«Ав­то­ри­тет кра­ї­ни ки­дає від­блиск і на ав­то­ра»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Спіл­ку­вав­ся Во­ло­ди­мир КОСКІН

Роз­мо­ва з Пав­лом Воль­ва­чем спо­ну­ка­на кіль­ко­ма чин­ни­ка­ми. По-пер­ше, це один із най­ці­ка­ві­ших по­е­тів і про­за­ї­ків, який ви­зна­чає рі­вень су­ча­сної укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. По-дру­ге, не­що­дав­но ви­йшла йо­го но­ва збір­ка «У Ки­є­ві» (Київ, в-во «Український прі­о­ри­тет», 2015), ве­ли­кою мі­рою під­сум­ко­ва (тоб­то в ній, крім но­во­го, чи­ма­ло ви­бра­но­го). По-тре­тє, у цій книж­ці скон­ден­со­ва­ний той не­ймо­вір­но не­бай­ду­жий Воль­вач, який на­ма­га­є­ться від­по­ві­сти не тіль­ки на бо­лю­чі пи­та­н­ня сьо­го­де­н­ня, а й за­зир­ну­ти у май­бу­тнє, як будь-який справ­жній по­ет.

У збір­ку вві­йшли вір­ші не су­то про Київ (як де­хто, не ро­зі­брав­шись, про­го­ло­сив), а по­е­зії, що «вдив­ля­ю­ться» в ча­со­про­стір но­во­го ти­ся­чо­лі­т­тя і сві­ту, по­ба­че­но­го з ві­чно­го Ки­є­ва. Це — спле­ті­н­ня ви­бу­хо­вої енер­ге­ти­ки і роз­хри­ста­них емо­цій, спон­тан­ної ні­жно­сті й різ­ких вер­ди­ктів та оці­нок, по­бу­то­вої при­зем­ле­но­сті і за­зи­рань в не­бе­са, це тай­но­пис ми­ті й ося­гне­н­ня ві­чно­сті.

Тож і бе­сі­да на­ша охо­пи­ла до­сить ши­ро­ку про­бле­ма­ти­ку, якою про­со­че­ні текс­ти Пав­ла Воль­ва­ча. Чим же ди­хає пи­сьмен­ник? Про що і як він ду­має дов­ко­ла вір­шів?

— Па­не Пав­ле, роз­ка­жіть про «нер­во­ву си­сте­му» книж­ки «У Ки­є­ві», зокре­ма про мо­ти­ва­ції її ство­ре­н­ня.

— Ця книж­ка уві­бра­ла рі­зні вір­ші — від дав­ніх до най­но­ві­ших. То­му й мо­ти­ва­ції бу­ли рі­зні. А го­лов­на одна — не­мо­жли­вість не ска­за­ти то­го, що му­сив ска­за­ти. При­бли­зно так. Це вір­ші, на­пи­са­ні за остан­нє де­ся­ти­річ­чя. Йо­го про­вів пе­ре­ва­жно у Ки­є­ві, з роз’їзда­ми Укра­ї­ною, тро­хи сві­том і з тра­ди­цій­ни­ми за­їзда­ми-по­вер­не­н­ня­ми на За­по­ріж­жя/За­по­рож­жя. Але го­лов­ною то­чкою спо­сте­ре­же­н­ня за дій­сні­стю був са­ме Київ. 16 ро­ків уже. То­му й на­зва та­ка — «У Ки­є­ві». Не на­ту­жна, але, як на ме­не, то­чна. Міс­тка. Для ме­не на­зва ба­га­то зна­чить, і я дов­го до неї йшов. З’яви­ла­ся якось са­ма со­бою, ко­ли їхав че­рез Мо­сков­ський міст і ди­вив­ся че­рез Дні­про на ки­їв­ські гор­би, на хма­ри. Той кра­є­вид ме­ні зча­ста ви­да­є­ться гра­вю­рою на мі­ді, ба­ро­ко­вою та­кою. А за­га­лом пе­ре­по­від­а­ти — не­пра­виль­на за­тія. Тре­ба чи­та­ти...

У збір­ці я зга­дую ре­аль­них лю­дей. Зна­ме­ни­тих і не­ві­до­мих, нев­хо­жих да­лі за­во­ду, тюр­ми чи пив­ної. Справ­жньою є жит­тє­ва по­е­зія. Не га­сла, не го­ло­во­ро­злом­ні ко­пир­са­н­ня в со­бі лю­би­мо­му, а ось — жи­т­тя. До­ба, свід­ком якої ти є. Лю­ди, що жи­вуть ра­зом з то­бою. То­му в цій книж­ці є по­ет Ва­силь Ге­ра­сим’юк, бо­ксер Майк Тай­сон, дів­чи­на з Жи­тньо­го рин­ку й чо­ти­ри ра­зи су­ди­мий пер­со­наж. Ге­не­рал-хо­рун­жий Юр­ко Тю­тюн­ник су­сі­дує з по­е­том Ми­ко­лою Хо­ло­дним і жі­но­чою ніж­кою, що сту­пає із джи­па «Пор­ше Кайєн». Ну і Він­гра­нов­ський, зві­сно. А ще там ба­га­то пе­ред­ба­чень. На­при­клад, «па­пе­ри не­чин­них від­учо­ра влад» ле­тять із ві­кон ро­ків так за три пе­ред тим, як це ста­ло­ся на­справ­ді.

