Два сві­ти, одна си­сте­ма

«05.06—11.06.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Не та­кі вже ми й рі­зні, — ме­шкан­ці Дон­ба­су і ре­шти Укра­ї­ни. Скіль­ки ми чу­ли роз­по­від­ей про Дон­бас, як про бла­го­сло­вен­ний край, де вже пів­то­ра сто­річ­чя як у пер­ший те­ри­кон, як у чор­но­зем, уві­ткну­ли пер­шу ті­ту­шку, і во­на роз­кві­тла там буй­ним цві­том без­куль­тур­но­сті та не­тер­пи­мо­сті. А ди­вись же, за остан­ні два ти­жні і ціл­ком єв­ро­пей­ський у вла­сних очах Київ по­ка­зав се­бе ко­пі­єю Дон­ба­су, яка не від­рі­зня­є­ться від ори­гі­на­лу. Я не про но­во­бу­до­ви, які спо­тво­рю­ють мі­сто, — хоч і не без цьо­го, зви­чай­но ж, і не про машини з до­не­цьки­ми но­ме­ра­ми, — на­пе­ре­кір по­го­ло­сці, ме­ні все біль­ше до­во­ди­ло­ся сти­ка­ти­ся з до­ро­жнім хам­ством від вла­сни­ків ма­шин із ки­їв­ськи­ми но­ме­ра­ми. Спо­ча­тку за­во­ру­ше­н­ня під час фі­на­лу Куб­ка Укра­ї­ни, а по­тім, у ви­хі­дні, і на­пад пра­во­ра­ди­ка­лів (пе­ре­ва­жно, це та ж пу­блі­ка, яка без­чин­ству­ва­ла напередодні на ста­діо­ні Олім­пій­ський) на Марш рів­но­сті на­га­да­ли на­віть не про Дон­бас. — Укра­ї­на ми­мо­во­лі вди­хну­ла пов­ні ле­ге­ні отру­є­ної атмо­сфе­ри су­сі­дньої Ро­сії.

Утім, зда­ва­ло­ся б, що це я про Ро­сію? Для ме­не, як і у ви­пад­ко­ві з хам­ством на до­ро­гах, до­свід осо­би­сто­го за­пі­зні­ло­го зна­йом­ства з ксе­но­фо­бі­єю пра­во­ра­ди­ка­лів пов’яза­ний у пер­шу чер­гу не з Дон­ба­сом, Ро­сі­єю, чи там, ска­жі­мо, ан­ти­май­да­ном, а з ве­чо­ром 29 ли­сто­па­да 2013 ро­ку, напередодні роз­го­ну сту­дент­сько­го Май­да­ну, пі­сля яко­го на­ро­дний про­тест пе­ре­ріс на Ре­во­лю­цію гі­дно­сті. Ті чи­та­чі «Дня», хто на ко­ро­ткій но­зі з ін­тер­не­том, уже ма­буть ба­чи­ли роз­мно­же­не ми­ну­лої зи­ми ві­део під скан­даль­ною на­звою «Руслана не да­ла по­пе­ре­ди­ти про на­пад «Бер­ку­ту»». Для ре­шти коротко роз­по­вім, про що йде­ться. У ко­ро­тко­му ро­ли­ку, роз­мі­ще­но­му на YouTube, дій­сно, мо­ло­дий і схви­льо­ва­ний акти­віст Пра­во­го се­кто­ра на­ма­га­є­ться по­ві­до­ми­ти, що за йо­го ві­до­мо­стя­ми, най­ближ­чої хви­ли­ни «Бер­кут» го­тує на­пад на про­те­сту­валь­ни­ків, а чле­ни Орг­ко­мі­те­ту Руслана Ли­жи­чко та Де­нис Шевчук ви­ми­ка­ють йо­му мі­кро­фон. На­ба­га­то мен­ше ві­до­мий пов­ний за­пис йо­го 15-хви­лин­но­го ви­сту­пу. — Він теж є на сай­ті YouTube, але лю­би­те­лі де­ше­вих сен­са­цій йо­го чо­мусь не лю­блять зга­ду­ва­ти. Річ у тім, що пер­ші 12 хви­лин сво­го ви­сту­пу схви­льо­ва­ний пра­во­ра­ди­кал при­свя­тив не по­пе­ре­джен­ню сту­ден­тів про на­пад «Бер­ку­та», а, уявіть со­бі, саль­ним і пло­ским жар­там про осіб від­мін­ної від ньо­го се­ксу­аль­ної орі­єн­та­ції. Са­ме ця те­ма, а не за­гро­за на­па­ду «Бер­ку­та», бу­ла основ­ною в йо­го ви­сту­пі.

