«...з чор­ною озна­кою»

Учо­ра був день на­ро­дже­н­ня Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка. І п’ята рі­чни­ця смер­ті Юрія Іл­лєн­ка

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

Так тра­пи­лось — один цьо­го дня (15 червня) народився, дру­гий — по­мер. Ми­ко­лай­чук пі­шов від нас дав­но — ще 1987го, 46-рі­чним. Во­стан­нє я ба­чив йо­го десь за пів­ро­ку до смер­ті. Він був ху­дим, ви­сна­же­ним. Хо­ча хто ж про смерть ду­мав? Го­во­ри­ли про те, що він не­що­дав­но пі­шов до ін­шої жін­ки. Пі­шов, щоб по­вер­ну­ти­ся — як завжди — до сво­єї Ма­рі­чки. «По­дзво­ніть ме­ні якось, — ска­зав він. — Аку­ди са­ме, — ущи­пли­во за­пи­тав я? Він від­по­вів, чі­тко кар­бу­ю­чи сло­ва: «Адре­са та са­ма. Те­ле­фон той са­мий. Жін­ка — та са­ма».

Все те са­ме — тіль­ки не до­дзво­ни­тись. І не до­гу­ка­тись. Утім вчо­ра Бу­ко­ви­на ви­йшла на зу­стріч зі сво­їм си­ном — свя­то «Іва­но­ва пе­ре­бе­рія». Бу­ла в ньо­го та­ка мрія: щоб від Чер­нів­ців, а чи й від са­мо­го Ки­є­ва, по­ста­ви­ти сто­ли з на­їд­ка­ми і на­по­я­ми, і що­би аж до рі­дної Чор­то­риї так, увесь на­род си­дів со­бі уку­по­чці, в го­стях у Іва­на. Мед-го­рі­ло­чку пив і жи­т­тя сла­вив. Хто знає, мо­же, ко­лись так во­но й ста­не­ться. Апо­ки що в мас­шта­бах Бу­ко­ви­ни — ви­хо­дить на­рід, убра­ний так, що очі слі­пнуть од та­кої кра­си. Ро­згор­та­ють дов­же­ле­зні ру­шни­ки. Ха­ти при­ві­тно всмі­ха­ю­ться. Ко­жна — як ля­ле­чка, що зов­ні, що із се­ре­ди­ни. І зга­ду­є­мо Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка — лю­ди­ну, ар­ти­ста, ре­жи­се­ра, сце­на­ри­ста, му­зи­ку кра­си над­зви­чай­ної. Ацьо­го­річ ра­зом із ним — ре­жи­се­ра Ле­о­ні­да Оси­ку, який зняв Ми­ко­лай­чу­ка у двох сво­їх ше­дев­рах — «Ка­мін­но­му хре­сті» й «За­ха­рі Бер­ку­ті»...

Юрій Іл­лєн­ко був одним із тих, хто ко­лись від­крив Ми­ко­лай­чу­ка — бо ж са­ме очи­ма Іл­лєн­ко­вої ка­ме­ри по­ба­чи­ли ми Іва­на Па­лій­чу­ка в «Ті­нях за­бу­тих пред­ків». Аяк роз­кри- ла­ся Бу­ко­ви­на і сам Ми­ко­лай­чук у «Бі­ло­му пта­сі з чор­ною озна­кою»! Ба­га­то в чо­му то історія Ми­ко­лай­чу­ко­вої сім»ї, де «ко­жен до ві­тру за сво­їм ча­сом хо­дить». І за сво­їм ста­ту­том. Ек­зи­стен­цій­на дра­ма укра­їн­ців, яка, на жаль, про­дов­жу­є­ться до­ни­ні. Пе­ре­ди­ві­ться фільм сьо­го­дні — усе ж пі­зна­є­ться, ті са­мі гра­блі, на які ми на­сту­па­є­мо. Чи ж не то­му фільм бу­ло фа­кти­чно за­бо­ро­не­но то­ді, на по­ча­тку 1970-х?

