай­но сма­чна. Са­дя­чи са­джан­ці, ба­тьки прив’язу­ва­ли їх­до встром­ле­ної в зем­лю по­руч гіл­ки. А по­тім цві­ли оби­два де­ре­ва — і са­джа­нець, і гіл­ка. В Укра­ї­ні є й газ, і на­фта, якщо ми бе­ре­мо те­ри­то­рію всі­єї єди­ної су­ве­рен­ної Укра­ї­ни, про­го­ло­ше­ної 1991 ро­ку. Тре­ба тіль­ки, щоб був до­бий го­спо­дар, який би мав біль у сво­є­му сер­ці за на­род і пра­гне­н­ня кві­ту­чої кра­ї­ни.

Що ж до сво­єї пер­спе­кти­ви, то ми ро­змов­ля­ли про це пі­сля «Го­ло­су...» з Ті­ною... Ду­же швид­ко про­хо­дить ці­ка­вість до те­бе пі­сля за­кін­че­н­ня про­е­кту, з’ яв­ля­ю­ться но­ві лю­ди. То­му ме­ні за­раз тре­ба зро­би­ти все мо­жли­ве, щоб не за­гу­би­ти­ся в цьо­му про­сто­рі. Га­даю, з та­ким тре­не­ром, як Ті­на, в ме­не ви­йде все. За­раз ро­з­гля­даю кон­це­пцію пі­сні — про по­вер­не­н­ня до­до­му, на схід. При­найм­ні я спів­а­ти­му про лю­дей. В Укра­ї­ні це — най­біль­ший скарб.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.