До ли­сто­па­да 2013 ро­ку лю­ди­на да­ле­ка від по­лі­ти­ки, са­ме у ве­чір напередодні 30 ли­сто­па­да я впер­ше усві­до­мив, що не всі з тих, хто ви­йшов на єв­ро­май­дан, по­ді­ля­ють єв­ро­пей­ські цін­но­сті, від­да­ю­чи пе­ре­ва­гу чер­во­но­му і чор­но­му жов­то­му і си­ньо­му ко­льо­рам Укра­ї­ни і Єв­ро­со­ю­зу. І ли­ше ви­па­док роз­вів їх на про­ти­ле­жні бо­ки ба­ри­кад з уча­сни­ка­ми мі­тин­гу на під­трим­ку Віктора Яну­ко­ви­ча на Єв­ро­пей­сько­му май­да­ні 14 гру­дня 2013 ро­ку, де то­ді ще прем’єр-мі­ністр Укра­ї­ни Ми­ко­ла Азаров ля­кав сво­їх не­чи­слен­них при­бі­чни­ків тим, що Єв­ро­пей­ський Со­юз ви­ма­гає від Укра­ї­ни зро­би­ти одно­ста­те­ві шлю­би чи не за­галь­но­обов’яз­ко­ви­ми. Аб­со­лю­тно спів­зву­чний із ви­сту­пом Миколи Яно­ви­ча від 14 гру­дня 2013 ро­ку і пост Дми­тра Яро­ша у Фейс­бу­ку від 4 червня, в яко­му він зви­ну­ва­тив згу­бний За­хід у осо­бі Ні­меч­чи­ни і Фран­ції, в нав’язу­ван­ні хри­сти­ян­ській Укра­ї­ні го­мо­се­ксу­а­лі­зму не ли­ше як грі­ха, але й як пси­хі­чної хво­ро­би, спря­мо­ва­ної на руй­ну­ва­н­ня су­спіль­ства і дер­жа­ви. Вже на­віть не Аза­ро­вим, — го­лов­ни­ми ро­сій­ськи­ми го­мо­фо­ба­ми Мі­зу­лі­ною чи Мі­ло­но­вим па­хло від цьо­го по­ста лі­де­ра Пра­во­го се­кто­ра. А 6 червня 2015 ро­ку Київ від­чув по­чу­т­тя де­жа­вю, — на­тхнен­ні текс­том Яро­ша ті­ту­шки, озбро­їв­шись бі­та­ми і пе­тар­да­ми, зно­ву від­кри­ли на ву­ли­цях Ки­є­ва се­зон по­лю­ва­н­ня на сво­їх опо­нен­тів.