І — зви­чне зви­ну­ва­че­н­ня укра­їн­ців у «бан­де­рів­сько­му» ухи­лі. Пі­сля по­ка­зу «Бі­ло­го пта­ха» на пар­тій­но­му з»їзді 1971 ро­ку пер­ший се­кре­тар Львів­сько­го об­ко­му Ві­ктор До­брик про­сто­рі­ку­вав: от, мов­ляв, що зро­би­ли, га­спид­ські ду­ші, осе­лі бан­де­рів­ців зня­ли на ка­ме­ру. Ба­чи­ли, які до­мів­ки роз­кі­шні, які роз­ця­цько­ва­ні? То ж «вра­ги оте­че­ства» гро­ше­нят за­ро­би­ли ку­пу в кон­цта­бо­рах пів­ні­чних, і те­пер роз­ко­шу­ють...

Хто не бу­вав у Бу­ко­ви­ні, той не знає — там усі ха­ти та­кі: роз­ма­льо­ва­ні, ко­жна — ви­твір ми­сте­цтва. І лю­ди так са­мо вбра­ні. Куль­ту­ра ви­шив­ки, куль­ту­ра вбра­н­ня — во­на сьо­го­дні отри­ма­ла які­сно но­ві ім­пуль­си. Ми кра­си­ві лю­ди — це без па­фо­су, без на­дрив­но­го па­трі­о­ти­чно­го схли­пу. Ми є та­кі, ото і все. Іва­ни і Ма­рі­чки — як Ми­ко­лай­чук із Ла­ри­сою Ка­до­чни­ко­вою у «Ті­нях...»

ПРОРОЦТВА

Ми­ко­лай­чу­ка з Іл­лєн­ком, вку­пі з Ка­до­чни­ко­вою, я упер­ше то­ді, 1971 ро­ку, і по­ба­чив впер­ше. Во­се- ни, пі­сля пе­ре­мо­ги на Мо­сков­сько­му між на род но му кі но фес ти ва лі. На зу­стрі­чі зі сту­ден­та­ми По­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту во­ни аж сві­ти­ли­ся — мо ло ді, кра си ві, на тхнен ні. Іл­лєн­ка за­пи­та­ли, як він ста­ви­ться до го ло бель ної кри ти ки філь му. Він ска­зав, що до­три­му­є­ться Пу­шкін­сько­го кри­те­рію: «Хва­лу и кле­ве­ту при­ем­ли рав­но­ду­шно, и не оспа ри вай глуп ца » . Оскіль ки я то ді вже щось та ке пи сав про кі но, за - пи тав ре жи се ра, чи пра виль но я по трак то вую йо го кар ти ну? І ко - рот ко ви клав суть. Він од по вів сер­йо­зно: «Якщо ви так ба­чи­те і так ро­зу­мі­є­те — зна­чить так во­но і бу - де пра­виль­но». Урок по­ля­гав у то­му, що слід до ві ря ти сво їм по чут - тям, сво­їм вра­же­н­ням і ана­лі­ти­ці, до­бу­тій вла­сни­ми зна­н­ня­ми й ін­ту­ї­ці­я­ми. Ко­ли я вже по­чав дру­ку­ва­ти­ся, кі­но­зна­вець Окса­на Му­сі­єн­ко ска­за­ла ме­ні: «Ви — ін­ше по­ко­лі­н­ня. Бо до­ві­ря­є­те со­бі. Нас від цьо­го від учу ва ли... » Так що — й Іл лєн - ко­ві уро­ки.

Хо ча го лов ни ми бу ли не вер - баль ні фор му лю ван ня, а філь ми. Са­ме во­ни при­вча­ли від­да­ва­ти­ся по­то ку об ра зів і плас тич них ме та - фор... При­га­дую, яким по­тря­сі­н­ням був «Ве­чір на Іва­на Ку­па­ла» для ме­не, то ді сту ден та- пер шо кур с ни ка, для мо­їх ро­ве­сни­ків. Епі­зод, де Пи­дор ка ( Ла ри са Ка доч ни ко ва) ру бає ка нат, що з’ єд ну вав із чов ном ( а в ньо му чор то вин ня різ не), ми по - тра­кто­ву­ва­ли так: то єди­ний спо­сіб «одв’яза­ти­ся» від Ро­сії. Ім­пер­ської Ро­сії. От, хтось той ка­нат та­ки пе­ре- лі пив, чор то вин ня зно­ву пла­ває до­не­цьки­ми сте­па­ми.

