Як змі­ню­є­ться «Ве­ли­ка по­лі­ти­ка»?

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Ва­лен­тин ТРОХИМЧУК: «Сьо­го­дні те­ле­ба­че­н­ня пе­ре­бу­ває на пе­ре­лом­но­му ета­пі»

А змі­ни­ла­ся укра­їн­ська по­лі­ти­ка від­то­ді рів­но на­стіль­ки ж, на­скіль­ки змі­ни­ла­ся укра­їн­ська ме­ди­ци­на, укра­їн­ська ін­фра­стру­кту­ра, укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня, зре­штою. А мо­же, на­віть і мен­ше. Ме­ні зда­є­ться, ві­ра, що по­лі­ти­ка й по­лі­ти­кум мо­жуть бу­ти ру­ші­я­ми сер­йо­зних змін, — на­ма­га­н­ня ви­да­ти ба­жа­не за дій­сне. Над­то, ко­ли йде­ться про пост­ра­дян­ські елі­ти, біль­шість із яких на­жи­ли свої акти­ви зав­дя­ки або за ра­ху­нок дер­жав­ної ка­зни. По­лі­ти­ка бу­ла, є й бу­де від­дзер­ка­ле­н­ням су­спіль­ства — йо­го на­стро­їв, трен­дів, вад і че­снот. При­чо­му по­га­ні ри­си від­обра­жа­ти­му­ться там ку­ди яскра­ві­ше за хо­ро­ші. Чи змі­ни­ло­ся укра­їн­ське су­спіль­ство за остан­нє де­ся­ти­лі­т­тя? За­га­лом, ні. Це апрі­о­рі не мо­гло тра­пи­ти­ся так ско­ро. Во­но де­що роз­ша­ру­ва­ло­ся. При­чо­му зде­біль­шо­го про­тя­гом остан­ніх двох ро­ків і са­ме зав­дя­ки тра­гі­чним по­ді­ям 2014- го й 2015-го. З’яви­ла­ся не­ве­ли­чка ко­гор­та аб­со­лю­тно рі­зних лю­дей ( сол­да­ти, во­лон­те­ри, акти­ві­сти, май­бу­тні по­лі­цей­ські, ми­тці, жур­на­лі­сти, є й по­лі­ти­ки, але зов­сім ма­ло), які зро­зумі­ли, що Укра­ї­на — це ко­жен із них. Та­кий со­бі де­мо­кра­ти­чний су­ча­сний ви­мір ар­ха­ї­чно­го хре­сто­ма­тій­но­го: «Я — це Фран­ція». І від то­го, що вда­сться цим піо­не­рам, і за­ле­жа­ти­ме подаль­ша до­ля дер­жа­ви. А ве­ли­ка по­лі­ти­ка пру­ча­ти­ме­ться ре­фор­мам най­дуж­че. Її не­бо­жи­те­лям бу­ло ком­фор­тно, ко­ли кра­ї­ною ке­ру­вав ди­кта­тор­го­пник. І ко­ли всі на­ді­ле­ні вла­дою — опо­зи­ція зокре­ма — бу­ли ка­стою обра­них. Цін­но­сті, за які бо­ров­ся Май­дан, по­ми­ра­ли, й по­ми­ра­ють най­кра­щі сол­да­ти, по­збав­ля­ють їх та­ко­го зви­чно­го жи­т­тя. А от­же, спро­ти­ву не уни­кну­ти. Не­хай ні­ко­го не вво­дять в ома­ну ци­ві­лі­зо­ва­ні, на пер­ший по­гляд, вправ­ля­н­ня в ора­тор­сько­му ми­сте­цтві в при­мі­щен­ні пар­ла­мен­ту між прем’єром та лі­де­ра­ми окре­мих фра­кцій. Це не біль­ше ніж обгор­тка. По­вір­те, на си­ньо- жов­то­му Олім­пі до­сі пра­цю­ють ста­рі схе­ми й тра­ди­ції. А пе­ре­ва­жна біль­шість йо- хи­ще­ним. Скіль­ки ми­ну­ло ча­су від по­яви в со­цме­ре­жах фото роз­кі­шно­го жи­т­тя на­чаль­ни­ка ДАІ до йо­го від­став­ки? З дру­го­го бо­ку — скіль­ки ще со­тень та­ких на­чаль­ни­ків й на­да­лі на­со­ло­джу­ю­ться жи­т­тям за ра­ху­нок від­ка­тів? Скіль­ки ко­ли­шніх ко­ру­пціо­не­рів — чия про­ви­на є оче­ви­дною — опи­ни­ли­ся за ґра­та­ми? Скіль­ки про­да­жних суд­дів по­ка­ра­но? На­віть Вов­ка й Ки­цю­ка не змо­гли ув’ язни­ти. Ре­фор­мою в якій ца­ри­ні з кон­кре­тни­ми спра­ва­ми, а не на­мі­ра­ми, мо­же по­хи­зу­ва­ти­ся вла­да? Сло­вом, про­дов­жу­ва­ти мо­жна ко­жен із пе­ре­лі­ків. Пи­та­н­ня в то­му, що по­трі­бно до­ве­сти? Змі­ни­ла­ся кра­ї­на пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті та ро­сій­сько- укра­їн­ської вій­ни? Бе­зу­мов­но, так. До­ста­тні ці змі­ни? Бе­зу­мов­но, ні.