Втім, ви­знаю, під­дав­шись ло­гі­ці опо­віда­н­ня, я тро­хи по­тра­пив на вуд­ку цих як ро­сій­ських так і укра­їн­ських де­ма­го­гів, які ма­ні­пу­ля­тив­но зво­дять пи­та­н­ня єв­ро­пей­сько­го ви­бо­ру і єв­ро­пей­ських цін­но­стей до пи­та­н­ня одно­ста­те­во­го ко­ха­н­ня і одно­ста­те­вих шлю­бів. Про що во­ни за­мов­чу­ють, так це про те, що до єв­ро­пей­ських цін­но­стей на­ле­жить не факт ви­зна­н­ня одно­ста­те­вих шлю­бів або, ска­жі­мо, абор­тів, а те, що пи­та­н­ня їх ви­зна­н­ня є ком­пе­тен­ці­єю гро­ма­дян кра­ї­ни, які ви­зна­ча­ють своє став­ле­н­ня до ньо­го шля­хом де­мо­кра­ти­чно­го го­ло­су­ва­н­ня. У Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі на­віть пі­сля не­що­дав­ньо­го ре­фе­рен­ду­му в Ір­лан­дії є кра­ї­ни, де за одно­ста­те­ви­ми па­ра­ми збе­рі­га­є­ться пра­во на укла­де­н­ня не шлю­бу, а ци­віль­но­го пар­тнер­ства, а то й зов­сім за­ко­но­дав­чо за­бо­ро­не­но всі фор­ми одно­ста­те­вих со­ю­зів. Гро­ма­дя­ни цих кра­їн віль­ні ви­слов­лю­ва­ти­ся «за» або «про­ти» в пре­сі або на ви­бор­чих діль­ни­цях, але ні­де, на­віть там, де біль­шість ви­бор­ців ви­сло­ви­ла­ся про­ти ви­зна­н­ня одно­ста­те­вих со­ю­зів, пред­став­ни­ки се­ксу­аль­них мен­шин не є об’єктом пе­ре­слі­ду­вань, і, тим біль­ше, фі­зи­чно­го на­силь­ства.

Не знаю, чи усві­дом­лю­ють Дми­тро Ярош і йо­го одно­дум­ці, що са­ме їх агре­сив­на по­зи­ція і ле­гі­ти­мі­зує про­ве­де­н­ня в Укра­ї­ні «Мар­шів рів­но­сті», спря­мо­ва­них, всу­пе­реч йо­го го­ло­слів­ним твер­дже­н­ням, не на про­па­ган­ду одно­ста­те­вих сто­сун­ків, а про­ти не­тер­пи­мо­сті та ксе­но­фо­бії в укра­їн­сько­му су­спіль­стві. Від­крив­ши Дру­гий фронт про­ти пред­став­ни­ків се­ксу­аль­них мен­шин, під­па­ла­ми і на­па­да­ми на кі­но­те­а­три, які по­ка­зу­ють не­уго­дні їм філь­ми, пе­тар­да­ми, на­чи­не­ни­ми ме­та­ле­ви­ми фра­гмен­та­ми, ті­ту­шка­ми, які під­сте­рі­га­ють опо­нен­тів з бі­та­ми в під­во­рі­т­тях, пра­во­ра­ди­ка­ли вже не на сло­вах, а на ді­лі ко­пі­ю­ють пов­сяк­ден­ну пра­кти­ку ан­ти­май­да­ну і «рус­ско­го ми­ра» Дон­ба­су.

На фрон­ті, про­яв­ля­ю­чи чу­де­са ге­ро­ї­зму в бо­роть­бі з ро­сій­ськи­ми бо­йо­ви­ка­ми, з не­при­кри­то­го па­трі­о­ти­чним ві­за­жем ти­лу укра­їн­ські пра­во­ра­ди­ка­ли ви­сту­па­ють як ре­транс­ля­тор цін­но­стей і пра­ктик «рус­ско­го ми­ра» в йо­го укра­їн­ській ада­пта­ції. Ан­ти­за­хі­дни­цтво, фун­да­мен­та­лізм, ізо­ля­ціо­нізм, ви­шу­ку­ва­н­ня зов­ні­шніх і вну­трі­шніх во­ро­гів, — укра­їн­ська упа­ков­ка «рус­ско­го ми­ра» на­стіль­ки ж не­при­ва­бли­ва, як і її ро­сій­ський ори­гі­нал. «Рус­ский мир» і «Український світ» — два сві­ти, одна си­сте­ма, в рів­ній мі­рі не­суть за­гро­зу укра­їн­сько­му су­спіль­ству і укра­їн­ській дер­жав­но­сті, які й без цьо­го по­над рік стра­жда­ють від ро­сій­ської агре­сії, еко­но­мі­чної та со­ці­аль­ної кри­зи, які по­гли­блю­ю­ться.