— У су­ча­сній лі­те­ра­ту­рі і ми­сте­цтві за­га­лом спо­сте­рі­га­є­ться по­жи­ра­н­ня ма­со­вою куль­ту­рою ви­со­ко­го ми­сте­цтва. Це ми ба­чи­мо на при­кла­ді за­хі­дних лі­те­ра­тур, у яких до­мі­ну­ють роз­ва­жаль­ні жан­ри. А в су­сі­дній Ро­сії за остан­ні два де­ся­ти­лі­т­тя вза­га­лі зни­кла « сер­йо­зна » лі­те­ра­ту­ра. Схо­же, це че­кає й на нас. Як про­ти­сто­я­ти екс­пан­сії ма­со­вої куль­ту­ри?

— Не знаю. Я лі­те­ра­тор, який щось раз по раз пи­ше, але аж ні­як не те­о­ре­тик «куль­тур­ної бо­роть­би», про­ти­сто­я­н­ня. Вла­сне, пи­шу — от­же, уже ствер­джую щось своє, про­ти­став­ля­ю­чись чо­мусь ін­шо­му. То­му мо­жу го­во­ри­ти тіль­ки в ме­жах та­ко­го ло­каль­но­го, при­ва­тно­го по­гля­ду. Як спра­ви на За­хо­ді — не знаю теж, бо для цьо­го тре­ба там дов­ший час по­бу­ти або при­найм­ні грун­тов­но ви­вча­ти стан ре­чей. Що ж до Ро­сії, то не ду­маю, що за там­те­шньою «сер­йо­зною» лі­те­ра­ту­рою слід справ­ля­ти по­мин­ки. При­найм­ні там са­ме мо­жли­ві ва­рі­ан­ти, ко­ли в шорт-ли­стах усі­ля­ких «нац­бе­стів» і на­віть се­ред їхніх пе­ре­мож­ців (з ба­га­то­ти­ся­чни­ми до­ла­ро­ви­ми пре­мі­аль­ни­ми на­пов­не­н­ня­ми) ні­ні та й про­май­нуть ав­то­ри, чиї тво­ри не мо­жна за­ра­ху­ва­ти до роз­ва­жаль­ної лі­те­ра­ту­ри. У нас же, за не­зна­чни­ми ви­ня­тка­ми, бал прав­лять «рю­ши­ки» — кра­щі або гір­ші, туд-сюд, але пе­ре­ва­жно «рю­ши­ки».

— Фу­ту­ро­ло­ги най­ча­сті­ше про­гно­зу­ють два сце­на­рії роз­ви­тку люд­ства: ду­хов­ну де­гра­да­цію та кі­нець зем­ної ци­ві­лі­за­ції і ви­хід на но­вий ща­бель ду­хов­но­го роз­ви­тку, на який під­ні­ме пе­ре­о­сми­сле­н­ня ре­лі­гії, мо­ра­лі, ети­ки. Чи ба­чить пи­сьмен­ник Пав­ло Воль­вач мі­сію ду­хов­но­го по­ря­тун­ку зем­ної ци­ві­лі­за­ції?

— Те, що все во­но до­бі­гає кін­ця, не мо­жли­во не від­чу­ва­ти будь-якій біль­шменш чу­тли­вій лю­ди­ні. Стом­ле­ній, ви­сна­же­ній зем­ній ци­ві­лі­за­ції при­хо­дить «пин­дик», як го­во­рив по­ет Та­рас Фе­дюк, і це не зов­сім ме­та­фо­ра. При­найм­ні та­ке вра­же­н­ня ба­зу­є­ться не ли­ше на по­е­ти­чних пе­ред­чу­т­тях. Та­кий факт: зі смі­т­тя, да­ро­ва­но­го люд­ством сві­то­во­му оке­а­ну, утво­ре­но ці­лий острів. Сміт­тє­вий цей ма­те­рик уже до­рів­нює те­ри­то­рії Бель­гії і пов­ся­кчас збіль­шу­є­ться. Ну це так, нав­ма­н­ня. Про ви­сна­же­ність, ви­чер­па­ність су­ча­сної лю­ди­ни теж ба­га­то ска­за­но і теж, як на ме­не, не зов­сім без­під­став­но. Але чи ба­чу я, що ро­би­ти, чи ба­чу мі­сію? Сло­во «мі­сія» ме­не вза­га­лі-то ля­кає... Про­те три­ма­ю­ся дум­ки, що в будь-якій си­ту­а­ції має бу­ти на­дія. У чо­му во­на? Важ­ко ска­за­ти щось уні­вер­саль­не. Ме­ні, на­при­клад, близь­кі сло­ва Льва Тол­сто­го про те, що «иде­ал наш сза­ди, а не спе­ре­ди». А він ві­чний, той іде­ал.

— Укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру не зна­ють у сві­ті. А ті су­ча­сні укра­їн­ські ав­то­ри, тво­ри яких пе­ре­кла­де­но ін­ши­ми мо­ва­ми, за­гу­би­ли­ся в по­то­ці пе­ре­кла­дної лі­те­ра­ту­ри, так і не уві­йшов­ши до обойми пи­сьмен­ни­ків, які фор­му­ють ви­со­ку мо­ду в лі­те­ра­ту­рі. Чо­му по­руч із Ум­бер­то Еко, Мі­ла­ном Кун­де­рою, Ор­ха­ном Па­му­ком, Па­три­ком Зю­скін­дом, Сал­ма­ном Ру­шді, Мі­ло­ра­дом Па­ви­чем, Берн­гар­дом Шлін­ком не­має жо­дно­го укра­їн­сько­го ав­то­ра?

— Хто йо­го знає... Та й що вва­жа­ти «по­руч»? І «по­руч» — де? І для ко­го? Для ме­не, на­при­клад, Ва­ле­рій Шевчук аб­со­лю­тно в одно­му ря­ду із на­зва­ни­ми іме­на­ми. Як мі­ні­мум — в одно­му. Є ще іме­на, не­ба­га­то, але є, осо­бли­во в по­е­зії. Ну і дав­ня ж, уже зби­та істи­на ли­ша­є­ться все одно істи­ною — для ви­зна­н­ня у сві­ті за сло­вом, за ав­то­ром має бу­ти ще щось. Не­по­га­но, ко­ли це та­ка шту­ка, як ав­то­ри­тет кра­ї­ни. Хо­че­ться це ко­мусь чи ні, але цей ав­то­ри­тет, це «зву­ча­н­ня» у сві­ті ки­дає від­блиск і на ав­то­ра. Ну, про сві­то­ве зву­ча­н­ня Укра­ї­ни ще в не­да­ле­ко­му ми­ну­ло­му го­ді на­віть го­во­ри­ти — і так всі все зна­ють. Мо­жли­во, щось змі­ню­є­ться за­раз. І мо­жли­во, це ки­дає від­світ на укра­їн­ське сло­во. По­чи­нає під­сві­чу­ва­ти...

— На ва­шу дум­ку, су­ча­сним укра­їн­цям по­трі­бні су­ча­сні укра­їн­ські пи­сьмен­ни­ки? На­скіль­ки ці дві ка­те­го­рії на­се­ле­н­ня пе­ре­ти­на­ю­ться?

— Жи­т­тя вла­што­ва­не так, що в ньо­му мо­жуть не пе­ре­ти­на­ти­ся не ли­ше пе­ре­сі­чні гро­ма­дя­ни й пи­сьмен­ни­ки. Су­ча­сни­ки мо­жуть на­віть жи­ти в рі­зно­му ча­сі. Хіп­сте­ри, клер­ки, мі­дл­клас в ан­ту­ра­жі сто­ли­чно­го се­ре­дмі­стя і якийсь ро­бо­тя­га з ДВРЗ — це рі­зні епо­хи. Вже не ка­жу­чи про якісь про­ле­тар­ські се­ли­ща з де­рев’яни­ми те­ле­гра­фни­ми стов­па­ми і ко­лон­ка­ми на ву­ли­ці (я ще та­кі за­став у ціл­ком зрі­ло­му ві­ці, в се­ре­ди­ні 1980-х), що на­га­ду­ють по­ча­ток ХХ сто­лі­т­тя чи якісь гір­ські се­ла, де якщо й є якийсь рух, то хі­ба змах ко­си, ще ав­стро­у­гор­ської. То­му пе­ре­тин — річ скла­дна... До цьо­го до­дай­те, що ве­ли­ка ча­сти­на лю­дей не чи­тає вза­га­лі. По­е­зію — так май­же ні­хто. Ну а якщо вра­ху­ва­ти су­то укра­їн­ську пост(?)ко­ло­ні­аль­ну спе­ци­фі­ку, де ба­га­то хто не чи­тає ще й то­му, що «ето па-укрАін­скі», то то­чок до­ти­ку чи пе­ре­ти­ну стає зов­сім обмаль. Про­те Дух ди­ше, де за­хо­че... Та ще й хо­ча б та­ке: укра­їн­цям пи­сьмен­ни­ки по­трі­бні, бо так є у сві­ті, ми не му­дрі­ші й не дур­ні­ші від ре­шти, й ви­ду­му­ва­ти ве­ло­си­пед не­має по­тре­би. Тим біль­ше в Укра­ї­ні. Де пи­сьмен­ни­ки, крім усьо­го ін­шо­го, по­трі­бні ще й для то­го, аби не ви­ві­три­ло­ся, не роз­ві­я­ло­ся, не ще­зло са­ме укра­їн­ське сло­во. А з ним — і укра­їн­ці. Уже цьо­го до­ста­тньо.