— Роз­ка­жіть про ла­штун­ки пе­ре­да­чі « Ве­ли­ка по­лі­ти­ка » — хто її ро­бить, скіль­ки жур­на­лі­стів, чо­му са­ме та­кий фор­мат?

— Про­гра­му ро­блять троє лю­дей. Окрім ме­не, в ній є ре­жи­сер і ко­ре­спон­дент. Ми ви­зна­ча­є­мо те­му, пе­ре­лік уча­сни­ків та всі ін­ші ню­ан­си. За­бі­га­ю­чи на­пе­ред, ска­жу — так, ке­рів­ни­цтво ка­на­лу ба­чить ви­пуск вже в ефі­рі. При­чо­му так бу­ло в усі ча­си. Фор­мат склав­ся сам со­бою. За­пу­ска­ю­чи про­ект, йо­го по­зи­ціо­ну­ва­ли як го­лов­ну ана­лі­ти­чну про­гра­му. З ча­сом во­на пе­ре­тво­ри­ла­ся на імі­дже­вий про­дукт. Я на­зи­ваю це по­лі­ти­чним есе. Та­ка со­бі ана­лі­ти­чна ко­лон­ка, ілю­стро­ва­на кар­тин­ка­ми.

— Чи­ма­ло ме­діа- екс­пер­тів ви­ма­га­ли від Пе­тра По­ро­шен­ка лять це са­ме укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня. При­чо­му йде­ться не про гра­мо­тність, не про зна­н­ня ор­фо­гра­фії та пун­кту­а­ції, хо­ча із цим та­кож не­аби­які про­бле­ми, а про від­су­тність еле­мен­тар­них знань, ко­трі ма­ють бу­ти при­та­ман­ні будь-якій осві­че­ній лю­ди­ні, і без яких жур­на­ліст про­сто не мо­же на­зи­ва­ти­ся жур­на­лі­стом. Про та­лант я вже мов­чу.