До ре чі, уже піз - ні­ше, 1989-го, Іл­лєн­ко зні ме фільм « Ле - бе ди не озе ро. Зо на » (за іде­єю й істо­рі­я­ми Сер гія Па рад жа но - ва). У цен т рі опо ві ді зек (актор Ві­ктор Со­ло вйов на ди во схо - жий із са мим ре жи - се­ром, на що то­ді ба­га­то хто звер­нув ува­гу). Він ті кає з та бо - ру і, ря ту ю чись від по го ні, хо ва єть ся у якійсь при до рож ній спо ру ді. Вран ці ви - яв ля єть ся, що то ве - ле тенсь кий сим вол ра­дян­щи­ни — Серп і Мо­лот...

Про ро че кі но — ніч ку тем ную ті ка - ли-ті­ка­ли ми від Есе­се­рії, а вран­ці ви­яви­ли, що пе­ре­бу­ва­є­мо в її ті лі, що по час ти на га дує ки шеч ник ве ли кої по тво ри. До то го ж фільм зня то на До неч чи ні — так що про­ро­цтво в ку­бі. Нас та ки ді ста ли з то­го ті­ла, і ве­зуть на­зад, до та­бо­ру. Ін­ту­ї­ція ве ли ко го ху дож - ни­ка, ін­шо­го не ска­жеш.

Утім, охо рон ни - ки на­ші ка­жуть, що во­ни укра­їн­ські геть­ма­ни, що во­ни ім­пе - рію об’ єго рять і не в та бо ри а’ ля то ва ріщ Ста лін, а в єв ро - пей­ський рай нас до­прав лять. Ага, до - прав лять, тіль ки по до ро зі об де руть, за зви­ча­єм, як ли­пку. Втім, ска­зав же ін ший про рок про тих « яс но вель - мо­жних»: « Ра­би, по­днож­ки, грязь Мо­скви, Вар­шав­ське смі­т­тя ва­ші па­ни...» (хо­ча ж ні, сьо­го­дні­шнє смі­т­тя вже Ва­шинг­тон­ське, хі­ба ні?).

Втім, і про це в Іл лєн ка є не менш сум­не про­ро­цтво — у «Мо­ли­тві за геть­ма­на Ма­зе­пу». Я не є при - хиль­ни­ком ці­єї над­то вже скла­дної і плу та ної кар ти ни ( що на зи ва єть - ся — пе­ре­бір усьо­го; ка­жу, як учив Іл лєн ко, до ві ря ю чи сво їм від чут - тям). Одна че вра жа ю чий мис ле об - раз кар ти ни: мас ки при ста ють до облич­чя так, що вже не одми­ти, не від­дер­ти. На­ше пан­ство-гуль­ті­панст во так за гра ло ся на сто літ ньо му по лі тич но му ко ну, що вже са мо не знає, хто во­но і що...

Про ро ків не люб лять — бо є за що. У нас лю­блять со­ло­день­ких обі­цяль ни ків гря ду що го і « цвє ту що - го» жи­т­тя. За «Ле­бе­ди­не озе­ро. Зо­ну » Іл лєн ко от ри мав на Каннсь ко - му фес ти ва лі два при зи. Я від бив йо му при ві таль ну те ле гра му. За кіль ка днів по то му по ба чив на ву - ли­ці й при­ві­тав ще раз. Ка­жу: «Я ві­тав вас ще й те ле гра мою, як що пам’ята­є­те». Він по­ди­вив­ся іро­ні­чно: « Я не міг не за пам’ ята ти ва шу те ле гра му, во на бу ла єди ною від ко­лег».

Ота кої. Те пер во ни там обид - ва — Ми­ко­лай­чук з Іл­лєн­ком. А ни­ні вже со ро ко ви ни по смер ті стар - шо­го з Іл­лєн­ків — бли­ску­чо­го опе­ра то ра і ре жи се ра — Ва ди ма. Вже ра­зом во­ни, вже ра­зом....

ФОТО З САЙТА KRAHIVA.FILES

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.