— Укра­ї­на пе­ре­жи­ла дві ре­во­лю­ції. Що ще має зро­би­ти на­род, аби кра­ї­на ста­ла які­сно ін­шою?

— Най­пер­ше, ме­ні зда­є­ться, тре­ба змі­ню­ва­ти щось у со­бі, бо за­кли­ки до гло­баль­них змін і до все­лен­сько­го ща­стя, як по­ка­зу­ють історія й жи­т­тя, ма­ло до чо­го при­зво­дять. Най­го­лов­ні­ші змі­ни не зов­ні­шні, а вну­трі­шні, і, зві­сно, роз­по­чи­на­ти тре­ба з се­бе. Який сенс за­кли­ка­ти ін­ших ста­ва­ти кра­щи­ми, до­брі­ши­ми, якщо ти сам — на­че тру­на фар­бо­ва­на, за єван­гель­ським ви­зна­че­н­ням? Звер­ху кра­си­вий і ви­шу­ка­ний, а все­ре­ди­ні...

Зро­зумі­ло, що пі­сля двох ре­во­лю­цій, над­то ж пі­сля остан­ньої, су­спіль­ство змі­ни­ло­ся. Або так — на­строї су­спіль­ства ста­ли ін­ши­ми. Гра­дус від­тор­гне­н­ня не­спра­ве­дли­во­сті зріс. Ось на це все й тре­ба спи­ра­ти­ся. Ви­хо­дя­чи з цьо­го, пи­та­ти з вла­до­мож­ців. Зре­штою, ви­ло­ви­ти зі сво­го се­ре­до­ви­ща, із то­го роз­пе­че­но­го ядра спо­ді­вань са­ме тих лю­дей, які б змо­гли ті спо­ді­ва­н­ня чі­тко ар­ти­ку­лю­ва­ти і ще чі­ткі­ше вті­ли­ти в жи­т­тя. За­мі­нив­ши но­ви­ми по­ста­тя­ми ви­пад­ко­вих, по-су­ті, пер­со­на­жів...

— Чи мо­жна ми­тців спри­йма­ти окре­мо від їхньої по­лі­ти­чної по­зи­ції? На­при­клад, слу­ха­ти Бре­го­ві­ча, ди­ви­ти­ся філь­ми за уча­сті Сті­ве­на Сі­га­ла, Мік­кі Рур­ка, не­зва­жа­ю­чи на те, що во­ни під­три­му­ють по­лі­ти­ку Пу­ті­на?

— Це ду­же ін­ди­ві­ду­аль­но — якщо йде­ться про осо­би­сте сприйня­т­тя. Ні­хто не за­ста­вить яко­гось «ви­ши­ва­но­го» і щи­ро­го па­трі­о­та роз­лю­би­ти пі­сні Ко­бзо­на (якщо та­кий па­трі­о­тко­бзо­но­люб є в при­ро­ді) за йо­го «де­е­не­рів­ські» во­я­жі й па­са­жі. Чи не ди­ви­ти­ся філь­ми Ку­сту­рі­ци, кі­єв­ля­ні­на Бор­тка або жи­те­ля Са­ран­ска Де­пар­дьє. Я сам іно­ді слу­хаю, а ще й під­му­ги­кую то­го ж та­ки Бре­го­ві­ча. Але, ска­жі­мо, пе­ре­кла­ди зі збір­ки «У Ки­є­ві» при­брав. Бо змі­ни­ло­ся став­ле­н­ня до де­ко­го з пе­ре­кла­де­них ав­то­рів. То­чні­ше, во­ни са­мі, у сво­є­му від­но­шен­ні до Укра­ї­ни по­ста­ли справ­жні­ми, «сдьор­нув ма­ску ри­ла», го­во­ря­чи сло­ва­ми одно­го з та­ких фі­гу­ран­тів. Ви­сту­па­ють за смерть мо­їх спів­ві­тчи­зни­ків. То­му... А вже на рів­ні кра­ї­ни-Укра­ї­ни в пу­блі­чно­му про­сто­рі по­ді­бні по­ста­ті ду­же чі­тко ма­ють від­чу­ва­ти змі­ни у став­лен­ні — не на свою ко­ристь.

ФОТО АВ­ТО­РА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.