У це скла­дно по­ві­ри­ти, але одна ви­пу­скни­ця Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки мі­сяць то­му не мо­гла зна­йти на кар­ті Укра­ї­ни Дон­бас. Я не жар­тую. Ма­гістр, хай йо­му грець, жур­на­лі­сти­ки. При­чо­му шу­ка­ти йо­го ми взя­ли­ся пі­сля то­го, як во­на на­пи­са­ла, що штаб бо­йо­ви­ків роз­та­шо­ва­ний у... Ма­рі­у­по­лі, а сам Ма­рі­у­поль — це чор­но­мор­ський ку­рорт. Я до­сі не жар­тую. Мо­жу при­га­да­ти ку­пу ви­пад­ків, ко­ли в пар­ла­мен­ті те­бе сми­кає за ру­кав якась чер­го­ва не­зна­йо­ма дів­чин­ка із пов­ним де­коль­те та по­ро­жні­ми очи­ма, яка під час тво­го ін­терв’ю при­ла­шту­ва­ла­ся збо­ку з ди­кто­фо­ном, із за­пи­та­н­ням: « А кто это был » ? А был это... Ле­о­нід Крав­чук. Або Іван Плющ, зем­ля йо­му пу­хом. За­те з іден­ти­фі­ка­ці­єю Оле­га Ля­шка та Юлії Ти­мо­шен­ко во­ни не ма­ють про­блем.

При­чо­му по­чав­ся оцей про­цес деградації про­фе­сії десь на по­ча­тку ну­льо­вих. Ре­да­кцій ста­ло біль­ше, й кіль­кість пер­со­на­лу очі­ку­ва­но по­зна­чи­ла­ся на яко­сті. За­пи­тай­те шеф- ре­да­кто­ра бу­дья­ко­го ньюз-ру­му, off the record, і він від­вер­то зі­зна­є­ться, що із за­до­во­ле­н­ням звіль­нив би по­ло­ви­ну ко­ре­спон­ден­тів. Але не ро­бить див­ля­ться во­ни укра­їн­ське ТБ. Як га­да­є­те, що во­ни від­по­від­а­ють?

— Що тут га­да­ти — не див­ля­ться.

— Чи по­ви­нен те­ле­ві­зор бо­ро­ти­ся за ін­те­ле­кту­аль­но­го гля­да­ча?

— А чи по­ви­нен фаст-фуд бо­ро­ти­ся за по­стій­них клі­єн­тів елі­тних ре­сто­ра­нів? Чи, рад­ше, так — як фаст-фуд мо­же зро­би­ти сво­ї­ми клі­єн­та­ми від­ві­ду­ва­чів ре­сто­ра­нів? Він му­сить ста­ти елі­тним ре­сто­ра­ном. Але на­ві­що йо­му це? Якщо на со­тні гам­бур­ге­рів він за­ро­бляє біль­ше, аніж отри­має, про­дав­ши три пор­ції фу­а­гра. Те­ле­ба­че­н­ня — це бі­знес на­віть в умо­вах Укра­ї­ни, де ме­діа ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли як по­лі­ти­чний ін­стру­мент, ча­сто жер­тву­ю­чи фі­нан­со­вою до­ціль­ні­стю. Во­но зму­ше­не по­ка­зу­ва­ти те, що во­ліє ба­чи­ти біль­шість гля­да­чів. Чи, рад­ше, цей не­і­сну­ю­чий се­ре­дньо­ста­ти­сти­чний гля­дач. А це вже кла­си­чне пра­ви­ло кіль­кох « С » : смерть, спорт, секс, скан­дал, сен­са­ція, страх, сміх... І, зві­сно ж, гро­ші. Усе, що не зму­шує ду­ма­ти, а до­зво­ляє від­по­чи­ва­ти пе­ред екра­ном.

Як на ме­не, те­ле­ба­че­н­ня на­ра­зі пе­ре­бу­ває на пе­ре­лом­но­му ета­пі — роз­ви­ток те­хно­ло­гій не­вдов­зі при­ве­де до сут­тє­во­го пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня усьо­го ін­фор­ма­цій­но­го мов­ле­н­ня. Те­ле­ба­че­н­ня в то­му ви­гля­ді, яким ми йо­го зна­є­мо, біль­ше не бу­де. Хо­ча на­віть у но­во­му жит­ті завжди зна­йде­ться мі­сце про­ду­кту для гур­ма­нів, ко­трі бе­руть пульт не за­для та­му­ва­н­ня го­ло­ду, а за­для сма­ку­ва­н­ня улю­бле­ної стра­ви.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.