Не так дав­но, в остан­ні дні лю­то­го 2014 ро­ку гро­ма­дян­ське су­спіль­ство Укра­ї­ни вже скла­ло схо­жий тест на мі­цність. На­га­даю, 23 лю­то­го 2014 ро­ку, ко­ри­сту­ю­чись без­ла­дом у ВР пі­сля вте­чі Віктора Яну­ко­ви­ча, гру­па пар­ла­мент­ських ра­ди­ка­лів із ни­ні­шнім мі­ні­стром куль­ту­ри В’яче­сла­вом Ки­ри­лен­ком, який до­лу­чив­ся до них, про­ве­ли ре­зуль­та­тив­не го­ло­су­ва­н­ня за ска­су­ва­н­ня за­ко­ну «Про осно­ви мов­ної по­лі­ти­ки», при­швид­шив­ши тим са­мим пер­ші ан­ти­укра­їн­ські акції про­те­сту на Схо­ді і Пів­дні Укра­ї­ни, яки­ми опе­ра­тив­но змо­гли ско­ри­ста­ти­ся ро­сій­ські спец­слу­жби. То­ді, ді­я­чі укра­їн­ської куль­ту­ри не так на­віть Ки­є­ва, але перш за все За­хі­дної Укра­ї­ни, ви­сло­ви­ли­ся на за­хист прав мов на­ціо­наль­них мен­шин, і, хоч це і не змо­гло ви­пра­ви­ти за­по­ді­я­ної про­во­ка­то­ра­ми шко­ди, скан­даль­на ухва­ла Ра­ди все ж та­ки ні­ко­ли й не на­бра­ла чин­но­сті.

6 червня 2015 ро­ку вся Укра­ї­на змо­гла пе­ре­ко­на­ти­ся, що про­бле­му ксе­но­фо­бії в на­шій кра­ї­ні жо­дним чи­ном не розв’яза­но, біль­ше то­го, во­на ви­пле­сну­ла­ся зі сфе­ри по­лі­ти­чно­го про­ти­сто­я­н­ня на ву­ли­ці. Це не про­сто ви­клик гро­ма­дян­сько­му су­спіль­ству та єв­ро­пей­сько­му ви­бо­ро­ві укра­їн­ців. — Це спро­ба по­бу­ду­ва­ти мур не ли­ше на схі­дно­му, але й на за­хі­дно­му кор­до­ні Укра­ї­ни. Від­по­ві­сти на цей ви­клик мо­жна ли­ше одним шля­хом, — на на­сту­пний «Марш рів­но­сті» має ви­йти вся Укра­ї­на. Ли­ше так, — бі­лі й чор­ні ра­зом, змо­гли пе­ре­мог­ти ра­со­ву се­гре­га­цію в США. Ли­ше так ми змо­же­мо при­ду­ши­ти в за­род­ку (до пи­та­н­ня про за­бо­ро­ну абор­тів) укра­їн­ських мі­ло­но­вих та мі­зу­лі­них, які за­гро­жу­ють про­ро­сти на до­бре угно­є­но­му ра­ди­ка­ла­ми ґрун­ті.

***

Тим ча­сом, уже че­рез день пі­сля без­чинств пра­во­ра­ди­ка­лів на Мар­ші рів­но­сті в Ки­є­ві, ке­рів­ни­цтво те­ро­ри­стів «ДНР» і «ЛНР» за­яви­ло про своє ба­жа­н­ня по­вер­ну­ти­ся до скла­ду Укра­ї­ни. Ма­буть, і во­ни, по­ди­вив­шись су­бо­тні но­ви­ни з Обо­лон­ської на­бе­ре­жної, по­ді­бно до ав­то­ра ці­єї шпаль­ти, за­ду­ма­ли­ся, що ми не та­кі вже й рі­зні. А що, — пі­сля бра­та­н­ня ро­сій­ських ко­му­ні­стів і РПЦ я вже не зди­ву­ю­ся жо­дним про­ти­при­ро­дним по­лі­ти­чним со­ю­зам.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.